Чи може без історії існувати повноцінна нація?

Дискусія навколо пам’ятника «Родины-матери» насправді лише продемонструвала, що й за тридцять років незалежності ми не те, що не осмислили, а навіть не проговорили суттєві речі. Одна з дописувачок, скажімо, написала: іменувати цей монумент "Батьківщиною" - все одно, що називати УРСР "повноцінним та нормальним етапом української державності". Інші йдуть ще далі – не зупиняючись на дискусії про повноцінність чи "нормальність" радянської "ерцаз-державності", оголошують, що вона взагалі не є частиною української історії – хіба лише періодом окупації.

 

Дискусія навколо пам'ятника "Родины-матери" насправді лише продемонструвала, що й за тридцять років незалежності ми не те, що не осмислили, а навіть не проговорили суттєві речі.

Одна з дописувачок, скажімо, написала: іменувати цей монумент "Батьківщиною" - все одно, що називати УРСР "повноцінним та нормальним етапом української державності". Інші йдуть ще далі – не зупиняючись на дискусії про повноцінність чи "нормальність" радянської "ерцаз-державності", оголошують, що вона взагалі не є частиною української історії – хіба лише періодом окупації.

Наступний крок – згадати, що й за Російської імперії Україна була окупована, а тому тогочасна історія теж "не зовсім українська". Такими темпами наша минувшина взагалі може перетвортися на якійсь "огризок" - зрештою і період Великого князівства та Речі Посполитої є бажаючи оголосити "часом під чужою владою".

Виникає питання - чи може з подібним огризком замість І чи не є бажання заплющити очі на неприємні комусь (чи усім разом) сторінки минулого намаганням уникнути складних запитань і відповідальності за них? Бо "писали" їх, зрештою, не самі лише зайди, а й ті ж українці - навіть якщо їм диктували ззовні.

Це були колаборанти? Значною мірою. Але колаборанство не є чиєюсь національною рисою. Чи варто діяти як французи, які в слушний момент "забули", що крім France combattante існував режим Віші, і на його боці принаймні кілька років після 1940 року була більшість їхніх співвітчизників (і не лише мовчазна)?

Ще гірше, якщо замість того, щоб осмислювати ці сторінки, просто зарахувати їх до українських as default. Чи навіть намагатися ними пишатися – бо наше, знову ж таки вже за визначенням, є "добрим і великим". Ось тоді і виходить як з одним із вітчизняних переробників агропродукції, якій з гордістю вивів на своємо логотипі дату голодомору ("А що таке? Наше підприємство саме тоді і заснували"). Власне, такий підхід я б назвав "російським", вже вибачте.

Чи може бути інший шлях, який можна умовно назвати "німецьким"? Сподіваюся, що так. Хоча тут, звісно не обійшлося без "зовнішнього виховання" - їм просто не дають ані забувати чорні сторінки їхнього минулого, ані тим більше пишатися ними. Але результат, принаймні, влаштовує. Не хочеться тільки, щоб розуміння приходило через світову війну.

Олексій Мустафін: Останній трибун Рима. Любові й ненависті Коли ді Рієнцо

Історія знає чимало прикладів, коли народний улюбленець здобуває владу - і перетворюється на деспота та здирника. А після смерті про нього згадують як про героя-мрійника й зводять йому пам'ятники. Саме так сталося з Ніколо Габріні, більше відомого у світі під іменем Кола ді Рієнцо.

Олексій Мустафін: По каву на Страдуні. Військова авантюра, яка зламала Югославію

Однією з ключових подій хорватської Війни за незалежність і розпаду "другої" Югославії стала облога Дубровника. Міста, яке ще з 1972 року було демілітаризоване і формально перебувало під захистом ЮНЕСКО. Попри це командування югославської армії вирішило встановити над ним військовий контроль. Надто спокусливою йому здавалася перспектива "відрізати" від Хорватії усю Південну Далмацію.

Сергій Громенко: Історія російського імперіалізму і колоніалізму (чернетка гранднаративу). Частина ІІ

У період 1917–1921 рр. відбувся колапс Другої російської імперії, а контрольована більшовиками територія у 1918–1919 рр. стиснулася до меж XVI століття. Своє прагнення незалежності продемонстрували більшість народів колишньої Росії, і деяким з них вдалося створити власні держави. Через це пройшли всі переможені у Першій світовій війні імперії.

Олексій Мустафін: Формула миру, вагітна війною. Спроба примирити протестантів з католиками, яка ще більше посварила їх між собою

Закон Священної Римської імперії, схвалений рейхстагом 1555 року в Авгсбурзі, у світі більше відомий під іменем Авгсбурзького релігійного миру. Адже він вперше – і фактично, і юридично - визнав за підданими імператора, які були християнами, право обирати конфесію.