Чи може без історії існувати повноцінна нація?

Дискусія навколо пам’ятника «Родины-матери» насправді лише продемонструвала, що й за тридцять років незалежності ми не те, що не осмислили, а навіть не проговорили суттєві речі. Одна з дописувачок, скажімо, написала: іменувати цей монумент "Батьківщиною" - все одно, що називати УРСР "повноцінним та нормальним етапом української державності". Інші йдуть ще далі – не зупиняючись на дискусії про повноцінність чи "нормальність" радянської "ерцаз-державності", оголошують, що вона взагалі не є частиною української історії – хіба лише періодом окупації.

 

Дискусія навколо пам'ятника "Родины-матери" насправді лише продемонструвала, що й за тридцять років незалежності ми не те, що не осмислили, а навіть не проговорили суттєві речі.

Одна з дописувачок, скажімо, написала: іменувати цей монумент "Батьківщиною" - все одно, що називати УРСР "повноцінним та нормальним етапом української державності". Інші йдуть ще далі – не зупиняючись на дискусії про повноцінність чи "нормальність" радянської "ерцаз-державності", оголошують, що вона взагалі не є частиною української історії – хіба лише періодом окупації.

Наступний крок – згадати, що й за Російської імперії Україна була окупована, а тому тогочасна історія теж "не зовсім українська". Такими темпами наша минувшина взагалі може перетвортися на якійсь "огризок" - зрештою і період Великого князівства та Речі Посполитої є бажаючи оголосити "часом під чужою владою".

Виникає питання - чи може з подібним огризком замість І чи не є бажання заплющити очі на неприємні комусь (чи усім разом) сторінки минулого намаганням уникнути складних запитань і відповідальності за них? Бо "писали" їх, зрештою, не самі лише зайди, а й ті ж українці - навіть якщо їм диктували ззовні.

Це були колаборанти? Значною мірою. Але колаборанство не є чиєюсь національною рисою. Чи варто діяти як французи, які в слушний момент "забули", що крім France combattante існував режим Віші, і на його боці принаймні кілька років після 1940 року була більшість їхніх співвітчизників (і не лише мовчазна)?

Ще гірше, якщо замість того, щоб осмислювати ці сторінки, просто зарахувати їх до українських as default. Чи навіть намагатися ними пишатися – бо наше, знову ж таки вже за визначенням, є "добрим і великим". Ось тоді і виходить як з одним із вітчизняних переробників агропродукції, якій з гордістю вивів на своємо логотипі дату голодомору ("А що таке? Наше підприємство саме тоді і заснували"). Власне, такий підхід я б назвав "російським", вже вибачте.

Чи може бути інший шлях, який можна умовно назвати "німецьким"? Сподіваюся, що так. Хоча тут, звісно не обійшлося без "зовнішнього виховання" - їм просто не дають ані забувати чорні сторінки їхнього минулого, ані тим більше пишатися ними. Але результат, принаймні, влаштовує. Не хочеться тільки, щоб розуміння приходило через світову війну.

: Роджер Вікер: "Путін насміхається з мирного процесу"

"Коли Путін усміхається американським переговірникам і вдає з себе нашого друга, у нас немає жодних підстав усміхатися йому у відповідь". Впливовий республіканський сенатор Роджер Вікер, голова комітету збройних сил, виголосив промову на підтримку України — наступного дня після коментаря Дональда Трампа про те, що це Україна гальмує мирний процес.

Віталій Скальський: Записаний у мертві: крутянець Пітенко пережив власний некролог

Його ім’я опинилося серед загиблих під Крутами, але документи вперто свідчать про інше. Миколу Пітенка оплакали як крутянця, хоча він, імовірно, вижив, повернувся до навчання й збудував кар’єру в радянській медицині. Як так сталося, що одна людина одночасно належить і до списку полеглих, і до живих?

Олексій Мустафін: Диваки в циліндрах. Мода, що програла суспільному поступу

15 січня 1897 року лондонський часопис Evening News розповів своїм читачам історію появи предмета гардеробу, який ми зазвичай називаємо циліндром, а британці - "довгим" чи "високим капелюхом". За твердженням автора газетної колонки вже сам факт першої появи на вулицях столиці людини в незвичному головному уборі викликав скандал. І її навіть присудили до штрафу за порушення громадського порядку.

Пилип Іллєнко: "Молитва за гетьмана Мазепу" Юрія Іллєнка. Фільм, який забороняли більше, ніж показували

Закон, на підставі якого Держкіно України у 2025 році заборонило фільм "Молитва за гетьмана Мазепу", у свій час виконав поставлені перед ним задачі і став ефективним інструментом зміни ландшафту ринку та дав можливість розвинутися українському сучасному кінематографу. Саме після застосування його дійсно недосконалих у формулюваннях, але необхідних правових механізмів, стрічка "Молитва за гетьмана Мазепу" потрапила в прайм-тайм і топ-рейтинги українського телебачення у 2016 році.