Андрій Руккас: Перед Крутами були інші бої

29 січня – річниця бою за ст. Крути, який був один з епізодів першої радянсько-української війни 1917–1918 рр. Завдяки тому, що у цьому бою загинули молоді українці, студенти і гімназисти, представники тогочасної політичної і культурної еліти (передусім маю на увазі родину Шульгіних) ми знаємо про нього досить багато. Місця, де були поховані розстріляні більшовиками вояки, стали справжніми символами величного подвигу, куди щороку люди несуть квіти і схиляють скорботно голови. Проте перед Крутами були інші бої, в яких так само гинула українська молодь. Однак про них ми знаємо значно менше

29 січня – річниця бою за ст. Крути, який був один з епізодів першої радянсько-української війни 1917–1918 рр. Завдяки тому, що у цьому бою загинули молоді українці, студенти і гімназисти, представники тогочасної політичної і культурної еліти (передусім маю на увазі родину Шульгіних) ми знаємо про нього досить багато. Місця, де були поховані розстріляні більшовиками вояки, стали справжніми символами величного подвигу, куди щороку люди несуть квіти і схиляють скорботно голови.

Проте перед Крутами були інші бої, в яких так само гинула українська молодь. Однак про них ми знаємо значно менше.

Наприкінці 1917 р. в київських залізничних майстернях ремонтувався старий російський панцерний потяг типу "Хунхуз". У грудні місяці для нього набрали нову команду, яка формувалась із добровольців, студентів і гімназистів. Панцерний потяг, якому присвоїли № 1, перейменували на "Вільну Україну" і під командуванням капітана Довгополова він вирушив до кордону з радянською росією.

6(19) січня 1918 р. у важкому бою з переважаючими силами ворога за стратегічно важливий міст через Десну біля ст. Макошине на Чернігівщині "Вільна Україна" була сильна пошкоджена. Один із учасників бою згадує про бачений ним "пошматований і знекровлений бронепотяг капітана Долгополова. Сам він був тяжко поранений в ноги, які звисали йому, коли він сидів в оглядовій вежі...

Бронепотяг Довгополова сунувся повільно – він уже був не здатний ні на що. Залога його була майже вся мертва, гармати знищені, біля одної лежав поручник з відірваною головою… Були значні втрати. Виносили забитих і ранених до санітарного вагону. Довгополов ледве дихав від втрати крові, і надвечір 6 січня, пошкоджений, не здатний до бою бронепотяг зі своїм санітарним вагоном дійшов до Києва".

На жаль, з усієї команди "Вільної України" (окрім капітана Довгополова) ми поки що знаємо поіменно лише чотирьох вояків: 1) вольноопределяющийся, молодший феєрверкер Ісидор Троцький, 2) вольноопределяющийся, молодший феєрверкер Олександр Жук, 3) вчорашній гімназист, вольноопределяющийся Михайло Зохан, 4) Микола Абросімов (теж юна людина, оскільки в некролозі названий "Колею").

Перших двох, які були євреями за національністю, поховали 9(22) січня 1918 р. на Лукьянівському єврейському цвинтарі. Місце поховання Михайла Зохана, сина залізничного чиновника, вияснити поки не вдалося. Ймовірно це міг бути Соломянський або Байковий цвинтар. А от Миколу Абросімова точно поховали 11(24) січня 1918 р. на Флорівському монастирському цвинтарі, що на Замковій горі. Чому саме там?

 

Очевидно тому, що Флорівський цвинтар ще з літа 1917 р. стає українським військовим некрополем. Спершу там було поховано вояків Богданівського полку, котрі стали жертвами розбійницького нападу з боку російських кірасирів. У грудні 1917 р. в монастирі знайшов вічний спочинок командир Богоданівського полку підосавула Юрій Ластівченко. 11(24) січня 1918 р. разом з Миколаю Абросімовим на Замковій горі було поховано ще 11 українських вояків, які загинули 7(20) січня 1918 р. в боях в районі Конотопа.

З 1989 р. на Замковій горі стоїть пам'ятний хрест, на честь полеглих героїв (у 2009 р. його замінили на новий металевий). Тривалий час на ньому вказувалось, що тут поховані Січові стрільці, загиблі у січні 1918 р. під Крутами, але не так давно з'явилась інша табличка, яка повідомляє лише про похованих богданівців. Звісно, загиблі на ст. Макошине і Конотоп не були вояками Помічного куреня Січових стрільців, але серед них так само було чимало юнаків, студентів і гімназистів. Тож цілком очевидно, що в людський пам'яті вони злились зі значно більш відомим образом крутянців.

 
Сьогодні ми (маю на увазі себі і Руслану Марцинюк) не пішли ані на Аскольдову могилу, ані на Лук'янівський цвинтар. Там було велелюдно. Сьогодні ми піднялись на Замкову гору до того пам'ятного хреста, аби згадати не тільки про крутянців, але й тих, хто поклав свою голову перед ними – богданівців, героїв Макошиного, Конотопа, Бахмача.

Теми

Роман Маленков: Національне військове меморіальне кладовище: граніт чи пісковик?

Більшість козацьких хрестів України із пісковика. Найстаріший український хрест має вже вісім століть віку - хрест на могилі Клима Христинича, дружинника короля Данила. Стоїть він біля Зимного. Граніту раніше ніколи не було. Хоча маємо і об'єктивну причину - його просто значно складніше було добути.

Юрій Юзич: Перша українська адвокатка - пластунка Віра

Нещодавно "Історична Правда" публікувала текст Івана Городинського про першу українську адвокатку. Ольгу Ельвіру Люстіґ-Ганицьку можна вважати першою українкою, яка професійно практикувала право на Галичині у 1930-х роках. Після публікації групі істориків та дослідників історії Пласту вдалося з'ясували, що Ольга Ганицька була пластункою. Відтак, дізналися звідки вона була родом, в якому середовищі зростала та як склалася її доля після Другої світової війни.

А. Королівський: Аркадій Животко: чужий в Росії, забутий в Україні

Про нього не знають ані харків’яни, ані мешканці Кам’янця -Подільського, Києва, Ужгорода, що в їх містах жив і працював патріот і журналіст Аркадій Животко. Росія захоплює нашу історію, наші землі. Чому б нам не дати гарну відповідь вшануванням хоча б меморіальною дошкою Людини з крайньої межі етнічно українських земель?

Тамара Гундорова: Українознавство, Архів і нація в часи війни

11 липня відбулася церемонія відкриття the Competence Network of Ukrainian Studies, Frankfurt (Oder) - KIU (Berlin) в університеті Віадріна. Публікуємо текстову версію виступу професорки Інституту літератури ім. Т.Шевченка та Прінстонського університету Тамари Гундорової про те, як нинішня війна з Росією руйнує не тільки життя багатьох українців, а й архіви, музеї та бібліотеки.