Гард. Перервати російське забуття
Гард з його прилеглими землями увійшов до складу Запорозьких земель під протекцією Російської імперії у 1774 році. З цього часу історична назва Гард поступово зникла з імперської топоніміки, а сам край занепав. За деякими відомостями останні козаки були вигнані з лівого на правий берег Бугу, де з часом виникло село Гардове (нині - Богданівка). Ім’я та історія цього воєнного, духовного та торговельного центру Бугогардівської паланки на кілька сторіч стають небажаними в російській, а згодом совєтській історії, та піддаються забуттю. Чи зможемо ми перервати його зараз?
Російські загарбники знищують меморіальні знаки Голодомору в Маріуполі та евакуюють бовванів Потьомкіну та Суворову в окупованому Херсоні. Тим часом українці Миколаївщини, зокрема Первомайська та Южноукраїнська шукають своє справжнє коріння.
Є цілком обгрунтована пропозиція назвати Южноукраїнськ Гардом.
Слово "гард" має декілька значень. Як вказує дослідниця Октябрина Ковальова у своїй монографії "Бугогардівська паланка": "Самі запорозькі козаки вживали лексему "гард" у значеннях: 1) споруда для перекриття шляху рибі, щоб виловити її; 2) риболовецький завод; 3) камінна загата через річку для переходу з одного берега на другий. Крім того, слово "гард" часто вживали у значенні урочище, поселення".
Що ж до походження назви, слід зазначити що "рибний завод" чи "садок" що козаки будували з каміння на Бузі (а восени розбирали, влаштовуючи розгардіяш) це лише одне зі значень слова "гард". Це слово має давні індоєвропейські корені й зустрічається в багатьох мовах.
Це й огорожа й паркан і фортеця, це двір, обмежений простір, ісландський хутір чи норвезький дім, укріплене поселення, тощо. Цікавий зв'язок зі скандинавським Garðaríki — назвою Русі та Острогардом чи Хунігардом зі Слов'янської хроніки Гельмольда.
Урочище Гард - це вузький каньйон з крутими скелястими берегами, серед гранітних брил якого тече Південний Буг, утворюючи тут один із найбільших порогів, завдовжки понад 0,5 км.
З лівого берега нависають три великі вже згадувані скелі - Сова, Брама і Пугач. З лівого берега урочище Гард починається скелею Сова. На правому березі початком урочища слід вважати місце навпроти скелі Сова.
Навпроти скелі Пугач, посеред річки, розташований скелястий, порослий травою та деревами острів Гардовий (зараз носить назву Клепаний). А проти острова, з-правого берега, в річку впадає струмок із Сокурової балки.
Навпроти скелі Пугач і Гардового острова на лівому березі знаходиться Паланкова балка, або балка Паланка, — відгалуження Сухого Ташлика.
В листі до канцелярії головнокомандувача Російської армії на початку 1792 року губернатор Таврійської губернії В. Коховський згадує, що новий молдавський військовий гарнізон вирішено розмістити в Костянтинівці при Гарді.
Це свідчить про те, що мінімум з 1791 року Гард починає заміщуватися новою назвою — Костянтинівка. Якийсь час вони згадуються поряд, потім ім'я Гард зникає з карт.
У квітні 1975 року починається будівництво Южно-Українського енергокомплексу. Паралельно із цим в північно-східній частині Костянтинівки починають зносити будинки селян та готувати майданчики під міську забудову — житло для будівельників міста та енергетиків майбутньої АЕС.
Отже, нове місто Южноукраїнськ частково співпадає із територією Костянтинівки й давнішого Гарду. Дехто з місцевих краєзнавців стверджує що міська забудова співпадає з залишками руїн давнього городища які відносяться до історичного Гарду.
Бугогардівська паланка
Гард відомий як військово-адміністративний та економічний центр Бугогардівської паланки Війська Запорозького Низового.
Аполінарій Скальковський стверджує, що це місце було спочатку призначене лише для переправи через річку та рибальства в ній, але згодом, уже в XVII ст., перетворилося на найголовнішу прикордонну заставу чи паланку.
У 1886 році урочище Гард особисто вивчав Яворницький. Спираючись на попередні дослідження та власні обстеження він зробив опис Гарду.
Гард – найзначніше з усіх рибних місць, які існували на Бузі. Тут знаходилися кращі рибні заводи запорожців. Але Гард – це не тільки місце для риболовлі.
Землі Бугогардівської паланки знаходиться найближче до кордону з Кримським Ханством, а, отже, Гард був найзручнішим прикордонним форпостом, який захищав українські поселення від набігів кочовиків.
Тож не дивно, що саме в Гарді знаходилася паланкова старшина та гарнізон прикордонної сторожі.
Для нагляду за територією в Гарді і вздовж усього кордону по Бугу існували прикордонні роз'їзди, їх називали також бекетами. Це були спеціальні загони з 5-10 козаків, які їздили на конях від редута до редута.
Вони трималися поряд з татарами та наглядали за всяким їхнім рухом, щоб негайно повідомляти командування про можливу загрозу.
Майже до кінця XVIII століття серед багатьох переправ через Південний Буг переправа на Гарді була основною. В самому урочищі була човнова, а проти острова Великого – поромна переправа.
Тут несли сторожову службу від 300 до 500 козаків на чолі зі старшинами. Важливість переправи важко переоцінити, адже саме до неї сходилися: Гардовий або Королівський шлях, Кучманський шлях, Січовий Вищий та Січовий Нижчий шляхи.
Цікаву згадку про Гард залишив секретар польського короля Стефана Баторія Мартин Броневський, що в 1578 році проїздом до Криму був на місці сучасного Южноукраїнська та бачив руїни значної за розмірами фортеці.
Місцевий історик та краєзнавець Анатолій Петровський припускає, що в записках Броневського йдеться про залишки ранньосередньовічної фортеці Хольмгард, який наразі прийнято ототожнювати з Новгородом.
Гард — важливий торговельний центр козацтва
За Белградською мирною угодою 1739 року торгівля між Російською імперією та Османською імперією на Чорному морі проходила тільки через османські кораблі.
Усі товари йшли тільки через порт Очаків. Гард стає головним центром транзиту товарів та перехрестям торгівельних шляхів південно-східної Європи.
Хоча за трактатами 1705, 1711, 1739 років Гард підпорядковувався Османській імперії, є відомості що насправді він належав запорожцям, як першим його власникам.
Турки не заперечували козацьких прав на ці землі та звертались до козацтва за дозволом ногайцям випасати в їхніх степах свої табуни, коли в посушливі роки ті залишались без випасів.
Отже, місцеві козаки були володарями такого важливого для торгівлі місця. З урахуванням того, що в Гарді і навколо знаходилися важливі промисли, тут сформувалася впливова торгівельна партія.
Цікаво, що саме за ім'ям Гарду на Бузі називався один з "одвічних шляхів" якими каравани йшли по сіль до Криму, по рибу на Запоріжжя й Дон та по різний крам до порту в Очакові.
Гардовий шлях починався на Поділлі та перетинав Буг по Камяному мосту, який був збудований Великим князем Литовським Вітовтом. Згодом він входив у межі Вольностей Запорозьких, як тоді називалася козацька держава, і прямував на Гард.
А вже звідти торговці їхали Караванним шляхом який протягом 300 верст ішов прямо, не відхиляючись, до гирла річки Кам'янки, а звідти у Крим і Очаків. І це було дуже зручно: цим шляхом йшли численні купецькі каравани й чумацькі валки.
Попри розмежування за положеннями Белградського трактату між Росією та Османською імперією та визнання турками власністю всіх земель Бугогардівської паланки власністю місцевої громади українців, російські колонізатори не припиняли спроб встановити тут свою владу.
Київський губернатор Міхаіл Лєонтьєв листом від 16 грудня 1744 року наказує кошовому отаману Якиму Ігнатовичу посилити присутність залежного на той час від Москви Запорозького війська в Гарді.
Але бажання Москви та деяких старшин з Січі контролювати життя козаків Бугогардівської паланки наштовхнулося на суттєвий опір громади Гарду.
Яскравим свідченням цього є лист Бугогардівської полковника Андрія Сухого від 26 травня 1747 р. в Кіш, в якому той зізнається в безсиллі затвердити свою владу в Гарді.
Центральне місце у міжнародній торгівлі на Запоріжжі породжує тут значну кількість лисичників, базарників та чумаків, серед яких виділяються найвдаліші і найзавзятіші.
Про зростання доходів цього прошарку бузьких козаків свідчить такий приклад з архівів Запоріжжя, коли два гардових базарника пожертвували Гардовій церкві значні коштовності.
Ця подія не була б зафіксована в документах, якби священник та гардовий полковник не вкрали б ці пожертви, на що скаржилася в Січ ображена громада Гарду.
Про важливість Гардового перевозу та його надприбутки свідчить той факт, що запорожці Січі прагнули взяти його під свій власний контроль та тримати біля нього вельми чисельну прикордонну залогу (до 500 козаків) з полковником на чолі.
Місце, де стояла залога біля перевозу, називалось Паланковою балкою. Про виключну важливість Гарду для Січі свідчить і те, що до Гарду з неї було прокладено два шляхи: Верхній та Нижній Гардові.
Справи церковні
У середині ХVIII століття церква на Запоріжжі вже підпорядковувалась Російській церкві, а духовенство в церкви запорожців призначалося із братчиків Межигірського монастиря.
Але у зимівнику Гард, за стародавніми традиціями, громада козаків на Покрову, як і отамана, обирала власного священника з найповажніших освічених козаків.
Оскільки Гард межував з мусульманським та католицьким світом, щоб оберегти свою православну церкву від можливих нападів, громада козаків Гарду звела храм на Гардовому острові серед порогів ріки.
Втім, старшина Січі направляла до Гарду і свою похідну церкву, не визнаючи місцевого священнослужителя. Тому в Гарді в літній період було дві церкви. Сюди стікалося духовенство та віряни з Молдови, Київщини та Брацлавщини вклонитися святим мощам у Гардовій церкві та жебраки за милостинею.
В інструкції Коша до запорожців вказувалося бути в Гарді до осені, а на зиму команді перебратись до Великого Інгулу. Це пов'язано з тим, що кількість ватаг чумаків до зими різко зменшувалася, падали й доходи з перевозу.
Тож тримати в наметах численну залогу взимку не було необхідності. До того ж, до холодів в гардовий зимівник з промислів (рибальства, соледобування, торгівлі, випасів, гайдамацтва та піратства) поверталась численна когорта озброєних козаків яких дратували зайди, що накидали свої порядки.
Мапа відомого географа того часу Річчі Зеноні від 1767 року яскраво вказує, що частину земель Бугогардівської паланки контролювали запорожці, інша ж була під впливом Росії.
Російська експансія
Щоб поставити усі землі Бугогардівської паланки під повний контроль, імперська влада проводила низку кроків. На запорізьких землях було збудовано кілька московських фортець - новоархангельський шанець на Синюсі, Орловський шанець на Бузі та на місці запорозького зимівника Орлик.
Також цариця Єлизавета "жалувала" у 1752 р. сербському генералу Хорвату грамоту на заснування військових поселень сербів на північних околицях Бугогардівської паланки, названих Новосербією. Були засновані Новомиргород та фортеця Святої Єлизавети.
Експансія на споконвічні землі козаків викликала невдоволення серед запорожців та довготривалі суперечки. У 1754 і 1755 рр. з монаршої волі на землях Бугогардівської паланки розміщуються поселення слобідських козаків.
Слобідські поселенці з виданими їм паспортами зайняли помешкання в козацьких зимівниках Лиса Гора та Піщаний Брід. Гардовий полковник Деркач із загоном 12 козаків розігнав поселенців, а паспорти відібрав, за що російська сторона вимагала у кошового судити полковника.
Гард як надприбуткове торговельне перехрестя не міг проминути увагу російських чиновників. Для збирання найбільш повної інформації про Гард туди був посланий кращий картограф тодішнього російського війська Даніель де Боскет.
Він підготував у 1742 і 1745 роках детальний план місцевості і розташування Гарду. Ще одним доказом неабиякої уваги з боку російських чиновників до Гарду служить звернення російського уряду у 1760 році до кошового отамана Олексія Білицького надати інформацію про це поселення запорожців.
Після придушення Коліївщини Російська імперія бажала задіяти у війні з Османською імперією рибалок Бугогардівської паланки, які добре знали місцевість. Але козаки з ненавистю до російського ворога всіма засобами ухилялись від даної військової кампанії.
Після успішної для росіян війни з Османською імперією в 1769–1774 рр. і підписання 10 червня 1774 року в Кючук-Кайнарджі миру, Росія отримала на Півдні кут землі між Дніпром та Бугом, який був у кордонах від гирла ріки Кам'янки через степ до Ташлика з землею, яка була за шість годин вище Гарду.
Гард з його прилеглими землями увійшов до складу Запорозьких земель під протекцією Російської імперії.
З цього часу історична назва Гард поступово зникає з імперської топоніміки, а сам край занепадає. За деякими відомостями останні козаки були вигнані з лівого на правий берег Бугу, де з часом виникло село Гардове (нині - Богданівка).
Ім'я та історія цього воєнного, духовного та торговельного центру Бугогардівської паланки на кілька сторіч стають небажаними в російській, а згодом совєтській історії та піддаються забуттю.
Чи зможемо ми перервати його зараз?
