Інтелектуали за викликом. Хто й навіщо створив легенду про "Петра Великого"

Як європейські інтелектуали волею, чи неволею допомагали російському імператору Петру І відбілювати власну репутацію.

Матеріал опублікаваний на сайті kyiv24.news

Одним із наслідків теперішньої війни стало прискорене звільнення України від міток, залишених на її тілі Російською імперією. До початку масштабного вторгнення цей процес ішов з величезним скрипом. Навіть в українській столиці – на згадку про володаря, що знищив Батурин і Січ та позбавив Україну залишків самостійності – дбайливо зберігали, скажімо, назву "Петровська алея".

А на Подолі екскурсоводи неодмінно розповідали туристам про "будинок Петра I" – попри те, що жодних документальних свідчень перебування російського імператора в садибі київського війта Яна Биковського (а йшлося саме про неї) не залишилося. І швидше за все ніколи й не було. Просто цар мав зупинятися під час відвідин Києва – то чому б не в "гостинах" у родини колишнього війта?

 
Будинок Яна Биковського на київському Подолі. Сучасний вигляд
 
"Будинок Петра I" у Таллінні

Подібні "будинки Петра I" можна й зараз розшукати в різних куточках колишньої імперії – навіть у Таллінні, столиці цілком незалежної Естонії, що входить до НАТО і ЄС. Бо це місто теж було приєднано до Росії зусиллями цього володаря і він "ощасливив" його своїм перебуванням. Зрозуміло, що пам'ять про Петра I плекали увесь час, поки Естонія перебувала під владою царів. Проте й після здобуття незалежності вирішили не чіпати зведене раніше – якщо воно не надто дратує місцевих мешканців.

 
Естонці вирішили не розбирати і православний собор, що домінує над панорамою Таллінна, – на відміну від поляків, які прибрали подібну будівлю з центру Варшави

З іншого боку "петровська легенда" є поширеною – і доволі популярною – навіть у тих країнах, що, здавалося б, ніколи не перебували у складі Росії. І не лише європейських. Папа римський Франциск – а він народився взагалі в Аргентині – казав, що дізнався чимало доброго про діяльність першого російського імператора з книжок. Але завдяки чому – і кому! – ці розповіді до книжок потрапили?

 
Франциск

Іноді можна зустріти припущення творцем "петровської легенди" був сам російський володар. Який мало не особисто "рубав вікно" до Європи. Дарма, що образ "вікна" виник вже після його смерті – а дієслово "рубати" взагалі додав Олександр Пушкін в XIX сторіччі.

 
Франческо Альгаротті, який першим назвав Петербург "вікном в Європу"

Петро I і справді був першим московським володарем, який в цьому статусі побував за кордоном своєї держави. Але зацікавився він Заходом значною мірою вимушено – йому треба було зміцнювати владу (на яку, окрім інтелектуально обмеженого брата Івана, претендувала ще й сестра Софія) та воювати з доволі сильними сусідами – Османською імперією і Швецією. Тому, власне, й вирушило до Європи так зване Велике посольство, в складі якого перебував і сам цар.

 
Прибуття "Великого посольства" до Амстердама

Хоч мандрував він інкогніто, під виглядом урядника Петра Михайлова, але ретельно конспірації не дотримувався, і дуже цікавився тим, яке враження він справляє на європейців і що про його місію пишуть тамтешні газети. Проте стверджувати, що в царя на той момент був якійсь конкретний план із створення особистої легенди чи "піар-просування" Московії загалом, було б явним перебільшенням.

 
"Відкритий лист" на ім'я Петра Михайлова, з яким цар мандрував Європою

Під час цієї поїздки Петро I переважно проводив перемовини з монархами і державними посадовцями (під час яких про інкогніто часто "забував") та знайомився із західними технологіями та виробництвом. Йому й справді були дуже потрібні кораблі та гармати, які він хотів купувати за кордоном та виробляти на батьківщині – для чого був готовий навіть переливати церковні дзвони (не здогадуючись, вочевидь, що для гармат потрібний зовсім інший сплав).

 
Петро I в Голландії

Єдиною "діячкою культури", якій цар присвятив відносно багато часу, стала англійська співачка Летиція Кросс. Але цікавився Петро I не так її співами, як задоволенням власних, земніших потреб. Віддячив акторці за послуги він аж п'ятистами фунтами. Сама вона розраховувала на більше, але цар буркнув щось на кшталт "і на це не заробила".

 
Летиція Кросс

Як результат – громадська думка Європи залишилася до царя переважно байдужою. Навіть Готфрід Лейбніц, один з небагатьох вчених, з ким Петро I таки встиг поспілкувався, все одно більше симпатизував Карлу XII. Маючи давній проект перерозподілу сфер впливу європейських держав, після перемоги шведів під Нарвою Лейбніц відкрито закликав їхнього короля поширити свою владу на схід – від Москви до Амуру. Цар, звісно, міг образитися – це було цілком в його дусі, але зрештою таки "переглянув пріоритети".

 
Готфрід Лейбніц

Посланці Петра I спробували перетягнути вченого на свій бік. А для цього насамперед мали з'ясувати, які в нього є "слабкі місця". Виявилося, що і вишукувати якійсь скелети у шафі великої потреби не було, адже, як і багато інших тогочасних науковців, Лейбніц мріяв про створення "регулярної держави" та системи освіти за власним проектом і шукав монарха, що погодиться втілити його пропозиції в життя. Карл XII, до якого німецький філософ підлещувався, цими пропозиціями так і не зацікавився. Тому московським дипломатам було досить натякнути на інтерес з боку царя.

 
Тріумфальна хода російських військ після перемоги під Полтавою

Та й загалом від уважного читання повідомлень в європейській пресі, росіяни вже за кілька перейшли до спроб вплинути на їхній зміст. Після Полтави влаштували навіть цілу інформаційну кампанію – на Заході мали дізнатися про обставини битви саме з московських, а не зі шведських джерел, щоб надалі дивитися на неї "очима підданих Петра I". Для цього європейцям був навіть запропонований специфічний "ексклюзив" – список захоплених переможцями полонених, разом з яким газетярі "ковтали" й потрібну інтерпретацію подій.

 
Англійська газета із списком полонених під Полтавою

У своїх наступних мандрівках до Європи цар набагато більше приділяв уваги спілкуванню з "володарями дум" – і Лейбніц став одним з найбажаніших його співбесідників. Вже розуміючи, що той хотів почути, Петро I старанно грав роль сумлінного учня, що тільки й мріяв про втілення ідей філософа в Росії. А вже як додатковий "аргумент" – надав "вчителю" звання "тайного радника" і пенсію в 2000 гульденів.

І Лейбніц… одразу побачив у московському цареві видатного просвітителя і реформатора. Більше того – взявся допомогти Петру I відновити союз з імператором Священної Римської імперії. Та не шкодував компліментів на його адресу в розмовах та листуванні з колегами – європейськими інтелектуалами.

 
У петровській "Табелі про ранги" звання "тайного радника" знаходився на одному з найвищих щабелів

Така реклама була дуже корисною для Петра I – особливо перед його візитом до Франції, на зближення з якою він неабияк розраховував. Манери "московського гостя", щоправда, шокували навіть тамтешній простолюд, що вже казати про придворних Людовика XV – ті були вражені і влаштованими царем православними богослужіннями (про які він навіть не ставив місцеву владу до відома), і його амурними походеньками з якимись торговками з подальшим лікуванням від набутих хвороб. Але "розаґітовані" Лейбніцом паризькі мудрагелі прийняли Петра I цілком приязно – його навіть прийняли в члени Академії, зібрання якої він відвідав особисто.

 
Будівля Академії в Парижі

Власне, саме з іменем секретаря Академії Бернара Фонтенеля пов'язують і народження у Франції все тієї ж "петровської легенди" – за цікавим збігом обставин також насамперед завдяки його промові на смерть імператора у 1725 році. Але навіть у цій промові (та й у більшості інших згадок про московського володаря) йшлося не стільки про реальні "діяння" померлого, як про ідеальний образ правителя, що силою своєї волі "цивілізує варварську країну", правителя, про якого, вочевидь, мріяв сам Фонтенель.

 
Бернар Фонтенель

І це лише в черговий раз демонструє – Петру I справді вдалося відкрити рецепт "приручення" західних інтелектуалів. Напрочуд ефективний, але при цьому дуже простий, що складався по суті лише з двох компонентів. Його основа – мрії самих цих інтелектуалів. Щоб їх використати російським володарям не потрібно було навіть відповідати цим мріям у своїх діях чи намірах повністю – все необхідне європейці із задоволенням домальовували самі. А другий необхідний компонент – це гроші, яких не варто шкодувати хоча б на словах.

 
Християн Вольф

Між іншим, всієї обіцяної суми цар Лейбніцу… так і не заплатив. Мабуть, той теж "і на це не заробив". Або ж зарано помер – вже у 1716 році, а Петро I розрахуватися, як то кажуть, "тупо не встиг". Що не заважало, однак, йому продовжувати листуватися з учнем Лейбніца Християном Вольфом, який врешті-решт допоміг створити в Петербурзі цілу Академію наук.

 
Будівля, в який була розміщена петербурзька Академія наук

Щоправда, сам Вольф до "країни сутінків" їхати відмовився. Та й взагалі – слідом за Лейбніцом – пропонував царю діяти поступово та почати із створення в його державі університетів. Однак російський володар вирішив, що вирощувати "власних платонів" (за висловом Михайла Ломоносова, між іншим, учня вже самого Вольфа) – справа надто марудна. Простіше купувати академіків за кордоном – ті в більшості своїй на це радо погоджувалися.

 
Даніїл Бернуллі став одним з перших російських академіків і приїхав до Петербурга

Цар охоче брав на службу, звісно, не лише іноземних науковців. Але й військових, адміністраторів, підприємців, навіть звичайних майстрів – якщо вважав їх фахівцями. Чимало з них залишилися в Росії. Але ті хто повернувся, або ж не доїхав до Петербурга (були й такі) загалом відгукувалися і про самого володаря, і про його країну не надто приязно.

 
Генріх Остерман був найнятий Петром I для створення дипломатичної служби

Більше того – ще за свого життя Петро I став героєм численних анекдотів, які європейці переповідали один одному, а згодом навіть почали видавати цілими збірками. Зазвичай ці анекдоти обігрували незвичну зовнішність царя, його брутальні – "ведмежі" – манери, нестриманість у люті та пияцтво – в деяких з них він взагалі пив перцовку (або ж просто водку) як воду, щоб просто втамувати спрагу.

 
Анекдоти про Петра I з ілюстраціями XVIII сторіччя

Навряд чи в Росії були зацікавлені в поширенні саме таких легенд про свого володаря, навіть якщо оповідачі були налаштовані до нього приязно (ну, мовляв, що поробиш, в такої варварської країни і правитель мав бути "не зовсім звичний"). Але і самому Петру I під кінець його правління, і тим більше його спадкоємцям було вже не до піару на Заході – їх цілком полинули внутрішні інтриги. А пам'ять про подарунки, що цар встиг роздати під час своїх мандрівок Європою згасла дуже швидко. І в інтелектуальному середовищі все гучніше почали лунати відверто критичні голоси.

 
"Перські листи" Шарля Монтеск'є

Чи не найпомітнішим серед них був голос не кого-небудь, а самого Шарля Монтескье. Вже в своїх "Перських листах", завдяки яким він і став відомим та популярним автором, просвітитель відгукувався про Петра I як про деспота і тирана, що тероризував своїх підданих, змушуючи їх змінювати свої – хай і варварські – звичаї на нібито європейські не за допомогою прикладу чи виховання, а брутальним примусом та заборонами. Чи не найскравішим прикладом такого "підходу" Монтеск'є вважав царську "боротьбу з бородами".

 
Металеві знаки про сплату "податку на бороди" петровських часів

Чим більше автор "Перських листів" спілкувався з людьми, які бували в Росії, ба навіть бачили Петра I за життя, тим більше він зміцнювався у своєму ставленні до цієї держави та її непосидючого володаря – якого врешті-решт назвав "найдикішим з людей". На відміну від того ж Фонтенеля чи його однодумців, які воліли заплющувати очі на "особисті недоліки" російського володаря, що нібито навіть "відтіняли" царські "заслуги" в наближенні його держави до Європи, Монтеск'є був впевнений, що порочна і свавільна особа є поганим правителем вже за визначенням.

 
Шарль Монтеск'є

Він погоджувався з тим, що до появи Петра I Московія і справді була "диким краєм". Проте вважав, що цар, якого з дитинства виховували у жорстокості і який до своїх підданих ставився по суті як до худоби, своїми нібито "цивілізаторськими" заходами – можливо й масштабними, але цілком волюнтаристськими – насправді загнав їх у ще більше варварство. Самі ж петровські реформи, якими так захоплювалися деякі з його співвітчизників, Монтеск'є оцінював як цілком провальні – бо якщо їхнім наслідком і було розширення імперії, то разом з поширенням на усі захоплені території все того ж деспотичного режиму.

 
"Дух законів" Шарля Монтеск'є
 
Вольтер

Вольтер зацікавився російським володарем ще під час написання своєї "Історії Карла XII" і ставився до нього набагато лояльніше, продовжуючи радше "лінію" Фонтенеля. Прагнучи дізнатися про Петра I більше, він навіть звернувся до свого знайомця, тодішнього прусського принца Фрідріха (майбутнього Фрідріха II), а той замовив есе про російського імператора в колишнього секретаря посольства в Петербурзі Йоганна Фоккеродта. Але Фоккеродт по суті підтвердив припущення Монтеск'є, додавши їм ваги свідка, що кілька десятиліть провів в Росії і добре знав тамтешню мову та звичаї.

 
Сторінка з есе, написаного Йоганном Фоккеродтом

Щоправда, текст цього есе тривалий час залишався в рукопису – надрукували його лише наприкінці XIX століття. А ось книжки Монтеск'є поширювалися Європою і швидко набували популярності, завдаючи все більше клопоту російській владі. За царювання Анни Іванівни на це ще могли заплющували очі – мовляв, "щелкопери" і не таке про ввірену їй державу із заздрощів написати можуть.

Проте із здобуттям влади імператрицею Єлизаветою – донькою Петра I – і перетворенням "петровської легенди" на засадничу для всієї державної політики будь-які сумніви в генії її батька стали "зазіханням на святе" та замахом на репутацію цілої імперії.

 
Єлизавета Петрівна

Вихід з ситуації запропонував фаворит володарки Іван Шувалов. Протиставити "ганебним пасквілям" щось справді фундаментальне і водночас позитивне – позитивне для Росії звісно. Скажімо, масштабну "Історію Петра Великого". Та замовити її в того самого Вольтера – чи не єдиного автора, який в той час міг зрівнятися за популярністю з Монтеск'є, а може й перевершував його. Й до того ж мав революційнішу та загалом скандальнішу репутацію – що могла привернути до твору додаткову увагу.

 
Іван Шувалов

При цьому Вольтера не треба було навіть вмовляти. Не було секретом, що він дуже любив гроші, охоче брав "подарунки" в європейських монархів, а одного разу його навіть спіймали за руку, коли з'ясувалося, що він продавав на ринку свічки, якими Фрідріх II наказав забезпечувати його безкоштовно.

 
Вольтер і Фрідріх II

Філософ сам звертався до Єлизавети з пропозицією написати біографію її батька – одразу після сходження імператриці на престол. Тоді звернення француза, щоправда, залишили без уваги. І він обмежився виданням власної збірки анекдотів про Петра I. Навіть у них Вольтер старанно намагався відшукати "шляхетні" пояснення брутальності, жорстокості та навіть хвороб російського володаря. От тільки в Петербурзі ці зусилля не оцінили – там навіть натяки на "низьке" походження дружини Петра I чи роздуми над стратою ним власного сина вважали "непристойностями".

 
Зображення "всеп'янійшого собору", влаштованого Петром I, у скрині, що належала самому імператору

Тим не менше, тепер Шувалов міг удавати, що робить прохачу неабияку послугу, погоджуючись на написання ним правдивої історії "першого імператора". І обіцяючи надати для неї усі необхідні – з точки зору замовника, звісно – матеріали. Робота над книжкою мала бути побудована наступним чином – автор отримує документи, вивчає їх і пише свій текст, потім відсилає його на узгодження до Петербурга, вносить правки і готує остаточну редакцію "історії". Але все, звісно, пішло не за планом.

 
Фрагмент листування Вольтера з російськими "рецензентами"

Мало того, що кореспонденція приходила із запізненням, вона містила зовсім не ті папери, на які чекав Вольтер (але завжди чай і хутра – як "подарунки"), і йому доводилося писати, спираючись переважно на власні джерела – зокрема й ті, на які спирався у своїх висновках Монтеск'є.

 
Вольтер диктує лист, одягаючись

Чи не кожний фрагмент тексту, надісланий ним до Петербурга, піддавався нищівній критиці з боку тамтешніх "рецензентів", серед яких особливо непримиренним був Михайло Ломоносов, і істеричні вимоги переписати все наново. Щоправда, зауваження ці приходили зазвичай теж запізно, і замість редагування Вольтер в кращому випадку встигав лише додавати примітки до вже набраного тексту.

 
Панегирик Петру I, складений Михайлом Ломоносовим, який "рекомендували" Вольтеру взяти за взірець

А головне – замовники і виконавець ніяк не могли зійтися в розумінні того, як треба писати, адже в Петербурзі чекали на панегірик, а Вольтер все ж сподівався зробити книжку, справді цікаву європейській публіці. Виснажений з'ясуванням стосунків, він навіть жартував про епітафію на власній могилі "тут лежить той, хто прагнув написати історію Петра I". Власне, імператриця Єлизавета завершеної праці так і не побачила, за її життя був надрукований лише перший том, а російський переклад (теж відредагований) з'явився взагалі аж за правління Олександра I.

 
"Історія російської імперії", зрештою видана Вольтером

Втім, для російської влади важливішим насправді було інше. На її замовлення не просто працював "вільнодумець" Вольтер – а й працював старанно, з надією сподобатися. Більше того – з кожним роком він все більше "закохувався" в обраного ним "героя", вишукуючи, вихваляючи та навіть приписуючи йому риси, привабливі для західного споживача.

Рецепт "приручення інтелектуалів", винайдений Петром I, вкотре довів свою ефективність. Наступній володарці – Катерині II – залишалося лише "масштабувати" цей досвід і перетворити "петровську легенду" на "російський міраж", що приписував неіснуючі здобутки й привабливі риси вже не окремому володарю, а усій її імперії.

За ліквідацію Коновальця – трикімнатна квартира і 1000 рублів на меблі

В архівних фондах розвідки знайдено матеріали, які проливають світло на деякі подробиці широкомасштабної операції з ліквідації голови Проводу ОУН Євгена Коновальця, яку 23 травня 1938 року здійснив Павло Судоплатов за прямою вказівкою Йосипа Сталіна. Нові свідчення злочину більшовицького режиму проти українського визвольного руху ґрунтуються на письмових доповідях одного з головних фігурантів справи Василя Хомяка – особливо цінного агента ГПУ/НКВД УСРР, який діяв під псевдонімами "Лебедь" та "82" і якому вдалося впровадити убивцю у близьке оточення лідера українських націоналістів під виглядом свого родича.

КГБ УРСР проти "Летючих козаків" ВПС США

У москві поставили завдання перед кгб урср збирати всю доступну інформацію про всіх українців, які пішли на службу до армії США. Їх розглядали як таких, що можуть бути використані з диверсійною і шпигунською метою проти срср. Так, керівництво кгб з настороженістю сприймало здобуті агентурою відомості про "збільшення американцями набору до армії молоді українського походження".

"Сто днів" або останній король: епізод з історії визвольних змагань литовського народу

Кожному в Україні, мабуть, відомі події Української революції. Зокрема, обставини реставрації гетьманської влади у 1918 році. Втім, спроби повернення до історичних форм правління, у ту добу боротьби за незалежність колишніх підневільних Росії народів, характерні не лише для України. Подібне відбулося і у Литві. Майже одночасно з реалізацією ідей українського ІІ Гетьманату народився литовський монархічний проект.

Інтелектуали за викликом. Хто й навіщо створив легенду про "Петра Великого"

Як європейські інтелектуали волею, чи неволею допомагали російському імператору Петру І відбілювати власну репутацію.