Митці і КҐБ: скелети у шафі художника Миколи Глущенка

Попри «білий» бекграунд та декаду богемного життя в Парижі, Художнику вдалося побудувати успішну кар’єру у Радянському Союзі. Його не репресували після повернення з-за кордону у тридцятих, як-то часто відбувалося з іншими поверненцями. Натомість Глущенка часто відправляли в закордонні відрядження, він вільно зустрічався з іноземцями, які приїжджали до країни Рад, супроводжував дипломатичні візити, спокійно надсилав листи за межі СРСР та отримував посилки з іноземними книгами.

Від редакції: Центр досліджень визвольного руху спільно з партнерами презентує онлайн-виставку "Репресоване мистецтво" про 30-х митців з України, Чехії та Грузії, які перебували у полі зору комуністичних спецслужб.

У рамках інформаційного партнерства "Історична правда" публікує історію одного із героїв виставки — Миколи Глущенка — художника та ідейного агента радянських спецслужб. Переглянути графічну версію історії можна на сайті проєкту.


Микола Глущенко народився у 1901 році у місті Новомосковськ Дніпропетровської області. У графі "соціальне походження" вказав, що "із селян".

З 1918 року служив у денікінській армії — спочатку рядовим, потім єфрейтором, разом з армією відступив за кордон і був інтернований у Польщі. Згодом перебрався до Німеччини, де закінчив Берлінську Академію Мистецтв. Відтак — до Франції, де швидко став популярним художником. 

 
Джерело: Архів СБУ

Попри "білий" бекграунд та декаду богемного життя в Парижі, Художнику вдалося побудувати успішну кар'єру у Радянському Союзі. Його не репресували після повернення з-за кордону у тридцятих, як-то часто відбувалося з іншими поверненцями. Хоча очевидних підстав на те було предостатньо: і дружба з українською політичною еміграцією (Володимир Винниченко чи Василь Вишиваний), і контакти з верхівкою Третього Райху.

Натомість Глущенка часто відправляли в закордонні відрядження, він вільно зустрічався з іноземцями, які приїжджали до країни Рад, супроводжував дипломатичні візити, спокійно надсилав листи за межі СРСР та отримував посилки з іноземними книгами. Художник знав німецьку, французьку, італійську та шведську мови.

Навіть сучасникам не складно було здогадатися, що Микола Глущенко — цінний радянський агент "Художник" (він же — "Ярема").

 
Джерело: Архів СБУ

Він мешкав у Парижі з 1925-го року. Його картини на момент офіційного вербування у 1933 році вже виставлялися у салонах Берліна, Парижа, Мілана, Стокгольма, Рима та інших європейських міст. Спецслужби визнавали його талант:

"[Глущенко] вважається кращим українським художником; має своє ательє на 23 рю де Волонтер. [..]".

 
З каталогу виставки у Празі, 1931 рік 
Джерело: Архів СБУ
 
З каталогу виставки у Празі, 1931 рік 
Джерело: Архів СБУ

Попри успішну західну кар'єру, митець хотів повернутися додому. Серед причин, які вказують у результаті перевірки, — його мати, "старенька 50 років, до якої син дуже прив'язаний, надає постійну матеріальну допомогу".

У 1931 році Глущенко написав листа з пропозицією організувати в УРСР виставку картин українців-емігрантів, що знаходяться в Парижі. У цьому ж листі до Всесоюзного товариства культурних зв'язків із закордоном (ВОКС-ом) розповідав, що сам має виставки в різних європейських містах і широку мережу зв'язків.

Така неприкрита пропозиція зацікавила радянську розвідку. Почалася перевірка потенційного таємного співробітника. Дізналися, що Глущенко подає документи для в'їзду в СРСР і раніше вже виконував неофіційну роботу: "Глущенко давно пов'язаний з нашим паризьким консульством, має радянський паспорт".

Розвідка пише, що Глущенко як емігрант у 20-х роках отримував матеріальну підтримку від Олександра Полоцького, працівника радянського консульства за кордоном. Також той сприяв публікації його статей і робіт в українських радянських журналах. Згодом на якийсь час підтримка припинилася — з'ясували, що радянський напрямок у творчості Глущенко обрав "лише через матеріальне заохочення".

Можливо, через це ІНО ОҐПУ (структура, що відповідала за зовнішню розвідку) спочатку дещо сумнівалася у щирості його намірів. У перших документах агентурної справи Глущенка, вхожого до паризької богеми, недовірливо позначають словами "емігрант-петлюрівець" і називають людиною, яка любить "шовкові сорочки".

 
Паризька група українських художників 1930 рік. Перший ряд (зліва направо): Олекса Третяків, Северин Борачок; другий ряд: Михайло Андрієнко-Нечитайло, Климент Редько, Микола Глущенко, Василь Ємець, Василь Хмелюк, Олександр Лагутенко, Микола Кричевський, Олександр Савченко-Більський, Роман Турин; третій ряд: Василь Перебийніс 
Джерело: Архів СБУ

Та все ж після тривалих перевірок розвідка дала зелене світло на вербування агента:

"Підсумовуючи усі дані про Глущенка, ми приходимо до висновку про доцільність його вербування.

За рядом даних переговори з ним можуть мати успіх. Необхідно зазначити, що Глущенко має великі зв'язки серед української еміграції в Парижі, і часті роз'їзди його по Європі дають можливість викликати його для переговорів у Берлін або в інше зручне місце". 

 
Джерело: Архів СБУ

Агент "Ярема" "на вербовку пішов охоче". Кількість власноруч написаних донесень у справі з приміткою "подаються з ініціативи агента" підтверджують характеристику.

 
Джерело: Архів СБУ

Уже агента, Глущенка певний час ще підозрювали у роботі на дві служби: можливо, українські націоналісти завербували його для розвідки на території Радянського Союзу?

Для припущень нібито є причини: у Глущенка багато приятелів в українській еміграції, він активно добивається дозволу на в'їзд до СРСР. Тож протягом кількох років йому не дозволяють повернутися. ҐПУ вважало, що він більш корисний для роботи за кордоном.

У 1935 році Микола Глущенко нарешті отримав погодження на переїзд до СРСР. Та одразу зіштовхнувся з радянською бюрократією — забули оформити візу на дружину. Ба більше, її навіть не перевіряли на надійність, а без перевірки в СРСР не пустять.

Після затримки він таки повернувся до СРСР у розпал масових чисток і репресій. Побічно відчув їх на собі ще з-за кордону: майже кілька років просив Народний комісаріат просвіти УРСР віддати його матері гонорар з виставки картин, звертався по допомогу в ҐПУ. Це прохання довго перекидали між відомствами, намагаючись з'ясувати, що за гонорар, за які картини і хто кому що обіцяв:

"Лист №1 із Парижу від 11.1.35 р.

6. Про Художника. Ми ще раз Вас просимо врегулювати нарешті питання про заборгованість Художнику НКПросом України. Нам неприємно, що Х. нам про це нагадує".

 
Джерело: Архів СБУ

Врешті з'ясували: кошти не виплачують, бо попереднє керівництво Наркомпросу УРСР повністю репресували "в результаті очистки НКП від націоналістичних елементів", а нове не знає ні про Глущенка, ні про його картини, ні про його відносини з СРСР.

 
Обкладинка агентурної справи Яреми 
Джерело: Архів СБУ

На початку роботи "Ярему" попросили написати характеристику на людей, з якими він спілкується і які можуть бути цікавими для подальшої розробки. Зокрема, радянські спецслужби цікавило, чи Василь Вишиваний має політичні плани на Україну. Глущенко був частим гостем у його домі, однак, за свідченнями, розмовляв з ним тільки про мистецтво та книги з СРСР.

Розповідав Глущенко і про Винниченка, який мешкав у Парижі і з яким вони були "в найліпших дружніх відносинах". Винниченко йому довіряв: ціле літо вони провели разом, відпочиваючи на острові.

У документах вказано, що художник навіть користувався його матеріальною підтримкою у 20-х. Колишній політичний діяч УНР мав симпатії до радянської держави і роздавав Глущенку стратегічні поради: "не якшатися з українською еміграцією, щоб не позбутися радянського паспорту".

Водночас постать Винниченка була для СРСР нецікавою, тому якраз цю дружбу потрібно було припинити. "Для нас Винниченко жодної цінності не представляє. Повернення його нам непотрібно, агента з нього не буде. Наша установка — вирвати його з-під впливу Глущенка та забезпечити потрібне нам висвітлення, а не висвітлення по-приятельськи".

Доноси Глущенка про Винниченка — це спроба знайти баланс між дружбою та агентурною роботою. Він навіть намагався сперечатися та захищати Винниченка: казав, що той не веде роботи проти СРСР і мріє повернутися. Зрештою, отримав ультиматум: або повернення, або дружба. "Ярема" обрав СРСР.

 
Виїзд в СРСР 
Джерело: Архів СБУ

Глущенко з дружиною приїхали в Москву наприкінці серпня 1935 року. Їх поселили в маленькій кімнатці площею 9 м2. У 1938-му у нього народився син Олександр, і він кілька років чекав на зміни житлового становища.

Аж у 1940 році не витримав і написав у органи листа, де скаржився: він, що 9 років служить радянській розвідці, стрімко втрачає зв'язки, бо не має можливості приймати людей у себе вдома.

 
Лист про житло 
Джерело: Архів СБУ

У 1936 році Глущенко приїхав до Харкова, щоб побачитися з товаришами, художниками-бойчукістами — Василем Седлярем, Михайлом Бойчуком, Іваном Падалкою. Він листувався з ними, ще перебуваючи за кордоном. Місцеві чекісти не розуміли, як реагувати — реемігрант зустрічається з "буржуазними націоналістами", які проходять по справі "національної фашистської організації".

 
Телеграма в Москву 
Джерело: Архів СБУ

У вересні 1936-го Глущенко влаштував у київському художньому музеї виставку своїх картин, на яку прийшли і "бойчукісти": Михайло Бойчук, Василь Седляр, Іван Падалка, Софія Налепинська (усіх чотирьох розстріляють наступного року), Микола Цівчинський, письменники Микола Бажан, Петро Панч та інші.

Місцеві сексоти реагували в дусі часу. Наприклад, агенти "Антоненко" і "Федоров" нібито встановили, що Глущенко є прямим агентом лідера ОУН Євгена Коновальця, а в Україні з'явився, щоб налагоджувати зв'язок між місцевим "фашистським підпіллям" із закордонними "українськими контрреволюційними групами". На документі ручкою обведено кодове ім'я "Федоров" і дописано примітку: "Розстріляний як провокатор".

 
Прізвище агента обведено та додано коментар: "Розстріляний як провокатор" 
Джерело: Архів СБУ
 
Джерело: Архів СБУ
 
Джерело: Архів СБУ

У кривавих протоколах допитів 1937 року бойчукістів змусили згадати прізвище Глущенка — як того самого закордонного контакта із націонал-фашистськими організаціями, членами яких масово ставали українські митці за сфальсифікованими обвинуваченнями. Але "Художника" оминула доля товаришів під час Великого терору.

 
Каталог і роботи Глущенка 
Джерело: Архів СБУ
 
Каталог і роботи Глущенка 
Джерело: Архів СБУ
 
Каталог і роботи Глущенка 
Джерело: Архів СБУ
 
Каталог і роботи Глущенка 
Джерело: Архів СБУ 
 
Каталог і роботи Глущенка 
Джерело: Архів СБУ

10 липня 1940 року Лаврентію Берії, а також Молотову і Сталіну, доповіли про результати поїздки Глущенка в Берлін, де він займався організацією виставки від СРСР.

Під час його конспіративних зустрічей і бесід з українськими емігрантами, які працювали на високих державних посадах, з'ясувалося, що Німеччина активно готується до війни з СРСР з ціллю "відторгнення України".

 
Джерело: Архів СБУ

Дослідники припускають, що це донесення Глущенка стало першим повідомленням про підготовку нападу Німеччини на СРСР.

 
Рапорт Лаврентію Берії про поїздку Художника до Берліна 
Джерело: Архів СБУ
 
Рапорт Лаврентію Берії про поїздку Художника до Берліна 
Джерело: Архів СБУ

У жовтні 1940 року, коли Друга світова війна тривала, а Сталін і Гітлер розділили Європу, агент "Художник" домовлявся з чиновником з Міністерства зовнішніх справ Німеччини Клейстом про організацію виставки німецьких художників у Москві. Офіційна причина: задля популяризації німецького мистецтва в СРСР. Глущенку німці обіцяли організацію персональної виставки в Берліні.

Глущенко скаржився, що надіслані репродукції картин німецьких художників низької якості, однак виставку все ж таки провели — щоб не втрачати зв'язку агента з цінними чиновниками з МЗС Німеччини. На закриту подію запросили представників німецького посольства. Рапорт про цю справу поклали на стіл Берії 25 жовтня 1940 року.

 
Джерело: Архів СБУ

Піл час Голокосту загинули батьки дружини "Яреми", Браунштейн Марії, що мешкали в Кишиневі. Марія разом з братом Іллею, що ще після революції емігрував до Бельгії, довго намагалися з'ясувати долю батьків, сподіваючись на їх порятунок. Та родинна історія не завадила "Яремі" писати доноси на родину євреїв-сусідів по квартирі (мовляв, ті вижили під час Голокосту, значить, щось нечисто).

Пізніше він скаржився на партійних чиновників "як осіб єврейської зовнішності", а в шістдесятих говорив, що сіоністи в Європі займають ключові позиції у мистецьких організаціях, дискримінуючи неєвреїв.

 
Браунштейн Марія Давидівна 
Джерело: Архів СБУ
 
 Браунштейн Ілля

Наприкінці війни Глущенки переїхали до Києва із Москви. Тут "Ярема" викладав у виші, зустрічав іноземні делегації та переповідав спецслужбам розмови українських художників.

Іноді Глущенко-митець у матеріалах справи перемагав Глущенка-агента. Наприклад, зауважував, що картини "художників безпредметного мистецтва" — Марка Шагала чи Василя Кандинського — "знаходяться у нас у великій кількості в підвалах музеїв" у кепських умовах.

Очевидно, усвідомлюючи їх цінність і намагаючись врятувати, Глущенко пропонував радянському керівництву продати роботи на Захід — "це великі матеріальні цінності й радянська держава могла б отримати великі гроші за ці картини, тим більше, що для музеїв вони непотрібні". На Заході "ціни на їх картини сягають 8—10 мільйонів французьких франків"

Іноді звертав увагу на трагікомічні ситуації: наприклад, що в "Інтуристі", готелі для іноземців, адміністрація почепила картини німецьких художників, які забрали у німців під час Другої світової або за рахунок репарацій. Окрім того, що подекуди це роботи низької якості і такі жести дивували гостей СРСР.

 
 Джерело: Архів СБУ

У 1960-му році агенткою стала і дружина художника. Марія, за фахом дизайнерка одягу ("малювальниця мод"), отримала кодове ім'я "Художниця". Під час відвідин брата у Брюсселі мала завдання збирати інформацію про цікавих для розвідки осіб.

Проводячи інструктаж, КҐБ попереджав, що серед оточення її брата можуть бути сіоністи, які спробують поставити перед нею "єврейське питання". На що "Художниця" мусила відповісти, що "національне питання [..] існує лише в їх головах, а радянські люди вже давно припинили мислити подібними категоріями".

Якщо ж представники українських політичних організацій скаржитимуться на русифікацію України, їй рекомендували "показати 1—2 газети українською мовою". А "щоб газети не розцінювались як "пропагандистський матеріал", спеціально привезений до Бельгії, в них рекомендовано загорнути дещо з подарунків, які Художниця везе братові".

 
Джерело: Архів СБУ

У 60-х внутрішні протиріччя між Глущенком-митцем і Глущенком-агентом поглибилися. Він нарікав на некомпетентність чиновників у сфері культури: "Міністерство культури, наш єдиний роботодавець, в особі міністра, часто одноосібно вирішує прийом [картин] на виставку, покупки, не завжди об'єктивний". Скаржився і на те, що Мінкульт скорочує художні закупки, а придбані картини неякісні.

Звертав увагу, що українському мистецтву не дають проявляти національної самобутності: "Прибалтика, Вірменія, Грузія мають свій різко виражений національний стиль і вигідно відрізняються від України, яка своїм мистецтвом нагадує та слідує російському. Все більш менш свіже, несхоже на загальновідоме [..], відхилялося або Міністерством Культури або працівниками ЦК".

Розповідав, що навіть коли картину приймають на виставку, співробітник ЦК може прийти і зняти роботи. "Виставка вихолощується від усього спірного, незвичного, свіжого". Чиновники пояснювали: мовляв, це буде незрозуміло нашому народу. Якщо ж художники-автори вступають в дискусію, то у них потім взагалі не купуватимуть картин.

На думку Глущенка, викладачі університетів — слабкі й некомпетентні, тому молоді немає на кого рівнятися, а найбільше заробляють оформителі "оригінальних" портретів Леніна, Сталіна і Маркса, хоча ніякої художньої цінності їх робота не має.

У той же час "Художник" відверто негативно сприймав політичні та культурні зміни шістдесятих років. Наприклад, називав Тетяну Яблонську "дуже талановитою", але "по-жіночому поверхневою" через те, що вона організувала довкола себе групу художників, незадоволених політикою ЦК і Мінкульту. "Її виступи дуже плутані, суб'єктивні, тільки шкодять справі розвитку нашого мистецтва".

 
Тетяна Яблонська і собака Шарік. Кінець 70-х

Про художників, які відмовлялися брати участь у роботі профспілки, відгукувався так: "Процвітає п'янство, чвари. Низький культурний рівень. [..] Більша частина художників не відвідує навіть виставок своїх товаришів та обговорень, в усьому розчарувавшись.

Нагороди, які отримали художники на Декаді ЦК мистецтва ще більше роз'єднали колектив, кожен почувається обійденим, оскільки дійсно, деякі нагородження абсолютно незрозумілі!".

"Ярема" скаржився, що молодь починає захоплюватися Заходом — "заражена" — та не схвалював радянські методи боротьби: мовляв, потрібно не карати, а пояснювати, що умовний абстракціонізм уже давно в минулому.

Глущенко дуже негативно відгукувався про знищення робіт шістдесятників — руйнування мозаїк художника Івана Литовченка у київському ресторані "Метро", вітражу Людмили Семикіної й Алли Горської (ймовірно, "Шевченко.Мати" в університеті імені Шевченка).

Мовляв, потрібно було не затверджувати ескізи та не укладати договори на роботи, тому що знищення пригнічує художників. Не схвалював і їх виключення зі Спілки художників — це означає "віддати їх іншому впливу".

 
 Джерело: Архів СБУ

Водночас у 1964 році Микола Глущенко нарікав, що художники починають звертатися до "українського націоналізму" і ⅘ художників не з'являються у Спілці.

Критикуючи застій у мистецькому житті, він погано сприймав нові ідеї та обличчя. Кілька разів у його донесеннях фігурували в негативному світлі, наприклад, художники-монументалісти Ада Рибачук і Володимир Мельниченко, чиї роботи радянська влада згодом назве "бойчукістськими" та зрештою знищить головний, за їхніми словами, проект їхнього життя — Стіну Пам'яті на Байковому кладовищі.

Глущенко визнавав, що вони —  "дуже талановиті люди, трудяги", але звинувачував у створенні протистояння "молодих—старих", критиці вся і всіх. Художник називав їх "спірними", "для яких не існує жодних авторитетів".

"Забута елементарна етика, заслуги відомих художників, значення мистецтва. Все звелося до негідної брудної стряпанини, результати якої відомі. Завершення розпаду — це вибори правління на з'їзді, де [..намагалися зробити так — авт], щоб у правління не потрапили люди, що підтримують лінію партії".

Сам "Ярема" залишався безпартійним і серед молоді це створювало довкола нього ореол довіри й авторитету, на брак якого він весь час скаржився. У 1966 році молоді художники-шістдесятники навіть вмовляли його висувати свою кандидатуру на пост голови правління Спілки художників України.

Глущенко не міг змиритися з тим, що держава, заради якої він 25 років тому повернувся з Парижу, починає змінюватися. Він критикував "Тіні забутих предків" Параджанова через те, що він "може будити націоналістичні почуття". "Коли закінчується фільм, з'являється думка про те, що від нас навіки і безповоротно пішло щось чудесне, поетичне, і разом з цим виникає питання: "Хто у цьому винен"?".

 
Україно-вірменський режисер Сергій Параджанов у Тбілісі

Коли почалися репресії проти дисидентів, "Ярема" переконував іноземців: подібного й бути не може, а якщо когось і арештовують, то, можливо, за порушення закону в комерційних питаннях.

Наприклад, так він пояснював арешт художника Опанаса Заливахи норвезькому маклеру та колекціонеру Володимиру Семчишину (кодове ім'я — "Варяг"). Той часто приїжджав до СРСР у робочих справах.

 
Про арешт Опанаса Заливахи 
Джерело: Архів СБУ

У 1975—1976 роках Глущенко на кілька місяців поїхав працювати до Франції. У цей час французька преса багато писала про порушення прав людини в Радянському Союзі — зокрема, за словами "Яреми", "розвели крикливу кампанію довкола безталанних дисидентів-вихідців з СРСР".

Тоді ж до Франції приїхав Леонід Плющ після примусового психіатричного лікування в СРСР та позбавлення радянського громадянства. Художник називав дисидента людиною, що "повна пустоти та нікчемності", адже "залишила свою батьківщину".

Скаржився також, що радянські ЗМІ погано працюють над репутацією Союзу. До того ж, Захід збурив "Архіпелаг ГУЛАГ" Солженіцина. "Ярема" зізнався, що прочитав його: "Враження паскудне. Смакуюються епізоди явно надумані й описані у похмурих та зловіщих тонах. Загалом це доволі нудне чтиво, народжене хворобливою фантазією автора — запеклого антирадянщика".

Він вів активну агентурну роботу до кінця життя — останній донос у справі датується 24 серпня 1977 року. Помер від раку через два місяці, 31 жовтня. На траурній церемонії була верхівка КҐБ і вище партійне керівництво держави.

 
Автопортрет, 1969

У березні 1991 року Голова КҐБ УРСР Микола Голушко погодився передати частину документів про роботу Глущенка до Центрального архіву-музею літератури і мистецтв України. У супровідному листі він написав:

"Низьким поклоном від чекістів України зустрічаємо вашу пропозицію доповнити архівні фонди про життя і діяльність М.П. Глущенка документами, які стосуються його роботи у радянській розвідці. Як розвідник, він заслуговує на найвищу похвалу, бо при надзвичайно складних і ризикованих обставинах успішно виконував свій громадянський обов'язок перед Батьківщиною.[..]

Тож хай документи [.. ] красномовно і переконливо розповідають нинішньому й прийдешнім поколінням про людську самовідданість, одержимість, достоїнство й благородство".

У результаті КҐБ передав ЦДАМЛМ всього 8 документів на 12 аркушах. Серед них — фото акварелі з альбому Гітлера, "подарованого власником Глущенку". Куди зник весь альбом — досі загадка. 

 
Джерело: Архів СБУ
 
Джерело: Архів СБУ
 

Фото акварелі з альбому Гітлера 

Джерело: Архів СБУ


Переглянути та завантажити документи зі справи Миколи Глущенка можна на сайті Електронного архіву
Українського визвольного руху.


Публікація базується на документах з ГДА СБУ. В архіві СБУ зберігається 1 том особової справи агента "Яреми" (справа №328), 3 томи агентурної та 1 контрольна. Також документи про діяльність агента "Художника" зберігаються в архіві Служби зовнішньої розвідки України.


Онлайн-виставка публікується в рамках проєкту "Репресоване мистецтво. Національна культура очима КҐБ/ŠtB: Україна, Чехія, Грузія", який реалізує Центр досліджень визвольного руху  спільно з чеською організацією Gulag.cz та грузинською організацією SovLab: Soviet Past Research Laboratory за підтримки Європейського Союзу за програмою Дім Європи

«Десять міліонів пятсот тищ. І крапка». Українцям нав’язують суперечливі дані про жертв Голодомору

Скільки українців загинуло від голоду у 1932–33 роках? Війна за цю відповідь триває вже кілька років. У вересні вона спалахнула з новою силою через оприлюднення нових даних: 10,5 мільйонів жертв, з них 9,1 млн в Україні.

Початок (не) братської колонізації

Сотня років знадобилась Росії, щоб нав’язати свою владу і запустити процес широкомасштабної колонізації України. Зусилля царату були спрямовані на цілковиту асиміляцію та інтеграцію у політичній, економічній, соціальній, культурній та духовній сферах суспільного життя.

Ніч розгону. Міленіали з Пласту, які не пішли з Майдану

Раннім ранком 30 листопада близько 2000 «беркутівців» атакували протестувальників, які залишались на Євромайдані. Ця ніч змінила історію України. Наступного дня – 1 грудня – сотні тисяч киян вийшли на масову акцію протесту. Ким були ті, хто залишився ночувати на Майдані Незалежності? Попри те, що основні лідери Євромайдану напередодні ввечері (29 листопада) фактично закликали розходитись. Прирікаючи тих, хто залишається, на маргіналізацію протесту. Як це вже було під час мовного Майдану.

Розстріляні під Базаром. Спогад учасника Другого зимового походу

"Я козак 6-ї стрілецької дівізії від себе і козаків, яких я знаю, кажу вам: ми знаємо, що нас чекає і ми не боїмось смерти, але до вас служити не підемо. Коли ж ви нас поб'єте, то знайте, що за нас вам помстить ввесь український нарід..."