Прожекти Лаврентія Берії. Уривок з книги Богдана Гориня "Під ковпаком окупантів"

Лаврєнтій Берія — великий фахівець з удосконалення концлагерів ГУЛАГу — після смерти Сталіна раптом із деспота перетворився на "ліберала", захисника несправедливо репресованих, покривджених. Таке перетворення жорстокого чекіста на ліберала не було випадковим: Берія був сповнений віри, що наблизився той час, коли саме він очолить велику державу СССР, тому вирішив змінити про себе громадську думку.

Що читаємо? Богдан Горинь "Під ковпаком окупантів". Документальний есей-колаж. Двотомник. Видавництво "Ярославів вал", 2024 рік

 

Прожекти Лаврентія Берії

Щодо питання, чи Сталін міг бути отруєний, нині у дослідників існують різні думки, як і щодо причетности Лаврєнтія Берії до смерти вождя з використанням отрути повільної дії. Після вчинених за вказівкою Сталіна репресій у Грузії, Берія мав підстави ненавидіти його й бажати скорої смерти. Однак достеменної інформації, що саме Берія отруїв Сталіна — не має.

Лаврєнтій Берія — великий фахівець з удосконалення концлагерів ГУЛАГу — після смерти Сталіна раптом із деспота перетворився на "ліберала", захисника несправедливо репресованих, покривджених. Таке перетворення жорстокого чекіста на ліберала не було випадковим: Берія був сповнений віри, що наблизився той час, коли саме він очолить велику державу СССР, тому вирішив змінити про себе громадську думку.

Неважко уявити той мандраж, який викликала присутність Берії на засіданнях Президії ЦК КПСС. Адже у руках Берії була сконцентрована сила, здатна розправитися з будь-яким супротивником.

Політичної ваги Берії додавали його заслуги перед партією і довгорічне входження у найближче оточення Сталіна. За вірність Сталіну і партії Берія був нагороджений орденом Героя Соціялістичної Праці (1943), мав високе військове звання маршала Совєтского Союзу (1945), а в 1949-му став лауреатом Сталінської премії.

Його шлях боротьби за вершину влади в СССР вартий уваги й осмислення.

Штрихи біографії Берії

У Вікіпедії сказано, що Лаврєнтій Павлович Берія народився 17 березня 1899 року в бідній селянській родині в селі Мерхеулі в Абхазії (тодішній Кутаїській губернії Російської імперії). У 1915 році закінчив Сухумське вище початкове училище, а в 1919 — механіко-будівельне училище в Баку. Ставши в 1917 році членом РСДРП(б), стрімко підіймався по щаблях кар'єри.

Вже в молоді роки проявив свої здібності "на таємному фронті", в спецорганах. Восени 1919-го — навесні 1920-го за дорученням утвореної в Азербайджані мусульманської соціялдемо кратичної партії "Гуммет" Берія вступив до контррозвідки Азербайджанської Демократичної Республіки, яку совєтска влада називала буржуазною республікою. Юний Берія, формально працюючи 1919–1920 рр. у контррозвідці на незалежний Азербайджан, як згодом сам розповідав, "добуту інформацію передавав до штабу XI Червоної Армії в Царицині"[1].

У 1920–21 рр. 21-річний Лаврєнтій керував справами ЦК Компартії Азербайджану, був відповідальним секретарем Надзвичайної комісії з експропріації буржуазії та поліпшення побуту робітників. Після встановлення більшовицької влади в Закавказзі від квітня 1921-го до листопада 1931-го Берія займав відповідальні посади в органах ВЧК-ОГПУ: 1927-го — 1930-го був наркомом (по-сучасному — міністром) внутрішніх справ Грузії, у 1931-му — голова Закавказького ГПУ і повноважний представник ОГПУ СССР у Закавказзі.

Від листопада 1931-го до серпня 1938-го Берія — Перший секретар ЦК КП(б) Грузії, водночас у 1931–1932 рр. — Другий секретар, 1932–1936 рр. — Перший секретар Закавказького крайового комітету ВКП(б), у 1937–38 рр. — Перший секретар Тбіліського міськкому КП(б) Грузинської ССР.

У серпні 1938-го Сталін призначив Лаврєнтія Берію 1-им заступником наркома внутрішніх справ СССР (НКВД СССР). Посаду наркома тоді займав Ніколай Єжов, якого в народі прозвали "кривавим карликом" (мав ріст 152 см). Наведу кілька штрихів з біографії тої мерзотної особи.

 
Йосип Сталін і Микола Єжов

Народився Ніколай Єжов 1895 році в Санкт-Петербурзі в родині російського робітника-ливарника. З вересня 1917 року він слюсар майстерень Вітебского залізничного вузла. З листопада 1917 по січень 1918 року — комісар станції Вітебск МосковскоВіндаво-Рибінскої залізниці.

У квітні — липні 1921 року Єжов завідувач відділу аґітації та пропаґанди Кремлівского районного комітету РКП(б) міста Казані, а в 1921 році — завідувач відділу аґітації та пропаґанди Татарського обласного комітету РКП(б). У 1921 — січні 1922 року він заступник відповідального секретаря Татарського обласного комітету РКП(б), член президії ЦВК Татарської АРСР. У травні 1924 — січні 1926 року — завідувач організаційного відділу Киргизького (Казакського) обласного (крайового) комітету РКП(б).

12 жовтня 1925 — 7 січня 1926 року — заступник відповідального секретаря Казакського крайового комітету РКП(б). 1 лютого 1935 — 10 березня 1939 року — секретар ЦК ВКП(б). З 28 лютого 1935 до 10 березня 1939 року Єжов — голова Комісії партійного контролю при ЦК ВКП(б). З 10 березня 1935-го до 4 лютого 1936-го — завідувач відділу керівних партійних органів ЦК ВКП(б). Із серпня 1935-го до березня 1939-го він член президії виконавчого комітету Комуністичного Інтернаціоналу.

З 11 жовтня 1935 до 1936 року нікчема обіймав посаду відповідального редактора журналу "Партійне будівництво". У 1936 — 1937 рр. він член Бюро ЦК ВКП(б) у справах РСФСР. Мерзенна особа викликала симпатію у Сталіна, котрий 26 вересня 1936 призначив Єжова народним комісаром внутрішніх справ СССР, з 28 січня 1937-го він генеральний комісар державної безпеки.

Н. С. Хрущов у мемуарах цитує наступну телеграму, направлену з Сочі в Політбюро ЦК ВКП(б), підписану 25 вересня 1936 р. Сталіним і Ждановим: "Вважаємо абсолютно необхідною і терміновою справою призначення товариша Єжова на пост наркомвнутсправ. Ягода явним чином виявився не на висоті свого завдання в справі викриття троцькістсько-зінов'євського блоку. ОГПУ запізнився в цій справі на чотири роки…".

Ця телеграма — свідчення, що саме Сталін був ініціятором призначення мерзотника Єжова на відповідальний пост наркома внутрішніх справ СССР.

За даними дослідників Єжов вів розпусне життя, вступав у статеві відносини з чоловіками, зловживав алкоголем, занедбав роботу, тому апаратом НКВД у вересні — жовтні 1938-го керував призначений Сталіним заступник Єжова Лаврєнтій Берія.

9 грудня 1938 року Єжова звільнено від обов'язків наркома внутрішніх справ, він якийсь час перебував на посаді наркома водного транспорту, а 10 квітня 1939 року його заарештовано за звинуваченням у керівництві таємною організацією у військах і органах НКВД СССР, в проведенні шпигунства на користь іноземних розвідок, підготовці терористичних актів проти керівників партії й держави, підготовці збройного повстання проти совєтскої влади, фальсифікації кримінальних справ, окреме звинувачення — в гомосексуалізмі.

На слідстві Єжов все визнав (очевидно, під тортурами), а на суді усе заперечив, окрім гомосексуальності. За вироком суду 4 лютого 1940 року Єжова розстріляно.

Прикметно, що Лаврєнтій Берія, очоливши НКВД після звільнення Єжова, піддав критиці діяльність свого попередника за "перегини" у боротьбі з "ворогами народу". Факти свідчать, що у 1934 — 1935 рр. при Ягоді було заарештовано 250 тисяч осіб, а у 1936 — 1938 рр. при Єжові за ґратами опинилося півтора мільйона, як правило, невинних людей. У застосуванні репресій "кривавий карлик" перевершив свого попередника.

 
Лаврентій Берія і Йосип Сталін

Зайнявши після звільнення Єжова крісло, Лаврєнтій Берія видав наказ НКВД про заборону вербувати інформаторів і агентів з-поміж керівних працівників партійного, державного і господарського апаратів, невідкладно взявся за чистку з органів внутрішніх справ усіх ставлеників Єжова.

Факти вражають: репресовано сто одного вищого чина НКВД — майже всіх начальників відділів центрального апарату НКВД, наркомів внутрішніх справ союзних і автономних республік, начальників багатьох краєвих, обласних і міських управлінь: загинуло 22 тисячі чекістів[2]. Критика "перегинів" у роки єжовщини не завадила самому Берії застосовувати насильницькі методи управління й удосконалювати репресивно-каральну систему.

З лютого 1941-го до березня 1953-го Берія обіймав посаду заступника Голови Совєта Народних Комісаров СССР (від березня 1946 — Совєта Міністров СССР), у 1941–1945 рр. він член Державного комітету оборони СССР (заступник голови). Від серпня 1945-го очолював Спеціяльний комітет з розв'язання атомної проблеми — створення атомної бомби в СССР, йому доручено керівництво ядерною і ракетною програмами, бути куратором найважливіших галузей оборонної промисловості, у тому числі всіх розробок, які стосувались створення ядерної зброї.

Від березня 1946-го Берія член Політбюро ЦК ВКП(б) — КПСС, депутат Верховного Совєта СССР 1–3-го скликань (1937– 1953), член Президії Верховного Совєта СССР, і (про це мало хто нині пам'ятає) депутат Верховного Совєта УССР 2–3-го скликань. До другого скликання Верховного Совєта УССР (1947–1951 рр.) був обраний від Сталінсько-Куйбишевського виборчого округу Сталінської (нині Донецької) области[3]. У 1951 році депутатом Верховного Совєта УССР третього скликання Берію обрала та ж Сталінська область УССР[4].

Осудом брутальних методів роботи совєтских спецорганів часів Сталіна, в яких особисто брав участь, припиненням "справи лікарів", Берія намагався задекларувати потребу запровадження в країні порядку і дотримання законів, керівництва державою на нових, відмінних від сталінської практики, засадах. Берія мав намір "удосконалювати" владу в СССР відповідно до власних знань і уявлень.

Неоімперські прожекти Берії

Лаврєнтій Берія, поза сумнівом, був імпершовіністом і в цьому розумінні мало чим відрізнявся від Сталіна та його соратників, свідченням чого є його виступ на ХІХ-му з'їзді ВКП(б) 5–14 жовтня 1952 р., в якому Берія в дусі відомих шовіністичних заяв Сталіна наголосив на особливій об'єднавчій ролі російського народу, російської нації:

"Силой, цементирующей дружбу народов нашей страны, является русский народ, русская нация, как наиболее выдающаяся из всех наций, входящих в состав Советского Союза". Провідна думка Берії: "В основе дружбы народов нашей страны лежит общность их жизненных интересов".

 
Лаврентій Берія

Ось як інтерпретує погляди Берії його палкий прихильник і біограф Сєргєй Кремльов (уродженець міста Дніпра, політичний публіцист Сергій Брезкун вірно служив імперській Росії):

"Народы союзных республик, — писав він, конкретизуючи національну платформу Берії, — должны понимать, что существование единого Советского Союза — в их же собственных интересах. Но при этом они должны на деле видеть, что Великороссия заинтересована в национальном развитии республик и поощряет его… Однако национальное развитие — в том числе и экономическое, должно идти в рамках развития и укрепления общесоюзного экономического и социального организма"[5].

Попри спільність поглядів Берії з членами Президії ЦК КПСС щодо "несокрушимого единства народов СССР" між ними була одна суттєва відмінність, яка полягала в тому, що члени Президії були задоволені сталінською національною політикою і стилем керівництва СССР, тоді як Берія був твердо переконаний, що для збереження СССР необхідно принципово змінити національну політику, від якої залежить збереження і розбудова СССР на новому етапі його розвитку. Такі погляди були суттєвим розходженням з поглядами Сталіна, котрий почав запідозрювати Берію в націоналізмі.

Річ у тому, що в листопаді 1951-го органи державної безпеки Грузинської ССР відкрили "мінгрельську справу" щодо посадовців-мінгрелів високого рангу. Головним підозрюваним став мінгрел Лаврєнтій Берія. За особистим дорученням Сталіна відповідальним за розслідування справи Берії призначено Першого секретаря ЦК КП Грузинської ССР Акакія Мгеладзе.

9 листопада 1951 р. ЦК ВКП(б) прийняв рішення про наявність у Грузинській ССР "мінгрело-націоналістичної групи", очолюваної Міхаілом Барамією. Наступного дня відбулися арешти вищих прокурорських і партійних діячів Грузії — ставлеників Берії. Сталін особисто контролював розслідування "мінгрельської справи". Він радив слідчим шукати "великого мінгрела".

Недовіра Сталіна до "великого мінгрела" поглибилась після виступу Берії на XIX з'їзді КПСС, в якому він, вдавшись до хитрості, після реверансів у сталінському дусі на адресу, "найвидатнішого російського народу, який усіх об'єднує", фактично піддав ревізії політику Сталіна в національному питанні.

Більше ніж половину промови Берія присвятив аналізу та завданням національної політики КПСС та її втілення в життя у республіках СССР. Під тим оглядом промова Берії мала приховане антисталінське спрямування, яке чомусь залишилося непоміченим закордонними аналітиками, котрі насамперед звернули увагу на конфронтаційні висловлювання Берії проти Заходу на XIX з'їзді КПСС.

Визначені Берією пріоритети, яких повинна дотримуватися компартія в національній політиці, йшли врозріз із політикою Сталіна у цьому питанні. Берія у промові наголосив: "… есть разные опасности отклонения от национальной политики партии, и они следуют в таком порядке — на первом месте стоит опасность "великодержавного шовинизма", на втором месте опасность "буржуазного национализма" и на третьем месте опасность "буржуазного космополитизма""[6].

Сміливість висловлених Берією пріоритетів у тому, що до нього про небезпеку для держави великодержавного російського шовінізму в сталінські часи ніхто не говорив. А тут Берія ставить цю загрозу на перше місце, що означало принципове розходження поглядів Берії з поглядами Сталіна.

Поставити на перше місце великодержавний шовінізм як найбільшу загрозу для СССР означало ревізію чітко визначених Сталіним завдань національної політики, перше місце серед яких займала необхідність боротьби з буржуазним націоналізмом, сіонізмом і космополітизмом, тоді як російський великодержавний шовінізм ніколи не був зачислений до загроз — про нього ніхто не згадував, наче його ніколи й не було.

Звичайно, що Сталін не залишив поза увагою критику Берією національної політики КПСС. На вже згадуваному жовтневому 1952 року пленумі ЦК КПСС Сталін уїдливо "відплатив" Берії, натякнувши на його єврейських коренях. Чи мав Сталін підстави для такого твердження? Для антисеміта прихильне ставлення до євреїв давало підставу шукати у такої людини "єврейські корені".



[1] https://ru.wikipedia.org/wiki/Берия,_Лаврентий_Павлович

[2]   https://uk.wikipedia.org/wiki/Єжов_Микола_Іванович

[3] https://uk.wikipedia.org/wiki/Депутати_ВР_УРСР_2-го_скликання

[4] https://uk.wikipedia.org/wiki/Депутати_ВР_УРСР_3-го_скликання

[5] Кремлев С. Если бы Берию не убили… Вечная память! — Москва: Яуза-пресс, 2012. — С. 150.

[6] Авторханов Абдурахман. Загадки смерти Сталина. https://m.tululu.org/bread_57145_20.xhtml

Пам’яті Ольги Стокотельної: "Нехай назавжди твоє добре ім’я буде між людьми"

В історії українського Руху опору 70-80 років ХХ століття особливе місце належить Ользі та Павлові Стокотельним – особам, які були відданими ідеалам вільної та незалежної України й поєднали своє життя з відомими дисидентами, правозахисниками Надією Світличною та Миколою Горбалем. У квітні цього року Ользі та Павлові мало б виповнитися 162… Саме так двійнята Стокотельні рахували свої роки. Та не судилась. 20 грудня 2023 року Ольга покинула цей світ. Цьогоріч Павло вперше за 81 рік буде свій день народження зустрічати сам.

Як співробітники КГБ намагалися зробити з Івана Багряного «червоного»

У 1950–1960-х роках органи МГБ/КГБ СССР намагалися схилити до співпраці, відмови від антирадянської діяльності й повернення до Радянського Союзу діячів культури, науки і літератури, які опинилися в еміграції. А в разі невдачі розробляли заходи з їх компрометації і навіть ліквідації. Одним із об'єктів такої оперативної розробки був відомий політичний діяч і письменник Іван Багряний.

"Звичайний фашизм": розбір тез про "священную войну" Росії проти України та Заходу

Один із важливих етапів у формуванні російської квазірелігійної доктрини "русского мира", яка за задумом має стати офіційною державною та релігійною ідеологією путінської Росії, відбувся 27 березня 2024 року. У цей день сталася знакова подія – у Залі церковних соборів Храму Христа Спасителя у Москві під головуванням Московського патріарха Кирила було офіційно затверджено "Наказ XXV Всесвітнього російського народного собору", який отримав назву "Настоящее и будущее Русского мира".

Німецька весна на Слобожанщині: війська кайзера та українські гайдамаки в спогадах місцевих

Весна 1918 року. Імперська армія Німеччини та Збройні сили Австро-Угорщини разом з Армією УНР звільняють Українську Народну Республіку від більшовиків. Українсько-німецький наступ пролягав через Слобожанщину і зупинився в районі села Лиски. Публікуємо спогади місцевих мешканців, які були свідками визволення Харківщини.