Спецпроект

Об’єкти пам’яті

Радянська спадщина, яка тяжіє над нами, виявляється в конкуренції пам'ятей. Не завжди ця конкуренція відбувається у цивілізований спосіб, коли цю боротьбу за першість ми оцінюємо на радянський взірець кількісно. Хто більше пам'ятників поставить у Бабиному Яру за допомогою адмінресурсу, або, здобувши кон'юнктурну перевагу має можливість порядкувати на території Бабиного Яру зі своїм приватним проектом. Радянська спадщина проступає й у тому, що продовжується ювілейна традиція історичної політики. Доволі часто це відбувається так, коли на підставі тих чи інших державних рішень відбуваються десятки формальних заходів, як кажуть, для статистики

3 жовтня 2011 року тодішнє керівництво Інституту національної пам’яті спільно з адміністрацією заповідника "Бабин Яр" поклали квіти до всіх пам'ятників які розташовані на території заповідника

"Історична правда" републікує матеріали семінару "Суб'єкти пам'яті", що відбувся 24 вересня 2021 року у Києві, надруковані в "Українському історичному журналі" (2021, № 6) з люб'язного дозволу Інституту історії України НАН України

Іван Патриляк (Національний університет ім. Тараса Шевченка), доповідач

Іван Патриляк
Іван Патриляк

Усі жертви Бабиного Яру належать до різних категорій (залежно від типу злочину, застосованого проти них). Євреї та роми – жертви злочину геноциду (вбиті за етнічним принципом), не несли щонайменшої реальної політичної, військової, соціальної або економічної небезпеки нацистському режимові.


Ментально хворі й неповносправні люди – жертви злочину проти людяності (вбиті за медичними показниками), не несли щонайменшої реальної політичної, військової, соціальної або економічної небезпеки нацистському режимові. Військовополонені всіх груп – жертви воєнного злочину (вбиті за щонайменші "провини" або за принципом належності до комісарської групи, за опір нелюдському поводженню в полоні тощо).


Цивільні заручники – жертви воєнного злочину застосування колективної відповідальності. Комуністичні підпільники й українські націоналісти – жертви політичного терору (вбиті за спроби чинити опір системі нацистської окупації й переслідування власних політичних цілей). Кримінальні злочинці – жертви спрощеного кримінального судочинства нацистських окупантів.


Кожна з перерахованих вище категорій (об'єктів пам'яті) потребує свого типу вшанування, яке має бути обумовлене розумінням того, "чому вшановується та чи інша категорія жертв". Якщо щодо перших чотирьох категорій (євреї та роми, ментально хворі, військовополонені, цивільні заручники) немає жодних запитань, то щодо останніх трьох такі запитання є.


Найпростіше з кримінальними злочинцями, про них можна згадувати в контексті спрощеного кримінального судочинства, достеменно встановивши "ступінь провини" і рівень покарання. Ця категорія жертв – гарна ілюстрація того, яким безоглядним був "німецький порядок" у Києві.

Щодо підпільників-комуністів й українських націоналістів питання стосуються, здебільшого, того, що окремі представники обох груп підозрюються у злочинах проти цивільного населення.

Комуністичні підпільники до 1941 р. нерідко були співробітниками НКВС, причетними до диверсій у Києві, які стали приводом до масового і швидкого винищення євреїв та подальших постійних убивств заручників із цивільного населення. Націоналістів нерідко звинувачують у тому, що вони сприяли фізично чи ідеологічно або, принаймні, не опиралися винищенню євреїв нацистами.

Їх ушанування повинне виходити з тієї засади, що вони вшановуються не за злочини (реальні чи гіпотетичні) а за те, що вони чинили опір нацистському режимові (у випадку і комуністів, і націоналістів) та боролися за незалежну Українську державу (у випадку націоналістів). Ушанування націоналістів як борців за незалежну державу, окрім усього іншого, також відповідає вимогам чинного законодавства.

Також важливо оперувати точною кількістю й установити поіменно всіх націоналістів, відстеживши їх біографії, оскільки серед них могли бути люди, які одночасно причетні до створення "української поліції" в Києві, котра, щонайменше, розшукувала та охороняла євреїв під час екзекуцій, і водночас рятували євреїв (випадок Романа Біди-"Гордона"), могли бути зовсім непричетні до винищення євреїв, а могли бути й ті, хто сприяв такому винищенню.

Тобто тут важливо індивідуально знати кожен випадок. Ми ведемо мову про 621 оунівця, розстріляного або похованого в Бабиному Яру, а реально знаємо прізвища на порядок меншої кількості людей, що породжує різні домисли.

Олена Стяжкіна (Інститут історії України НАНУ, Київ), співдоповідачка

Проблема власного пам'ятання: замовчаний контекст, нав'язаний дискурс, можливі практики

Олена Стяжкіна
Олена Стяжкіна

Що пам'ятаємо? Чому пам'ятаємо те, що пам'ятаємо? У чиїх дискурсивних сценаріях відшукуємо проблемні точки та практики пам'ятання? Я зупинюся на трьох позиціях, які так чи інакше стосуються об'єктів пам'яті та відповідних (або не відповідних) практик фіксації та вшанування пам'яті.

Перша теза: Історичний контекст невидимої відповідальності. Об'єкти пам'яті про провину.

О.Бартов ("Україна модерна", 2009, 15(4)) висловив не безперечну, але дуже плідну думку щодо неможливості просто розділити людей у часи Голокосту на жертв, злочинців та спостерігачів, оскільки навіть ті, які не брали участі та максимально відсторонилися від жахливих процесів, знали, що та як відбувається, а отже їхня бездіяльність була частиною злочину.

Точніше цю позицію виклав Елі Візель у виступі 12 квітня 1999 р. в Білому домі у Вашинґтоні "Ризики байдужості" та у промові в ООН у квітні 2005 р. У такий спосіб наприкінці ХХ – на початку ХХI ст. було поставлено питання про провину союзників по антигітлерівській коаліції в Голокості. Питання ж про провину СРСР – як суттєвий аспект пам'ятання – так чи інакше залишається не промовленим із високих трибун і майже, за невеликим винятком, не вивченим.

Я тільки тезисно вкажу основні лінії, якими означено цю провину. Спираючись на роботи Л.Люкса, Г.Костирченка, А.Люстіґера та інших можна побачити такі процеси, в яких СРСР може відповідати за, принаймні, нерятування євреїв, однак і за щось більше:

–      замовчування нацизму та його ідеології щодо євреїв наприкінці 1930-х рр.;

–      відсутність ідеологічної боротьби з нацистськими гаслами про "юдобільшовизм" упродовж війни та після неї;

–      покинутість євреїв напризволяще – відсутність евакуації й така поведінка місцевої влади (втеча), яка, за висловом К.Беркгофа, свідчила про поведінку не рідної, а окупаційної влади;

–      відсутність будь-яких спланованих партизанських операцій для запобігання масовим стратам євреїв;

–      замовчування Голокосту від самого початку масових страт євреїв на окупованих територіях (перетворення євреїв на "мирних мешканців" у повідомленнях Радінформбюро);

–      покарання пособників нацистів, але непокарання тих, хто грабував, доносив, видавав євреїв (відсутність покарання означала, що все це – не було злочином);

–      підтримка (за замовчуванням чи неспростуванням) сталої концепції боягузтва й "ташкентського фронту", де, нібито, відсиджуються євреї (в такий спосіб влада перекладала свою провину втечі на євреїв, заміщаючи зневагу та звинувачення у свій бік на євреїв);

–      "активний антисемітизм", який уже з 1942 р. просувався на вищих щаблях радянського керівництва: вже з цього періоду заклики до "російського патріотизму" містили у собі елементи антисемітизму (Л.Люкс);

–      перші обмеження прийому євреїв на дипломатичну службу (згодом – повна заборона) із 1943 р. (Л.Люкс);

–      відмова від публікації "Чорної книги" про звірства нацистів стосовно євреїв і подальше замовчування трагедії та заборона її меморіалізації;

–      дозвіл на антисемітську (часом нацистську) риторику для вищого керівництва та для пересічного обивателя (слідчий Комаров у допитах Лозовського: "Евреи – подлый и грязный народ, [...] все евреи негодная сволочь, [...] все оппозиции в партии состояли из евреев, [...] все евреи по всему Советскому Союзу шипят против советской власти, [...] евреи хотят истребить всех русских") (цит. за: Л.Люкс);

–      за півкроку до повторення: боротьба з "космополітизмом", справа ЄАК, "справа лікарів-убивць".

Метафорою радянського в Голокості є історія про фільм М.Донського "Нескорені", де вперше було показано масове вбивство євреїв (у Бабиному Яру), який зняли з прокату й поклали "на полицю" в 1945 р., та про великого актора Б.Зускіна, котрий зіграв у цьому фільмі лікаря-єврея, страченого німцями в кіно, а потім – у 1952 р. – страченого радянським керівництвом у реальному житті (Хикс Дж. Марк Донской и реконструкция Бабьего Яра).

 

Друга теза: Тяглість (а подекуди штучність) замовчування провини СРСР у знищенні радянських євреїв стала, серед іншого, підґрунтям для аналізу витоків, процесів, характеристики учасників "Голокосту від куль", що відбувався на території окупованої України.

Сучасні дослідники так чи інакше відтворюють концепт відсутності хоча б частки провини СРСР, зосереджуючись не тільки на злочинах нацистів (що є цілком справедливим та правильним), а й на злочинах пересічних окупованих людей. Це також є справедливим, однак у цьому аналізі ролі та місця окупованих людей уживається лише одна – національна – ознака спільнот.

З урахуванням того, що радянські люди – в межах радянського дискурсу – маркувались як інтернаціоналісти, а від того євреї у відомостях маркувались як "мирні мешканці" без національності, такий ухил у бік "українських націоналістів" – "фашистських посіпак" – був нічим іншим, як ідеологічною кампанією.

Не заперечуючи, утім, можливість і чесність аналізу виконавців/спостерігачів за національною ознакою, варто визнати, що цей спосіб думання про Голокост в Україні повторює та посилює радянські конструкції й відіграє суттєву роль у петрифікації міфу про "перемогу російського" (рос. "русского"), і тільки російського, народу у війні.

Між тим, архівні документи та еґо-свідчення вможливлюють й інші способи аналізу портретів виконавців. Плідним підходом до подолання дихотомії та зниження політичного градусу питання про те, кого – поряд із нацистами – вважати злочинцями або поплічниками злочинців, є аналіз складу допоміжної поліції за партійною й національною ознаками з урахуванням співвідношення різних національностей у місцях формування "помічників" нацистів, котрі в різні способи допомагали здійснювати розстріли євреїв.

Якщо, за даними І.Дерейка, у Центральній Україні більшість членів допоміжної поліції становили українці, то на сході – за даними І.Тарнавського – росіяни. В особовому складі дирекціону №3 Ларинської управи м. Юзівка (до окупації Сталіно, нині Донецьк) із 49 поліцаїв 23 були українцями, а 26 – росіянами. І тут ідеться не про якусь специфічну "зраду" росіян, а про кореляцію з їх кількістю у Сталіно, зафіксованою переписом 1939 р.

Російська допоміжна поліція в Криму
Російська допоміжна поліція в Криму

Більш "яскраво" в контексті подолання названої вище дихотомії виглядають можливості здійснювати аналіз поліцаїв на окупованих територіях за партійною ознакою. За даними І.Дерейка щодо 119 персоналій – членів допоміжної поліції – третину з них становили комуністи й комсомольці.

Один із них був депутатом ВР УРСР, а інший – депутатом ВР СРСР. Серед шутцманів відсоток комуністів і комсомольців був ще вищим, і сягнув половини проаналізованих справ. Варто також зазначити, що членами допоміжної поліції були також вояки РСЧА – переважно військовополонені та дезертири.

Чи дає нам це можливість і право говорити, що комуністи та солдати й офіцери Червоної армії були виконавцями (чи помічниками виконавців) Голокосту? Ні, оскільки у кожному конкретному випадку йдеться про конкретну людську долю та людський вибір. Тоді постає риторичне питання: чому ми й досі залишаємося в полоні сталої (чи не єдино можливої) дихотомії, через яку генералізуємо українців (або українських націоналістів) як тих, хто скоював злочин проти людяності?

І тут ми можемо сформулювати ще одне питання: чи правда, що жертви (принаймні вцілілі) вважали переслідувачами й винними тільки спільноти, серед яких вони проживали, і не вважали винними, власне, партію та владу, які не докладали жодних зусиль для рятування євреїв?

Третя теза: Що та як пам'ятати. Ця теза – не про Голокост, а про власний погляд на те, як пам'ятати й що є об'єктом пам'яті.

10 червня 1944 р. у французькому містечку Орадур силами вояків 2-ї танкової дивізії СС "Райх" було розстріляно та спалено заживо 642 людини. У цій масовій страті, окрім нацистів, узяли участь й ельзасці, котрих – усупереч домовленостям між режимом Віші та Райхом – мобілізували у вермахт.

 
Меморіальний центр у містечку Орадур

Під час судового процесу ельзасців засуджено до різних термінів покарання: від 5 до 12 років ув'язнення або важких робіт. Цей вирок викликав масові протести в Ельзасі. Спільнота висунула звинувачення французькому уряду (минулому) в тому, що він не доклав жодних зусиль, аби захистити ельзасців та змусити Райх припинити мобілізацію. У лютому 1953 р. ельзасців було амністовано. У цьому контексті я хочу звернути увагу на таке:

– Франція вирішила цю страшну і трагічну ситуацію так, як уважала за потрібне;

– це рішення не дискутувалося, не обговорювалось із союзниками: Франція була серед переможців, а не серед колонізованих та окупованих народів;

– досліджуючи трагедію Орадур-Сюр-Ґлан, сучасні історики не підпадають під ідеологічні тиск і сконструйовані ззовні концепти пам'яті.

Зрештою фіналом цієї історії, яка розпочалася ще за часів Першої світової, є монумент у Страсбурзі. У центрі композиції – жінка-мати, котра тримає на своїх колінах двох синів. Обидва вони голі – такі, якими приходять у світ: без форми, паспортів, розпізнавальних знаків. Підпис на монументі: "Наші мертві".

І ось саме ця практика – побудова власного погляду, пошук власної позиції, відсутність страху в її відстоюванні, формулювання питань у широких контекстах та аналіз через різні категорії, відкидання нав'язаних дихотомій – дозволить нам увічнювати пам'ять Бабиного Яру через чесну позицію "наших мертвих", провина перед якими лежить не тільки на тих, хто вчиняв, а й на тих, хто на різних рівнях, зокрема й на рівні держави, зберігав спокій, був байдужим, підштовхував та дозволяв злу відбуватися.

Сергій Єкельчик (Університет Вікторії, Канада), співдоповідач

П'ять тез про Бабин Яр

Сергій Єкельчик
Сергій Єкельчик

1. Ми живемо у світі, в якому відбувається переосмислення історії війни. На Заході панівним підходом до пам'яті про війни ХХ ст. є гуманістичний, в якому фокус не на перемогах та звитязі, а на жертвах цивільного населення. Цей підхід пов'язаний із західним уявленням про пріоритет прав людини та цінність кожного життя. Гуманістичний підхід потребує й нового типу героїв – тих, хто рятував приречених, тих, хто зберігав людяність у нелюдських випробуваннях.

Саме у сприйнятті гуманістичного підходу полягає шлях до пам'яті європейського типу та відмови від радянської моделі пам'яті, в якій величні монументи ставилися державі (як-от Батьківщина-Мати в Києві) або загиблим генералам (як-от Ватутіну), тоді як на солдатів чекали братські могили зі скромними пам'ятними знаками, а цивільні жертви взагалі були вартими згадки тільки тоді, коли про них говорив цілий світ. Бабин Яр може найкраще втілити новий гуманістичний підхід.

2. Ми досі знаходимося в полоні радянської спадщини (не-)комеморації Бабиного Яру. Радянській владі йшлося про увічнення насамперед військової звитяги. Але замовчувати Бабин Яр не виходило, бо його трагедія вже була відома світові. З моменту звільнення Києва 6 листопада 1943 р. радянська влада одразу намагається означити Бабин Яр як символ нацистського знищення "мирних громадян".

Якщо й ішлося про національності, котрі найбільше постраждали від нацистської окупації, уже тоді офіційні джерела завжди ставили росіян та українців перед євреями. Але найбільше наголошувався подвиг таких груп, як комуністи та військові. З цієї радянської традиції нам залишилася атмосфера взаємної підозри між етнічними групами та компенсаторний механізм приміщення в Бабиному Яру також і "своїх" – причому неодмінно героїв.

3. Довголітня боротьба єврейської спільноти у СРСР за визнання Бабиного Яру як місця пам'яті Голокосту сформувала певні очікування й щодо незалежної України, а саме очікування спротиву "згори". Натомість це визнання саме і трапилося в незалежній Україні, але потім держава не виявила належної ініціативи в меморіалізації Голокосту та розробці відповідних музейно-освітніх програм.

У такий спосіб вона залишила простір для сумнівних приватних ініціатив, що по суті виключають Україну та українців із важливої розмови про історію й уроки Голокосту. Але комеморація Голокосту потрібна саме Україні та її народу, адже для них це є важливим досвідом вироблення інклюзивної пам'яті, усвідомлення єврейських жертв як жертв України.

4. Через радянську спадщину теза про важливість Голокосту для осмислення Другої світової війни та всього ХХ ст. утверджується в Україні значно пізніше, ніж на Заході, що ставить дискусії навколо Бабиного Яру у складний контекст.

Якби в Україні було поширене розуміння особливого статусу й унікальності Голокосту як нацистського проекту тотального знищення всього єврейського народу включно з дітьми, то було б значно легше репрезентувати Бабин Яр як місце також й інших злочинів нацистів, місце мучеництва інших груп.

Це було б неможливо представити світовій громадськості як зазіхання на винятковість Голокосту. Тому шлях до визнання всіх українських жертв Бабиного Яру пролягає через широке громадське осмислення Голокосту.

5. Бабин Яр може й мусить стати також і місцем пам'яті про інші жертви нацистів – якщо при цьому ми голосно говоримо про унікальність Голокосту. По суті, це не підриває пам'ять про Голокост, а тільки підтверджує його центральність серед символів цивільних страждань під час Другої світової.

Наприклад, пам'ятник остарбайтерам, більшість з яких пережили війну та яких не розстрілювали в Бабиному Яру. Його встановлення на цьому місці не можна інтерпретувати як боротьбу за пам'ять, як намагання розмити уявлення про Голокост, а радше як визнання його центральності у сучасних уявленнях про війну, яке саме і зробило можливим відновлення пам'яті про інших цивільних жертв нацистів. Це водночас і визнання Бабиного Яру як потужного місця пам'яті про війну, чи не найголовнішого в Україні.

Віктор Крупина (Інститут історії України НАНУ, Київ), дискутант

Віктор Крупина
Віктор Крупина

Слухаючи цікаві доповіді впродовж двох днів конференції, упіймав себе на думці: чим більше ми віддаляємося від кінця вересня 1941 р., наступних розстрілів і двох років нацистської окупації, чим більше віддаляємося від трагедії Голокосту загалом, тим рельєфніше починаємо бачити ті драматичні події.

З одного боку – це парадоксально, адже час, що минув, призвів до збіднення нашої джерельної бази. Відхід у Вічність тих агентів пам'яті, про яких ми сьогодні говорили, збіднення джерел усної історії, стирання місць пам'яті, втрата матеріальних джерел… Відповідно, наші можливості якомога повніше і глибше відтворити всі обставини, з'ясувати імена всіх жертв і злочинців, їхню мотивацію, обставини подій зменшуються.

Звичайно, не сприяла цьому й політика пам'яті, властива Радянському Союзу. Політика щодо Бабиного Яру та Голокосту – це радше політика забуття. І в результаті ось ми маємо таку собі "tabula rasa" – чисту дошку, оскільки у сприйнятті суспільством, пересічним громадянином Бабин Яр як окреме трагічне місце не існував.

З іншого боку, в українських реаліях це закономірно. Адже специфіка Бабиного Яру як простору пам'яті вможливлювала лише кон'юнктурну пам'ять. Таку пам'ять, яка не руйнувала б комуністичну ідеологічну візію минулого загалом та особливо Другої світової війни. Відповідно, справжні наукові дослідження трагедії Бабиного Яру стали можливими лише після 1991 р.

Попри фактологічні втрати й методологічне відставання нині відбувається методологічне наздоганяння світової науки. Не так швидко, як це хотілося б, але і у студіях пам'яті та у вивченні Бабиного Яру й Голокосту загалом здобутки у нас усе ж існують. Сьогодні ми вже не з'ясовуємо обставини подій.

Хоча й такі питання обговорюються, але ми вже йдемо далі та чіткіше диференціюємо осіб, чия доля так чи інакше була пов'язана з Бабиним Яром або змінилася через нього, про що нам сьогодні докладно розповів Іван Патриляк. Абсолютно слушний його висновок, що, продовжуючи ці студії, треба уникати узагальнень і до кожного випадку у класифікації – жертва, злочинець, спостерігач – підходити індивідуально.

Сергій Єкельчик згадав про ту радянську спадщину, яка тяжіє над нами та виявляється в конкуренції пам'ятей, що відбувається не завжди у цивілізований спосіб, коли цю боротьбу за першість ми оцінюємо на радянський взірець кількісно. Хто більше пам'ятників поставить у Бабиному Яру за допомогою адмінресурсу, або, здобувши кон'юнктурну, я переконаний тимчасову, перевагу має можливість порядкувати на території Бабиного Яру зі своїм приватним проектом.

Радянська спадщина проступає й у тому, що продовжується ювілейна традиція історичної політики. Доволі часто це відбувається так, коли на підставі тих чи інших державних рішень відбуваються десятки формальних заходів, як кажуть, для статистики. З іншого боку, є надзвичайно важливою обставиною, що влада звертає увагу на непересічні історичні події, і у цей спосіб сприяє науковцям в організації різних заходів, чи то у проведенні наукових досліджень.

Говорячи про жертви Бабиного Яру, не слід забувати і про пов'язану з ним Куренівську трагедію 13 березня 1961 р., коли загинули кілька сотень осіб. Справжні причини, обставини й наслідки цієї техногенної катастрофи довгий час приховувались, адже ця трагедія потрапила в негативне поле трагедії 1941 р.

Бабин Яр після Куренівської трагедії 1961 року
Бабин Яр після Куренівської трагедії 1961 року

Сама згадка про Куренівську трагедію так чи інакше породжувала б питання про причини того, що, власне, сталося та слугувала б нагадуванням про Бабин Яр і трагедію київських євреїв, Голокосту загалом. Виникало б питання про наругу над пам'яттю жертв Бабиного Яру, що відбувалася в повоєнний час.

Уведені до наукового обігу архівні документи й матеріали проливають світло на всі передумови Куренівської трагедії 1961 р. Як випливає з документів, реалізовуючи проект стирання Яру шляхом заповнення його відходами Петровських цегельних заводів, влада керувалася суто господарськими міркуваннями – ліквідація незручностей, що їх породжував глибокий рівчак неподалік від центру столиці УРСР, і покращення транспортного сполучення.

Утім, політика державного антисемітизму, що здійснювалася у СРСР із кінця 1940-х рр., дає підстави твердити, що замив Бабиного Яру відповідав намірам влади стерти пам'ять про трагедію. На мою думку, жертви Куренівської трагедії – це опосередковані жертви Бабиного Яру 1941–1943 рр.

Ми не знаємо, що сталося б із Бабиним Яром, якби не відбулося там масових розстрілів, як довго він залишався б яром, адже плани перетворення цієї території на корисну площу існували ще в довоєнний час. Але, моє припущення, що до проекту ліквідації Яру підійшли б дещо відповідальніше, без поспіху, без халатності виконавців, і напевно, удалося б уникнути тих жертв, які сталися в 1961 р.






«Кожен має знати, що без його, або її зусиль нічого не зміниться»: Олександра Матвійчук

Публічне інтерв'ю із правозахисницею Олександрою Матвійчук у рамках виставки ГОЛОСИ Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова.

Важка стежка до храму. Спогади очевидця відродження УАПЦ у Чернігові

28 січня 1990-го під час встановлення пам'ятного хреста у Крутах побував український священик з Києва, який взяв участь у освяченні хреста і служінні панахиди по вбитих більшовиками у 1918 році студентах. На Крутянську жалобу тоді з'їхалося понад 300 осіб. Це був перший за багато років випадок на Чернігівщині, коли тут відкрито служили церковну панахиду по жертвах комуністичного режиму. Сподіватись на такий крок з боку місцевих священиків РПЦ було неможливо, тому ще більше нас стала вабити УАПЦ, про яку ми чули, що вона була знищена і заборонена комуністичним режимом.

КГБ УРСР проти "Летючих козаків" ВПС США

У москві поставили завдання перед кгб урср збирати всю доступну інформацію про всіх українців, які пішли на службу до армії США. Їх розглядали як таких, що можуть бути використані з диверсійною і шпигунською метою проти срср. Так, керівництво кгб з настороженістю сприймало здобуті агентурою відомості про "збільшення американцями набору до армії молоді українського походження".

"Сто днів" або останній король: епізод з історії визвольних змагань литовського народу

Кожному в Україні, мабуть, відомі події Української революції. Зокрема, обставини реставрації гетьманської влади у 1918 році. Втім, спроби повернення до історичних форм правління, у ту добу боротьби за незалежність колишніх підневільних Росії народів, характерні не лише для України. Подібне відбулося і у Литві. Майже одночасно з реалізацією ідей українського ІІ Гетьманату народився литовський монархічний проект.