Вінстон Черчилль: "Совєтська загроза вже замінила собою нацистського ворога…"

Вінстон Черчилль 

На тлі важливої ювілейної дати 80-ї річниці завершення Другої світової війни варто згадати про одну з ключових постатей тих подій – прем'єр-міністра Великої Британії Вінстона Спенсера Черчилля – харизматичного політика, який понад усе в своєму житті нероздільно й повсякчас дбав про свій власний престиж та престиж Великої Британії, а перемогу над її ворогами вважав своєю власною справою, зумівши реалізувати з блискавичною енергійністю свою дитячу мрію – за умови можливості мати два життя – одне прожити як політик, друге – як воєначальник.

Враховуючи досягнення В. Черчилля у боротьбі з Гітлером, надзвичайно популярним є кут подачі постаті прем'єр-міністра Великої Британії як героя, який, рятуючи свою країну від нацизму – врятував цивілізацію. Однак, що дуже важливо, не лише Вінстон Черчилль вважав, але це визнавали й прибічники Гітлера, що якби уважно прислухались до застережень Черчилля, які він увесь час безупинно і наполегливо почав висловлювати ще у середині 30-х років щодо темпів озброєння Німеччини на фоні роззброєнь решти країн й почали вчасно реагувати на ці перші тривожні дзвіночки, то нацистській Німеччині би не вдалось провернути своє шахрайське переозброєння всупереч Версальському мирному договору й наростити колосальний військовий потенціал, розбудувавши свої знамениті військово-повітряні сили Люфтваффе під керівництвом Ґермана Ґерінґа, адже Німеччині заборонялось мати такий рід військ та здійснювати призов на регулярну військову службу.

Звіряючись щоденнику, Й. Ґеббельс зауважив, що "пройнявся повагою до Черчилля, бо у цьому чоловікові героїзм химерно поєднується з підступністю. Якби він прийшов до влади 1933 року, ми не домоглися б того, що маємо зараз. І, гадаю, він іще влаштує нам кілька неприємностей. Однак ми з ними впораємося. І все-таки до нього не слід ставитися так несерйозно, як ми звикли^[1]". Згодом, коли Третій "тисячолітній" Рейх доживав свої останні дні й був очевидний масштаб завданих "неприємностей" – "Полум'яр" пропаганди, змінивши риторику, писав, що Черчилль із неронівським задоволенням споглядає падіння їх імперії та ввійде в історію як Герострат Європи, який "убив собі в голову знищити Німеччину^[2]…".

У першому томі своїх мемуарів про Другу світову Вінстон Черчилль, називаючи її "непотрібною війною", детально описує важливі етапи, які були пропущені "на нашому довгому шляху від безпеки до щелеп Смерті". "Озираючись назад, –зазначав він, – дивуюся тому довгому часові, який був нам дарований у 1933 і навіть 1934 році. Британія ще мала змогу створити військово-повітряні сили, які накинули б необхідні обмеження амбіціям Гітлера або, можливо, дали б змогу військовим командирам Німеччини контролювати його насильство^[3]". Він був переконаний, якби "союзники ще на ранніх стадіях, аж до ремілітаризації Рейнської області в 1936 році, чинили Гітлеру належний опір, то "фюрер був би змушений відступити і з'явився б шанс для певних німецьких груп, особливо з верховного головнокомандування, звільнити Німеччину від того маніакального режиму, який все більше в ній утверджувався".

Ці втрачені роки, які позначились втратою військового паритету, зокрема в повітрі, напередодні катастрофи назвуть "роками, які зжерла сарана", а Черчилль скаже, що мав настати Армагедон, щоб його призначили на посаду.

Відтак, поки Німеччина озброювалась із карколомною швидкістю – Англія потонула у пацифістських мріях… До того ж, у Британії так боялись розізлити Гітлера правдивими словами про нацизм, що газета "Evening Standard" не лише виступила проти заклику Черчилля до колективних дій для стримування німецької агресії, але й скасувала з ним контракт на публікацію його статей кожних два тижні… Черчилля тоді називали "палієм війни", який "знаходив хворобливу насолоду в панічних настроях" і дотримувались позиції, що "його треба тримати на ланцюгу^[4]".

Певного сатиричного відтінку кампанії, спрямованої на "умиротворення" В. Черчилля, додав виступ тодішнього прем'єр-міністра Стенлі Болдуїна, який, намагаючись принизити Черчилля та зменшити його авторитет, не полінувався й спеціально підготував пасаж для своєї промови: "Коли Вінстон народився, над його колискою злетілися кілька фей із дарами – уява, красномовство, працьовитість, гарні здібності, а потім прилетіла одна фея й заявила: "Жодна людина не має права на таку кількість дарунків", схопила його і так струсонула, що з усіма цими дарами йому стало бракувати тверезості суджень і мудрості. І саме тому, хоч ми із захопленням слухаємо його в нашій Палаті, ми не дослухаємося до його порад^[5]".

Так, до його порад вперто не дослухались… Невілл Чемберлен – наступний прем'єр-міністр – взагалі, на вимогу Черчилля у лютому 1939 року створити Міністерство військових поставок для "нагромадження стримуючих засобів проти агресора", відповів, що "у деяких країнах Європи його вважають страховиськом №1", тоді, як сам позиціонував себе великим миротворцем.

Черчилль із Невіллом Чемберленом

wikipedia.org

Проте, прагнення Н. Чемберлена уникнути війни не варто пояснювати лише боягузтвом, адже він передусім керувався цифрами й знав, які непоправні наслідки для британської економіки може спричинити нова війна, хоча не розумів, що її не вдасться уникнути задля збереження суверенітету Великої Британії. Також він був поважним самовпевненим політиком, якому було важко уявити, що нацисти, за висловом  Ґерінґа, "будуть ставитись, до угод, як до туалетного паперу", а його постать не сприйматимуть всерйоз. Чемберлен до останнього намагався дотримуватися курсу "надії на мир". Надія ж, як відомо, – помирає останньою…

Утім, загарбницькі дії Гітлера прогресували з такою швидкістю, що практично відразу стало зрозуміло – Мюнхенська угода стала однією з наймерзенніших капітуляцій в історії, а слова Черчилля, якими він підсумував результат цієї угоди, були пророчими: "Британія мала вибір "між ганьбою і війною – ми вибрали ганьбу і дістали війну"".

Володіючи даром стратегічного бачення, В. Черчилль зумів окреслити її катастрофічні наслідки: "Сама лише нейтралізація Чехословаччини означитиме вивільнення 25 німецьких дивізій, які можуть загрожувати Західному фронту; до того ж це відкриє нацистським тріумфаторам шлях до Чорного моря. Перед лицем загрози стоїть не лише Чехословаччина, а й свобода і демократія у всіх країнах. Віра в те, що можна забезпечити для себе безпеку, кинувши малу державу на поталу вовкам, – це фатальна помилка…

Мюнхенська угода – це повна й очевидна поразка. За якийсь час, який може вимірюватися роками чи лише кількома місяцями, Чехословаччину поглине нацистський режим". Коли Гітлер "розверне свій погляд на Захід", Британія і Франція гірко пошкодують про втрату чеської лінії укріплень. Багато хто – і, "безумовно, щиро" – вважає, що "жертвує інтересами самої лише Чехословаччини", а я боюся, що ми значно підірвали, а можливо й завдали смертельного удару по безпеці й навіть незалежності Великої Британії та Франції^[6]".

У фундаментальній біографії прем'єр-міністра Мартін Ґілберт наводить цікаву деталь, що Гітлер, виступаючи в Мюнхені з нагоди 15-ї річниці його першої спроби захопити владу, вдався до публічних нападок на Черчилля, пригрозивши: "У містера Черчилля може бути 15 чи 20 тисяч виборців. У мене їх 40 мільйонів. Ми раз і назавжди вимагаємо не шмагати нас, як лупцює гувернантка поганого учня". Згодом ця запекла неприязнь переросла у люту ненависть і нестримне бажання "прибрати" Черчилля, адже фюрер сподівався, що наступний прем'єр-міністр буде поступливішим і не завдаватиме зайвого клопоту…

Врешті-решт, через наслідки цієї фатальної помилки, Н. Чемберлен покине посаду, а новий прем'єр-міністр сформує коаліційний уряд воєнного часу, адже лейбористи погоджувались працювати лише під керівництвом В. Черчилля. Очоливши країну у найдраматичніший момент в її історії, Вінстон Черчилль сказав, що "Відчув глибоке полегшення. Нарешті у мене з'явилися повноваження давати вказівки з усіх питань. Я почувався так, ніби йду під руку з долею, а все моє попереднє життя було лише підготовкою до цієї години та до цих випробувань".

Дотримуючись принципу, якщо "розпочати суперечку між минулим і сучасним, то виявиться, що ми втратили майбутнє", прем'єр не вдається до внутрішньополітичного реваншизму й пошуку винних, а відразу концентрує усі зусилля для боротьби з зовнішнім ворогом й приймає ряд важливих стратегічних рішень.

Найперше, компенсуючи роки політичної ізоляції, призначив сам себе міністром оборони, що, як зазначив автор книги "Велич і ницість" Е. Ларсон, "давало можливість прем'єру стежити за начальниками штабів збройних сил, військового флоту і військово-повітряних сил. Тепер він мав повний контроль над війною – і ніс за неї цілковиту відповідальність^[7]".

Усвідомлюючи усю нестерпність жахливої перспективи опинитись в орбіті нацистської Німеччини, коли "існування нації буде залежати від їхньої доброї волі чи примхи", Черчилль відкидав будь-яку можливість переговорів із Гітлером і був готовий захищати свій острів до останньої краплі крові. В одному зі своїх перших виступів говорив:

"Німці вимагатимуть собі британський флот, наші військово-морські бази й багато чого іншого. Британія стане "державою рабів" з маріонетковим урядом під проводом якого-небудь Мослі чи ще когось". Розмірковуючи про можливі наслідки ганебного миру, він зазначив, що "малим державам Європи не залишиться нічого іншого, як тільки погодитися, щоб їхній торговельний флот і майно поділили варвари – нацисти й більшовики, котрі, хоч і по різні сторони, та мають багато спільного".

Боріс Джонсон слушно зауважує, що Черчилль спочатку мобілізував мову на захист країни, адже його слова у ті "темні часи" були моральною опорою, яка давала наснагу досягнути згодом й військової преваги над ворогом^[8]. Фрагмент із спогадів про Другу світову засвідчують страхітливу серйозність того становища:

"За три тижні здавна славна французька армія зазнала краху серед поразки та руїни, – зазначає Черчилль, – а нашу єдину британську армію скинули в море, і вона втратила всю свою бойову техніку. За шість тижнів ми опинилися самі, майже беззбройні, з тріумфальними Німеччиною та Італією коло наших горлянок, з усією Європою, беззахисною перед Гітлером, і Японією, що сердито поглядала з другого боку земної кулі…". Лише завдяки непохитній вірі у власну правоту та колосальним зусиллям вдалося знайти вихід із тієї патової ситуації.

Залишивсь останнім уособленням плацдарму союзників у Європі, Черчилль одразу збагнув засадничу істину: Британія не виборе перемоги в цій війні, якщо згодом до неї не долучяться Сполучені Штати Америки. Він вважав, що без сторонньої допомоги країна вистоїть і зможе утримувати Німеччину на відстані, але остаточне усунення Гітлера – цього "огидного виплоду ненависті й розрухи" – не можливе без промислової потужності та людських резервів США.

Однак, факт самого нападу на незалежні держави та нечувана агресія нацистів виявились недостатніми аргументами для того, щоб домогтись відразу від Америки необхідної допомоги, адже не так давно закінчилась лише Перша світова війна й пам'ять про її колосальні жертви зупиняли бажання нового кровопролиття.

Франклін Рузвельт, розуміючи ці суспільні настрої, деякий час намагався утримати Америку від втручання в "епідемію беззаконня", адже не хотів втратити підтримку електорату напередодні чергових президентських виборів. Тож, дотримуючись принципів нейтралітету та ізоляціонізму, "США вмили руки від усякого клопоту з Європою, – зазначив В. Черчилль, – надсилаючи добрі побажання геть усім, і були впевнені, що їм уже ніколи не доведеться знову перейматися нею…".

Це змусило прем'єр-міністра, який ще під час Першої світової війни, оцінюючи військовий потенціал США, говорив, що бачить "Два засоби виграти війну, і обидва починаються на літеру "а" – аероплани й Америка" – взятися будь-якими засобами: переконанням, умовлянням, провокацією, спокушанням чи залякуванням – втягнути США у війну^[9]. Характеризуючи свої намагання переконати США надати допомогу, Вінстон Черчилль зізнався: "Жоден закоханий так не вивчав кожну примху своєї коханки, як я придивлявся до президента Рузвельта".

Французький дослідник біографії британського прем'єр-міністра Франсуа Керсоді у книзі "Влада уяви" писав, що для досягнення цієї мети був залучений вражаючий арсенал різноманітних засобів: від зовнішньої розвідки МІ-6, міністрів інформації та закордонних справ, Бі-Бі-Сі, письменника Г. Ґріна, філософа І. Берліна та кінематографіста А. Гічкока, які активно допомагали британській пропаганді у Сполучених Штатах до використання підтасованих опитувань громадської думки, викриття у пресі ізоляціоністських партій, які начебто отримували фінансування від нацистів, шантажу деяких політичних діячів і навіть послуги астролога, якому було доручено передбачити поразку Третього рейху. Навіть сам Шерлок Холмс, який відійшов разом зі своїм творцем років десять тому, воскресли за наказом із Даунінґ-стріт для боротьби з німецькими шпигунами…

Максимально застосовуючи свій ораторський хист, прем'єр благав США допомогти захистити демократичні цінності: "Ми не шукаємо скарбів, ми не прагнемо розширювати територію, а прагнемо лише права людини на свободу; прагнемо права людини вклонятися своєму Богові, жити на власний розсуд, бути вільною від переслідувань". Застерігав, що "голоси Сполучених Штатів можуть бути нічого не варті, якщо вони виявляться несвоєчасними". Звертаючись до президента Рузвельта, Черчилль наводив переконливий аргумент: "Якщо ми підемо на дно, вам доведеться мати справу з Сполученими Штатами Європи під командуванням нацистів, які будуть набагато чисельнішими, сильнішими і краще озброєними, ніж Новий Світ".

Але ніщо так не посприяло об'єднанню союзників, як героїчна оборона Британії Королівськими військово-повітряними силами та їх перемога на Люфтваффе. Підкреслюючи їх виняткову роль під час битви за Британію, Черчилль скаже: "Ще ніколи в історії людських конфліктів так багато людей не завдячували стільком небагатьом".

Історик Норман Дейвіс зазначає, якби Королівські військово-повітряні сили не оборонили Великої Британії, США ніколи б не втрутились у європейську війну, адже це засвідчило їх стійкість^[10]. Тож, першим важливим кроком, який змінив політику ізоляціонізму та нейтралітету інтервенцією був прийнятий у березні 1941 року Закон "Про забезпечення захисту Сполучених Штатів", який увійшов в історію під назвою "ленд-ліз", а напад Японії 7 грудня 1941 на американську військову базу Перл-Гарбор на Гаваях повністю схилив шальки терезів на бік Британії. Черчилль тоді сказав: "Америка тепер у справі". Франклін Рузвельт, говорячи, що США мають стати "арсеналом демократії", на закиди критиків щодо намірів надати допомогу відповідав, що "Жодна нація не зможе вгамувати нацистів. Нікому не під силу, погладивши тигра, перетворити його на кошеня".

Черчилль прицілюється з пістолета-кулемета STEN у червні 1941 року

wikipedia.org

У результаті А. Гітлер, так і не змусивши скоритися Черчилля, вирішив замінити свій план повномасштабного вторгнення на Британські острови "Морський лев" операцією "Барбаросса", зрадивши свого тодішнього союзника Й. Сталіна, що за оцінкою голови німецького міністерства закордонних справ означало "німецьку невпевненість в успіху боротьби проти Англії" і звісно, давало британцям нову моральну силу.

Характеризуючи цей історичний поворот, В. Черчилль у своїх мемуарах звертається до міфологічного образу: "Немезида – "богиня помсти, що руйнує всяку непомірковану щасливу долю, стримує самовпевненість, яка супроводить її... і карає за надзвичайні злочини…". Тепер нам треба розкрити помилковість і марнославство холоднокровних розрахунків совєтського уряду та незмірної комуністичної машини і їхнє дивовижне незнання власного становища. Совєти засвідчили абсолютну байдужість до долі західних великих держав, хоча це означало знищення того "другого фронту", якого невдовзі вони так галасливо вимагали. Та, коли йдеться про стратегію, політику, завбачливість і компетентність, такі вожді, як Сталін і його комісари, виявилися тієї миті абсолютно ошуканими партачами Другої світової війни^[11]".

Оцінюючи пакт Молотова-Ріббентропа, Вінстон Черчилль зазначає, що "Тільки тоталітарний деспотизм обох країн міг наважитися на такий огидний неприродний акт. Важко сказати, Сталін чи Гітлер ставилися до нього з більшою огидою. Обидва усвідомлювали, що це може бути тільки тимчасовим заходом. Антагонізм між двома імперіями і системами був смертельний. Сталін, безперечно, вважав, що Гітлер стане менш згубним ворогом для Росії після року війни із західними державами. Гітлер дотримувався методу "один за раз". Факт, що така угода могла з'явитися, позначає кульмінаційну невдачу британської та французької зовнішньої політики та дипломатії протягом кількох років^[12]".

Однак, напад Третього Рейху на СРСР швидко змінив конфігурацію світових дипломатичних союзів. Без жодних ілюзій щодо більшовизму, Черчилль об'єднується зі Сталіним проти спільного ворога, адже прекрасно усвідомлював, якщо не вдасться покінчити з Гітлером спільним зусиллями, то Німеччина, у разі отримання перемоги над СРСР, зокрема, захопивши родючі поля України – житниці Європи – для забезпечення "життєвого простору" ("Lebensraum") своїй імперії, захоче ще раз розвернути свою військову силу, щоб досягнути попередніх цілей захоплення Англії та не виключав можливості, що за такого розвитку подій, Сталін знову може стати союзником Гітлера.

Тож, тільки дізнавшись про цей напад, Черчилль відразу готує промову для свого радіовиступу, яку виголосить того ж дня 22 червня 1941 року о 9 год вечора, у якій зазначив:

"Нацистський режим годі відрізнити від найгірших рис комунізму. Він позбавлений усіляких засад і принципів, крім жадоби і прагнення до расового панування. Він досягає вершин в усіх формах людської зіпсутості, в ефективності своєї жорстокості та лютої агресії. Ніхто не був послідовнішим опонентом комунізму, ніж я протягом останніх двадцятьох п'ятьох років. Я не відмовлюся від жодного слова, яке я сказав про комунізм. Але все це тьмяніє перед видовищем, яке розгортається тепер. Минуле з усіма його злочинами, безумствами і трагедіями відходить.

[…]. Ми маємо лише одну мету і єдине несхитне прагнення. Ми сповнені рішучості знищити Гітлера і будь-який слід нацистського режиму. Від цього нас ніщо не відверне, – ніщо. Ми ніколи не розмовлятимемо, ніколи не вестимемо переговорів із Гітлером чи будь-ким із його зграї. Ми повинні воювати з ним на суходолі, ми повинні воювати з ним у морі, ми повинні воювати з ним у повітрі, аж поки з допомогою Господа ми позбавимо землю його тіні і звільнимо народи від його ярма. Кожна людина чи держава, яка бореться з нацизмом, отримає нашу допомогу. Кожна людина чи держава, що йде разом із Гітлером, – наш ворог. Така наша політика і така наша заява. Звідси випливає, що ми повинні надавати Росії і російському народові всю можливу допомогу. Ми повинні закликати всіх наших друзів і союзників в усьому світі обирати цей самий курс і йти ним, як підемо й ми, віддано й твердо до кінця^[13]…".

Така розстановка сил стала вирішальним акордом у перемозі союзників та на деякий час згладила їх власні протиріччя. Н. Дейвіс зазначає: "Для Черчилля, що все життя був антикомуністом, це означало "розмовляти з самим дияволом"". Сам В. Черчилль, докладаючи значних зусиль для ліквідації більшовиків ще у їх "зародку", говорив, що одним із доказів "божественного є існування Леніна й Троцького, адже для них потрібне пекло".

У часи Першої світової війни, вважаючи, що "з усіх тиранічних режимів в історії, більшовицька тиранія найгірша, найбільш руйнівна і принизлива", а звірства, вчинені під керівництвом Леніна й Троцького "незрівнянно жахливіші, масштабніші та численніші, ніж будь-які з тих, за які несе відповідальність кайзер", закликав до спільної боротьби з цим кримінальним режимом, через що його вважали лідером антибільшовицького хрестового походу й критикували за те, що "це його приватна війна з Росією" на посаді міністра озброєнь.

Коли ж Німеччина капітулювала, Черчилль, заявив: "Після перемоги над гунами, тиграми цього світу, я не здамся на милість бабуїнам^[14]" та закликав у боротьбі з більшовицьким комунізмом використовувати Німеччину – "Повбивати комуняк, розцілувати гунів". Щодо українських Визвольних змагань під час революції Черчилль у своїй праці "Світова криза" зазначав: "Україна була готова битися з більшовиками за свою незалежність, але її анітрохи не приваблювала військова диктатура Денікіна", тому вважав, що Денікіну варто було облишити імперські амбіції та припинити посилати війська проти Петлюри, об'єднавшись із ним.

Загалом, Вінстон Черчилль – лауреат Нобелівської премії в галузі літератури, яку отримав 1953 року "за неперевершеність історичного й біографічного опису і блискуче ораторське мистецтво, за допомогою яких відстоювалися найвищі людські цінності" – не шкодував художніх засобів, щоб висловити усю свою зневагу до цього мерзенного тоталітарного режиму й саркастично підкреслював, якщо "вже визнавати більшовиків, то чому б не легалізувати гомосексуалізм".

А його опис більшовицької загрози, через яку "на гігантських територіях цивілізація цілком винищується, а в цей час більшовики скачуть і гасають, як табуни злих бабуїнів на руїнах міст посеред трупів своїх жертв^[15]" – із вражаючою точністю передає моторошну атмосферу зруйнованих та окупованих українських міст вже горезвісними нащадками більшовиків…

Як, бачимо, фактор, який змусив об'єднати спільні зусилля Великої Британії та СРСР був лише питанням часу, а причини, які їх розділяли до та після отримання спільної перемоги – робили їх вічними опонентами. Так, альянс із СРСР був укладений за відомим принципом – "новий ворог мого ворога – мій друг" і живився їх спільною ненавистю до нього. Але загарбницькі амбіції Сталіна нікуди не зникли.

Аналізуючи ситуацію напередодні Другої світової, Черчилль говорив, що "Почалась гонитва за здобиччю. Муссоліні був не єдиний голодний хижак, що шукав поживи. До Шакала приєднався й Ведмідь". То ж цей "ведмідь", не зважаючи на вимушену військово-політичну рокіровку після зрадливого нападу Гітлера, свої апетити все рівно задовільнив, можливо, у більшому обсязі, ніж планував.

Черчилль зазначав у мемуарах: "Перемога Великого союзу стала тільки питанням часу, тож було природно, що російські амбіції зростали. Позаду гуркотливого російського фронту підводив голову комунізм. Росія була мов Спаситель, а комунізм – Євангелієм, яке вона із собою несла^[16]".

Значному успіху та домінуванню росіян у Центральній та Східній Європі посприяла не лише жорстокість їх вождя та генералів, які абсолютно не рахувалися із людським життям і нещадно кидали усі сили для досягнення перемоги. Цьому також посприяло небажання Рузвельта підтримати наступ на Балканах, що дало б можливість зайняти там важливі стратегічні та військові рубежі, на яких наполягав Черчилль. Натомість, як відомо, усі сили були зосередженні на операції "Оверлорд" для висадки в Нормандії.

Дослідник М. Ґілберт зазначає, що "Рузвельт запропонував, аби про це розходження в поглядах дізнався Сталін. Черчилль був проти, адже "з довгострокових політичних міркувань" Сталін може погодитися на те, аби британці й американці продовжили воювати у Франції, в той час як Східна, Центральна й Південна Європа, само собою, потрапить під його контроль". Це непорозуміння і небажання Ф. Рузвельта "засмутити" радянського керівника, Черчилль назвав найгіршим моментом англо-американських відносин за весь час війни^[17].

Сталін, Рузвельт і Черчилль у Тегерані, 1943 рік

wikipedia.org

Відтак, масштаб перемог Червоної армії "порушив питання з важливими далекосяжними наслідками і змушував вирішити, що станеться з Польщею, Угорщиною, Румунією Болгарією, а передусім із Грецією, задля якої доклали великих зусиль. Інструментом, який мав сприяти врегулюванню цих питань, стала неофіційна "процентна" угода із визначенням сфер впливу, яку запропонував В. Черчилль кремлівському очільнику: Румунія (Росія – 90%, інші – 10%, Греція (Великобританія (у згоді з США) – 90%, Росія – 10%), Югославія (50% – 50%), Угорщина (50% – 50%), Болгарія (Росія – 75%, інші – 25%).

У певному сенсі, це була його відчайдушна спроба зафіксувати на папері стратегічні та політичні "рубежі". Прем'єр-міністр пояснював, що це не більше, ніж "метод", "добрий орієнтир" для провадження наших справ. "Якщо ми добре залагодимо ці справи, – говорив Вінстон Черчилль, – ми, можливо, запобіжимо кільком громадянським війнам і великому кровопролиттю та борні в малих країнах, про які йдеться.

Наш загальний принцип повинен полягати в тому, щоб дати кожній країні можливість мати ту форму врядування, якої прагне її народ". Черчилль дотримувався погляду, що для забезпечення безпеки Британії їй потрібно передати відповідальність за безпеку низки слабших держав. Водночас, британський прем'єр-міністр зазначав, що визначені відсотки сфер впливу "вважали б за брутальні й навіть нелюдські, якби їх винесли на розгляд міністерств закордонних справ і дипломатів в усьому світі", а під час зустрічі зі Сталіним у Москві в жовтні 1944 року назвав їх "цинічними".

Однак, хоч Черчилль і був впевненим, що міг би досягти якоїсь доброї угоди з Росією лише в період, поки товаришує з нею у боротьбі проти спільного ворога – ніщо не могло змусити її дотримуватись укладених угод… З іншого боку – зближення Рузвельта зі Сталіним також значно послаблювало позицію Британії у "Великій трійці", адже США були зацікавлені у підтримці СРСР для завершення війни із Японією, яка продовжувалась після капітуляції Німеччини. В американських урядових колах, як відчував Черчилль, зароджувалася сильна течія, яка, "очевидно, прагнула завоювати російську довіру навіть коштом координації англо-американських воєнних зусиль^[18]".

Прем'єр-міністр, розповідаючи про "тонкощі" дипломатичної майстерності Шарлю де Голю, до яких доводиться йому вдаватись задля досягнення порозуміння у вирішенні спірних питань, зазначав: "Щоранку, коли прокидаюся, я насамперед думаю, як мені задовольнити президента Рузвельта, а моя друга думка – як заспокоїти маршала Сталіна". Однак, подальший розвиток подій засвідчить – "улещування Дядечка Джо" забезпечували певний ефект, однак короткочасний…

У першій декаді лютого 1945 відбулась Ялтинська конференція, яку дружина Черчилля Клементина назвала "відвідинами Людоїда в його Лігві", хоча очолювала  "Фонд допомоги Росії Червоного хреста" й була нагороджена Орденом Трудового Червоного Прапора.  А сам Вінстон Черчилль у розмові з радником президента США Гаррі Гопкінзу сказав: "Навіть якби ми 10 років шукали, де зустрітися, то гіршого місця в світі ми б не знайшли", адже це означало, що хворому Рузвельту доведеться здійснити подорож довжиною 9600 кілометрів (який помре через 2 місяці 12 квітня того ж року), а 70-річному,Черчиллю – майже 6500 км. На такі жертви довелося йти через боягузтво Сталіна, який не хотів покидати безпечну територію^[19].

Черчилль, Рузвельт і Сталін на Ялтинській конференції, лютий 1945 року

wikipedia.org

Особистий секретар прем'єр-міністра Джок Колвілл зауважував, що Вінстон Черчилль повернувся із тієї конференції з тривожними передчуттями і говорив, що "Чемберлен довіряв Гітлеру так, як він тепер довіряє Сталіну (хоч це було за інших обставин)". Побоювання підтвердились дуже швидко – вже 6 березня він довідався, що, всупереч домовленості про проведення демократичних виборів, кандидатами до польського уряду зможуть стати лише московські висуванці.

Відтак, фактичний кінець ялтинських домовленостей щодо Польщі настав всього через 23 дні після їх підписання. І це притому, що майже усі попередні вимоги польського еміграційного уряду С. Миколайчика, який перебував у Лондоні, були відхилені ще до конференції. Для Британії це було ударом, адже вона вступила у війну, щоб відновити "свободу і суверенітет Польщі" і бажала, щоб ця каїна, за висловом В. Черчилля, "була господинею власної долі у власному домі".

Тому, коли "протягом наступних тижнів наша угода повільно, по-шахрайськи і систематично почала порушуватися, з нею пішов у небуття й англо-радянський альянс воєнного часу^[20]". Черчилль 8 березня надіслав Рузвельту телеграму про те, що "Сталін перетворив ялтинську "Декларацію про вільну Європу" на посміховисько". Стало очевидно, що "росіяни прагнули цілковитого знищення поляків, які не були комуністами, а водночас підживлювали ідею, мовляв, вони йдуть їм на допомогу^[21]".

У мемуарах британський прем'єр-міністр зазначає, що "після Ялти Росія поводилася вкрай дивно. І я щиро сподівався, шо американці не вийдуть із широких територій у Центральній Європі, які вони завоювали до зустрічі з росіянами. То був єдиний козир, який мали союзники, коли припинилися бої, і з яким можна було б домогтися справедливого врегулювання. Британія нічого не прагнула для себе, але я був певен: вона вважатиме, що широкий наступ, який провадила Росія в усіх напрямках, набагато виходить за рамки справедливого. Американці, здається, абсолютно не усвідомлювали ситуації, а держави-сателіти, як їх почали називати, були окуповані російськими військами^[22]".

У підсумку, перемогу над Гітлером Черчилль зустрів із гірким усвідомленням того, що "це, безперечно, аж ніяк не визволена Європа, за яку ми воювали, щоб збудувати її. I це не Європа, яка має необхідні передумови перманентного миру", адже наприкінці Другої світової війни Росія здобула у всій Європі домінуючий вплив, а її кримінальний режим замінив собою нацистського ворога.

Черчилль на Вайтголлі, 8 травня 1945 року. Жестом Вікторія він вітає натовп із перемогою над Німеччиною

wikipedia.org

Знаючи, що вразі приходу до влади комуністів – усе закінчується тиранією, Черчилль зауважував, що не має "сенсу карати гітлерівців за їхні злочини, якщо в Європі не запанує верховенство права і справедливість, а місце німецьких загарбників займуть тоталітарні чи поліцейські правителі", хоча вважав, що нацистів потрібно карати без будь-яких затяжних судових церемоній, тоді як США та СРСР виступали за проведення Нюрнберзького процесу.

Черчилль застерігав, що було б жахливою катастрофою, якби "російське варварство поглинуло культуру та незалежність стародавніх держав Європи", тому після війни хотів би бачити в Європі конфедерацію невеликих держав й наголошував: "Я не хочу залишатися в Європі наодинці з ведмедем".

Прем'єр-міністр дотримувався погляду, що "росіяни –"ящірки-реалісти", і всі вони належать "до родини крокодилячих", адже "світитимуть вам в очі й водночас готові знищити вас", тому для відвернення Третьої світової війни потрібно "досягти такого врегулювання з радянською Росією, – зауважував прем'єр, – коли б вони займалися переважно справами власної країни. І, хочеться вірити, з задоволенням продовжували жити своїм життям", а для такого врегулювання треба вибрати момент, коли "росіяни усвідомлять, що Сполучені Штати та їхні союзники набагато сильніші".

Черчилль, хоч прекрасно знав, який деструктивний вплив має пропаганда у тоталітарному суспільстві, однак не вірив, що можна тримати будь-який народ у вічній покорі: "Пропагандистська машина, – говорив він, – може напхати їхні голови брехнею і не давати їм дізнатися правду впродовж багатьох поколінь, але людську душу, яку тримають у гіпнотичному й замороженому стані, може пробудити іскра, що надійде бозна-звідки, і за якусь мить ціла система брехні та гніту постане перед судом історії^[23]…".

У еполозі до спогадів про Другу світову війну він підсумував, що "людська трагедія досягає своєї кульмінації у факті, що після всіх зусиль і жертв сотень мільйонів людей і перемог Праведної Справи, ми однаково не здобули ані Миру, ані Безпеки і стоїмо перед ще тяжчими небезпеками, ніж уже подолані".

Зважаючи на сказане вище, варто зауважити, що Вінстона Черчилля страшенно непокоїла можлива панорама комуністичного та радянського всеправління Східною Європою і він "не міг позбутися страху, що переможні армії демократії невдовзі розійдуться, тимчасом як перед нами бовваніє справжнє і найтяжче випробування", а особистий лікар прем'єр-міністра Лорд Моран зазначав: "уві сні йому ввижалось, що Червона армія, як ракова пухлина, поширюється від однієї країни до іншої".

Саме через це – 1З травня 1945 Черчилль надіслав каблограму новому президентові США Труману, у якій – за рік до офіційної промови у Фултоні – сказав, що "залізна завіса" опустилася вздовж російського фронту, а 24 травня він дав завдання штабу військового планування розглянути те, що назвав операцією "Немислиме", відповідно до якої сили Британії та Америки фактично переспрямовувалися б на Росію та витіснили її зі Східної Європи.

Черчилль переконував генерала Б. Монтґомері, що "захоплену німецьку зброю слід зберегти таким чином, аби була змога у слушний момент повернути її денацистизованим німецьким військам і використати для нападу на Совєти^[24]".

І хоча, з огляду на зовнішні об'єктивні обставини, ця операція "Немислиме" і справді була немислимою, проте демонструвала розуміння того, що комуністична російська загроза залишається та в будь-який момент може обернутися новою катастрофою, тож не дивно, що після Першої світової Черчилль говорив про необхідність розвернути демілітаризовані, а після Другої світової – денацифіковані німецькі війська проти Росії, як ефективний спосіб відновлення безпеки в Європі.

Британський історик Н. Дейвіс пояснює, що В. Черчилль "відкидав імовірність скорого радянського нападу на Захід, проте вірив, що Москва готується до "необмеженої експансії", тому закликав до "вчасних дій"– тих, яких бракувало десять років тому супроти нацистської Німеччини^[25]".

Екс-прем'єр-міністр Великобританії Боріс Джонсон сказав про свого великого попередника, що критерієм Черчиллевого пророчого таланту є те, що люди намагаються закликати його бути третейським суддею різноманітних політичних дилем, а серед його багатотомних висловлювань вишукують тексти, аби узаконити якусь думку чи виправдати якусь тактику.

Із цими словами важко не погодитись, адже, попри сподівання Вінстона Черчилля, що "з плином часу диктатори зникнуть, як і інші огидливі істоти з потойбічного світу" – ми на порозі нових глобальних катаклізмів, коли перспектива Третьої світової, небезпеку якої окреслював, стає як ніколи близькою.

Вважаючи нацизм та комунізм чи не найбільшим злом, В. Черчилль говорив, що "як фашизм походив від комунізму, так і нацизм розвинувся з фашизму. Отже, зародилися ті споріднені рухи, яким незабаром судилося вкинути світ у іще огиднішу боротьбу, про яку ніхто не може сказати, що вона скінчилася з їхнім знищенням".

Прикрість цих слів для нас полягає у тому, що ці диктаторські ідеології, немов, переродившись ще раз одна з одної й об'єднавши в собі усе найгірше, знайшли чергове втілення у сучасній рф, яка, прагнучи реваншу та відновлення втраченої експансії, під прикриттям огидного евфемізму якоїсь "спецоперації", рушила новою кровавою навалою на суверенну державу, вважаючи, що "кожний кордон має стати лише відправною точкою для вторгнення".

Для сучасної Європи позитивним моментом є те, що наразі усю лють агресора стримує одна країна, до якої понад 10 років "братня-сусідська-країна" застосовує усю загарбницьку тактику гітлерівської Німеччини, скопіювавши її з вражаючою точністю, наче в кремлі, розробляючи свій злочинний план, покроково керувались досвідом нацистів: від анексії Криму, референдумів на захист російськомовного населення, порушення міжнародних договорів, інтервенції на захист російського населення на Донбасі до повномасштабного вторгнення та новітнього геноциду.

Заважаючи на це, очільники європейських країн мають згадати про наслідки попередньої короткозорості, задаючи собі питання: "Хто буде наступний?" та консолідувати всі зусилля для спільної перемоги над злом, адже віра в те, що можна забезпечити для себе безпеку, кинувши одну державу "на поталу вовкам" – виявилась фатальною помилкою…