Чи може без історії існувати повноцінна нація?

Дискусія навколо пам’ятника «Родины-матери» насправді лише продемонструвала, що й за тридцять років незалежності ми не те, що не осмислили, а навіть не проговорили суттєві речі. Одна з дописувачок, скажімо, написала: іменувати цей монумент "Батьківщиною" - все одно, що називати УРСР "повноцінним та нормальним етапом української державності". Інші йдуть ще далі – не зупиняючись на дискусії про повноцінність чи "нормальність" радянської "ерцаз-державності", оголошують, що вона взагалі не є частиною української історії – хіба лише періодом окупації.

 

Дискусія навколо пам'ятника "Родины-матери" насправді лише продемонструвала, що й за тридцять років незалежності ми не те, що не осмислили, а навіть не проговорили суттєві речі.

Одна з дописувачок, скажімо, написала: іменувати цей монумент "Батьківщиною" - все одно, що називати УРСР "повноцінним та нормальним етапом української державності". Інші йдуть ще далі – не зупиняючись на дискусії про повноцінність чи "нормальність" радянської "ерцаз-державності", оголошують, що вона взагалі не є частиною української історії – хіба лише періодом окупації.

Наступний крок – згадати, що й за Російської імперії Україна була окупована, а тому тогочасна історія теж "не зовсім українська". Такими темпами наша минувшина взагалі може перетвортися на якійсь "огризок" - зрештою і період Великого князівства та Речі Посполитої є бажаючи оголосити "часом під чужою владою".

Виникає питання - чи може з подібним огризком замість І чи не є бажання заплющити очі на неприємні комусь (чи усім разом) сторінки минулого намаганням уникнути складних запитань і відповідальності за них? Бо "писали" їх, зрештою, не самі лише зайди, а й ті ж українці - навіть якщо їм диктували ззовні.

Це були колаборанти? Значною мірою. Але колаборанство не є чиєюсь національною рисою. Чи варто діяти як французи, які в слушний момент "забули", що крім France combattante існував режим Віші, і на його боці принаймні кілька років після 1940 року була більшість їхніх співвітчизників (і не лише мовчазна)?

Ще гірше, якщо замість того, щоб осмислювати ці сторінки, просто зарахувати їх до українських as default. Чи навіть намагатися ними пишатися – бо наше, знову ж таки вже за визначенням, є "добрим і великим". Ось тоді і виходить як з одним із вітчизняних переробників агропродукції, якій з гордістю вивів на своємо логотипі дату голодомору ("А що таке? Наше підприємство саме тоді і заснували"). Власне, такий підхід я б назвав "російським", вже вибачте.

Чи може бути інший шлях, який можна умовно назвати "німецьким"? Сподіваюся, що так. Хоча тут, звісно не обійшлося без "зовнішнього виховання" - їм просто не дають ані забувати чорні сторінки їхнього минулого, ані тим більше пишатися ними. Але результат, принаймні, влаштовує. Не хочеться тільки, щоб розуміння приходило через світову війну.

Артем Петрик : "Міжвоєнна Литва: час та конституції"

У ХХ столітті Литва пережила драматичну історію державного будівництва: від проголошення незалежності у 1918 році – до радянської окупації, втрати суверенітету, а згодом – відновлення державності на початку 1990-х років. Усі ці етапи супроводжувалися спробами закріпити нову політичну реальність у конституційній формі. Саме тому історія литовських конституцій – не лише правова, а водночас глибоко політична, національна й символічна. Вона є свідченням боротьби за право на незалежність, самовизначення та демократію.

Олексій Мустафін: Опір як доказ. Ліга захисту прав "непоміченої" нації

"Не було, немає і бути не може" - формула, з якою влада Російської імперії відмовляла в існуванні українській мові, насправді не є унікальною в історії Східної Європи. Майже в той самий час, коли на світ з'явилися Валуєвський циркуляр та Емський указ, німецький канцлер Отто Бісмарк не менш категорично стверджував, що "не існує ніякої албанської нації".

Радомир Мокрик: "Приклад російського шовінізму"

Тепер вся ця критика Булгакова насправді не виникла на порожньому місці. Вже тоді, коли в кінці 1920-х "Дні Турбіних" ставили в московських театрах, серед діячів української культури це викликало скандал і обурення. І це дуже важливо розуміти. Зараз це не намагання "переписати історію" чи "боротися з культурою". Це фактично повернення до дискусії, яка точилася вже дослівно сто років тому.

Олексій Мустафін: Шведська Мінерва. Королева, якій свобода була миліша за владу

Зречення монархів і в наші часи трапляються не часто, а кілька століть тому кожний такий випадок здавався чимось і справді екстраординарним. Проте рішення шведської королеви Христини вважали взагалі унікальним – хоча б тому, що вона сама наполягала на "відставці"– всупереч настроям придворних та парламенту.