Андрій Руккас: Перед Крутами були інші бої

29 січня – річниця бою за ст. Крути, який був один з епізодів першої радянсько-української війни 1917–1918 рр. Завдяки тому, що у цьому бою загинули молоді українці, студенти і гімназисти, представники тогочасної політичної і культурної еліти (передусім маю на увазі родину Шульгіних) ми знаємо про нього досить багато. Місця, де були поховані розстріляні більшовиками вояки, стали справжніми символами величного подвигу, куди щороку люди несуть квіти і схиляють скорботно голови.

Проте перед Крутами були інші бої, в яких так само гинула українська молодь. Однак про них ми знаємо значно менше.

Наприкінці 1917 р. в київських залізничних майстернях ремонтувався старий російський панцерний потяг типу "Хунхуз". У грудні місяці для нього набрали нову команду, яка формувалась із добровольців, студентів і гімназистів. Панцерний потяг, якому присвоїли № 1, перейменували на "Вільну Україну" і під командуванням капітана Довгополова він вирушив до кордону з радянською росією.

6(19) січня 1918 р. у важкому бою з переважаючими силами ворога за стратегічно важливий міст через Десну біля ст. Макошине на Чернігівщині "Вільна Україна" була сильна пошкоджена. Один із учасників бою згадує про бачений ним "пошматований і знекровлений бронепотяг капітана Долгополова. Сам він був тяжко поранений в ноги, які звисали йому, коли він сидів в оглядовій вежі...

Бронепотяг Довгополова сунувся повільно – він уже був не здатний ні на що. Залога його була майже вся мертва, гармати знищені, біля одної лежав поручник з відірваною головою… Були значні втрати. Виносили забитих і ранених до санітарного вагону. Довгополов ледве дихав від втрати крові, і надвечір 6 січня, пошкоджений, не здатний до бою бронепотяг зі своїм санітарним вагоном дійшов до Києва".

На жаль, з усієї команди "Вільної України" (окрім капітана Довгополова) ми поки що знаємо поіменно лише чотирьох вояків: 1) вольноопределяющийся, молодший феєрверкер Ісидор Троцький, 2) вольноопределяющийся, молодший феєрверкер Олександр Жук, 3) вчорашній гімназист, вольноопределяющийся Михайло Зохан, 4) Микола Абросімов (теж юна людина, оскільки в некролозі названий "Колею").

Перших двох, які були євреями за національністю, поховали 9(22) січня 1918 р. на Лукьянівському єврейському цвинтарі. Місце поховання Михайла Зохана, сина залізничного чиновника, вияснити поки не вдалося. Ймовірно це міг бути Соломянський або Байковий цвинтар. А от Миколу Абросімова точно поховали 11(24) січня 1918 р. на Флорівському монастирському цвинтарі, що на Замковій горі. Чому саме там?

Очевидно тому, що Флорівський цвинтар ще з літа 1917 р. стає українським військовим некрополем. Спершу там було поховано вояків Богданівського полку, котрі стали жертвами розбійницького нападу з боку російських кірасирів. У грудні 1917 р. в монастирі знайшов вічний спочинок командир Богоданівського полку підосавула Юрій Ластівченко. 11(24) січня 1918 р. разом з Миколаю Абросімовим на Замковій горі було поховано ще 11 українських вояків, які загинули 7(20) січня 1918 р. в боях в районі Конотопа.

З 1989 р. на Замковій горі стоїть пам'ятний хрест, на честь полеглих героїв (у 2009 р. його замінили на новий металевий). Тривалий час на ньому вказувалось, що тут поховані Січові стрільці, загиблі у січні 1918 р. під Крутами, але не так давно з'явилась інша табличка, яка повідомляє лише про похованих богданівців. Звісно, загиблі на ст. Макошине і Конотоп не були вояками Помічного куреня Січових стрільців, але серед них так само було чимало юнаків, студентів і гімназистів. Тож цілком очевидно, що в людський пам'яті вони злились зі значно більш відомим образом крутянців.