Крути-1918: вчені проти міфів

Довкола знакових подій з часом нагромаджуються міфи й легенди, які можуть не мати жодного стосунку до історичної дійсності. Бій під Крутами не став винятком. Вже на еміграції популяризація крутянського подвигу нерідко супроводжувалася неточностями і недоладностями, на що звертали увагу навіть окремі учасники визвольної боротьби й діячі української діаспори. Попри незрівнянно більші інформаційні можливості сучасного суспільства, сьогодні мас-медіа часом ретранслюють не лише давно спростовані легенди про бій під Крутами, але й новітні міфи, творці яких інколи доволі безапеляційно просувають своє "бачення" історичних подій.

Історія бою під Крутами вже тривалий час перебуває в епіцентрі суспільної уваги. В популярних засобах масової інформації часто можна почути, що крутяни стали єдиною заслоною на шляху більшовицького вторгнення наприкінці січня 1918 р., затримали ворога у нерівному бою і тим самим виграли час, потрібний українській владі для укладення миру в Бресті.

Віддаючи шану героїчному подвигові юних захисників української держави, все ж не варто цілковито забувати про інших оборонців УНР, які ціною важких зусиль уповільнили просування загонів Михайла Муравйова до Києва на інших ділянках фронту.

Наприклад, 26 січня 1918 р. звитяжно билися з червоними під Гребінкою (сучасна Полтавська область) кінний відділ Гайдамацького кошу Слобідської України й Запорізький кінний курінь ім. Морозенка. Це були всього лише півтори сотні добровольців – але вони відкинули вимогу ворога скласти зброю й увесь день вели бій з багатократно переважаючими силами червоних.

Цей бій затримав перекидання загонів Михайла Муравйова на Чернігівщину й змусив радянського воєначальника повірити в те, що українську столицю захищають значні військові сили. Між іншим, в лавах куреня морозенківців служив Петро Дяченко – майбутній командир Чорних запорожців і кавалер Залізного хреста.

Значну роль у стримуванні ворожого наступу відіграли також чорні гайдамаки, підрозділи Січових стрільців й Сердюцького полку ім. П. Дорошенка, які наприкінці січня 1918 р. утримували бойову ділянку під Яготином (сучасний районний центр Київської області).

До речі, чорні гайдамаки – це курсанти 2-ї Української юнацької військової школи, тобто такі ж самі юнаки, як і особовий склад 1-ї Української юнацької військової школи під Крутами. Після бою під Крутами, саме ці підрозділи прийняли на себе удар основних сил Михайла Муравйова.

 
Навчальний корпус Київської духовної академії, де у грудні 1917—січні 1918 року розміщувалася 2-га Українська військова школа. Нині – один з корпусів Національного університету "Києво-Могилянська академія". Листівка початку XX століття

Хоча бій довелося вести під загрозою оточення, українські вояки все ж спромоглися затримати ворога. Також варто згадати гайдамаків Слобідського кошу Симона Петлюри, які під час відступу з чернігівського напрямку максимально понівечили залізничну колію, аби за всяку ціну сповільнити наступ червоних.

У штабі Симона Петлюри сподівалися виграти таким чином не менше трьох діб, аби встигнути придушити більшовицьке повстання у Києві ще до появи російських загонів поблизу столиці (саме так і сталося).

А була ще група бійців саперного батальйону з Миргороду, які "професійно" демонтували залізничну колію й цим значно допомогли сповільнити просування загонів Михайла Муравйова до Києва з полтавського напрямку.

Затримка ворожого наступу наприкінці січня 1918 р. стала результатом спільних зусиль учасників оборони УНР на всіх напрямках бойових дій. Це аж ніяк не применшує героїчний подвиг крутянців, значення якого полягає у безприкладній самопосвяті української молоді й виходить далеко за межі суто військових аспектів тих подій.

Про шкідливість надмірних спрощень свідчать й випадки ототожнення з крутянськими подіями інших епізодів збройної боротьби початку ХХ ст. Так, в 2007–2008 рр. робоча група співробітників Науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки України під керівництвом академіка Петра Кононенка дійшла висновку, що братська могила вояків армії УНР, яка збереглася у селі Літки Броварського району Київської області, належить саме крутянам.

Підставою для такого рішення стали свідчення старожилів. Учасник експедиції, професор Київського політехнічного інституту Володимир Улянич в інтерв'ю висловив думку, що у Літках поховані 24 юнаки 1-ї Української юнацької військової школи, які з-під Крут "вирушили пішки до Києва через Семиполки" й були перехоплені червоними в Літках, за сотню кілометрів від крутянського поля бою. Старожили також згадували, що в цей час штаб Симона Петлюри перебував на залізничному вокзалі в Броварах під охороною бронепотягу.

Віднайдення в Літках "могили крутян" набуло широкого розголосу в засобах масової інформації. Починаючи з 2007 р., у селі щорічно проводилася урочиста церемонія вшанування пам'яті загиблих крутян. У 2009 р. ці заходи відвідали президент Віктор Ющенко, члени Кабінету міністрів й народні депутати.

 
Сучасний пам'ятний знак на могилі героїв літківського бою

Однак знайомство з історичними джерелами здатне викликати серйозні сумніви стосовно того, що полеглі були саме крутянами. Передусім, малоймовірним виглядає припущення про тривалу погоню "муравйовських переслідувачів" за українськими бійцями у сільській місцевості.

Ту війну її учасники недарма називали "ешелонною": загони пересувалися у вагонах й вели бойові дії вздовж залізничних магістралей. Нечисельність військ не дозволяла відриватись від залізниць, які мали величезне стратегічне значення.

До того ж, червоні поспішали до Києва, на допомогу повсталим проти Центральної Ради. Оскільки Літки від найближчої залізниці відділяло два десятки кілометрів, не дивно, що радянські оперативні документи цілковито мовчать про цей населений пункт. Українські джерела також не фіксують в цьому районі в 1918 р. жодних воєнних подій.

Натомість, інтенсивні бойові дії між Червоною армією й військами УНР в Літках точилися взимку 1919 р. – рівно рік опісля крутянських подій, під час другої війни УНР з Радянською Росією. На цей час, бойові дії велися вже без огляду на залізничне сполучення й охоплювали широкий фронт на підступах до Києва.

В останніх днях січня 1919 р. Літки опинились на шляху радянських військ, які наступали з району Остер – Семиполки. Зупинити ворожий наступ мали підрозділи Січових стрільців й частини Чорноморської дивізії армії УНР.

Спочатку Літки зайняли українські війська, але під натиском червоних село довелося залишити. 31 січня українські частини контратакували супротивника, однак зазнали невдачі.

У ніч на 1 лютого 1919 р., українські підрозділи розгорнули повторний наступ на Літки, але в ході запеклого бою були змушені відступити до Броварів. За деякими даними, саме в цей час на залізничній станції в Броварах перебував штаб Симона Петлюри.

Вищенаведеного достатньо, аби зрозуміти, що в братській могилі в Літках, швидше всього, поховані вояки армії УНР, які загинули в зимових боях 1919 року. Та й автори "крутянської" версії не змогли навести жодних додаткових аргументів на користь свого припущення.

Віднайти такі аргументи в науковому доробку Володимира Улянича виявилось неможливим. Довжелезні бібліографічні переліки сучасних публікацій з історії української революції, видані в 2001 й 2018 рр., взагалі не знають такого автора.

Остаточну крапку в ідентифікації похованих в Літках українських вояків поставили в 2019 р. співробітники Центрального державного історичного архіву України у Києві, які проаналізували зміст метричних книг православних церков м. Літки.

Стосовно 1918 року, як відзначили архівісти, "не було знайдено жодних згадок про поховання кількох десятків загиблих у бою, що свідчило б про значні військові дії у тій місцевості".

Натомість, виявлено відомості про загибель у Літках шістнадцяти українських вояків під час бою з червоними 1 лютого 1919 р. Загиблі належали до Чорноморської дивізії. Саме їх було поховано місцевим священиком у братській могилі.

 
Метричний запис про загибель у Літках вояків Чорноморської дивізії Армії УНР

Хоча поховання в Літках і не має безпосереднього відношення до "крутянської легенди", вшанування пам'яті полеглих чорноморців не менш почесне. Чорноморська дивізія армії УНР пройшла важкий бойовий шлях, в її складі було чимало відданих борців за незалежність України.

1-й Чорноморський полк, який взимку 1919 р. бився під Літками, згодом вкрив себе славою в лавах 3-ї Залізної дивізії. Попри плутанину з ідентифікацією полеглих, що стала результатом некомпетентності жадібних до сенсацій історичних "консультантів", неможливо не відзначити подвижництво місцевих жителів, які упродовж поколінь зберігали пам'ять про загиблих українських вояків.

Не обходиться без прикрих непорозумінь й під час встановлення персоналій крутян. У 2007 р. у журналі "Фокус" з'явилася публікація "Роман з Крутами", в якій висловлювалось "вельми близьке до істини" припущення про встановлення особи невідомого раніше учасника крутянського бою.

Таким нібито став прапорщик Констянтин Велігорський – молодий чоловік, якого пов'язували сердечні відносини з онукою відомого українського письменника Михайла Старицького (1839 – 1904 рр.), Веронікою Черняхівською. Саме записи в її щоденнику, який зберігається в Музеї видатних діячів української культури, свідчать, що на початку січня 1918 р. Костянтин Велігорський виїхав з Києва на боротьбу з більшовиками.

Через півроку Вероніка дізналася, що Констянтин (Кока) Велігорський загинув у бою 30 січня 1918 р. Очевидно, саме ця дата й навела на думки про крутянський бій – а також той факт, що чимало гімназійних однокласників Вероніки Черняхіської билися й загинули під Крутами.

 
Вероніка Черняхівська. Худ. О. Мурашко.

Стаття має двох авторів: відомий журналіст і дослідник Ярослав Тинченко став автором ідеї й тексту, а співробітниця Музею видатних діячів української культури О. Кирієнко підготувала ілюстративний матеріал (за словами керівництва музею, саме таким був розподіл праці).

На жаль, попередні звернення Ярослава Тинченка до крутянської тематики супроводжувалось різноманітними неточностями, починаючи від помилок в іменах діючих осіб крутянської трагедії й закінчуючи "відправкою" під Крути цілих військових частин, яких там не могло бути.

Не обійшлося без дрібних погрішностей і цього разу. Але головне, варто уважно прочитати відповідні фрагменти щоденника Вероніки Черняхівської, а також написаний їй Костянтином Велігорським вже з дороги лист, аби спростувати версію про участь останнього в бою під Крутами.

Як свідчать обидва джерела, Костянтин Велігорський 6 січня виїхав з Києва "з ешелоном козаків". Вже лише це виключає можливість того, що він міг вступити до лав Помічного студентського куреня, який виїхав на фронт щойно наприкінці січня 1918 р. Бойовий курінь 1-ї Української юнацької військової школи ім. Богдана Хмельницького, який вирушив на фронт раніше, навряд чи міг бути названий "козачим ешелоном".

Костянтин Велігорський у листі описує характерну атмосферу залізничної подорожі: гучні пісні на увесь вагон, "густий синій дим махорки", гра на балалайці, толерантність до погонів. Не надто схоже на український військовий (особливо юнацький) підрозділ, чи не так?

При цьому, Костянтин Велігорський у листі зазначає: "Я до сих пор не знаю нашего маршрута. Одни говорят, что поедем через … [назву затерто – прим. М. К.], другие говорят обратное". Ділянка залізниці між Києвом і Бахмачем, де проходив більшовицький фронт, не мала вузлових станцій, а вбік відходила лише т. зв. "вузькоколійка" – тож звернути з цього маршруту було неможливо.

Далі ще цікавіше. З листа Костянтина Велігорського випливає, що він залишив Київ щонайменше на чотири місяці. Про це ж пише 4 січня 1918 р. у щоденнику і Вероніка Черняхівська: "Буду чекати весни. Кока казав, що постарається приїхати в травні в Київ".

Немає потреби доводити, що відправка українських частин під Бахмач чи будь-куди інде, не була настільки довгостроковою. Елементарний принцип ротації військових сил давав надію багатьом захисникам української державності уже найближчим часом бодай тимчасово повернутися до Києва.

І нарешті, розгадка. Тривалий час після від'їзду Костянтина Велігорського Вероніка Черняхівська не мала сумнівів, що молодий чоловік перебуває у Росії. 29 березня 1918 р. вона розмірковує на сторінках щоденника про гіпотетичну долю листа, який Костянтин Велігорський міг би відправити їй із… Ростова.

Назву ж міста, куди попрямував у січні 1918 р. молодий чоловік, вона записує скорочено як "Н-к" або ж "Новоч". В одному місці згадку про пункт призначення подорожі затерто, але його назву все ж можна розібрати. Це – Новочеркаськ.

Таким чином, припущення про вступ Костянтина Велігорського до українського війська й загибель його під Крутами виявилось вельми далеким від істини. Не під Крути, а на Дон, до російської Добровольчої армії, вирушив Костянтин Велігорський на початку січня 1918 р.

Найкращим транспортом для такої подорожі якраз і слугував один з козачих ешелонів, які в той час поверталися до рідних станиць з фронтів Першої світової війни. Цілком зрозуміла й невпевненість козаків щодо маршруту слідування: шлях на Дон пролягав через такі вузлові залізничні станції, як Полтава, Харків, Катеринослав, де місцеві "революційні" організації нерідко чинили перешкоди козакам.

Можна також зрозуміти, чому двічі арештована за радянської влади Вероніка Черняхівська намагалась затерти згадки про Новочеркаськ у своєму щоденнику. Близькі стосунки в 1917–1918 рр. з учасником білого руху могли лише збільшити її "провину" в очах радянських слідчих.

Ця історія несподівано отримала продовження у 2016 р., коли кіностудія "Президент Фільм Україна" розпочала роботу над художнім фільмом "Роман з Крутами" (сценарій – О. Даруга, Г. Руденко, режисери – К. Шамін, О. Даруга). Як можна здогадатись вже з назви, джерелом натхнення для сценаристів стала саме журнальна стаття 2007-го року.

 
Кадр з тизеру фільму "Роман з Крутами"

В центрі фільму мав бути любовний трикутник між персонажами, прообразами яких стали Вероніка Черняхівська, Костянтин Велігорський і Павло Кольченко (учасник бою під Крутами, який потрапив до ворожого полону й був розстріляний).

За словами режисера, картина мала розповісти історію двох товаришів, "які долають між собою суперництво в коханні й вдвох йдуть під Крути". Творці фільму підкреслювали, що головні герої "мають реальні прототипи" – і на знак цього, їхні імена майже не було змінено.

У тизері глядачам представили головних героїв, при чому Микиту Велігорського охарактеризували як молодого чоловіка, для якого "слова "честь" та "батьківщина" – не порожній звук". Проект претендував на підтримку Державного агенства України з питань кіно, картина могла стати першою екранізацією історії бою під Крутами.

Але, судячи з цілковитої відсутності новин зі знімального майданчику, проект не вдалося реалізувати. Фільм, в якому образ героя-крутянина завдяки недбало написаній журнальній публікації ліпили з російського білогвардійця, так і не з'явився на світ.

Натомість, першою художньою кінострічкою про крутянський бій стала картина "Крути 1918" (режисер – О. Шапарєв, сценарій – К. Коновалов). Знятий за державної підтримки фільм з бюджетом в 52 млн. гривень вийшов на екрани кінотеатрів на початку 2019 р.

 

Картина викликала суперечливі відгуки з боку багатьох професійних істориків, які критикували фільм за значну кількість невідповідностей при зображенні історичних подій.

Зокрема, у фільмі було практично проігноровано роль 1-ї Української юнацької школи під час бойових дій, а полеглого командира студентської сотні, Омельченка, взагалі викреслено з картини. Утім, критика не відштовхнула від перегляду кінострічки тих глядачів, які вважали надмірну історичну достовірність зайвою для художнього фільму.

Можливо, претензій до фільму могло бути менше, якби його творці неодноразово не наголошували на "історичності" свого художнього бачення. Розповідаючи про створення фільму, сценарист навіть підкреслив:

"Ми поклали в основу його власні мемуари. Все писали по першоджерелах. Багато нас хотіли консультувати, але історики не були очевидцями тих подій, а ми брали власне ті матеріали, які були написані учасниками того бою".

В початковій версії фільму невідповідність історичним фактам була ще більшою й мала принциповий характер. Перший трейлер фільму містив сцену з Симоном Петлюрою (його роль виконує Дмитро Ступка), який в якості керівника військового міністерства УНР віддає наказ, попри явне несхвалення підлеглого воєначальника, відправити на фронт студентські підрозділи.

Таким чином, саме на Симона Петлюру творці фільму поклали відповідальність за відправку студентської сотні під Крути.

 
Дмитро Ступка у ролі Симона Петлюри у фільмі "Крути 1918"

У дійсності, Симон Петлюра ще за місяць до бою під Крутами залишив посаду генерального військового секретаря УНР і з того часу мешкав у Києві як приватна особа, займаючись формуванням Гайдамацького кошу Слобідської України (з яким наприкінці січня 1918 р. і виїхав на фронт).

Втративши посаду через значні розбіжності з Володимиром Винниченком та іншими лідерами УНР, Симон Петлюра не міг впливати на військово-політичну стратегію молодої держави й тим більше – віддавати якісь вказівки військовим частинам.

До того ж, оперативне керівництво військами в будь-якому разі належало до компетенції не військового міністра, а командувача Київського військового округу, який відповідав за ведення бойових дій проти більшовиків. Цю посаду в січні 1918 р. обіймав Микола Шинкар – український есер і активний учасник українського військового руху.

Саме він керував обороною Києва від більшовицького наступу й віддавав накази про передислокацію частин. Мине рік, і Микола Шинкар перейде в табір опонентів національної державності, згодом вступить до лав Червоної армії, а в 1920 р. загине в бою з військами УНР.

Доля Симона Петлюри, як відомо, склалася зовсім інакше. Ставши наприкінці 1918 р. Головним отаманом військ УНР, він упродовж майже двох років очолював збройну боротьбу за незалежність України. Для багатьох учасників тих подій, його ім'я стало символом національно-визвольного руху.

 

 Провідники Гайдамацького Коша Слобідської України

Оскільки радянська пропаганда не шкодувала темних фарб для постаті Головного отамана, вченим ще й досі доводиться боротися з псевдонауковими міфами, якими оповито його ім'я. Саме тому сцена з трейлеру фільму "Крути 1918" викликала обурення серед багатьох глядачів, обізнаних з історією.

Було очевидно, що зображення Симона Петлюри ініціатором відправки дітей на фронт не відповідає історичній дійсності, зате призведе до появи нового міфу й дискредитації одного з лідерів українського руху ХХ ст. Ставлення до постаті Петлюри могло бути різним, але настільки кричуще спотворення його історичної ролі виглядало неприйнятним.

Вчені стали на захист історичної правди, не дочікуючись виходу фільму на екрани кінотеатрів. Першим про неприпустимість подібних перекручень заявив у медіа-просторі координатор проекту "LIKBEZ. Історичний фронт", кандидат історичних наук Кирило Галушко.

Його позицію підтримав цілий ряд науковців: Михайло Ковальчук (Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України), Олександр Кучерук (Музей української революції 1917 – 1921 рр.), Василь Павлов (ГО "Центр мілітарної історії"), Володимир Сергійчук (Київський національний університет ім. Т. Шевченка), Віталій Скальський (Інститут історії України НАН України), Ярослав Файзулін (Український інститут національної пам'яті), Василь Яблонський (Національний інститут стратегічних досліджень).

Як результат інформаційної кампанії, в міністерстві культури України відбулася зустріч представників наукової спільноти з очільником відомства Євгеном Нищуком, головою Державного агенства з питань кіно Пилипом Іллєнком й представниками знімальної групи. Потрібно віддати належне міністру культури й кіномитцям: звернення істориків було почуто, а їхню думку враховано.

Епізод з Симоном Петлюрою визнали неісторичним й погодилися вирізати з фільму. Навіть більше – для ініціативної групи науковців згодом організували допрем'єрний показ стрічки, на якому вони пересвідчилися, що злощасної сцени в фільмі більше немає. І коли на початку 2019 року картина вийшла у вітчизняний прокат, однією хибою було менше.

 
Історики на допрем'єрному показі кінострічки "Крути 1918". Зліва праворуч - Кирило Галушко, Михайло Ковальчук, Віталій Скальський. 2018.

Мабуть, зважаючи на величезне значення бою під Крутами для історії нашої держави, поява новітніх міфів довкола крутянських подій неминуча. Дехто навіть вважає, що професійні історики не в змозі впливати на цей процес.

Але вищенаведені приклади свідчать, що вчені все ж можуть і повинні докладати зусиль, аби медіа-простір не засмічувався далекими від історичної дійсності оповідками, які зрештою підважують й саму крутянську легенду.





Теми

Український вояк, який врятував десятки євреїв

Круглий сирота з Лемківщини. У 17 років, неповнолітнім, пішов воювати за Україну в складі Українських Січових Стрільців. Здобув дві вищі освіти в Празі. Став успішним бізнесменом в міжвоєнній Галичині. Для врятування євреїв створив окремий бізнес і рятував їх у промисловому масштабі. За що був, врешті решт, покараний нацистами. З Німеччини до США, його – вже немічного – витягнули вдячні євреї. Звати його Олекса Кривов'яза. Латинкою прізвище писав, як Krywowiaza

Авіація працює по «своїм», або Мулінська катастрофа 1945 року

У свідомості багатьох російських дослідників, радянсько-японська кампанія постає майже ідеальною. Мемуари, література, вікіпедія та військова хроніка повністю підтверджує це, даючи однобоку модель сприйняття минулих подій. Успіхи відомі – 700 кілометровий бліцкриг 6 танкової армії через Хінган, захоплення в полон 600 тис. угруповання Квантунської армії, мінімальні втрати, та прорив сучасної прикордонної фортифікаційної системи оборони японських військ. Але навіть і тут, можна знайти «підводне каміння», у вигляді фактів, що свідомо приховувалися роками. До таких подій відносяться і інцидент 16 серпня 1945 року, коли радянські впс розбомбили власні війська які дислокувалися біля міста Мулін

1943-2022: Від нацистів – до рашистів

Імперія, яка ніколи не була до кінця засуджена й покарана за свої злочини в минулому, сьогодні повертається у своїй потворній, абсурдній реінкарнації держави-терориста. Спроби умиротворити агресора, призвели до катастрофічних наслідків – він знову чинить масові вбивства, депортації, зґвалтування і грабунки в самому центрі Європи в ХХІ столітті, реалізовуючи цілеспрямований, неприкритий, "ідеологічно обґрунтований", підкріплений псевдоісторичними наративами та дегуманізуючими формами пропаганди, акт геноциду української нації. Але, як показує історія, крах тиранії – неминучий

Коломацький переворот. Вибори Івана Мазепи

У всьому звинуватили гетьмана Івана Самойловича, засудили його і відправили разом з родиною у вигнання, а все майно конфіскували. Ініціатори змови проти Івана Самойловича і організатори цього катастрофічного походу отримали державні нагороди. У Національному архіві Швеції знайдені листи про ці історичні події. Ми надаємо повноцінні тексти німецькомовних джерел з перекладами українською