Де зброя - там заколотники?

Акції протесту 1861 року, що відбулися в Царстві Польському і були придушені самодержавною владою, спонукали Санкт-Петербург суворіше поставитися до вирішення польського питання. Російська влада ухвалила нормативний акт, який забороняв полякам і католикам володіти зброєю, в тому числі мисливською. На думку уряду, такий крок щонайменше мав полегшити контроль за польським середовищем. Проте царська заборона не убезпечила монархію від нових потрясінь, зокрема не відвернула заколоту 1863 року, а лише посилила дискримінацію і гоніння в західних губерніях після Січневого повстання

Розглянемо тодішню ситуацію на прикладі Подільської губернії. Будь-яка навіть неперевірена інформація про можливе зберігання зброї чи боєприпасів особами польського походження або католиками (найчастіше ці категорії збігалися), відразу ставала підставою для проведення дізнання.

Наскільки серйозними були обвинувачення і реальними підстави для висунення підозр, можна побачити, проаналізувавши вироки Подільської палати карного суду (далі – Палата). Протягом 1864 – 1866 років цей судовий орган ухвалив майже 30 рішень, що стосувалися незаконного зберігання зброї чи набоїв. 50 % обвинувачених визнано винними.

Ці особи понесли покарання у вигляді штрафу чи позбавлення волі на різні терміни. 19,2 % підозрюваних залишили під підозрою, а 30,8 % осіб звільнили від відповідальності, тобто виправдали.

Отже, значна частина справ містила надумані або дріб'язкові звинувачення, які свідчили не про реальні факти, а радше про намагання місцевої влади перестрахуватися або вислужитися перед начальством, реагуючи на відверто сумнівну інформацію.

Управитель маєтку в с. Сутківці Летичівського повіту, австрійський підданий Еразм Красницький постав перед судом за зберігання рушниці, пороху і дробу. Звинувачення базувалося на свідченнях селянина Григорія Підфігурного, котрий нібито підслухав розмову про політичну неблагонадійність Красницького в місцевому шинку.

Під час обшуку в управителя нічого не знайшли. Крім того, волосний старшина Замогильний і сільський староста Голецький засвідчили, що видавали Красницькому зброю під час якоїсь облави, однак він її відразу повернув. 18 травня 1965 року Палата закрила справу за відсутністю складу злочину.

5 листопада 1865 року суд звільнив від відповідальності Тимофія Юрченка із с. Демівка Ольгопільського повіту. Селянин підозрювався в "сокрытии разных огнестрельных снарядов". Доповів владі купець 2-ї гільдії Андрій Сумовський.

 

За його словами, в ставку біля греблі Юрченко ховає заборонені предмети, зокрема, прилад для виробництва куль і пістолет. Під час трусу в селянина знайшли лише коробку від пістонів і викрутки для рушниці. Саму зброю селянин давно продав. Як з'ясувалося під час слідства, Сумовський перебував у конфлікті з Юрченком і намагався напакостити своєму недругу.

Коли в с. Рів Літинського повіту селяни знайшли 9 куль, підозра відразу впала на поляків, тобто управителя маєтку Казимира Щавінського і прикажчика Фелікса Міклошевського. Річ у тому, що кулі хтось викинув на гній біля економії. Офіціалісти, звичайно ж, не зізналися, а обшук нічого не дав. Тоді обвинувачення зняли.

Схожа історія трапилася в с. Білоусівка Гайсинського повіту. Селяни, коли ремонтували паркан, знайшли пістолет. У зберіганні зброї звинуватили управителя Едуарда Гавронського. Але Палата, не знайшовши доказів, звільнила підозрюваного від відповідальності.

Балтського дворянина Казимира Островського судили за придбання палки, "всередині якої було гостре залізо", а відставного поручика Олександра-Алоїза Кулиговського із с. Війтівці Брацлавського повіту – за зберігання декількох патронів і капсулів, що залишилися в нього після участі в охоронних заходах сільської варти. Обох виправдали.

Чимало судових вироків звучали як "оставить в подозрении". У тодішньому російському праві офіційно існувала така юридична норма. Вона застосовувалася в разі недостатності доказів, після чого підсудний потрапляв під нагляд поліції.

На відміну від людини, яку виправдали, особа під підозрою автоматично притягувалася до відповідальності, якщо ставали відомими нові факти, що доводили її провину. 20 липня 1864 року Палата залишила під сильною підозрою Йосипа Накельського, котрий служив при економії с. Берізки Бершадські Ольгопільського повіту.

На нього впала підозра, коли на фільварку знайшли пляшку пороху, пістони, 9 куль і ствол від рушниці. Аналогічне рішення Палата ухвалила 30 липня 1864 року стосовно поміщика, губернського секретаря Леона Рожановського із с. Іванківці Літинського повіту.

Його звинувачували в зберіганні мішечка з кулями (50 штук). Знахідку виявив під стріхою однієї з економічних будівель служитель Романовський. Причетність вказаних осіб до знайдених боєприпасів суд не довів.

 

30 квітня 1865 року Палата залишила під підозрою поміщика Олександра Согатовського із с. Коричинці Волоські Летичівського повіту. В дворянина знайшли сідло нібито облаштоване під військові потреби, хоча за доносом кучера Михайла Березюка шукали пістолети.

Дворянин Йосип Новицький з м. Куна Гайсинського повіту зберігав у димарі пістолет "турецької форми", який виявили сажотруси. Новицький наче дав робочим десять рублів, щоб ті мовчали, але влада все одно дізналася про факт виявлення зброї. Дворянин все заперечував, і в результаті ухвали суду від 30 червня 1865 року залишився під підозрою та потрапив під нагляд поліції.

Тотожні вироки отримали однодворець Семен Вишомирський з м. Чемерівці Кам'янецького повіту і дворянин Костянтин Окольський. Останній служив управителем в с. Янківці Летичівського повіту і звинувачувався в зберіганні двоствольної рушниці. Зброю знайшли під час тушіння пожежі.

Нерідко порушникам закону вдавалося відбутися штрафом. Відставного титулярного радника Олександра Волошиновського, котрий проживав у с. Серби Могилівського повіту, звинуватили в приховуванні зброї. За показами волосного старшини Афанасія Якимчука, поміщик мав чотири рушниці, п'ять пістолетів і два кинджали. Цю інформацію підтвердили ще декілька селян і однодворців.

Коли у Волошинського нічого не знайшли, з'явилася інформація, що дворянин перевіз зброю до своєї коханки Докії Ковальської. В жінки теж провели обшук, але марно. Натомість виявили рушницю в рідного брата Ковальської Тодора Салія. Той потім свідчив, що зброю йому подарував Волошиновський, віддячивши за сумлінну службу. 12 травня 1866 року Палата присудила Волошиновському штраф у розмірі 10 рублів. Всі інші звинувачення були зняті.

У лісовій хатині, що належала колишньому військовому Костянтину Збишевському біля с. Марківка Гайсинського повіту, знайшли форму для виливу куль, офіцерський палаш, два роги для пороху, дві торби для дробу, ствол від рушниці. В результаті трусу в домі його матері виявили два патронташі, три роги для пороху, мішок для дробу, викрутки для рушниць, чохол та стару коробку від рушниці.

Відставний поручик свідчив, що відразу після заборони продав мисливську зброю якомусь одеському комісіонеру, а деяке спорядження залишилося. 8 березня 1866 року Палата визнала Збишевського винним у зберіганні військового спорядження, присудила йому штраф сто рублів, залишила підсудного під сильною підозрою і передала його під нагляд поліції. Відомо, що дворянин всіляко ухилявся від сплати, напевне, непосильного для нього штрафу.

У поміщика с. Бортники Брацлавського повіту Домініка Кжижанського знайшли три свинцеві кулі, трішки дробу, декілька кавалерійських шпор, порох на один заряд, три старих сідла. Дворянин свідчив, що кулі і дріб належали його сину, штабскапітану Миколаю Кжижанському, котрий залишив ці речі, коли гостював у батьківському домі. А порох нібито призначався для лікування головного болю дружини поміщика.

21 січня 1865 року Палата присудила Домініку Кжижанському грошове стягнення в розмірі двадцяти рублів. За зберігання заборонених предметів, в тому числі свинцю, куль та пороху, до десяти рублів штрафу були засуджені брацлавські міщанини Лейба Дикерман і Нахман Тростянецький, а також відставний унтерофіцер Адам Малавський з м. Фельштин Проскурівського повіту. В колишнього військового знайшли палку, всередині якої був кинджал.

Десять рублів штрафу мала сплатити в казну дворянка Гонората Лесневич із с. Теремківці Кам'янецького повіту. Але поки ухвалювали остаточний вирок, літня жінка померла. У її будинку знайшли дві залізні форми для виливу куль, дві викрутки від рушниць, 49 пістонів, шкіряний чохол від рушниці, 49 куль, мапи Царства Польського і книгу "Regulamin Artylleryi" ("Положення про артилерію").

Більш ніж достатньо для суворого покарання, тим більше київський цензор офіційно засвідчив, що вказана книга і мапи були заборонені. Головна підозра впала на старшого сина Гонорати Владислава, який у розпал Січневого повстання підозріло зник.

За свідченням дворянки, він служив управителем в різних поміщицьких маєтках на Поділлі, але потім звільнився, проживав у неї, поки не поїхав у невідомому напрямку. Інші сини Юліан і Костянтин підтвердили покази матері.

Рішення Правлячого сенату від 29 квітня 1867 року було доволі лояльним: всього десять рублів штрафу для жінки, хоча Палата схилялася до річного ув'язнення. Юліана і Костянтина від суду звільнили, а Владислава так і не знайшли.

Колезькому реєстратору, поміщицькому сину Максиміліану Туському присудили штраф 300 рублів. Мешканець м. Лянцкорунь Кам'янецького повіту був визнаний винним у приховуванні вогнепальної зброї.

Справу розглядала Кам'янецька військово-слідча комісія, після чого матеріали передали цивільному губернатору, який і постановив стягнути з Туського чималий штраф на розвиток селянських шкіл.

Для незаможного дворянина сума виявилася непосильною, і 29 вересня 1866 року Палата ухвалила рішення замінити штраф на тюремне ув'язнення терміном 11 місяців і 22 дні. Проте Туському не довелося відбувати покарання, його амністували з нагоди "всемилостивейшего" манівесту від 28 жовтня 1866 року.

 

Як бачимо, не всі підсудні уникали тюремного ув'язнення. Управитель маєтку в с. Гармаки Летичівського повіту Петро Щавінський, крім приховування зброї, звинувачувався у вирощуванні тютюну для повстанців і приготуванні до заколоту.

Рушницю, два пістолети і набої слідчі знайшли не в його будинку, а в помешканні приходського священника Карашевича, якому Щавінський, як давньому знайомому, віддав заборонені предмети на зберігання. Саме за цей епізод управителя засудили до двох місяців тюрми, а Карашевича залишили під сильною підозрою і віддали під нагляд поліції. Крім того, на священника очікували дисциплінарні стягнення від церковного начальства.

Що стосується тютюну і причетності до заколоту, то ця інформація не підтвердилася, а донощик, міщанин Айзек Фосман, теж потрапив під поліцейський нагляд. Загалом ця історія закінчилася трагічно. Петра Щавінського навіть не встигли ознайомити з вироком – управитель втопився. Його тіло знайшли в ставку с. Гармаки. Що стало причиною смерті, в справі не сказано.

Однодворець Валеріян Кубаєвський, ревізор з пропінації в економії поміщика Соланського (с. Демівка Ольгопільського повіту) отримав два тижні арешту за зберігання пороху, куль і бойових капсулів. Підсудний запевняв, що зброї давно позбувся, коли вийшов відповідний закон, а декілька куль і трішки пороху залишилися з минулих часів.

Водночас слідство володіло інформацією про п'ять рушниць і вісім пістолетів, які Кубаєвський нібито давав для переробки ковалю Софрону Котляренку. Місцевий майстер поділився такими секретами в сільському шинку. Врешті-решт виявилося, що коваль просто забрехався, перебуваючи добряче напідпитку.

Півтора місяці під арештом мав відсидіти селянин Кароль Томчук із с. Гущинці Вінницького повіту. Він зберігав в лісі двоствольну рушницю. І хоча суд визнав, що Кароль володів зброєю "без політичної мети", повністю уникнути покарання йому не вдалося. Щоправда, відсидів Томчук лише місяць, бо теж потрапив під дію "всемилостивейшего" манівесту від 28 жовтня 1866 року з нагоди шлюбу цесаревича Олександра Олександровича.

Кримінальні справи за фактами зберігання зброї вказують на ще одну тенденцію: переважна більшість підсудних належала до дворянського стану, причому незаможної його частини. Це переважно офіціалісти, дрібні чиновники, відставні вояки. Йдеться про соціальну нішу, яка несла особливу загрозу для самодержавства.

Хоча траплялися винятки, і обвинувачення висувалися високовельможним особам. Так, в 1863 році під слідство потрапили княгиня Казимира Четвертинська і її донька Яніна. Їхнє родинне гніздо знаходилося в с. Антопіль Ямпільського повіту. Дворянкам інкримінували "приготовление разных снарядов к польскому мятежу", а Яніні ще й – "распространение между крестьянами непозволительных толков и сочувствие к польскому восстанию".

Під час обшуку поліція знайшла лише стару рушницю, сім сідел і 72 дерев'яні дрючки. Слідчі опитали челядь, а це майже 30 осіб, але ніхто жодних приготувань до заколоту не помітив: провіант заготовляли винятково для потреб двору, а дрючки призначалися для облаштування кущів у панському саду.

Водночас місцеві мешканці Йосип Жабицький і Василь Муха повідомили, що молода княгиня закликала селян не боятися поляків, тобто учасників повстання, і зустрічати їх не вилами та сокирами, а хлібом і сіллю. За її словами, коли утвердиться польське управління, стане легше жити, бо російська влада стягує занадто великі податки. Інші свідки не підтвердили покази Жабицького і Мухи, а Яніна всі звинувачення відкидала.

Справа княгинь Четвертинських набула широкого розголосу в дворянському середовищі, і київський генерал-губернатор взяв її під особистий контроль. Коли стали відомі нові деталі, було проведене додаткове слідство.

Врешті-решт Яніна Четвертинська отримала три місяці домашнього арешту за розповсюдження шкідливих чуток. Що цікаво, того ж року за вироком Київського поліцейського суду Яніна була засуджена до штрафу 350 рублів "за заявление польского патриотизма".

Життя трагічно склалося для молодої шляхтянки. Вона з дитинства захоплювалася музикою, навчалася у Венеції, Парижі, писала власні композиції і сама ж їх виконувала. Яніна також була талановитою поетесою, її вірші читали навіть при дворі Наполеона ІІІ.

Четвертинська вийшла заміж за волинського землевласника Адольфа Єловицького. Коли 1865 року в подружжя народився хлопчик, Яніна переплутала ліки, які дитині прописав лікар, і немовля померло. Княгиня не змогла пережити трагедію і у віці 25 років теж покинула цей світ.

У 1861 році царський уряд ухвалив ще декілька рішень для посилення репресивного державного механізму і боротьби з польським впливом. "Высочайше утвержденные правила" від 5 червня містили рекомендації та встановлювали юридичні норми на період запровадження воєнного стану. В свою чергу особливий правовий режим передбачав розгортання військово-польових судів.

"Высочайше утвержденные правила" від 9 серпня започатковували роботу поліцейських судів. Справи про незаконне зберігання зброї нерідко розглядалися саме військово-польовими судами, оскільки такі злочини могли мати політичне забарвлення. Були навіть випадки, коли відмінялися вироки цивільних судів і справи передавалися для повторного дізнання військовим.

Наприклад, Правлячий сенат 21 грудня 1864 року скасував рішення Палати про тримісячне ув'язнення відставного унтерофіцера Миколая Водзинського. Дворянин із с. Гірчична Ушицького повіту був засуджений за виробництво куль і бойових патронів.

В нього, крім набоїв і пороху, знайшли прилад для виливу куль, а свідки навіть бачили у Водзинського пістолет. Справу передали командиру 9 піхотної дивізії в м. Кам'янець для повторного розгляду.

 

Балтський військово-польовий суд розглядав справу дворян Царства Польського Болеслава Карпінського і Фауста Пухальського, котрі служили на Чорноминському (с. Чорномин Ольгопільського повіту – авт.) цукровому заводі, причому Карпінський виконував обов'язки директора виробництва.

Їх судили за зберігання зброї, виготовлення снарядів і "произнесение возмутительных слов". В результаті Карпінського вислали в Оренбурзьку губернію під нагляд поліції, а що сталося з Пухальським – невідомо. Справа керівників цукроварні мала продовження.

Помічника повітового справника Сташенка звинуватили в "слабом и медленном производстве обыска", шо дозволило підсудним знищити частину доказів, а пристава 2-го стану Ольгопільського повіту Вікентія Островського – "в слабом наблюдении за заводом".

На думку слідства, пристав умисно не звертав уваги на настрої осіб польського походження і своїми діями сприяв "зловременным проискам". 3 травня 1866 року Палата ухвалила рішення ув'язнити Островського на один рік без позбавлення прав, а Сташенка виправдала. Відомо, що Вікентій Островський відбував покарання в кишинівській фортеці.

В 1863 році Кам'янецький військово-польовий суд виніс вирок у справі родини Городецьких із с. Жабокрич Брацлавського повіту. Щенсного Городецького і його родича Августа Старжинського звинуватили в "злонамеренном хранении оружия, боевых снарядов и других вещей для мятежа", а старшого брата Владислава Городецького і лікаря Генріха Дов'яковського – в "знании о преступных замыслах против правительства и покрывании".

Згідно з "высочайшим повелением" від 11 травня 1863 року Щенсного і Августа позбавили дворянського достоїнства, всіх прав і вислали на поселення в Якутську область. Владислав і Генріх мали відсидіти пів року в казематі київської фортеці.

В іншій справі Подільського губернського правління фігурує відставний поручик Артюр Городецький, який теж був родом із с. Жабокрич. Напевне, йдеться про ще одного брата. Тим же "высочайшим повелением" від 11 травня 1863 року його позбавили дворянського звання, всіх прав і мали вислати в Сибір.

Проте етапування Артюра на схід відкладалося, бо він мав проблеми зі здоров'ям. Його двічі оглядала спеціальна медична комісія. Спочатку лікарі не рекомендували відправляти Городецького в дорогу, але після втручання цивільного губернатора, який вимагав терміново виконати рішення суду, комісія таки дала згоду. Городецького вислали в м. Тобольськ.

Згідно з матеріалами Подільської палати карного суду протягом другої половини 60-х років ХІХ століття за зберігання зброї і набоїв до кримінальної відповідальності притягалася ще низка мешканців Подільської губернії. Самодержавна влада намагалася максимально жорстко контролювати польське середовище, вдаючись до різноманітних заборон та дискримінації, головною метою яких було придушення польського духу і викорінення самої ідеї польської державності.






Принцип доміно. З чого почалася Велика Війна

Сім пострілів сербського студента Гаврила Принципа призвели до початку Першої світової війни. Але чому вбивство спадкоємця престолу Габсбургів мало такі катастрофічні наслідки для всього людства? Хто побачив, що політичні сили розставлені, як доміно, і запустив механізм, який перекроїв карту Європи?

Скаутське братерство Литви та України

На початку ХХ століття уся Литва і значна частина України перебувала під кількасотлітньою російською окупацію. Українцям, до певної міри, пощастило більше, бо частина українських земель входила також і до складу Австро-Угорської імперії, під більш демократичною владою, керованою з Відня австрійським імператором (цісарем). Саме тому український скавтинг зміг організуватись у 1911 році

Капітуляція Петра І, пенсія Кримському хану і боротьба за незалежність України

В 1700 році московити мали обрати нового патріарха. Замість цього Петро І відміняє патріархат і планує стати найвищим цивільним і релігійним лідером країни. Він оголошує себе рятівником християнського світу від ворогів Господа в Османській імперії. Вимагає передати йому ключі від Храму Гробу Господнього та інших святих місць в Єрусалимі. Коли йому це не вдається — він вирішує захопити Константинополь, щоб привласнити місто з витоками православ‘я, підкорити Візантійську імперію і отримати статус «Третього Риму». Мріє отримати титул імператора і бути похованим у Софійському соборі в Константинополі

Ватикан, витоки східної політики та війна в Україні

Католицька Церква свідомо визначила Східну політику, маючи дві можливості: або гостро протиставитися комунізму і «героїчно загинути» на тих землях, або «в динамічно змінній ситуації у світі шукати більш ефективних шляхів, які б привели до кінцевої перемоги»