Пам’яті Ольги Стокотельної: "Нехай назавжди твоє добре ім’я буде між людьми"

В історії українського Руху опору 70-80 років ХХ століття особливе місце належить Ользі та Павлові Стокотельним – особам, які були відданими ідеалам вільної та незалежної України й поєднали своє життя з відомими дисидентами, правозахисниками Надією Світличною та Миколою Горбалем. У квітні цього року Ользі та Павлові мало б виповнитися 162… Саме так двійнята Стокотельні рахували свої роки. Та не судилась. 20 грудня 2023 року Ольга покинула цей світ. Цьогоріч Павло вперше за 81 рік буде свій день народження зустрічати сам.

"Не маю права піддаватися відчаю, скільки б не нашаровувалось життєвих знегод, тому свідомо навіюю собі стриманість і спокій за будь-яких обставин. Твоя любов – те добре світло, до якого іду, іду, іду…".

(З таборового листа Миколи Горбаля до дружини Ольги Стокотельної від 8 березня 1986 року).

В історії українського Руху опору 70-80 років ХХ століття особливе місце належить Ользі та Павлові Стокотельним – особам, які були відданими ідеалам вільної та незалежної України й поєднали своє життя з відомими дисидентами, правозахисниками Надією Світличною та Миколою Горбалем.

У квітні цього року Ользі та Павлові мало б виповнитися 162… Саме так двійнята Стокотельні рахували свої роки. Та не судилась. 20 грудня 2023 року Ольга покинула цей світ. Цьогоріч Павло вперше за 81 рік буде свій день народження зустрічати сам. Поштовхом до написання цього матеріалу стали слова пані Елеонори Соловей, яка, публікуючи пост на Facebook про сумну звістку, зазначила:

"Після тривалої важкої хвороби відійшла в засвіти пані Ольга Стокотельна, дружина Миколи Горбаля, з плеяди героїчних жінок українського руху опору 70-х років. Наш великий борг перед цими людьми, схоже, таким і залишиться. Але є обов'язок пам'яті". Відтак, історія, яку я хочу розповісти – це історія про хоробрість, честь і мужність. Водночас – це приклад того, як біографія однієї людини може проілюструвати знакові події минулого століття. Це ще одна сторінка нашої історії, "оркестрованої на людські голоси".

Ключові моменти біографії моєї тітки Ольги, як і всі інші сімейні історії, у нашій родині були зафіксовані та передавались на рівні "домашнього епосу" і часто розповідались нам молодшим і малим замість казок, тому з самого дитинства мені було відомо про те, як висилали до Сибіру родину моєї бабусі (Ольга її молодша сестра), як прадід не хотів вступати до колгоспу, а прабабку Ксенію били в сільраді, щоб підписувала якісь папери на позику, як дали на збори 2 години перед висланням до Сибіру, як у "телятниках" тривала їх двотижнева подорож до того спецпоселення, як було важко на висланні в 40 градусні морози, як знущались і принижували їх в Сибірі, як після того, як помер Сталін їм дозволили повернутись, бо коли висилали, то казали, що "на вєчноє посєлєніє", завжди розповідали про вже пізніші часи – 70-80 роки, коли вже було знайомство в Києві з Борисом Дмитровичем Антоненком-Давидовичем…

Були розповіді про Надію Світличну, про Миколу Горбаля, про обшуки і прослуховування помешкань КГБ і про важкі випробування, коли тітка Ольга їздила у табір провідувати свого чоловіка – політв'язня, "рецидивіста", "особливо небезпечного злочинця" Миколу Горбаля, а старша сестра Марія – постійний добрий супутник – завжди була її надійною підтримкою під час далеких північних мандрівок до пермських таборів суворого режиму. А скільки було радості, коли приїздила тітка Ольга до нас з Києва в Кам'янець-Подільський – у родині ми так її і називали – "київська тьотя Оля".

Як було цікаво особисто мені, коли у 1990 році Надія Світлична відвідала вперше Україну після 1978 року і я змогла на власні очі побачити цю легендарну постать. А що вже й казати про ті щасливі миті, коли у сестри моєї бабусі Марії Кондратович збиралася уся наша родина разом із Н. Світличною, М. Горбалем, Стокотельними. Скільки унікальних прецікавих історій з перших вуст можна було почути. Ото була атмосфера… Останній раз такий "родинний симпозіум у повному складі" був у квітні 2005 року – за рік до смерті Надії Світличної. Як швидко минає час…

Саме тітка Ольга познайомила мене з такими видатними людьми як Левко Лук'яненко, Микола Руденко, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, Валентина Чорновіл, Василь Овсієнко. Коли ще тільки вступила до аспірантури, то у Києві на різних культурно-мистецьких вечорах завжди можна було зустріти Леся Танюка, Атену Пашко, Миколу Плахотнюка, Валентину Попелюх, Валерію Андрієвську, Ірину Жиленко, Людмилу Семикіну, Галину Севрук, Олексія Зарецького, Осипа Зінкевича, Сергія Білоконя… Дуже шкода, що світлі Люди відходять і щороку ми сиротіємо.

…11 квітня 1943 року (с. Нівра Тернопільської області) у подружжя Івана та Ксенії Стокотельних народились двійнята – їх хотіли назвати Ольга та Володимир, однак синові все-таки дали ім'я Павло, бо в родині не було Володимирів і батьки не хотіли відходити від давньої традиції називати сина іменем представника власного роду, тому хлопчик отримав ім'я на честь вуйка Павла, який емігрував до Канади на початку ХХ століття та залишив по собі "камінний хрест" на згадку.

Пам'ятаю, якось мене запитали, а як так склалось, що Ольга та Павло потрапили у таке добірне коло спілкування, якому підходить хрестоматійне визначення Василя Стуса "малесенька щопта", на що я відповіла, що для них це був абсолютно свідомий вибір, адже їх родина була репресована 1950 року й вони з самого дитинства прекрасно усвідомлювали, якою є насправді радянська влада.

У довідці з МВС України в Тернопільській області від 14 травня 1998 року вказано, що "Стокотельна О. І., 1943 р.н. разом з батьком Стокотельним І. М., 1903 р.н., мамою Стокотельною К. В., 1909 р. н., як член сім'ї пособника підпілля ОУН-УПА 9 травня 1950 року з с. Нівра Борщівського району Тернопільської області за рішенням позасудових органів, у адміністративному порядку на підставі наказу МДБ СРСР № 00386 від 20.10.1948 року були виселені на спецпоселення в Томську обл., з якого звільнені: Стокотельна О.І. – 26.08.1954 р., Стокотельний І.М., Стокотельна К.В. – 26. 06. 1958 р.".

Спецпоселення здійснювалось із конфіскацією майна, а перебування на тому спецпоселенні було під наглядом спецкомендатури. Аналогічні довідки мають інші члени родини – Павла звільнили разом із Олею, а старших – сестру Марію (1933 р.н.) та Магдалину (1936 р.н.) разом із батьками – 1958 року. Як видно – дата виселення була підібрана не випадково – саме п'ята річниця великої перемоги чи не найкращий день для покарання "пособників підпілля ОУН-УПА", навіть таких маленьких.

 
Ксенія Стокотельна з дітьми Марією, Магдою, Ольгою, Павлом. Сибір, 1951 рік

У перший клас Ольга та Павло пішли вже в Сибірі. Збереглись їх атестати. Вчились, попри постійний голод та холод, дуже добре. Єдине, що у цій ситуації важко мені уявити – це змоделювати їх звільнення у серпні 1954 року. Ользі та Павлові тоді виповнилось по 11 років – як ці діти могли самостійно повернутися без батьківської опіки? Дочікуватись десь у дитячому будинкові, коли звільнять рідних… Однак, старша сестра Магда каже, що "люди про це не знали, що малих скоріше звільняють, ми були там не одні – таких розмов не було". Повернулись усі разом 1958 року.

Коли повернулись, то від рідної хати нічого не залишилось – горезвісне гасло "освобождать" від усього рідного мало відповідні наслідки і в той час, до того ж металевий дах із хати почали знімати ще у них на очах... Спочатку зупинились у родичів у містечку Копичинцях, однак дозволу на проживання в Західній Україні не отримали, а без дозволу – нема прописки, нема роботи… Так опинилась у Кам'янці-Подільському.

Починали життя спочатку. Потрібно було жити… Згодом у 1961 році закінчили навчання в школі та поїхали вчитись до Києва. Щоб вступити в омріяний університет імені Тараса Шевченка, Ользі довелось піти на деякі хитрощі… Дозволю собі переказ цієї історії.

 
Ольга Стокотельна, 1961 рік

Сучасний абітурієнт має можливість подавати свої документи для вступу у різні навчальні заклади й обирати, де йому залишитись. У радянські часи такої можливості не було – під час вступної кампанії можна було вступити або не вступити лише в один навчальний заклад. Перша спроба Ольги виявилась невдалою. Наступного року вона успішно склала іспити, однак про результати була проінформована невчасно і не встигла з'явитись в університет у потрібний час, тому на її місце зарахували іншого абітурієнта. Відтак, настав час рішучих дій.

Для того, щоб подвоїти свої шанси стати студенткою київського вишу, за порадою одного вчителя, Ольга вирішує здобути ще один атестат про завершення середньої школи й іде вчитись у вечірню школу робітничої молоді до 11 класу. Уся пікантність цієї ситуації полягала у тому, що середню школу вона закінчила зі срібною медаллю, а відтак у вечірній школі потрібно було вчитись спеціально "гірше", адже медалістів не було дуже багато у той час і її "план" могли викрити…

Ризик виправдав себе – влітку 1964 року вона успішно вступає вже до двох найкращих столичних вишів – Шевченківського університету та Київського політехнічного інституту, засвідчуючи, що вона водночас і красива і розумна, бо у ті часи жартували, що в першому навчаються красиві, а в другому розумні.

Остаточний вибір робить на користь красивих… Після закінчення університету працювала програмістом. Подаючи документи на вступ, не вказала, що її сім'я була репресована. Пізніше, коли потрапила в поле зору КГБ, їй дорікали, що вона приховала цей факт, але це власне й дозолило реалізувати її мрію щодо навчання. Павло за рік до того вступив до Київського політехнічного інституту.

 
Ольга та Павло Стокотельні з Євгеном Обертасом

Саме у Києві, де Стокотельні Павло та Ольга залишились після завершення навчання, вони познайомились із патріотичною молоддю, з-поміж якої були, як майбутні відомі дисидентами Руху опору, а також родичі вже репресованих в другій половині 60-х рр. ХХ ст. – Валентина Чорновіл, Надія та Леоніда Світличні, Василь Стус, Михайлина Коцюбинська, Мирослав Маринович, Микола Матусевич, Люба Хейна (Маринович), Євген Обертас.

Одним із осередків гуртування цієї плеяди нонконформістів було помешкання письменника Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича – духовного наставника, морального авторитета, якому вдалося вижити у сталінських таборах, повернутися в Україну й донести до молодшого покоління дорогоцінні свідчення очевидця духовного розквіту 30-х років та його брутального винищення.

Доречно згадати про культуролога Романа Корогодського, який говорив, що будь-яке історико-культурне явище не може виникнути на порожньому місці, адже воно обов'язково вкорінене й зазначав, що "корінням українського шістдесятництва було українське Відродження 20 -х років", а вплив цих постатей на духовне зростання шістдесятників засвідчують промовисті назви його спогадів, адже перший том названо "Брама світла: Батьки", а другий "Брама світла: Шістдесятники[1]".

Саме у цьому товаристві Стокотельні Ольга та Павло познайомились із Надією Світличною та Миколою Горбалем. Завдяки спогадам Надії Олексіївни відомі деталі цього знайомства:

 
Павло та Ольга Стокотельні з Миколою Горбалем, 1978 рік

"Як і в давніші роки, 5 серпня 1976 року я прийшла із сином привітати Бориса Дмитровича з днем народження. На відміну від тих, колишніх років, гостей було тепер небагато: півтора-два десятки, всі більш або менш знайомі.

Тільки одну молоду пару я бачила вперше. Борис Дмитрович посадив їх біля себе, представивши решті гостей як своїх молодих друзів. Пізніше виявилось, що це було не подружжя, як я думала, а близнюки – брат і сестра Стокотельні.

Та зустріч започаткувала ближче знайомство, наслідком якого було наше з Павлом одруження наступного року. Наші батьки померли раніше, і ми з Павлом попросили Бориса Дмитровича бути за батька на імпровізованому весіллі. Антоненки-Давидовичі були зворушені, особливо Ганна Антонівна, але саме тоді вони мали їхати десь у Карпати (здається, до Надвірної) і не змогли бути нашими почесними гостями[2]".

Можна дещо уточнити: саме у травні 1976 року Надія Світлична повернулась із ув'язнення до Києва, але прописки не давали, що могло обернутись арештом за "дармоїдство", адже без прописки не можливо було й влаштуватись на роботу, а братову Леоніду Світличну регулярно штрафували за "порушення паспортного режиму".

 
Надія Світлична та Павло Стокотельний

На деякий час Н. Світличній вдалось влаштуватись двірником у дитячий садочок, завдяки "доброму серцю завідуючої садка Шаповалової Ніни Ничипорівни, яка мусила дорого платити властям за свою доброту, попри те, що була комуністка". У квітні 1977 року вийшла заміж за Павла Стокотельного. Отримала прописку на Борщагівці й хотіла влаштуватись у видавництво коректором, однак казали, що коректором не можна, бо то ідеологічна робота й пропонували вихователькою у садочку, адже діти "маленькие, они идеологии не понимают".

Також перебувала під адміністративним наглядом – з 21 до 6 ранку мала бути вдома. Це все супроводжували чисельні обшуки, прослуховування телефону або його відключення. А от промовиста деталь: коли у Надії Світличної 20 травня 1978 року почались перейми перед пологами, телефон теж був відключений, тому чоловік змушений був викликати швидку з телефонного автомата, а коли повернувся, то дружина вже тримала на руках маля – сина Івана, якого народила вдома сама на кріслі-ліжку… Це крісло й донині збереглось…

 
Надія Світлична, Павло Стокотельний з дітьми Яремою та Іваном, 1978 рік

Припинити усі ці поневіряння міг лише виїзд за межі СССР. У заяві про відмову від громадянства, яку надіслала Світлична ще 1976 року, вона зазначала: "Нижче людської гідності, після усього пережитого бути громадянином найбільшого у світі, наймогутнішого, найдосконалішого концтабору". Хоча домагалась виїзду упродовж двох років, дозволили лише після того, як на руках було дві маленькі дитини: "Вигідно було тепер збутися мене за межі, – зауважила Н. Світлична в першому радіоінтерв'ю 1979 року на Заході, – і не раніше чи пізніше, а саме тепер, коли мене обсіли діти і клопоти у зв'язку з цим".

12 жовтня 1978 виїхала спочатку в Рим (потрібно було оформити документи для виїзду до США), де її прийняв Папа Римський Іван Павло ІІ, а 8 листопада того ж року прибула до США й спершу мешкала в родині Тита й Софії Гевриків у Філадельфії. Павло Стокотельний приєднався до сім'ї згодом у 1980 році[3].

Цікавою і дуже цінною також є згадка Надії Світличної про спільну поїзду з Б. Д. Антоненком-Давидовичем у серпні 1977 року до Кам'янця-Подільського, щоб відвідати чоловікову родину. Надія Олексіївна зазначає, що "найбільше в Кам'янці-Подільському Борис Дмитрович згадував про свої юнацькі роки, пов'язані з цим містом.

Цілими днями ходили ми бруківкою старої частини Кам'янця-Подільського, оглядали і майже обмацували знамениту фортецю, відреставровану для туристів, зупинялися біля пам'ятних для Бориса Дмитровича будинків, брам і все слухали його розповіді про буремні події часів Української Народної Республіки і після її поразки […].

Часом Борис Дмитрович читав напам'ять довгі уривки поетичних творів і розповідав про них, що їх ми, радянське покоління, або не чули зовсім, або чули тільки прізвища: Тодось Осьмачка чи Євген Маланюк. Здавалося, Борис Дмитрович сам відмолодився, потрапивши в місто своєї молодости […].

Павлова родина дуже зворушливо опікувалася Борисом Дмитровичем, до нього ставилися як до найдорожчої людини, поселили в затишній кімнаті їхнього покійного батька. Хоча клопоту через наш приїзд родина Стокотельних мала багато (за квартирою влаштували посилене стеження, містом розпускали чутки про появу "небезпечних рецидивістів"), але найбільша прикрість виявилась в тому, що Павлову племінницю провалили на вступних іспитах у педінституті. Однак родина, що вже пережила і депортацію до Сибіру, й інші вияви "милосердя по-радянському", не нарікала за це на своїх гостей".

Надія Олексіївна зазначила, що родина "дуже зворушливо опікувалася Борисом Дмитровичем, до нього ставилися як до найдорожчої людини". Відомо, що у Антоненка-Давидовича був вдома "іконостас". Такі домашні іконостаси є багато у кого, які складаються з фотографій рідних та друзів.

Був він і в помешканні Марії Кондратович, у якому Борис Дмитрович зупинявся під час згаданої подорожі: у книжковій шафі за склом, з-поміж світлин рідних, зберігався, від коли себе пам'ятаю, біля фото Володимира Івасюка (композитор сидів за фортепіано) і фотопортрет Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича. І як тоді, та і завжди, про нього в наші родині говорили з винятковим пієтетом і надзвичайно пишались цим знайомством.

 
Борис Антоненко-Давидович

Дуже приємно, що у спогадах сучасників збереглись свідчення того, як Борис Дмитрович ставився до Ольги та Павла. Зокрема у книзі "Багаття" читаємо: "Стокотельні Павло та Ольга, діти репресованих батьків, були дуже віддані Борису Дмитровичу й українській справі, романтично настроєні, сміливі. Борис частенько гостював у Стокотельних на Микільській Борщагівці, їздив з ними і Надійкою у серпні 1977 року до їхньої матері й сестер у Кам'янець-Подільський[4]…". Особливу цінність має листівка, яку Борис Дмитрович надіслав О. Стокотельній у березні 1981 року, адже вона засвідчує не лише повагу, а й містить завуальований натяк езопівською мовою на тогочасні реалії побуту й недремне око КГБ з обшуками та переслідуваннями.

 
Листівка від Б.Д.Антоненка-Давидовича

"3 березня 1981 року

Дорогу Оленьку та її милу матусю вітаю з жіночим святом і бажаю обом Вам міцного здоров'я, доброго самопочуття, успіху в роботі та щастя в особистому житті.

Окремо бажаю, щоб у Вашу гостинну господу приходили тільки бажані гості, а небажані й несподівані хай топчуть собі стежку туди, де їм може бути справжня пожива, а не делікатна чемність милої господині, що безборонна перед бешкетниками й фантазерами…".

На початку 1979 року – незадовго до свого від'їзду до США, де вже перебувала дружина з дітьми, Павло Стокотельний, допомагаючи Миколі Горбалю у складній ситуації, яка виникла через непорозуміння з першою дружиною, пропонує йому прихисток у власному помешканні. Микола Горбаль так описує ту ситуацію:

"Це був найтрудніший для мене час, я був у найтяжчому моральному стані. Треба було терміново знайти житло (в цьому відношенні в концтаборі легше). В той час у Києві, як на біду, було дуже важко щось знайти. А при моєму статусі довго ночувати на станціях було неможливо. І я дуже вдячний Павлові Стокотельному, який, дізнавшись про мою невлаштованість, запропонував мені закуток у своєму домі, і вдячний усій його родині, яка безкорисливо й уважно помагала мені[5]".

 
Микола Горбаль та Павло Стокотельний, 1978 рік

А 23 жовтня 1979 року відбувся другий горезвісний арешт Миколи Горбаля за сфабрикованим брудним кримінальним звинуваченням у спробі зґвалтування. У самвидавній статті "Право захищатися" , яку вдалось передати табору, М. Горбаль наводить фрагмент розмови під час слідства, який ілюструє рівень цинізму тогочасних правоохоронних органів:

"Ви її називаєте кривосвідком, людиною без совісті, яка задля якоїсь вигоди взяла на себе таку, як ви кажете, підлу роль. Але вам би мовчати. Вона ж могла сказати, що ви її намагалися зґвалтувати, та ще в збоченій формі, і тоді б вам загрожувало від 8 до 15 років. Але вона ж, цього не сказала". Так виявилось, що він ще повинен бути їй вдячний, бо дійсно їй ніщо не перешкоджало сказати й це, і тоді "було б гірше"…

У зв'язку з цим свавіллям Василь Стус написав заяву до прокуратури УРСР на захист Миколи Горбаля. Поет намагався привернути увагу до нових методів боротьби з дисидентами, коли для їх дискредитації використовували брудні кримінальні статті. В. Стус писав:

"23 жовтня ц[ього] р[оку] за таємничих обставин було затримано мого товариша, Горбаля Миколу. Як стало відомо, під час затримання працівники міліції Жовтневого району м. Києва застосували до Горбаля грубу фізичну силу, а потім, використавши підставних свідків, його заарештували, звинувативши у спробі зґвалтування [...]. Свавілля, яке чинять над українськими дисидентами, потребує для своєї реалізації десятків, а то й сотень осіб, яких роблять співучасниками адміністративної розправи, тобто, це свавілля тягне за собою масову деморалізацію суспільства.

Зрозуміло, якої небезпеки зазнає моральне здоров'я усього суспільства. Кожен такий арешт рекрутує цілі юрми наляканих мовчунів і воїнство лжесвідків [...]. Тому я вимагаю: осіб, винних в його арешті й цинічній обмові, притягнути до судової відповідальності. Я висуваю зустрічний позов, де винні і жертви мають помінятися місцями".

День виїзду Павла Стокотельного до США співпав із початком судового слухання 18-21 січня 1980 справи Миколи Горбаля, який 21 січня 1980 року був засуджений Жовтневим райсудом м. Києва на закритому засіданні за ст. 17, 117, 190 КК УРСР до 5 років позбавлення волі в таборі суворого режиму. До зали суду допустили лише сестру Марію, решту родичів – тільки на оголошення вироку.

В останньому слові М. Горбаль сказав: "Я, можливо, перший, кому фабрикують справу за таким гидким звинуваченням… Сьогодні я офіційно оголошую себе членом Української правозахисної Гельсінкської Групи".

Естафету переймає Ольга Стокотельна… Керуючись високими морально-етичними принципами, прагне підтримати товариша у скрутну хвилину. Спочатку носить передачі в лук'янівське СІЗО, а для того, щоб мінімізувати перешкоди відвідувати в'язня у таборі – 15 березня 1983 року виходить за нього заміж у колонії ИН-316/93 (с. Новоданилівка Казанківського району Миколаївської області).

Це приклад справжньої романтичної історії, коли любов до України переросла у любов до в'язня сумління, який вже вдруге був позбавлений волі через свою позицію свідомого патріота. Це історія дружби та кохання, яка варта екранізації.

Але з того часу настане найскладніший, сповнений різних випробувань період її життя, який, як відомо, вона здолає гідно… З нагоди одруження, Михайлина Хомівна Коцюбинська привітає їх такими словами: "Коли щастя вистраждане, виборене, усвідомлене як щастя, тоді воно – справжнє, ваговите і багате якісно (хай навіть його так мало і за нього треба платити так дорого, що не кожен впізнає його в обличчя…). Твоє щастя, дорога Олю, саме таке. Це – "Свято, яке завжди з Тобою". А ми – також завжди з Тобою, з вами". Ці зворушливі слова написані Михайлиною Коцюбинською на листівці, яку підписали ще декілька осіб, зокрема мені вдалося ідентифікувати підписи Б. Антоненка-Давидовича, М. Коцюбинської, Івана та Леоніди Світличних.

 
Привітання від друзів з нагоди одруження

Світлана Кириченко у спогадах "Люди не зі страху" пише: "Бачу всіх нас, ще таких молодих, більшість лише розміняла четвертий десяток, щасливих і гордих, що мають таких чоловіків, – і полишені на десятиліття притискатися безсонними ночами до самотньої холодної подушки.

А були ж ми різні від природи – сильніші й слабші, енергійніші в двобої і мовчазніші, пасивніші. " Добре" тим, у кого вже була дитина і прожиті разом із коханим роки – тоді твердіший ґрунт під ногами, є минуле й сучасне, дитячий голос і клопіт, без якого жінка не жінка. А як цього немає? Не встигли стати на весільний рушник ані Ольга Стокотельна з Миколою Горбалем, ані Валентина Чорновіл з Миколою Плахотнюком, ані Атена Пашко зі Славком… Той рушник послався їм за ґрати".

Микола Горбаль пригадував, що в миколаївське СІЗО Ольга приїздила до нього щомісяця і привозила усе необхідне. Завжди вивозила з табору самвидав і, ризикуючи власною свободою, переписувала його та поширювала. Зокрема, це "Невільничі поетичні рефлексії", які упорядкувала Надія Світлична і видала у Нью-Йорку під назвою "Деталі піщаного годинника", матеріал "Про життя в кримінальному таборі", який був озвучений на "Радіо Свобода".

Про наступний – вже третій арешт Горбаля – теж є згадка у спогадах Світлани Кириченко: "Наступного, 1984-го, замість звільнення – отримав "горде звання" особливо небезпечного рецидивіста й одинадцять (третій присуд) Микола Горбаль – його забрали на нову "справу" так само з "порога" – за добу до закінчення терміну, коли біля прохідної вже чекала на чоловіка Оля Стокотельна".

Відтак, 8-10 квітня 1985 року був засуджений Миколаївським облсудом за ст. 62 ч. 2, ст. ст. 42, 43, 26 КК УРСР і ст. 70 ч. 2 КК РРФСР до 8 років позбавлення волі і 3 років заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Від 25 вересня 1985 року відбував покарання в зоні особливо суворого режиму ВС-389/36 у с. Кучино Пермської області.

8 грудня 1987 року, всі 18 в'язнів із Кучино були перевезені в колонію ВС-389/35, ст. Всехсвятська. Уявіть стан людини, яку позбавили волі через таке брудне сфабриковане звинувачення і яку, забрали на нову "справу" з "порога" за добу до закінчення терміну, коли біля прохідної вже чекала дружина. Уявіть стан тієї дружини…

Тим часом їх листування було сповнено надій на довгоочікуване звільнення. У новорічному привітанні з табору 1984 року Микола Горбаль писав: "Нехай буде щасливим для нас рік грядущий, рік, якого так довго чекаємо…".

Лист від 19 жовтня 1984 року повертає нас у ті дні: "Нарешті, кохана, останній лист тобі, звідсіль. Пішов останній тиждень, неволі. Останні напружено-довгі дні. А решта все без перемін. [...] Останніми днями різко похолодало, але надіюсь, що до мого звільнення ще потепліє. Не можу дати тобі ніяких нових порад, що брати для мене з одягу, дивись там сама по погоді".

Натомість – пекучий біль розчарування. Залишилось лише затамувати подих перед новими випробуваннями і новою дорогою до "табору смерті", бо не було інших шляхів, окрім шляху терпіння. У листі від 24 жовтня 1985 року Микола Горбаль радить: "Добиратись сюди найкраще, напевно, літаком. Здається є прямий рейс Київ – Перм, і поїздом до Чусової, а з Чусової до Кучино – автобусом".

Василь Овсієнко зазначає, що "умови в неволі були справді особливо суворі: камерне утримання, неякісна їжа і брудна вода, заборона одержувати ліки й літературу з волі, запроторення до карцерів, робота, один підцензурний лист на місяць, позбавлення побачень – окремі в'язні роками не бачили нікого, крім співкамерників і наглядачів... Недарма Кучино стали називати "табором смерті"".

Особливий наголос робить на ролі дружин політв'язнів, які залишилися у "великій зоні" й були опорою й підтримкою в'язнів, адже "їздили на побачення, вивозили інформацію, переправляли її за кордон, морально підтримували в'язнів і страждали разом з ними, а часто й гірше за них, тому що кагебісти шантажували не тільки їх самих, але й дітей".

Тітка розповідала, що на роботі її намагались не лише шантажувати, погрожуючи звільненням, не лише навантажували понад норму, але й навіть намагались підкупити обіцянками щодо можливості захисту кандидатської дисертації, щоб лише відступилась і змінила свій світогляд. Вона була непохитна. Все стоїчно пережила, що врешті позначилось на її здоров'ї та вилилось у складну форму цукрового діабету.

Сестра Миколи Горбаля Марія, з огляду на ці обставини та саможертовність його дружини, писала братові: "Бог милосердний послав тобі людину-ангела, котра за нас всіх заступається. Я не знаю, як вона встигає все поробити і писати листи. І тобі часто пише і до нас. І на роботу мусить іти. Дай їй Господи міцного здоров'я і довгого життя… ".

Микола Горбаль каже, що у тому таборі дозволялось "одне особисте побачення з рідними один раз на рік (до трьох діб) і два короткочасних, здається до двох годин, через скло. (Потиснути руку, поцілуватися було не можливо)". Тому усвідомлення того, що у тебе є вірна, віддана тобі людина, давало наснагу пережити ув'язненому нестерпні таборові будні:

"Не маю права піддаватися відчаю, – зізнається Микола Горбаль дружині у листі від 8 березня 1986 року, – скільки б не нашаровувалось життєвих знегод, тому свідомо навіюю собі стриманість і спокій за будь-яких обставин. Твоя любов – те добре світло, до якого іду, іду, іду…".

У грудневому листі 1985 року зізнавався: "Кохана Олечко, здається цілу вічність не бачились, як ти там рідненька? А ще місяць чекати до зустрічі. Скучив за тобою. Всякі сумні думки відганяю від себе, щоб не переросло це почуття в гірку тугу. Гадаю, ліпше настроюватись на передчуття радісної зустрічі, окутуватись теплом єдності наших чуттів в плині цього безмежно-терпкого чекання. Вже від однієї уяви, що незабаром зможу взяти в долоні твої лагідні, тендітні руки, побачити милий мені образ – теплішає на серці".

Психологічно-емоційний стан в'язня сумління передають листи, які сповнені журби, а подеколи настільки емоційно насичені, що певні фрагменти епістолярного тексту набувають рис поезії в прозі: "Скільки разів омріяв цей весняний день – бути б нам разом. Та тільки – мрії, що вмлівають серед пустель розлуки, оті охриплі мрії. Невже не дотягнутися до життєдайного оазису, де квіти, птахи і дерева, щоб скинути втому, омитися волею – котра як бальзам на всі недуги тіла – і втамувати спрагу словами добрими і лагідними…" (з листа від 21 березня 1986 року, табір Кучино ВС-389/36).

 
Лист до Ольги Стокотельної

"Сьогодні ти мені снилась… І пишу цей лист так, ніби тільки що був біля тебе. Гарний, добрий, кольоровий сон – бо я був з квітами і виразно бачив їх. Сон перед самим досвітком. "Підйом" розлучив нас…" (з листа від 10 серпня 1986 року). А ще були світлини рідних: "Сьогодні неділя. Настроївся на святковий лад і переглядаю фотографії. Це ніби сприяє приблизитись до тебе: ось тут ти така щаслива посміхаєшся, а ця із твого дня народження – тут ти чарівна, а оце спеціально сфотографована на пам'ять: довга сукня (яка мені теж подобається), така академічна поза – в кріслі з книжкою в руках. Ти така велична тут, Олю. А оце ми разом, в колі друзів повертаємось з пляжу" (з листа від листопада 1985 року).

Водночас, намагається навіть у своєму становищі побачити позитивні сторони, зазначаючи: "Розлука має деякі переваги: є час остигнути, а були б разом, то наговорив би тобі вже всякого..." (з листа від 19 листопада 1986 року).

 
Ольга Стокотельна

Однак, що найгірше, органи намагалися, під приводом різноманітних вигадок та провокацій, позбавити навіть цієї мізерної можливості побачити рідних та отримати листа. Світлана Кириченко, співчуваючи, у книзі спогадів описує такий епізод за 1986 рік:

"Як пише Оля Стокотельна, до неї перестали приходити листи від Миколи Горбаля з 36-го, "смугастого". Розіслала скарги в усі інстанції, то "тепер усе навпаки": Миколі не дають її листів, "коротеньких і порожніх". Не дали їм і грудневого особистого побачення. Оля приїхала в Кучино, а їй там (точнісінько, як нам у Барашеві 1983 року): "учора оголошено карантин у зв'язку з грипом". Не відступила, добилася довідки від санепідемстанції, що в області епідемії грипу немає. Тоді їй сказали, що цей карантин введено по лінії МВС".

Згадка про це довгоочікуване побачення, яке так і не відбулось, є у листі від 19 листопада 1986 року: "Ну, що тобі ще сказати, моя ти люба. Коли минулого року вийшов з побачення, подумав – невже цілий рік прийдеться чекати зустрічі і за що така наруга і от вже скоро рік. Скоро рахуватиму дні так довгожданої зустрічі. Боже що не робиш, що не читаєш, а думки біля тебе".

Очевидно, що радянська влада виховували інакодумців, бо погодить із цією системою було неможливо, а протистояння з нею набувало передусім морально-екзистенційного характеру. І це вже мова про кінець 1986 року, коли "гласність і демократія, – за висловом С. Кириченко, – заблукали в дорозі".

Збереглися заяви, повідомлення про надсилання скарг щодо порушення прав ув'язненого Миколи Горбаля, які дають право говорити про правозахисну діяльність Ольги Стокотельної. Зокрема, скарги щодо скасування побачення через "карантин" у грудні 1986 року були надіслані Генеральному секретарю ЦК КПСС Горбачову М.С. та в Міністерство охорони здоров'я СССР на ім'я Головного санітарного лікаря СССР.

 
Поштове повідомлення

Також збереглись поштові повідомлення про вручення кореспонденції, які засвідчують, що листи у табір писала кожних три дні. Цей епістолярій можна вважати еквівалентом наших повідомлень у сучасних месенджерах, адже сам політв'язень мав право написати лише один лист на місяць із табору суворого режиму, а якщо потрапляв до карцеру, то був позбавлений і цієї можливості, тому надзвичайно важливо було тримати контакт й отримувати зворотною звістку у вигляді підпису або слів "отримав", "цілую", "дякую" на тих поштових картках.

Загалом, листи для в'язня сумління були чи не єдиною можливістю висловити свою позицію та тримати зв'язок з друзями та однодумцями. Листування давало можливість заповнити нестачу інтелектуального спілкування й подолати духовну порожнечу на засланні. Водночас, щоб не привертати зайвої уваги цензорів, яких називали "церберами", потрібно було деколи використовував езопову мову й говорити про свої справи "між іншим" і писати "коротеньких і порожніх" листів.

Якось Микола Горбаль жалівся дружині: "Так же, як і ти, хвилююся, що цього року ще не отримала від мене ні одного листа. Не дорікай мені за це, серденько, мусиш розуміти, що подальша доля написаного мною листа вже не залежить від мене. І зараз уникаю будь-яких роз'яснень причин, щоб ти хоть цього листа нарешті отримала".

Саме для того, щоб знати, який лист дійшов, а який ні, Ольга Стокотельна нумерувала свою кореспонденцію, зокрема ось такий приклад: "А від тебе листи приходять значно частіше, – зазначає М. Горбаль, – дякую любенька, тільки з початку року отримав твій I,II,IV,V,IX, X,XI,XV,XVI,XVII лист".

13 червня 1988 р. Український Культурологічний Клуб (УКК), у тому числі дружина Горбаля, Ольга Стокотельна, розпочав у Києві ланцюгове голодування з вимогою звільнити в'язнів сумління, а 12 серпня 1988 р. вийшов указ ПВР СРСР про помилування Горбаля і 23 серпня він був допроваджений літаком у КДБ УРСР в м. Києві, де був звільнений.

Переговори щодо його звільнення, так як і решти українських політв'язнів, велися на найвищому рівні й за сприяння президента США Рональда Рейгана. Відтак, Микола Горбаль був звільнений одним із останніх у часи "перебудови" разом з Петром Рубаном, Іваном Кандибою, Василем Овсієнком.

 
Ольга Стокотельна, Микола Горбаль, Марія Кондратович. Перше фото після звільнення. 1988 рік

Публічно Ольга Стокотельна майже ніколи не розповідала, що їй довелось пережити як дружині політв'язня, який відбував покарання в пермських таборах особливо суворого режиму, лише в Українському народному домі в Нью-Йорку коротенько поділилась пережитим 24 вересня 1989 року, де відбулась її перша зустріч, під час її спільного візиту з чоловіком до США восени 1989 року. Тоді їй аплодували стоячи…

 
Зустріч  під час прибуття до США восени 1989 року

Листи… Зафіксоване і нетлінне… Михайлина Коцюбинська чи не першою в однойменній монографії розкрила суть феномену таборового епістолярію як важливого голосу доби. Листи та листівки, які збереглись В Ольги Стокотельної від Івана та Леоніди Світличних, Миколи та Раїси Руденків, Мирослава Мариновича, Миколи Матусевича, Юрія Бадзя, Надії Лук'яненко, Валентини Чорновіл засвідчують її підтримку українських політв'язнів та доповнюють вже відому нам епістолярну спадщину.

Усі вони сповнені словами подяки, які особливо були дорогі в умовах неволі та дарували "відчуття рідної землі" (за словами М. Руденка). Деякі з них додаю до цієї публікації.

 
Листівка від Миколи Матусевича
 
Листівка від Івана Світличного з заслання. Майма

Окремо потрібно сказати про ще один цікавий факт: Українська Гельсінська Група, а також інші міжнародні урядові та громадські правозахисні організації, зокрема "Міжнародна амністія", Комітет підтримки політичних в'язнів у США, "Американці за права людини в Україні", організація "Смолоскип" докладали багато зусиль для того, щоб повідомляти світову громадськість про порушення індивідуальних прав та свобод людини в радянському союзі, привернути увагу до жорстоких розправ над політв'язнями в таборах та вимагати від радянського уряду дотримання добровільно взятих на себе в Гельсінкі зобов'язань щодо прав людини.

З цією метою у кожному номері "Вісника репресій в Україні" (друкований орган УГГ) публікувались повідомлення про переслідуваних та додавались їх адреси. Правозахисні організації випускали інформаційні матеріали, щоб охопити найширшу аудиторію й залучити її до підтримки дисидентів та їх рідних. Також слід відзначити великий внесок, зроблений українсько-американською пресою, зокрема газетою "The Ukrainian Weekly" – вона теж постійно інформувала громаду й закликала до участі в акціях на підтримку України.

 
Стаття про візит до США

Наслідками цієї правозахисної діяльності були не лише слухання в Конгресі, але й хвиля підтримки від звичайних людей з різних куточків світу, яку можна назвати сучасним словом "фідбек". Так, довідавшись про страшні поневіряння в'язнів сумління в радянському союзі, які ті зазнавали через свої переконання, звичайні пересічні іноземці, висловлюючи свою солідарність із несправедливо покараними, писали листи нашим дисидентам у табори та їх рідним.

У союзі ж, звісно, переважна більшість суспільства, з цілком зрозумілих причин, не помічала цієї проблеми, тому це була колосальна моральна підтримка з-за кодону, адже так важливо було знати у той час, що ти не дин на один із тим монстром й що є люди, які підтримують тебе, вболівають за тебе і вірять, що добро таки переможе зло.

Найвідомішими такими прикладами є листування Валерія Марченка з учасницею програми Міжнародної амністії з Італії Сандрою Фапп'яно, Зеновія Красівського з американською правозахисницею Айріс Акагоші та В'ячеслава Чорновола з німкенею Христиною Бремер.

Була приємно вражена, коли дізналась, що й у тітки Ольги збереглись листи та десятки листівок, сповнених словами щирої дружньої підтримки зі США, Канади, Італії, Німеччини, Франції, Японії та навіть із Нової Зеландії. Вони написані англійською, українською, німецькою та російською мовами. Такі документи доби доповнюють наші знання про тогочасний епістолярій та увиразнюють певні сторінки історії, ілюструючи їх.

Деякі з них додаю до публікації, а дещо процитую. От наприклад листівка з Японії (червень 1987 р.)

"Dear Mr. HorbaI!

Please keep up your spirits. You have many friends worrying about you all over the word. I'm thinking of you".

З Нової Зеландії

"I was very upset to hear Your news – was hoping for summing better. I pray that you will be given the strength and coorage to bear it. Mrs. Edra".

З Канади

"Дорога пані Оля!

Присилаю привіт з Торонта. Прошу сказати своєму чоловікови, що ми його підтримаємо і будемо із ним почувати душевний біль. Юрій".

З Італії (Albizzate Italy, Giuseppina Tonon) від 1 березня 1986 р.

"Христос Воскресе!

Да благословит Вас Господь, да укрепит Вас прославлять его!".

Є декілька листів від французької викладачки пані C.Cornu за 1987 рік.

"Дорога Пані Горбаль!

Спільні друзі мені розповіли про Вашого чоловіка і мені дали його адресу і вашу адресу теж. Я йому написала, тому що думаю, що мій лист хоч трохи розрадить його, адже він зрозуміє, що його не забули…". Прагнучи морально підтримати Ольгу, вона писала, що "проліски вже показують свої білі дзвіночки. Скоро буде весна, вона нам принесе надію на найкращі дні.

Давайте збережемо й у собі цю надію, яка дозволить нам подолати випробування. Вірте у щиру дружбу французької викладачки, яка часто думає про Вас".

Та чи не найбільше вражає лист від американського в'язня Денні Вілсона, який відбував покарання у техаський в'язниці (Lovelady, Texas). Він пише: "Я читав газету з Торонто, (Онтаріо, Канада), і довідався, що Ваш чоловік був позбавлений волі за антирадянську агітацію та пропаганду. Я можу вам поспівчувати, бо знаю сам, як це почувати себе у в'язниці або мати кохану людину у в'язниці. Мені відомі ці відчуття з власного досвіду, адже перебуваю у в'язниці тут, у Сполучених Штатах, і коли мене засудили, це було так, наче суддя засудив до позбавлення волі й мою сім'ю, бо вони страждають, можливо, більше, ніж я…".

 
Лист від Денні Вілсона

Особлива хвиля тепла та любові була від литовської черниці, дисидентки Нійоле Садунайте. Вона писала Ользі: "в молитві щоденно з Вами й зі всіма, кому зараз важко", що "душею і серцем щоденно з вами всіма і щиро вірю, що добро переможе зло". Нійоле вірила та вселяла надію іншим – "після Голгофи й нам настане Великдень і ця світла надія дає сили нести свій хрест до кінця, до Перемоги!".

 
Листівка від Нійоле Садунайте

Моя розповідь підходить до свого завершення. Останні неповні два роки свого життя Ольга Іванівна провела в Тернопільській області разом із чоловіком, який завершував відбудову костелу, зруйнованого ще за часів радянської влади в с. Летячому. Говорила, що через "добрих сусідів" ніколи не мала спокою в житті – малою вислали до Сибіру, потім КГБ, а тепер війна… До останнього подиху мріяла про Перемогу і повернення до Києва… Похована в рідному селі біля сестри Марії.

Збереглись такі слова привітання від чоловіка Ользі з нагоди іменин: "Нехай назавжди твоє добре ім'я буде між людьми, як символ чуйності, тепла і доброти". Так, нехай назавжди буде…



[1] Загоруйко Н.А. Таборовий епістолярій українських шістдесятників (Літературно-естетичний дискурс): монографія. Київ : Смолоскип, 2018. С.46.

[2] Світличний І.О., Світличний Н.О. З живучого племені Дон Кіхотів/ Упорядкув.М.Х. Коцюбинської та О.І. Неживого. Передм. та прим. М.Х. Коцюбинської. К.: Грамота, 2008, С. 541.

[3] Загоруйко Н. До роковин смерті Надії Світличної. URL: https://day.kyiv.ua/article/cuspilstvo/do-rokovyn-smerti-nadiyi-svitlychnoyi

[4] Багаття. Борис Антоненко-Давидович очима сучасників. К. : Видавн. ім. Олени Теліги, 1999. С.48.

[5] Українська Громадська Група сприянню виконання Гельсінських угод: В 4 т. Т.4.: Документи і матеріали. 10 грудня 1978 -11 березня 1988/ Харківська правозахисна група; Упорядник В.В. Овсієнко; Худож.-оформлювач Б.Ф. Бублик. Харків: Фоліо, 2001. С.153.

Хрест Симона Петлюри – капеланам Армії УНР

У червні 1944-го в Рівненському рибтресті в одній із шухляд столу працівники знайшли дві грамоти до Хреста Симона Петлюри. Цупкі аркуші бланків із тризубом, оригінальною печаткою червоного кольору та фразою "Іменем Української Народної Республіки…" не могли не привернути увагу й не насторожити.

Військовий цвинтар у Львові. Що стало предметом суперечки

Львів майже щодня прощається із загиблими захисниками. На Марсовому полі вже поховані близько 800 Героїв, які віддали своє життя у російсько-українській війні. Це місце стало символом відваги й самопожертви, що нагадує про високу плату за свободу. У Львівській міськраді оголосили конкурс та обрали проєкт військового цвинтаря, який має стати місцем "сили та спокою". Натомість у місті почалися жваві суперечки щодо вибору проєкту-переможця.

Як гетьман Скоропадський 8 років водив за носа чекістів

Операція ГПУ УССР під назвою "Т-3" розтягнулася в часі майже на десять років. Чекісти встановили оперативний контакт з генерал-хорунжим Армії УНР Миколою Гоголем-Яновським. Його контакти і листування з Сергієм Шеметом, провідним діячом гетьманського руху за кордоном, наближеною до гетьмана особою і багаторічним особистим секретарем Павла Скоропадського, неабияк зацікавили чекістів. В ГПУ йому дали оперативне псевдо "Українець".

8 травня 2024 - Кінець Другої світової війни та війна Росії проти України

У Німеччині та на Заході панувало переконання, що висновок із Другої світової війни - через велику кількість жертв та страждань, у Європі ніколи знов не має бути війни - поділяє так само й Росія. При цьому ігнорували, що ще в часи СРСР цей погляд був лише частиною вшанування пам'яті, яку затьмарювало сприйняття війни як тріумфальної перемоги над фашизмом. Страждання й жертви серед військових і цивільних не сприймались в якості застереження від нової війни, насамперед вони слугували підкресленню величі та значимості радянської держави.