Чи здійснювала ОУН замах на Йозефа Геббельса?

У 2006 році в Україні вийшов доволі непогано зроблений десятисерійний документальний серіал Ігоря Кобріна «Собор на крові» про історію українського націоналістичного руху 1920-1940-х років. З нього можна отримати чимало цікавої інформації. Але навряд чи щось може зрівнятися за цікавістю з сенсаційною знахідкою творців серіалу: у червні 1934 році, здійснюючи вдалий атентат на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, Організація українських націоналістів насправді мала на меті вбити... Йозефа Геббельса, який саме перебував 13-15 червня у Польщі з візитом!

Якщо у Великій Британії 1934 рік став, так би мовити, "роком розлучень", то в континентальній Європі – роком політичних убивств. Останні, власне, розпочалися ще до його офіційного початку. 29 грудня 1933 року у Румунії стався перший за понад сім десятиліть політичний "морд", коли члени "Залізної гвардії" вбили прем'єр-міністра Йона Георге Дуку.

У самому ж 1934 році на той світ відправлено: в СРСР – персека Ленінградського обкому Сергія Мироновича Кірова і страчених по його смерті. Саме вбивство Леонід Ніколаєв здійснив, може, і з особистих причин, але з явно політичними наслідками, а може, і під контролем з боку спецслужб.

В Австрії – канцлера Енгельберта Дольфуса (у ході спроби пронацистського перевороту); у Франції – югославського короля Александра I Карагеоргійовича (а заразом і "рідного" міністра закордонних справ Луї Барту); у Польщі – міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького; у Німеччині – цілу низку колишніх високопосадовців (найвищий за посадою – останній догітлерівський канцлер генерал Курт фон Шляйхер) у ході "Ночі довгих ножів"…

Дехто, може, волів би додати до цього переліку й колишнього Голову Центральної Ради Михайла Сергійовича Грушевського, що помер у РСФРР, але доказів принаймні поки що немає.

У 2006 році в Україні вийшов доволі непогано зроблений десятисерійний документальний серіал Ігоря Кобріна "Собор на крові" про історію українського націоналістичного руху 1920-1940-х років. З цього можна дістати чимало цікавої інформації, не кажучи вже про проникливе виконання пісні "Буде нам з тобою що згадати" Тарасом Чубаєм.

Але навряд чи щось може зрівнятися за цікавістю з сенсаційною знахідкою творців серіалу: у червні 1934 році, здійснюючи вдалий атентат на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, Організація українських націоналістів насправді мала на меті вбити... Йозефа Геббельса, який саме перебував 13-15 червня у Польщі з візитом!

 
Маршал Пілсудський і Йозеф Геббельс у Варшаві 
Джерело: Bundesarchiv Bild 183-B0527-0001-293

Як оповідається вже в першій серії, Євген Коновалець вирішив таким чином висловити своє "фе" на адресу німецько-польського зближення, що увінчалося підписанням у січні того ж року між Польщею та Третім Райхом договору про ненапад.

Що ж, у 1934 році стосунки між ОУН і Німеччиною справді були дуже напруженими через німецько-польський пакт. Володимир Стахів, що буде керівником "ресорту" закордонних справ під час нетривалого урядування в 1941 році Українського державного правління Ярослава Стецька пізніше розповість більше про ці стосунки.

Виголошуючи на конференції Фундації для дослідів життя та діяльності полковника Євгена Коновальця в червні 1967 р. свій реферат про зовнішньополітичне становище ОУН у міжвоєнний час, він казав, що 1934 рік став для організації рубіжним, і саме через польсько-німецький пакт про ненапад від січня 1934 року.

Як Стверджує Стахів, саме з цієї причини того року ОУН зав'язує стосунки з Японією, яких до того не мали (зараз, втім, terminus post quem відсувають щонайпізніше на 1933 рік, якщо взагалі не на 1931-й).

Коновалець виїхав з Німеччини після вбивства Броніслава Пєрацького (прізвище якого, до речі, було добре відоме навіть у пізньому СРСР: "У мене таке враження, що я мав приємність вже познайомитися з вами ..." - "Може, на вечірці покійного міністра Пєрацького?" - це діалог із художнього фільму "Vabank II, czyli Riposta" (1984), де дія відбувається 1936 року).

До осені 1937 року, як стверджує Стахів, полковник більше взагалі не відвідував Німеччину, а німці не підтримували контактів з ОУН; вони тимчасово заарештували Миколу Лебедя та Ріхарда Ярого, ба навіть намагалися надіслали орієнтування на Коновальця та Омеляна Сеника, що теж мало означати арешт при спробі перетину кордону.

Понад те, ОУН більш тісно сходиться з італійцями, на той час ще опонентами німців. Сходиться аж настільки, що, за даними Стахіва, після вбивства в Марселі югославського короля Александра I та Луї Барту 9 жовтня 1934 року за яким, наймовірніше, стояли італійські спецслужби, було: "здеконспіровано українських учасників в одному вишкільному таборі в Ітаці. На цю вістку, кажуть, Муссоліні рвав собі волосся. Їх тоді заслано на Липарські острови, щоб зберегти абсолютно мовчанку в цій справі. Восени 1937 р. їх звільнено."

 
Володимир Стахів

У таких умовах справді було б неправильно апріорі виключати можливість замаху на Геббельса з боку ОУН. Цікаво, що й сам Геббельс у своєму щоденникові, дізнавшись про вбивство Пєрацького, відзначив, що його самого могла б спіткати та сама доля.

 

Принагідно відзначимо, що причетність до марсельського вбивства спецслужб не італійських, а німецьких, як і його спрямованість не проти югославського короля Александра, а проти прибічника стримування Німеччини Луї Барту (розтиражована у радянській літературі "змова" під кодовою назвою "Тевтонський меч") – вірогідно, просто радянська конспірологія, хоча в неї досі активно вірять на наших теренах.

Насправді Барту загинув від випадкової кулі французького поліцейського (що підтверджено результатами балістичної експертизи), яка пошкодила йому артерію на руці.

Плюс брак уміння надавати першу допомогу, коли йому наклали пов'язку нижче рани на руці, а не вище, що лише посилило кровотечу. Понад те, зміна влади в Югославії була Німеччині радше невигідна на той час.

 
Момент після замаху на Александра І та Луї Барту

Але звідки цю версію про замах ОУН на Геббельса взяли автори фільму? У фінальних титрах вони висловлюють подяку, серед іншого, "Бібліотеці ім. О. О. Ольжича, особисто її директору Олександру Кучеруку".

І справді, саме в працях Олександра Кучерука ми знайдемо згадки про цю історію. Перша з них – стаття 2003 року в журналі "З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ" під назвою "Ще одна версія вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького".

Саме в ній Кучерук і намагається обґрунтувати своє бачення подій червня 1934 року. Але при цьому воно було відмінним від версії авторів фільму. Згідно з Кучеруком, ініціатором акції насправді була внутрішньонімецька правоконсервативна опозиція, яка через "свою людину" в ОУН Р. Ярого (прибічника "Сталевого шолому", але не НСДАП) вирішила розсварити Польщу з Німеччиною і тим самим послабити позиції Гітлера.

ОУН дійсно цілила не так у Пєрацького, як у Геббельса, оповідає Кучерук, але виконавцям замаху про те побоялися повідомляти, і вони з огляду на величезну кількість поліції у ті дні у Варшаві самовільно вирішили дочекатися від'їзду Геббельса та вбили Пєрацького вже наступного дня.

Міністерство інформації, між іншим, надіслало до Варшави окрему ноту співчуття щодо Пєрацького за підписом особисто Геббельса. Принагідно відзначимо, що, певно, через lapsus visu Кучерук прочитав Stahlhelm як Stahlheim, бо він послідовно транскрибує його на укранську як "Штальгайм" - ну і Дюстерберг перетворився на "Дуйстерберга".

Що ще цікавіше – за Кучеруком, Пілсудський помер ще до замаху на Пєрацького, у квітні 1934 року! (насправді ні, це станеться вже в травні наступного 1935 року).

Цю ж версію Кучерук повторить у своїй монографії "Рико Ярий – загадка ОУН" 2005 року з незначними корективами: прибрано твердження про смерть Пілсудського в квітні 1934 року, натомість додано згадку про те, що першою спробою замаху на Геббельса був інцидент, коли під час промови міністра інформації в німецькому посольстві у Польщі хтось вкинув у кімнату через вікно камінець, вибивши шибку.

 
Ярослав Карпинець

Як стверджує Кучерук, це насправді був не камінь, а виготовлена студентом-хіміком Ярославом Карпинцем бомба, яка чомусь не розірвалася. Саме ця версія й увійшла до фільму.

Та на яких доказах ґрунтується ця версія? Наріжний камінь насправді один. Це анонімне донесення 1934 року до абверу, що звинувачує вищезгаданого Курта фон Шляйхера і наближених до нього осіб у підготовці замаху на Пєрацького та Геббельса.

 

І тут, якщо згадати, інформацію авторів "Собору на крові", що це донесення вже "лежало на столі" в Гітлера майже одразу після замаху, правомірно піти навіть далі, ніж зосереджений, природно, на українських подіях сценарист Ігор Кобрін і запитати: а чи сама "Ніч довгих ножів" 30 червня 1934 року, у ході якої було вбито значну частину цих самих правоконсервативних кіл і, зокрема, самого фон Шляйхера, не стала бодай почасти наслідком саме організованого ними атентату на Геббельса?

Але спершу запитаємо інше: чи є достовірними свідчення цього документу? Є підстави в цьому сумніватися. Це робив, зокрема, Володимир Косик у книжці "Україна під час Другої світової війни, 1938-1945" (1992).

Косик стверджує, що йдеться про інтригу всередині націоналістичного руху, а джерелом поміщених у документі свідчень був відомий супротивник Ярого та Коновальця Осип Думін, що тісно співпрацював з Абвером.

 
 

Так само відкидав цю версію і прокурор на процесі Пєрацького Владислав Желенський, який підкреслював, що не існує жодних доказів причетності німців до вбивства Пєрацького, і відомий історик Ришард Тожецький.

Розбір цього інциденту подав у своїй понад тисячасторінковій книжці "Deutsche und Ukrainer 1914-1939" Франк Гольчевський. Він стверджує, що ціла версія Кучерука тримається на фікції. Зокрема, він звертає увагу, що Кучерук не надає посилань на підкріплення тези, що кинутий у шибку камінь насправді був бомбою.

 

Чи так це насправді? Кучерук посилається тут на збірку пресових публікацій "Замість вигадок" під редакцією Ореста Корчака-Городиського. Той цитує випуск вінніпезького журналу "Вільний світ". А вже в ньому подано переклад на українську спогадів посла Польщі в Німеччині, Юзефа Ліпського, виданих англійською Вацлавом Єнджеєвичем у 1968 році…

Про що ж писав Ліпський? Він справді згадує інцидент з камінчиком, але називає його "minor", відводить йому значно менш місця, ніж неправдивим чуткам про те, що зустріч між Пілсудським і Геббельсом не відбудеться, і ніде ні півсловом не натякає ні на яку гранату…

 

Немає істотних відхилень від цього тексту Ліпського і в книжці Корчак-Городиського. Тож, схоже, Гольчевський має рацію, і маємо справу з домислом самого Олександра Кучерука.

Ба більше, додам від себе, навіть і щодо камінця зовсім не факт, що вкидання було вчинено саме українцями, а не поляками, адже далеко не всі в Польщі були в захваті від візиту голосу пропаганди Третього Райху…

Гольчевський також наголошує на тому, що принципове рішення ОУН про вбивство Пєрацького було ухвалено ще в 1933 році, задовго до німецько-польського зближення.

Якщо не фактичним автором, то принаймні інформантом автора абверівського донесення Гольчевський теж вважає Осипа Думіна, який волів руками німецьких спецслужб усунути своїх оунівських конкурентів.

Ба більше: він також звертає увагу на те, що заарештованого Ярого німці випустили вже за тиждень, що навряд чи могло б статися, якби його всерйоз підозрювали у спробі організації замаху на рейхсміністра пропаганди та громадської просвіти, гауляйтера Берліна та одного з ключових функціонерів Третього Райху.

Але й це ще не все. Гольчевський, на відміну від Кучерука, подає дату цього анонімного донесення: 28 липня 1934 року.

 

Отже, воно не просто не "лежало на столі у Гітлера" в червні 1934 року – воно взагалі не було написано аж до липня! А це вже розвертає поставлене нами запитання про можливий зв'язок між "Ніччю довгих ножів" і замахом на Геббельса на 180 градусів: не "чи не вбили фон Шляйхера за спробу вбити Геббельса?", а "чи не спробували підтвердити неіснуючу спробу вбити Геббельса фігурою вже мертвого фон Шляйхера, знаючи, що той уже не зможе нічого заперечити?.."

Гольчевский навіть намагається здогадатися, чому Кучерук дотримується цієї версії: він, мовляв, мельниківець, а Ярий – бандерівець…

Як би там не було, убивство Пєрацького мало реальні наслідки не лише для стосунків між ОУН та Німеччиною. Під цим приводом уже 17 червня 1934 року було видано підписану президентом і цілим урядом Речі Посполитої ухвалу про організацію "місць відособлення" для політичних в'язнів, фактично концентраційних таборів. Уже наступного місяця такий табір запрацював у Березі Картузькій (нині Бяроза Брестської області Республіки Білорусь)…

 
Керівництво концтабору Береза Картузька

Першими його в'язнями, до речі, були не оунівці, а члени ONR – "Націонал-радикального табору", ультраправі, адже у вбивстві Пєрацького попервах підозрювали саме їх. Згодом же найчисленнішою групою ув'язнених стали комуністи – члени КПП та її автономних частин КПЗБ і КПЗУ.

За іронією долі, у своїй промові перед польськими інтелектуалами (яку варшавська газета "Щоденні новини" назвала "виступом канібала на бенкеті вегетаріанців") 13 червня Геббельс, серед звичних розмов про євреїв, сутність націонал-соціалізму та буцімто миролюбний характер німецької зовнішньої політики, зробив особливий акцент саме на позитивній ролі німецьких концентраційних таборів.

Німецький історик Ганс Роос прямо писав, що Береза Картузька з'явилася "на пораду Геббельса"…

 
 
 
 

Ну а репортер газети "Щоденні новини" не зовсім мав рацію. Адже ініціатором виступу Геббельса був сам видатний антикознавець і германофіл, уродженець Скрипчинців на нинішній Черкащині, кількаразовий номінант на Нобелівську премію з літератури професор Тадеуш Зєлінський.

Саме він, після розгрому Польщі у війні 1939 року перебереться до… Баварії, де вже мешкав його син Фелікс – там він і закінчить життя 1944 року.

Згідно з щоденником Геббельса, Зєлінський вітав його дуже тепло, а по завершенні промови назвав його "Wundermann".

 

Подейкують, до речі, що до Берези Картузької ледь не втрапив сам Єжи Ґедройць – саме за те, про що ми згадували на самому початку, - буремний характер 1934 року: деякі паралелі були надто вже очевидними.

Тому в січневому номері за 1935 рік видаваної Гедройцем газети "Бунт молодих" вийшла стаття Александра Бохенського "Кіров і Пєрацький", у якій він недвозначно стверджує, що польський уряд скористався вбивством Пєрацького для зведення політичних порахунків з опонентами достоту так само, як скористався убивством Кірова Сталін.

 
Єжи Ґедройць

Більше того, у Бохенського фігурує і вищезгаданге вбивство югославського короля, його тезки Александра: він стверджує, що варто говорити про безумство не так вбивць, як охоронців, адже і Пєрацький, і Александр нехтували елементарними правилами безпеки…

 

Варто також відзначити, що хоч Кучерук стверджує, що від українців співчуття з приводу загибелі Пєрацького "надіслали лише митрополит Андрей Шептицький і Українська парламентська репрезентація", але це "лише" виглядає трошки кумедно, бо ж УГКЦ і УПР (тобто фактично УНДО – Українське національно-демократичне об'єднання на чолі з Василем Мудрим) саме й були двома найавторитетнішими силами в тогочасному західноукраїнському соціумі.

Далеко не всі українці сприймали оунівський терор – надто ж з огляду на те, що ексцеси пацифікації мали місце не за загалом поміркованого Пєрацького, а за його попередника генерала Феліціана Славой-Складковського, який, до речі, знову буде призначений міністром внутрішніх справ у 1936 році та зустріне на цій посаді Другу світову війну.

Слушно, на мою думку, кажуть, що одна з трагедій Західної України доби Другої світової полягала в тому, що опозицію тоталітарним окупантам не було кому скласти, крім так само тоталітарної ОУН, адже нормальні політичні сили в краї було ліквідовано ще після "золотого вересня" 1939 року радянською владою…

Тут поставимо ще одне цікаве питання: чому тема замаху на Геббельса так слабко представлена в прооунівській публіцистиці? Адже одне з головних звинувачень на адресу ОУН полягає саме в тому, що вона була надто тісно пов'язана з нацистською Німеччиною.

Так ось же він, коронний контраргумент: оунівці намагалися вбити головного нацистського пропагандиста ще тоді, коли ціла Європа взагалі не усвідомлювала, що німці несуть загрозу!

А проте мені вдалося віднайти лише пару спроб використати версію про замах на Геббельса в публіцистиці – причому одна з них на рахунку часопису українців у Польщі "Наше слово", що намагався таким чином пом'якшити негатив від чергової річниці вбивства Пєрацького.

 
Броніслав Пєрацький

Навряд чи причина полягає у непевних наукових підвалинах: загальновідомо, що в повоєнний період ОУН не цуралася різного роду викривлень, спотворень і фальшувань першоджерел, коли це відповідало її потребам.

Радше доводиться констатувати, що для багатьох оунівських апологетів характерною є позиція на кшталт наступного:

 

Тут Ріко Ярий злісно засуджується як "агент НКВС" (такі підозри лунали давно, адже Ярий мешкав у радянській зоні окупації Австрії – і не у в'язниці), яка намагалася "зруйнувати антисталінський українсько-німецький союз".

Іншими словами, серед апологетів Організації українських націоналістів є відносно впливова група осіб, яким подобається ОУН не всупереч її співпраці з Гітлером, а якраз завдяки їй…

Є, втім, й інший фактор, чому симпатики ОУН не педалюють цю тему. Уважні читачі, можливо, вже помітили, що в якості спростування версії Кучерука я послалася на книжку Володимира Косика, яка була видана до 2003 року, коли вийшла перша Кучерукова стаття з викладом його теорії.

Тут-то й "ist der Hund begraben": задовго до Кучерука тему замаху на Геббельса було актуалізовано в АНТИоунівській пропаганді. Ба більше – у пропаганді радянській! Саме на неї, вочевидь, і реагував Косик у своїй книжці. Схоже, цю інерцію так і не було подолано.

А сама ця радянська пропаганда у виконанні такого собі Віталія Петровича Чередниченка, слід визнати, в чергове пробила дно. Ось, власне, подивіться-но самі.

 

Тут хочу пояснити, що, на мою думку, одним з небагатьох позитивів, які поразка у Другій світовій принесла Німеччині, стало зникнення з політичної мапи Німеччини не лише НСДАП, а й правоконсервативних, мілітаристських, антидемократичних сил, які отруювали політичну атмосферу Веймарської республіки.

І в той же час навряд чи можна сумніватися в тому, що прихід майже будь-якої з цих сил до влади не приніс би і близько таких самих катастрофічних наслідків для Німеччини та світу, як режим націонал-соціалістів.

За Гугенберга чи Дюстерберга Німеччина могла б жорстко придушувати робітничий рух, обмежувати свободу слова та зборів, садовити лівих до в'язниці, брязкати зброєю, вимагати повернення до кордонів 1914 року тощо, але навряд чи справа дійшла б до світової війни, не кажучи вже про Голокост, Пораймос, Aktion T4… Блефувати зброєю ладен був багато хто, але справді воювати жадав, здається, лише Гітлер…

Тому пасажі на кшталт наведеного на скриншоті, що є фактично еквівалентом заяви "дякуємо товаришеві Гітлеру за Ніч довгих ножів!", говорять не так про "руководителей фашистского рейхсвера" і абверу (які взагалі-то після 1934 року становили, разом з деякими дипломатами, чи не єдину внутрішньонімецьку перепону між Гітлером і повномасштабною війною), як про самих радянських пропагандистів.

Втім, ми пам'ятаємо, що і в заколоті 20 липня 1944 року радянська історіографія не вбачала майже нічого, окрім антирадянської спроби реакціонерів-консерваторів "зберегти свої класові привілеї", роблячи частковий виняток лише для "патріотичного крила" на чолі з Клаусом Шенком графом фон Штауффенбергом.

 
Німецький офіцер Штауффенберг, що здійснив невдалу спробу замаху на Гітлера

При тому, що політична дистанція між ним та тим самим "лідером реакційного крила" Карлом Фрідріхом Герделером була не такою значною, як може здатися, а антигітлерівську діяльність – аж до спроб путчу – останній розпочав значно раніше…

Віталій Петрович, однак, лише спростив – а може, навпаки, довів до логічного завершення – думку, висловлену ще в 1965 році польським істориком Маріаном Войцеховським, на якого й посилається.

Войцеховський звернув увагу на висловлювання історика з ФРН Ганса Рооса, що замах на Пєрацького вів до погіршення польсько-німецьких зв'язків, і звернувся до звичного cui prodest?

Його відповідь – це була власна гра рейхсверу. Втім, у викладі Войцеховського ця історія більше схожа на якийсь штучно закручений кіносценарій. Бо одночасно він виказує повну довіру свідченням Єжи Люксенбурга

Єжи Люксенбург (1890-1963) у Другій Речі Посполитій працював суддею. Після окупації Польщі емігрував до Палестини. У 1942 році його було призначено референтом дослідницької комісії Міністерства юстиції Польщі, і відтоді він, схоже, захопився, власними розслідуваннями.

Принаймні не зовсім ясно, звідки він знав про вбивство Пєрацького те, чим поділився – не в книжці, не у статті, а в звичайній замітці на третій сторінці еміграційної лондонської газети "Wiadomosci" від 4 липня 1954 року.

 

А стверджував він там таке: після укладання німецько-польського пакту рейхсвер наказав Коновальцю більше не чинити в Польщі терактів, і Коновалець послухався. На відміну від радикала Ріко Ярого…

Як каже Люксенбург, рейхсверівські кола навіть спробували попередити польську владу через військового аташе в Берліні полковника Антонія Шиманського про підготовку замаху на Пєрацького, але їх не послухали.

 

Люксенбург – знову ж без посилання на джерело – подає й інші цікаві деталі замаху: мовляв, сам Бандера, дізнавшись про розкриття хімічної лабораторії з виготовлення бомб, наказав скасувати атентат, але його наказ не встиг дійти до виконавця Григорія Мацейка

 
 
Григорій Мацейко – виконавець атентату на Пєрацького

Так от, Войцеховський не піддає сумніву інформацію Люксенбурга! Хоча й зауважує, що сам Шиманський у власних спогадах чомусь узагалі не згадав про одержане від німців попередження про замах – втім, уже після виходу першого видання книжки Войцеховського було опубліковано вищезгадані нотатки Ліпського, які підтверджують факт одержання Шиманським такої інформації.

Узагалі, треба сказати, між нотаткою Ліпського та заміткою Люксенберга достатньо перетинів, аби запідозрити, що частину інформації Люксенберг міг одержати від самого посла.

Але польський історик вважає її свідченням якоїсь диявольськи хитрої гри кіл рейхсверу, які, за його версією, самі наказали Коновальцю утриматись від терактів і самі ж наказали Ярому вчинити замах на Пєрацького, а інформацію через Шиманського злили навмисно, аби забезпечити собі алібі…

Не дивно, що ця доволі конспірологічна версія мало кого переконала навіть у Польській Народній Республіці. Переконала вона лише ревних агітаторів у Радянській Україні…

А проте треба відзначити, що В.П. Чередниченко істотно "скоригував" Войцеховського: останній, говорячи про рейхсвер, не мав на увазі саме антинацистські кола, тому в його викладі після "Ночі довгих ножів" та фактичного знищення СА вплив рейхсверу на зовнішню політику Німеччини лише зростає; натомість радянський пропагандист накинувся саме на антигітлерівську опозицію…

Більше того. У згаданих паперах Ліпського є один цікавий епізод: Генріх Гіммлер, пояснюючи польському послові, чому екстрадиція підозрюваного в причетності до вбивства Пєрацького Миколи Лебедя затримується, валить усе на… "елементи старого режиму"! І це попри те, що й після цієї розмови видача Лебедя затримувалася…

 

Отже, дивовижним чином в основі всіх пізніших пропагандистських нашарувань з усіх боків лежить не що інше, як версія подій від Гіммлера…

Сам же Ліпський у тій-таки нотатці до вбивства Пєрацького теж посилається на інтриги рейхсверу загалом та фон Шляйхера зокрема, але робить це радше для розуміння контексту події в цілому та подальшої дипломатичної боротьби довкола неї, не звинувачуючи німецьку опозицію в причетності до самого замаху на міністра внутрішніх справ Польщі.

Нарешті, історики також розглядали "полегшену" варіацію тези Кучерука – що замах було вчинено на того, хто й був його ціллю, але що при цьому збіг у часі з візитом Геббельса не випадковий, бо метою дійсно було розсварити Німеччину з Польщею.

На мою думку, це справді може бути так, але незрозуміло, чому ця теза конче має передбачати німецьку участь. Як здається, ухваливши принципове рішення про вбивство Пєрацького, оунівське керівництво цілком могло самостійно вирішити "вбити двох зайців одним пострілом" та підгадати час вчинення замаху таким чином, щоб заразом і розсварити Берлін з Варшавою...

Принаймні оточення Геббельса, згідно з тим-таки Ліпським, побоювалося після замаху саме такого розвитку подій.

 

Ба більше, нині польські науковці вважають, що Пєрацькому в кінцевому підсумку дісталося саме за поміркованість, як і вбитому оунівцями трьома роками раніше в Трускавці прихильнику польсько-українського порозуміння Тадеушеві Голувку.

Якщо вірити нотаткам, які нібито вилучили при арешті в Миколи Лебедя, однією з цілей замаху на Пєрацького саме й були ті репресії, які розгорнула після вбивства польська влада...

 

«Не Арґус, ні Гелена, ні Марія Маґдалена»: вибираємо та їмо сир по-середньовічному

Середньовічна кухня – це не лише екстравагантні страви на кшталт павича, міног чи лебедя у соусі з власної крові. Якими б дивними не видавались нам інколи люди середньовіччя, їх меню не надто відрізнялось від нашого. Пропонуємо вам уривок, де історикиня й авторка книги «Від бобра до фазана: їжа західноєвропейського Середньовіччя» Стефанія Демчук розповідає про шлях на середньовічний стіл сиру, без якого і сьогодні ми не можемо уявити свою повсякденність

«Польська» ідентичність і російське самодержавство

У перші десятиліття ХІХ століття Санкт-Петербург негласно визнавав польський характер Правобережної України, як і всіх інших територій, анексованих у Речі Посполитої. Чиновники найвищого рангу навіть використовували відповідну термінологію на кшталт: "польські губернії" чи "польські землі", причому як в усному мовленні, так і в офіційному діловодстві. Після Листопадового повстання 1831 – 1832 років ситуація кардинально змінилася: російське самодержавство розпочало тотальний наступ на "польську" ідентичність. Комплекс заходів, до якого протягом наступних десятиліть вдалася російська влада, без перебільшення, можна назвати репресіями в економічній, релігійній і гуманітарній сферах. Йдеться про русифікацію польської культури, переслідування католицької церкви, політичний тиск, заборону освіти рідною мовою, декласацію та асиміляцію шляхти.

«Чорна неділя» села Клюськ. Без білих плям

Велика трагічна історія України часів Другої світової війни складається з маленьких трагедій сіл, селищ, містечок. Без втрати невинних людських життів на території Волині не обійшлось в жодному з населених пунктів. Не оминула трагедія і невеличке мальовниче село Клюськ, розташоване в 20-ти кілометрах від Ковеля.

Легенда про «Оржівську операцію»: як Внутрішні війська НКВД випадково вбили «Клима Савура»

Читаючи документи, складається враження, що Оржівська операція за масштабами була чимось подібним до «битви за Берлін». Очевидно, чекістам не хотілося в «переможному угарі» відставати від Червоної армії і банальну випадкову ліквідацію «Савура» розцяцькували, як масштабну операцію із задіянням особисто вищого командування держбезпеки УРСР.