Хрест Симона Петлюри – капеланам Армії УНР

В архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України знайдено грамоти до Хреста Симона Петлюри капеланам Армії УНР, які були удостоєні цієї високої відзнаки як учасники Української революції 1917–1921 років "за участь у збройній боротьбі за Державність України під зверхнім проводом Головного Отамана Симона Петлюри". Зазначені матеріали дають змогу доповнити наявний загальний реєстр нагороджених і більше дізнатися про їхню долю.

Як свідчать архівні документи, у червні 1944 року в Рівненському рибтресті в одній із шухляд столу працівники знайшли дві грамоти до Хреста Симона Петлюри із зазначенням, кому, коли та за що вони були вручені. Цупкі аркуші бланків із тризубом, оригінальною печаткою червоного кольору та фразою "Іменем Української Народної Республіки…" не могли не привернути увагу й не насторожити. Знахідку одразу показали керівництву підприємства, а тому вже не лишалося нічого іншого, як заявити про цю подію в управління нкгб усср по Рівненській області. Інакше за приховування такої інформації можна було потрапити до списку неблагонадійних.

На той період Рівненська область уже була звільнена від гітлерівських окупаційних військ. Натомість місцева адміністрація і органи нкгб взялися за активну перевірку всіх жителів, які перебували на окупованій території, а також за пошук і ліквідацію українського підпілля, яке чинило спротив як совєтській владі, так і німецьким загарбникам. Перед очима чекістів вимальовувалася перспектива розкриття антисовєтської організації в рибтресті у складі колишніх петлюрівців.

Знайдені грамоти з відповідними супровідними листами відправили до Києва в 4 управління нкгб усср, працівники якого одразу вирішили переслати це до москви безпосередньо начальнику 4 управління нкгб ссср Павлу Судоплатову. Але на цій стадії республіканське керівництво зрозуміло, що хвалитися іще нічим. Відтак у резолюції вказувалося на необхідність перевірки "нагороджених", взяття їх на оперативний облік і вивчення ситуації в самому рибтресті.

Як свідчать записи в грамотах, ними були нагороджені військовий урядовець Сиротенко Іван (відзнака № 1167) і поручник Дубиновський Андрій (№ 2825). Дата нагородження – 6 серпня 1942 року. Тобто через десять років після затвердження відзнаки "Хрест Симона Петлюри" (22 травня 1932 року – з нагоди дня народження С. Петлюри) і через шість років після першого вручення (10 травня 1936 року).

В установчих документах про цю відзнаку, яка пізніше отримала назву "Орден Симона Петлюри" і статус найвищої державної нагороди Уряду УНР в екзилі, зазначалося, що для її одержання спершу заповнювалася анкета. У ній вказувалося прізвище, ім'я та по батькові, місце народження, дата вступу в армію, назва частини, установи або повстанського загону, перелік боїв та операцій з датами, прізвища командирів, остання частина перед звільненням, прізвища щонайменше двох начальників чи товаришів по службі, які могли підтвердити слова, чи був судимим (з причиною), сучасний фах або праця, адреса проживання. Крім військовиків отримати "Хрест Симона Петлюри" також могли священики, лікарі, урядовці, сестри-жалібниці військових частин і тилових організації Армії УНР та Військового міністерства УНР.

Нагородження відбувалося і в міжвоєнний період, і під час Другої світової війни. Тоді відзнаки отримували вцілілі після репресій особи, які брали участь у боротьбі на боці УНР у 1917–1921 роках. Дата на знайдених грамотах підтверджує це. Водночас подальше дослідження архівних матеріалів і відкритих джерел дало змогу з'ясувати окремі невідомі сторінки цієї історії.

Під час розслідування чекісти не змогли отримати жодних відомостей про зазначених у грамотах осіб. Перевірка встановила, що і в Рівненському рибтресті вони не працювали. А стіл, у якому виявили знахідку, дістався рибтресту від обласного фінвідділу. Але й там нічого не знайшли. Відтак подальші пошуки припинили.

Нині маємо таку інформацію про нагороджених.

Сиротенко Іван Гнатович у сучасних довідниках фігурує як священик української автокефальної православної церкви, капелан Армії УНР. Народився 1886 року в с. Заґроди  Холмського повіту Люблінського воєводства, Польща. Закінчив Глухівський вчительський інститут у 1915 році та Київський комерційний інститут. Із 1919 року надавав допомогу Армії УНР. У 1921–1922 роках був капеланом Армії УНР. Служив священиком УАПЦ у с. Забороль на Рівненщині. Перед арештом жив у с. Садів Торчинського району Волинської області. Мав дружину і двох доньок.

Був заарештований 8 серпня 1940 року. Перебував під слідством у м. Рівному. Звинувачувався у спробі нелегально перейти державний кордон. Засуджений особливою нарадою при нквд ссср до семи років утримання у виправно-трудових таборах. Покарання відбував у "карлазі". Називається дата страти (загибелі) – 5 червня 1941 року. Реабілітований згідно з рішенням Рівненської обласної прокуратури від 20 вересня 1989 року.

Тож до нагородження І. Сиротенко подавався побратимами вже посмертно, що допускалося установчими документами. Відомості про його нагородження є в реєстрі кавалерів Хреста Симона Петлюри.

Натомість у реєстрі немає Дубиновського Андрія. Про нього є відомості лише про те, що він нагороджений Військовим Хрестом. Це пам'ятна відзнака Армії УНР. Ідея її створення виникла ще у 1953-му році серед ветеранів, що жили у Торонто (Канада).  А затвердили відзнаку у 1958 році. Згідно зі статутом, "право одержання й ношення Воєнного Хреста мають ті учасники збройних визвольних змагань, які залишилися до кінця вірні українській державній ідеї і не заплямували вояцької чести ніякими негідними вчинками".

Серед ветеранів українського війська, яким вручали цю нагороду, були не лише ветерани Визвольних змагань 1917–1921 років, але й учасники Української повстанської армії і всі ветерани Другої світової війни, які поділяли ідею незалежності України. Окрім того, Воєнним Хрестом було нагороджено певну кількість українських церковних і громадських діячів.

Відтак до складу нагороджених потрапив і А. Дубиновський. У "Реєстрі нагороджених Воєнним Хрестом 1917–1957 рр." він значиться під номером 82. Біля його прізвище зазначено: поручник, священник. Вочевидь йому вдалося емігрувати після завершення Другої світової війни до Канади, і його не спіткала така доля, як І. Сиротенка. Принаймні інших відомостей не виявлено.

Тож історію боротьби за Українську незалежність доповнено новими сторінками й артефактами.