Олександр Шульгин - об'єкт "Дипломат"

Він був одним із тих, хто з моменту проголошення Української Народної Республіки і упродовж усіх міжвоєнних років чи не найбільше зробив для визнання України як незалежної держави, формування української зовнішньої політики, відстоювання українських інтересів у світі і розвитку міжнародного співробітництва. За його активною діяльністю пильно стежили органи ДПУ–НКВС СРСР і навіть мали намір завербувати

Прізвище Олександра Шульгина згадується у багатьох архівних справах розвідки за 1930–1940 роки, які стосуються діяльності української еміграції. Водночас у фондах є й окрема справа-формуляр під назвою "Дипломат". Так співробітники НКВС СРСР позначили одного з лідерів української еміграції, який створював чимало проблем для радянських спецслужб. Справа була заведена центральним апаратом НКВС у Москві, а не в Києві, і це ще більше свідчить про вагомість особи Олександра Шульгина в українському емігрантському середовищі.

 

Як засвідчує обкладинка справи, вона була заведена 14 березня 1938 року. У той день відповідну постанову виніс оперуповноважений групи "А" 7 відділу управління державної безпеки Управління НКВС по Московській області старший лейтенант Страшко. А згоду на заведення справи-формуляра дав начальник групи "А" старший лейтенант Судоплатов.

Його прізвище в документі не значиться, але відомий за іншими матеріалами підпис вгадується одразу. Той самий Павло Судоплатов, який через 40 днів після цього вбив у Роттердамі керівника ОУН Євгена Коновальця і який у той період вів оперативні справи на визначних діячів українського національно-визвольного руху, таких як Євген Ляхович та інші.

 

У постанові про заведення справи зазначається: "Шульгин є активним членом української націоналістичної контрреволюційної організації. Очолює "міністерство закордонних справ" так зв. "уряду У.Н.Р. (Укр. нар. республіки)" (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 6687. – Т.1. – Арк. 1).  

У цьому та інших документах назву міністерство закордонних справ чекісти наполегливо брали в лапки, цим самим намагаючись применшити роль відомства в еміграційному уряді УНР, як і самого уряду. Насправді ж міністерство відігравало важливу роль у житті української еміграції, і це відбувалося саме завдяки його багаторічному керівникові Олександрові Шульгину.

Ось як ця активна політична і громадська діяльність відображена у довідці за матеріалами справи, датованій вереснем 1948 року. У ній зазначається: "З моменту втечі до Франції після розгрому Петлюри і до нинішнього часу веде активну антирадянську роботу як один із лідерів української націоналістичної організації в Європі. Має зв'язки в реакційних урядових колах багатьох країн…

У 1931 р. в Празі вів переговори з японським послом про створення на Далекому Сході української буферної держави і пропонував своє співробітництво у вигляді націоналістичних військових формувань для захоплення "Зеленого Клину" в районі Амура.

Як офіційний представник УНР при секретаріаті Ліги Націй Шульгин у 1933–34 рр. виступав із меморандумами і зверненнями, спрямованими проти прийняття СРСР в Лігу Націй…

У період роботи Паризької мирної конференції був одним із ініціаторів вручення міністрам закордонних справ США, Англії і Франції меморандуму з різким антирадянським змістом…

Був на прийомі у генерала де Голя з питань ставлення української еміграції до Москви…

У березні 1948 р. на таємній нараді українських націоналістів Франції Шульгин виступав із доповіддю про плани американців: створення після успішної війни з СРСР "Південно-Східної Федерації" з України, Кавказу, Кубані, частини Балканських держав, в якій Україні відводиться керівна роль…" (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 6687. – Т.1. – Арк. 255–257).

Зазначені відомості дають змогу зрозуміти, чому Олександр Шульгин становив таку небезпеку для радянської влади. Але ця інформація усе ж буде неповною без хоча б фрагментарного відображення життєвого шляху українського дипломата на підставі вітчизняних та закордонних наукових джерел, оскільки у справі біографічних відомостей про нього не дуже багато.

 

Олександр Якович Шульгин народився 30 липня 1889 року в селі Софино Хорольского повіту Полтавскої губернії в сім'ї інтелігентів, яка вирізнялася національно-патріотичною позицією.

Мати, педагог за освітою, викладала українську мову. Батько був істориком. За участь в українському русі висланий на 4 роки до Красноярська. Олександр навчався у Петербурзькому університеті – спочатку на природничому факультеті, а потім на історико-філологічному. Після закінчення навчання займався викладацькою діяльністю.

Наприкінці березня 1917 року 28-річний Олександр Шульгин повернувся до Києва і невдовзі був обраний до Української Центральної Ради. Згодом став генеральним секретарем міжнаціональних (міжнародних) справ, потім міністром закордонних справ Української Народної Республіки.

На переговорах у Брест-Литовську з підписання мирного договору входив до складу української делегації. За часів Гетьманату виконував обов'язки посла Української Держави у Болгарії.

Впродовж 1919–1921 років неодноразово представляв УНР на міжнародній арені: був членом делегації на Паризькій мирній конференції, головою делегації на 1-й Асамблеї Ліги Націй у Женеві, головою української дипломатичної місії в Парижі.

В еміграції займався викладацькою та науковою діяльністю як професор Українського вільного університету та Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі. У 1926 році був призначений міністром закордонних справ УНР в екзилі й керував її зовнішньою політикою у 1926–1936, 1939–1940 (тоді ж очолював екзильний уряд УНР) і у 1945–1946 роках.

Із 1927 року мешкав у Парижі. У різні періоди був головою Головної Еміграційної Ради, співредактором тижневика "Тризуб", засновником і довголітнім головою Українського Академічного Товариства у Парижі (1946–1960), співзасновником і віце-президентом Міжнародної Вільної Академії Наук у Парижі (1952–1960).

Частково ця інформацію була відома органам ДПУ–НКВС, але чекістів більше цікавили плани Олександра Шульгина і його участь у конкретних антирадянських заходах, як постійно зазначається в документах. Зі свого боку, український дипломат більше дбав не стільки про те, як насолити радянській владі, скільки про національні інтереси і долю України. Зокрема, багато уваги він приділяв об'єднанню різних емігрантських організацій, рухів, гуртків, течій.    

Велике значення для згуртування української еміграції навколо Державного Центру УНР у екзилі мала діяльність Олександра Шульгина на чолі Головної Еміграційної Ради. Утворена в 1929 році на Першій еміграційній конференції в Празі, ця організація постійно проводила різні акції в низці країн.

Щоразу на них приїздив особисто Олександр Шульгин. Так, у одному з документів розповідається про його приїзд до Болгарії на урочистості з нагоди відкриття у Софії пам'ятника українському історику, філософу, публіцисту, літературознавцю, громадському і культурному діячу Михайлу Драгоманову і виступ 30 жовтня 1932 року в Академії наук.

Крім цього, згадується про проведені ним політичні зустрічі: в Міністерстві закордонних справ Болгарії, у польському, румунському і чеському посольствах, в українсько-болгарському, польсько-болгарському і чесько-болгарському товариствах. Під час цих зустрічей порушувалося українське питання і йшлося про становище українців за кордоном. А ще обговорювалося питання про створення в Болгарії осередку Головної Еміграційної Ради.

"Після завершення такої орг. роботи в усіх державах, – йдеться в одному з документів ОДПУ СРСР від 10 листопада 1932 року під назвою "Українці в Болгарії", – "Центр УНР" (Лівицький, Прокопович, Шульгин, Смаль-Стоцький, Сальський, Токаржевський) повинен буде створити "Загальний емігрантський укр. конгрес у Празі. Таким чином, буде зроблено так, що "вся" еміграція на конгресі УНР в Чехії має визнати їх (УНР) як єдиних представників України і укр. народу" (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 6687. – Т.1. – Арк. 20).

Із цього та інших документів випливає, що Олександр Шульгин в усі періоди і на всіх посадах наполегливо боровся за єдність в лавах української еміграції. Багато він зробив як керівник української делегації на першій асамблеї Ліги Націй, а в подальшому – як повноважний представник Українського товариства прихильників Ліги Націй.

Упродовж майже двадцяти років він репрезентував Україну в різних організаціях цього найавторитетнішого міжнародного органу, використовуючи його численні трибуни для обговорення українського питання, захисту національних прав українців, розділених і гноблених різними державами.

У 1930-х роках основним полем міжнародної діяльності Олександра Шульгина був Форум Міжнародної Унії для Ліги Націй. А упродовж 1933–1938 років він був постійним головою Унії. Користуючись цим, він постійно привертав увагу на міжнародних форумах до українського питання.

У справі зберігається виклад промовистого виступу Олександра Шульгина на засіданні однієї з підкомісій Ліги Націй на захист прав українців у складі польської держави, які зазнавали певних утисків своїх прав, через що чинили спротив. Попри політичну й фінансову співпрацю еміграційного уряду УНР з поляками, він висловив своє негативне ставлення до польської державної політики.

Цей виступ увійшов до Комунікату Українського товариства прихильників Ліги Націй, виконаного машинописом і датованого 15 листопада 1931 року. У ньому вміщується промова Олександра Шульгина, доволі аргументована, виважена, коректна і водночас вимоглива, відповідальна і наступальна. Вона містить такі слова:

"…навіть коли встановлено, що певні елементи з-посеред меншостей не лояльні, се ніскільки не позбавляє уряд від обов'язку дбати за всіх підданих, отже і за тих, що належать до меншостей…

…В Галичині становище є настільки складне, психольогія людности специфічна, що я взагалі дуже вагався перш ніж в Данцігу і потім в Брюселю виступити в сій справі. Нині більш ніж коли будь я бажаю передати ведення сієї справи в Унії кваліфікованим представникам Галичини, українським послам до польського сойму.

На мені особисто і на нашому Товаристві для Ліги Націй вже лежить дуже тяжкий обов'язок і велика відвічальність репрезентувати Велику Україну. Але сю відвічальність ми на себе приймаємо. Ми приймаємо її по-перше через те, що звідти ми походимо, що тамтешні обставини добре знаємо, що там ми займали високі державні становища і від них не зріклися, покидаючи рідні терени.

Але ми беремо на свої плечі сю тяжку відвічальність головним чином через те, що нині на так званій світській Україні немає ні одної людини вільно обраної народом, що там політично все задушено. Хтось мусить же говорити, обороняти великий український нарід. Сей обов'язок ми виконуємо, ми зобов'язані се робити перед нашим народом" (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 6687. – Т.1. – Арк. 51).

На противагу цьому виступу звернення Олександра Шульгина до Ліги Націй з приводу становища українців в СРСР були значно гострішими і безкомпроміснішими. Упродовж 1933−1938 років він неодноразово виступав проти більшовицького терору в УСРР, примусової праці, штучно створеного радянською владою голоду тощо. У одному з документів наводиться його відкритий лист, опублікований у пресі, під назвою "СРСР не сміє засідати в Лізі Націй". У ньому зазначається:

"Ми, українці, не можемо байдуже поставитися до прийняття СРСР до Ліги Націй. Наш Державний Центр доручив мені подати свого часу відповідний протест від його імені. Але і все суспільство наше, не лише емігранти, а й представники Галичини і Волині, Буковини і Підкарпаття, так само як і громадяни Канади чи Сполучених Штатів Америки повинні надіслати з цього приводу відповідні протести генеральному секретарю Ліги Націй.

Ми не хочемо мовчки пройти повз те, щоб Москва, яка тримає Україну під тяжкою окупацією, була прийнята до Ліги Націй і щоб цим самим був санкціонований здійснений стосовно нас злочин" (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 6687. – Т.1. – Арк. 52).

Як свідчать архівні документи, Олександр Шульгин використовував будь-який привід, щоб привернути увагу міжнародної громадськості до українського питання.

Є згадування про його виступ у серпні 1931 року у Парижі на конгресі антропологів "на захист української справи", у липні 1932 року – в Сорбонні з доповіддю на тему "Каторжна праця в СРСР", про подання у серпні 1931 року голові Європейської комісії ноти протесту "з приводу пакту про економічний ненапад між СРСР і Францією".

Завдяки такій наполегливості вдалося досягти певних успіхів, зокрема у Франції було створено Міжнародний комітет допомоги Україні.

Життя і діяльність Олександра Шульгина під час Другої світової війни у матеріалах справи практично не відображені. Є лише фрагментарна інформація про те, що його разом із сином Ростиславом гітлерівці заарештували одразу після окупації Франції.

Дослідники зазначають, що це сталося через відкриту позицію професора, який не приховував своїх симпатій до країн антигітлерівської коаліції. Відтак батькові з сином довелося майже 7 місяців (з  вересня 1940 по квітень 1941 року) провести у в'язниці.

Після закінчення Другої світової війни Олександра Шульгина знову призначили міністром закордонних справ УНР в екзилі. На цій посаді він працював до 1946 року, після чого вже продовжував роботу у громадських,  міжнародних  організаціях і наукових закладах. Водночас залишався таким самим активним і принциповим у всьому, що стосувалося української справи.

Так, у архівних фондах є документ від 8 січня 1947 року під назвою "Про вручення меморандуму АБН (Антибільшовицький блок народів – прим.) міністрам закордонних справ США, Англії і Франції".

У ньому йдеться про те, що перед скликанням Паризької мирної конференції Олександр Шульгин організував акцію "із вручення меморандуму гострого антирадянського змісту". "Говорячи про враження, яке справив на зазначених міністрів меморандум АБН, – зазначається в документі, – президент АБН Стецько заявив: "Особливо трьом міністрам сподобалися пункти, де гостро ставиться питання про СРСР (вигнання радянської делегації, віддання радянської делегації під суд та ін.)" (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 6687. – Т.1. – Арк. 225).

 

Олександр Шульгин намагався зустрічатися з першими особами держав і міжнародних організації, бо розумів, що саме від них залежить прийняття важливих рішень. Так, у документах ОДПУ СРСР, датованих ще 1930-ми роками, згадується про його плани зустрітися з міністром закордонних справ Італії і Папою Римським, з японським послом у Празі, з керівництвом Фінляндії та іншими діячами.

У документі від 14 листопада 1947 року йдеться про його зустріч із президентом Франції Шарлем де Голлем: "З діяльністю "уряду" УНР знайомився також генерал де Голль, який прийняв Олександра Шульгина, який є "міністром" закордонних справ цього "уряду", і цікавився історією українського питання, ставленням української еміграції до Москви і позицією, яку займе українська еміграція у разі виникнення нової війни з СРСР" (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 6687. – Т.1. – Арк. 234).

 

Така діяльність Олександра Шульгина викликала неабияке занепокоєння органів ДПУ–НКВС СРСР. За його поїздками, контактами, виступами пильно стежили, на нього упродовж багатьох років вели досьє, збирали відомості про нього і його сім'ю. Ось лише цитати із документів, які свідчать про це: 

"Про О. Шульгина орієнтувати паризьку резидентуру"; "професор Олександр Шульгин – безсумнівно одна з найяскравіших фігур…, доволі ловкий дипломат та інтриган, інтелігентний і розумний…, не піддається легко чужому впливу"; "потрібно його ізолювати або відсторонити…".  

Для того, щоб припинити активну діяльність Олександра Шульгина, розглядали різні варіанти. Зокрема й такий, як вербування. При цьому основою для залучення до співробітництва вибрали матеріальну, розуміючи, що ідейні переконання змінити не вдасться за жодних обставин.

"Підхід до вербування ми намічаємо такий, – зазначається в довідці від 4 квітня 1938 року, підписаній Павлом Судоплатовим, – Шульгину не вистачає грошей. Поляки припинили видавати йому щомісячну субсидію. Живе він на кошти дружини (лікаря). Основою для вербування можуть бути лише гроші" (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 6687. – Т.1. – Арк. 219).

 
 

А здійснити вербування збиралися через близького товариша Олександра Шульгина, українського емігранта, який мешкав у Парижі, торгував книгами і також бідував. Співробітники НКВС дізналися, що той має родичів у СРСР, листується з ними, дуже дорожить сімейними стосунками, і саме на цьому збиралися зіграти.

А після цього уже докласти зусиль, щоб через нього підступитися до Олександра Шульгина, більше про нього дізнатися і також спробувати залучити до співробітництва. Але з цього, як свідчать матеріали справи, нічого не вийшло.

У наступні роки матеріали й надалі накопичували у справі-формулярі. У 1942 році її здали до архіву з формулюванням "за неможливості подальшої розробки". А в жовтні 1945 року справу знову підняли з архіву і продовжили збирати інформацію про Олександра Шульгина і його сина Ростислава, який мешкав у Швейцарії і співпрацював із Міжнародним комітетом Червоного Хреста.

Документи післявоєнного періоду відображають здебільшого участь Олександра Шульгина у роботі Українського Академічного Товариства, засновником і незмінним головою якого він був, Міжнародної Вільної Академії Наук у Парижі, яка об'єднала понад 300 екзильних вчених,  у прометеївському русі поневолених більшовиками народів Росії, у французькій секції Міжнародної організації біженців, де він був технічним радником із українських питань, займався матеріальною підтримкою українського студентства у Франції, чим продовжував служити Україні та її нації.

Цю діяльність Москва відстежувала до липня 1959 року. Після цього колегія КДБ при Раді Міністрів СРСР, зазначивши, що "матеріали справи становлять оперативний інтерес і потребують подальшої розробки", постановила передати справу-формуляр "Дипломат" для подальшої розробки до Першого управління КДБ при Раді Міністрів УРСР.

Це останній документ у справі, яку згодом остаточно здали до архіву, оскільки фігурант справи помер 4 березня 1960 року.

 

За радянського періоду на ім'я Олександра Шульгина і його праці було накладено табу, а якщо про нього і згадувалося, то винятково в негативному світлі, як українського буржуазного націоналіста.

І лише за незалежності України одному з найактивніших творців суверенної Української Народної Республіки, відродження новітньої української державності, визначному українському дипломатові, історику, громадському і політичному діячу віддали належну шану.





Теми

Іван Дзюба: високий інтелектуал з донецьких степів

Він був інтелектуальним лідером і прапором шістдесятницького руху. Його найвідоміша книга "Інтернаціоналізм чи русифікація?" вийшла багатьма мовами. Але, опинившись за ґратами написав покаянну заяву і йому дозволили жити на волі за умови, що він стане оспівувати "літератури народів СРСР". Трагічна доля людини культури.

Ніжин. Серпневі дні 1918-го

Влітку 1918 року на українсько-російському кордоні було неспокійно. На різних ділянках виникали локальні сутички. Більшовики намагались підривати Українську державу зсередини. У Чернігівській губернії одним із більшовицьких осередків стало село Жуківка

"У Москві все ретельніше готуються до війни": листи до шведської королеви Христини

Одним з найцікавіших періодів в історії України є, безумовно, 1649-1659 роки. Період Визвольної революції і війн з Річчю Посполитою та Московським царством. Діяльність гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Виговського. Основні матеріали з історії цієї Доби зберігаються за кордоном, тому що Чигирин, Батурин і Глухів - козацькі столиці палали у вогні. Було б логічним шукати важливі документи у польських архівах.
Але там їх знайти неможливо, тому що шведська армія вивезла майже весь архів, давні видання і колекції до Швеції під час польсько-шведської війни у 1650-х роках - так званого "Потопу". Навіть оригінальні документи короля Владислава ІV досі зберігаються у Швеції

П'ять українських історій про пандемію "іспанки"

Іспанку просто не фіксували у документах. Дані про кількість хворих та померлих часто не збирали. Тим паче, що паралельно тривала пандемія холери. А специфічно в Україні – епідемія тифу. Холера і тиф були знайомі українським лікарям. А перед симптомами нібито застуди, яка за кілька днів вбивала людей, виявились безпорадними. Кількість жертв іспанки в Україні ми не знаємо. Можемо навести лише кілька історій про перебіг хвороби. Але, можемо точно стверджувати, що іспанка разом з іншими епідеміями руйнувала українську державність не менше, а, може, навіть, і більше від недолугих політичних кроків.