Член РУП Дідковський – організатор Уралу

Він народився в Житомирі. Закінчивсь кадетський корпус в Києві. Друкував українські видання в Петербурзі. Повернувся в Україну для розгортання РУП. Закінчив університет в Женеві. Партизанив на Уралі, який вже добре пізнав. Саме він прийняв і поселив царську родину в Єкатеринбурзі, яка у подальшому була розстріляна. Його ім’я носить гора – одна з трьох найвищих на Уралі.

У спогадах про українську громаду в Петербурзі її очільник Олександр Лотоцький згадує, що "особливо теплі заховалися у мене спогади про молодого мого співробітника Бориса Володимировича Дідковського, студента електро-технічного інституту". І далі додає: "се була надзвичай працьовита, старанна та пунктуальна в праці людина. Кожну роботу, що брав він на себе, виконував так сумлінно, що після нього майже не залишалось нічого поправляти".

Лотоцький згадував Дідковського в контексті праці легальної організації, яка взялась системо долати заборони Емського указу 1876 року – використовуючи усі доступні можливості для видання української літератури. Товариство це організував генерал-українець Микола Федоровський і добився його реєстрації в міністерстві внутрішніх справ під назвою "Благотворітєльноє общество ізданія общеполєзних і дєшевих книг".

Задум генерала Федоровського полягав у тому, що в статуті прописувалось про "доступні" для простого люду книги і жодним чином не згадувалось, що малось на увазі українську мову. Саме це товариство у період з 1900 по 1905 рік видало, попри царську цензуру, масу книг українською мовою, які поширювались по всій імперії. А список близько 1000 членів, із розбивкою по губерніях, був по-суті довідником українських діячів того часу.

За спогадами Олександра Лотоцького саме над виданнями цього товариства працював Дідковський. "Зокрема цінний був він, як пильний коректор, для часу, коли книжки друкувалися російською "ярижкою", кореґування їх було не аби-якою працею. Поруч з участю у лєґальному видавництві Б. В. Дідковський працював і в конспіративній друкарні, де він був дуже корисним своїм друкарським досвідом".

В кінці свого короткого спогаду про Дідковського Лотоцький описав загадкову історію загибелі першого. "Незрозумілий для мене залишився сумний кінець сеї прегарної людини: пустившись у подорож до Італії, кинувся там у жерло Везувія"[1]. Нетипові обставини смерті такого активіста не можуть не зацікавити… Що ж це за чоловік такий був?

Виявилось, що Борис Дідковський був видатним геологом, педагогом і революціонером. Народився 1 травня 1883 року в Житомирі, в родині офіцера. З десятилітнього віку вісім років навчався в Київському кадетському корпусі (1893-1900), а опісля став студентом Санкт-Петербурзького електро-технічного університету.

В публічному громадському житті участі не брав. Натомість був одним із найбільш активних учасників підпільних студентських організацій. У свій автобіографії писав: "організовував виступи, сходки, страйки, хімічну обструкцію, бойкот правих студентів, маніфестації проти Японської війни та ін. Був членом різних нелегальних комітетів, закінчуючи вісімкою комітету Петроградського університету в 1904 році".

 
Автобіографія Бориса Дідковського

Вдало дотримувався засад конспірації, зокрема жодного разу не був заарештованим, окрім як під час масових затримань студентів. В автобіографії згадував, що "як одного з головних організаторів студентських страйків і взагалі руху, двічі тимчасово звільняли з інституту в 1902 і 1903 роках, а влітку 1903 року – назавжди". Свою революційну працю в університеті описував наступним чином (майже ідентично своє включення описував і майбутній міністр закордонних справ Української Держави Дмитро Дорошенко, який у той час теж навчався в Петербурзі):

"Весною 1901 року зачав допомагати без розбору і соціал-демократам, і соціал-революціонерам поширенням листівок, брошур і тому подібного. Виконуючи це за дорученням товаришів і знайомих із різних петроградських вищих технічних учбових закладів. Зимою 1901-1902 року я безумовно зблизився в діловій роботі з соціал-демократами… непомітно для себе став бібліотекарем нелегальної бібліотеки, поширюючи "Іскру" та інші видання… передавав доручення та явки і тому подібне".

У жодній із енциклопедичних довідок про Бориса Дідковського (в тому числі й в українській Вікіпедії), як і в російських статтях, – взагалі не згадується його "український слід"… Хоч про нього він залишив кілька абзаців своєї автобіографії, де зокрема вказав: "в Українському студентському клубі я був з групою Вл. Дсержановського, В[асиля] Добровольського, [Миколи] Скрипника, С[ергія] Тимошенка та інших (сюди ж повернувся після заслання Гл[іб] Бокій)".

Дмитро Дорошенко згадував, що Дідковський вступив в нелегальну Українську студентську громаду Петербурга восени 1903 року, разом з іншим електротехніком – чернігівцем Олександром Левчанівським. В тому навчальному році громаду реорганізовано, тобто поділено на гуртки по навчальних закладах, які самі приймали до себе нових членів. Вище перелічена Дідковським група скоріш за все була тим гуртком до якого він належав. Уся громада загалом була фактично місцевим осередком Революційної української партії (РУП).

Українська студентська громада в той час зростала. Чисельність виросла із 40 до 60 студентів. Співзасновником її був самостійник Сергій Шемет, а членами – окрім вже згаданого Дмитра Дорошенка – були, наприклад, відомі у майбутньому українські січеславські діячі Володимир Хрінніков та Іван Труба. А очолював громаду Василь Мазуренко – син заможного селянина (майбутній заступник міністра фінансів Української Держави, відтак посол УНР в Італії та Австрії)[2]. Брати Мазуренка творили основу РУП на теренах сучасного Донбасу.

 
Українська студентська громада в Санкт-Петербурзі, приблизно 1902 рік. В центрі – голова громади і майбутній чекіст Гліб Бокій (тримає в руці смушеву шапку), ліворуч від нього – Ольга Косач (у темному вбранні), далі ліворуч – брати-самостійники Володимир і Сергій Шемети

Однак були й ті, які "з головою" поступово поринали в російську соціал-демократію. А серед них, згадані Дідковським, Скрипник і Бокій – майбутні співтворці комуністичного режиму (у 1921 році до них приєднається й вище згаданий Мазуренко). Але станом на 1904 рік Українська студентська громада була єдиним товариством, до якого вступив невдовзі й майбутній ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов. Попри засилля пропозицій нелегальної праці від російських соціал-демократів Борис Дідковський обрав український рух.

"Весною 1904 р. – згадував далі Дідковський – мені запропонували поїхати в Київ для нелегальної праці в РУП (соціал-демократична Революційна Українська Партія). Упродовж 4 чи 5 місяців я набирав, робив корекцію і друкував листівки, переправляв літературу, двічі їздив за закордонною партійною літературою у Волинську губернію, і привозив її кошиками в Київ. Був відряджений в Ніжин в допомогу з підготовки і проведення страйку робітників сусіднього цукрового заводу, після чого знову повернувся в Київ"[3].

Із РУП Дідковський розсварився, оскільки відмовився набирати брошуру проти анархістів, "вважаючи помилковою (боротьбу вліво)". Повернувся в Санкт-Петербург. "Після розгрому в грудні революції 1905 року, внаслідок повної втрати пам'яті і уcкладення тифу (кінець жовтня-листопада) повинен був виїхати". До Італії, в Неаполь, де – за версією Олександра Лотоцького – кинувся у жерло вулкану Везувія. Насправді, "поправився тільки через пів року і восени 1906 року виїхав навчатись в Женеву".

 
Борис Дідковський

У 1913 році закінчив факультети фізико-математичних та природничих наук Женевського університету. Фінансування від батьків не отримував, були дні, що харчувався однією булкою. Разом із своїм науковим керівником швейцарським професором геології Луї Дюпарком (Louis Duparc) приїхав на Урал. Займався геологічними дослідженнями Північного Уралу. Проводив топографічну та геологічну зйомку, пошук і розвідку родовищ платини, золота, вугілля, заліза. Механізував видобуток платини.

В березні 1917 року повертається в політику. Стає депутатом губернської ради у Єкатиринбурзі (тепер це 4-те за чисельністю місто імперії). Швидко очолює впливову політичну групу, періодично виконуючи обов'язки голови ради. Формально був соціал-демократом ("більшовиком"), але очевидці твердили, що "скоріше був соціал-революціонером" (у 1905 році, вважається, коротко був членом цієї партії). Політичні погляди мав широкі, зокрема, у Швейцарії коротко – як сам згадував – брав участь у праці "серйозних анархістів, як лівої, активної групи, що діяла безпосередньо".

Коли більшовики евакуювали царську сім'ю із Тобольська, Дідковський був одним із тих, хто зустрічав її 30 квітня 1918 року в Єкатеринбурзі. "Цар, його дружина і дочка Марія сіли в автомобіль, з ними сів і Дідковський... Після приїзду в особняк Дідковський провів огляд речей, які приїхали" - згадував один із очевидців. Колишній цар Микола ІІ намагався протестувати, але безуспішно. Дідковський без двозначностей заявив йому: "тут Вам не Тобольськ". До розстрілу царської сім'ї не причетний, оскільки був у той час відсутній в регіоні.

Учасник громадянської війни на московщині – на стороні червоних. Восени 1918 року керував обороною Китлимо-Павдинского району, де працював після приїзду із Швейцарії. Командир партизанського загону. Потрапивши в оточення провів свій загін сніговим рейдом по гірських стежках у 300 кілометрів. З боями і при середній температурі повітря мінус 30 градусів. У 1919 році – начальник забезпечення 3-ї армії червоних, відтак комісар червоноуральської дивізії. Нагороджений грошовою премією за сприяння взяттю червоними Пермі та Омська.

 

З 1920 року – заступник, потім ректор Уральського держуніверситету та Уральського політехнічного інституту. Запобіг закриттю університету в період фінансової кризи, спричиненої більшовиками. За клопотанням Дідковського у серпні 1922 року Уральський обласний з'їзд працівників промисловості та транспорту вирішив надавати університету підтримку розміром 0,5% від загальної суми зарплат, що видавалась на великих заводах.

В університеті мав славу фанатика революції та аскета. Попри високі посади та великі зв'язки, у побуті Дідковський був невибагливим. Паралельно з викладацькою працею став одним із творців централізованої геологічної служби на Уралі. У 1922–1930 роках – заступник голови і голова Уралплану, у 1930-1936 роках – керуючий геологічним трестом. Більше 10 років був також членом президії облвиконкому. Організував адміністративно-економічне районування Уралу та генплан розвитку Уралу до 1941 року.

Репресований. 13 серпня 1937 року Бориса Дідковського розстріляли, як "активного учасника антирадянської терористичної організації правих на Уралі". Дружину Марію заслали в Хабаровськ, а сина віддали в сиротинець. У 1956 році Дідковського реабілтували, ще пізніше – дружина добилась повернення його імені одній із найвищих гір Уралу (1778 м). Наукова школа, створена українцем Дідковським, працює на Уралі до сьогодні. Подібна доля спіткала й друзів Дідковського по Украінській студентській громаді, які пішли шляхом творення комунізму - Микола Скрипник закінчив життя самогубством у 1933 році, а голова громади і чекіст Гліб Бокій ліквідований через кілька місяців після смерті Дідковського.



[1] Лотоцький О. Сторінки минулого. – Ч. 2. – Варшава, 1933. – С. 262-263.

[2] Дорошенко Д. Із моїх споминів про українську студентську громаду в Петербурзі в 1902-1905 роках // З минулого. – Т. 2. – Варшава, 1939. – С. 101.

[3] ГААОСО. – Ф. Р-1. – Оп. 2. – Д. 20163. – Л. 190.

Андрій Андрушків: "Дереву пам'яті потрібен гумус з історій"

Публічне інтерв'ю із магістром богослов'я, військовослужбовцем ЗСУ Андрієм Андрушківим у рамках виставки ГОЛОСИ Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

Котлета по-київськи. За лаштунками найганебнішої промови президента Буша

Сьогодні багато хто справедливо обурюється ідіотським меню на честь початку російського головування в Радбезі ООН. Саме це головування означає остаточний колапс світової безпекової архітектури. Раду Безпеки ООН очолює агресор. Тому котлета по-київськи у тому меню асоціюється із промовою, яку виголосив президент США Джордж Буш 1 серпня 1991 року у Верховній Раді України.

Вибір в умовах безнадії: Йосиф Зісельс у розмові із Мирославою Барчук

Подія за участі дисидента та громадського діяча Йосифа Зісельса і журналістки, телеведучої Мирослави Барчук відбулась 23 травня у просторі Українського ПЕН. Публікуємо текстову версію розмови на тему "Вибір в умовах безнадії", яку записала Таня Миронишена.

Степан Ленкавський: «Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за Неї»

6 липня виповнюється 120 років від дня народження Степана Ленкавського, одного із засновників та ідеологів Організації українських націоналістів, автора "Декалогу ОУН", в якому він виклав основні морально-етичні засади учасника національно-визвольних змагань. Саме принципова і непримиренна позиція до ворогів української державності послужила підставою для заведення на нього органами нкгб оперативної справи і планування заходів щодо його ліквідації.