Влад Троїцький: «В Україні починає формуватися традиція усвідомлення генезису»

У Музеї історії міста Києва проходить виставка "Щоденники мирних: голоси тих, хто вижив, і тих, хто ні". Це документальний проєкт Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова, який збирає та зберігає найбільшу у світі добірку свідчень про війну в Україні. Натепер Музеєм зібрано вже понад 130 тисяч історій. 

У рамках виставки відбулося публічне інтерв'ю з Владом Троїцьким, театральним режисером, засновником театру "ДАХ" та фестивалю GOGOLFEST, лідером музичних проєктів Dakh Daughters, Dakhabrakha та Nova Opera.

Тема бесіди — "Антидот маніпуляціям через культуру і мистецтво". Під час розмови йшлося про різні аспекти культури пам'яті, тонкощі формування українського міфу і роль мистецтва у боротьбі під час війни.

Інтерв'ю модерувала Наталія Ємченко, директорка з комунікацій System Capital Management, членкиня наглядової ради Фонду Ріната Ахметова.

Наталія Ємченко: Рік тому ми презентували мультимедійний простір Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова. Імерсивна виставка ГОЛОСИ, яку відвідали тисячі людей, була реалізована саме за продюсерської підтримки Влада Троїцького, і ми дуже вдячні за цю співпрацю. Звідси — перше питання: що таке культура пам'яті у контексті збереження правди про війну?  

Влад Троїцький: Пам'ять — це частина культури.

У 2024 році у межах фестивалю "Gogolfest. Pokrova" у Запоріжжі ми втілили у життя проєкт, інсталяцію, присвячену полеглим захисникам України, вона називається "Дерево пам'яті". Під час її створення я чув меседжі про те, що меморіалізацією треба займатися вже після війни.

Я категорично з цим не згоден. Бо і для родичів загиблих, і для побратимів військових важливим є розуміння, що до тебе є повага. Цю повагу можна проявити, організувавши певне місце, не цвинтар, а саме публічний простір, де люди можуть прожити і сум, і надію.

Не пам'ятаючи, ти знищуєш свою гідність, бо знищуєш камертон, що об'єднує громадян і дає відчуття, що ми — країна, в якій є гідність, повага і людяність.

У сучасному світі руйнуються цінності — ми всі спостерігаємо, як те, що недавно було взірцем, сьогодні таким не є. У деяких країнах перемагають крайні праві сили з їхніми радикальними гаслами. 

Багато сучасних процесів нагадують ті, що передували Другій світовій війні. З одного боку, в Європі присутній страх, аби історія не повторилася. З іншого — немає усвідомлення того, що це повторення вже є.

Треба розуміти, що все це — частина нашої пам'яті. Але ця пам'ять потребує переосмислення і трансформації для кращого усвідомлення процесів довкола.

Наталія Ємченко: Яку роль мають відігравати культура і мистецтво у боротьбі під час війни?

Влад Троїцький: Слово "мають" не дуже доречно — тут йдеться про "бажано". Бажано, щоби культура і мистецтво були камертоном.

Всі зараз у сильному стресі, кожному потрібно мати можливість видихнути. Людина йде на творчий захід просто щоби відволіктися і бодай кілька годин не думати зокрема про війну.

На сьогодні лекції або настанови не працюють — ніхто не любить повчання чи менторства. А от коли ти торкаєшся почуттів через мистецтво, коли люди починають думати серцем — саме в цей момент і може вибудуватися внутрішній камертон. Наступний етап — налаштування цих камертонів, щоб утворилась поліфонічна симфонія.

Наталія Ємченко: Як сформувати сучасний український міф?

Влад Троїцький: Виключно з допомогою мистецтва. Міф сучасної України на цю мить ще не кристалізований.

Ми маємо справу з системним ворогом, який використовує витончені технології і єзуїтські методи руйнування суспільства, як у нас, так і за кордоном, для того, щоби розділити й фрагментувати його.

Призначення митців розуміти цю небезпеку, але одночасно розуміти й те, що трагічна історія триває. Ти працюєш з пам'яттю, яку не можеш зафіксувати. Її не можна залити бетоном, це має бути відкритий код, з усвідомленням, що все відбувається в розвитку.

Крім цього, світ не любить жертв і нещасних, світ любить героїв. І неважливо — переможець ти у війні чи ні, головне, що ти — герой. Ті самі триста спартанців програли свою битву, але ми пам'ятаємо їх, і з точки зору міфу вони — переможці.

Інший приклад — кейс єврейського народу. Можна сказати — з усією повагою — що вони зробили міф із Голокосту. На сьогодні це світовий наратив, слово, яке є в лексиконі всього світу. Це величезна жертва, але водночас ніхто не сприймає євреїв, як жертв — вони є героями.

Нам конче потрібний міф переможця, і основа для нього є. Для мене справжнє диво, що у 2022 році Україна вистояла. Зараз ми мало згадуємо 2014 рік, але тоді так само, шансів на те, що втримається низка міст майже не було. За цим дивом багато людей, героїв які створили цю історію перемоги.

Наталія Ємченко: Як правильно протистояти міфу про "велику російську культуру"?

Влад Троїцький: Шлях тільки один: вибудовувати свій український міф, і одночасно — системно займатися деструкцією міфу про російську культуру — абсолютно штучно створеному.

Але діяти тут треба дуже обережно, адже cancel culture (культура заперечення — ред) у цьому контексті може сприйматися в Україні, але стверджуючи її за кордоном ти виглядатимеш, як ображена людина — і автоматично програєш.

Це розмова завжди про аналіз і про факти. Коли я веду риторику із журналістами чи культурними діячами за кордоном, акцентую на тому, що до початку ХХ століття ніхто в Європі і у світі взагалі нічого не знав про російську літературу, наприклад.

Тільки у ХХ столітті почалося її просування. У радянському союзі були технологи, які використовували лівий сентимент у західному суспільстві — саме через нього відбувалося проштовхування російської культури.

Потім з'явилося "россотрудничество". До 2008 року ця організація, із розвиненою інфраструктурою інституцій, мала інші назви, але не сутність: просувати російську музику, літературу, балет тощо. Саме тут з'явилася система так званих "корисних ідіотів". Автором цього терміну, який досі не втратив актуальності, є лєнін.

І тут є речі, яким варто повчитися у ворога. Наприклад, купа російських митців втекли з росії. Але росія все одно їх завжди "маркує", як частину своєї культури.

Наталія Ємченко: Особливо після їх смерті.

Влад Троїцький: Так. А ми собі іноді дозволяємо сказати щось на кшталт, що "Гоголь — не наш". Як це не наш?!

Якщо проаналізувати його творчість, ми побачимо, що головні герої "Малоросійського циклу" із "Вечорами на хуторі", "Вієм", "Ніччю перед Різдвом" тощо — це сильні, глибокі люди. Страшні, але справжні та живі.

А коли він починає працювати у Петербурзі — це повісті "Шинель", "Ніс" — там з'являється якась "дрянь", "погань", а не людина. Хтось із російських критиків сказав: "Всі ми вийшли з гоголівської "Шинелі"". Це страшна фраза, якщо вдуматися. Бо хто такий Акакій Акакійович? Ви б хотіли мати з ним спільні риси, як із особистістю? Вибачте, я — ні.

Взагалі, вся російська література — про "непотрібних", "зайвих" людей. Там немає жодного позитивного героя. І в цьому її унікальність.

Наталія Ємченко: Що було би правильно робити Україні, аби наша культура не лише відігравала велику роль, а й дозволила нам вистояти, перемогти і зберегти історичну пам'ять?

Влад Троїцький: Культура і мистецтво це потужна зброя, і ставитися до неї треба відповідно — як до стратегічної галузі. Це питання не грошей, а саме питання ставлення, розуміння: чи це тільки інтертеймент (індустрія розважального характеру — ред.), чи це основа, яка формує суспільство і створює міфи, які об'єднують державу і людей.

У нас тільки-но починає вибудовуватися традиція усвідомлення нашого генезису. Наприклад, за останні кілька років вдалося відкрити широкому загалу історію про Розстріляне відродження і показати, що це був потужний рух, а не купка дивних митців. 

Разом з тим є багато прикладів пострадянського підходу до подання історії — ми не завжди усвідомлюємо, на чиїх плечах ми стоїмо, хто наші вчителі?

Ті самі постаті Лесі Українки, Івана Франка, багатьох інших на сьогодні "залиті у бетон", — тобто, меморіалізовані, але не відкриті для сучасної культури.

Або ж історія про Театр корифеїв. Саме він надихнув Станіславського на створення МХАТу. Тобто, це від початку був кейс українських митців, але радянський союз цілеспрямовано руйнував історію про Театр корифеїв.

Перед Другою світовою війною в Україні був неймовірно сильний культурний рух. У Харкові — на той момент українській столиці — друкувалося близько 100 (!) товстих літературних журналів. У Києві тоді ж працювало понад 100 театрів — і це при тому, що населення було значно меншим, ніж зараз, десь 300-400 тисяч людей — зараз тут живе орієнтовно 5 млн людей, а театрів — не більше 50. 

Наталія Ємченко: Це і є про пам'ять — нас вчили не пам'ятати.

Влад Троїцький: Так. Є розповсюджена думка, що українська культура від початку "кустарна": її створювали самородки, які всьому навчилися самі. Але це неправда.

Треба знати, хто твій учитель, яка традиція за тобою стоїть, як вони перетинаються, і як із них проростають нові покоління. Це надважливо.

Наталія Ємченко: Тобто, коли сучасне мистецтво звертається до тем із минулого, це не про сентимент, це саме про повернення собі пам'яті і частини міфу. А творчість яких сучасних митців виділяється у цьому контексті?

Влад Троїцький: Українська література зараз у розквіті. Серед особисто моїх улюблених авторів — Тарас Прохасько, Юрій Іздрик, Мирослав Лаюк, всі вони фантастичні письменники. Безумовно, Сергій Жадан — непересічна постать, як письменник і як громадський діяч.

Є багато яскравих молодих поетів та музикантів, ті самі "Пиріг і Батіг", "Шмальгаузен" та інші.

Не можу не навести гурт Dakhabrakha. Його феномен у тому, що етнічне коріння — енергія землі, сконцентрована у фольклорі — накладається на мислення сучасної академічної музики, комбінується з обертонами світового фольклору і загалом дає урбаністичне звучання. Це як огранка, яка підкреслює діамант.

Зараз починається відкриття української музичної традиції 1960-х років — цим займається, зокрема, співачка Мар'яна Головко, Софійка Баскакова із "Даху" теж це робить. Тут важливо не просто якісне аранжування, а саме переосмислення музики й налаштовування її на майбутнє.

Наталія Ємченко: А з точки зору театру? Зараз всі говорять про режисера-постановника Івана Уривського… 

Влад Троїцький: Я дуже радію, що нарешті з'явився міф великого українського театру. Я не обговорюю смак — подобається щось мені особисто, чи ні. Але я дуже поважаю те, що роблять, зокрема, Іван Уривський, Давид Петросян, Тамара Трунова, Макс Голенко.

Водночас з'явилося й розуміння сучасної академічної української музики — є багато композиторів світового рівня.

Наталія Ємченко: Міф про мистецтво — велика зброя. А яка роль мистецтва у збереженні правди?

Влад Троїцький: Правда — поняття екзистенційне і непросте.

Всі ми чули абревіатуру ІПСО, але мало хто розуміє сутність цього явища. Я й сам сприймав цей термін доволі примітивно, як фейк чи інформаційний вкид, аж доки не дослідив питання.

У 1960-х роках ХХ століття у СРСР почався рух так званих методологів. Серед його натхненників — філософ Георгій Щедровицький. Пізніше його син тісно співпрацював із Сергієм Кирієнком — молодим прем'єром при Єльцині, а тепер сірим кардиналом кремля. Сутність системи така: є аналітичний центр, який шукає тригери, больові точки у суспільстві — використовує органічні або створює штучні. І системно, з різних боків, тисне на них. Причому це робиться не під російським прапором, а навпаки, під личиною "свого". Тема — будь-яка: патріотична — за неньку-Україну- Німеччину-Угорщину, екологічна, ЛГБТ, права людини… Використовується все, що викликає сильні емоції.

Мета — максимально фрагментувати суспільство, сформувати ізольовані "бульбашки". Бо людина, постійно отримуючи тиск на "рану", перестає адекватно сприймати дійсність і реагує тільки на біль.

Наталія Ємченко: Тобто, мова, по суті, про рефлекторне управління?

Влад Троїцький: Так, це друга назва цієї методології. Американці теж намагалися працювати з подібними техніками, але вони концентрувалися на еліті. А росіяни працюють з народом із глибинки, і в цьому випадку дійсно вдається створювати ці бульбашки: люди постійно відчувають, що у них немає виходу і звідусіль лунають тільки погані новини.

Ці спекуляції, які почалися в ХХ столітті, є й зараз — чітко простежуються маргінальні рухи, які впроваджують ці методології, інколи — дають гроші на їх просування. Мета — готувати підґрунтя для появи та укріплення "хибних камертонів" у суспільстві.

Наталія Ємченко: Зараз ви запускаєте проєкт "Антидот". Розкажіть, про що він, у чому його ідея?

Влад Троїцький: Це не проєкт, це, скоріше, рух, який матиме багато напрямків. Його головна задача — надати суспільству щеплення проти маніпуляцій через мистецтво.  

Насамперед мова про напрацювання критичного мислення. Адже спростування або фактчекінг нерідко навпаки, підсилюють вплив відточених десятиліттями технологій. А мистецтво, повторю, завжди торкається емоцій, і тому цей досвід точно запам'ятовується. 

Перша складова цього руху — власне мистецька. У кінці вистави, концерту чи виставки завжди лунатиме пояснення — які факти тут були використані і чому треба бути обережним із інформацією. 

Друга частина — пробудження камертона людяності, відродження цінностей, які зараз руйнуються, починаючи від "поваги" і "співчуття" і завершуючи "чемністю". Вони пробуджуються тоді, коли спочатку вдалося торкнутися серця — і потім проговорити свої почуття.

Звідси випливає ще один компонент напрямку "Антидот" — це напрацювання культури діалогу. Хто у нас навчає людей не тільки говорити, а й чути іншого? Ми і в житті нерідко спілкуємося з функцією, а не з людиною. Навіть у своїй родині — "дружина", "батько" тощо. Бачити іншого — і чути його —  це щоденна праця.

Крім цього, зараз у суспільстві утворилося чимало розломів — між цивільними та військовими, тими, хто виїхав, і тими, хто залишився. Відтак один із напрямків присвячуватиметься лікуванню цих розломів — створенню парасольки, яка допоможе людям пройти через цей період в житті та історії.