Радянський ядерний колапс. Уривок із книги "Бомба у спадок" Мар’яни Буджерин
Після розпаду Радянського Союзу Україна успадкувала третій за потужністю ядерний арсенал у світі. Але разом з цією військовою потугою українська влада опинилася перед складною дилемою: чи варто відмовитися від зброї масового знищення в обмін на міжнародні гарантії, чи, попри загрозу міжнародної ізоляції, шукати шлях до утвердження себе як ядерної держави. Книжка "Бомба у спадок" Мар’яни Буджерин — це глибоке аналітичне дослідження цього вибору.
Події осідлали людство і їдуть на ньому верхи.
Ральф Волдо Емерсон, "Ода"
Занепокоєння щодо безпеки й цілісности радянського ядерного арсеналу політично нестабільного СРСР передували його розпаду. Стривожені іредентизмом і громадянським протистоянням, наприкінці 1980-х років радянські військові взялися потай виводити тактичну ядерну зброю з деяких республік . Однією із причин занепокоєння були балтійські республіки. Вони йшли в авангарді руху за незалежність і мали на озброєнні тактичну ядерну зброю та велику кількість ракет середньої і малої дальності. Також московське керівництво серйозно турбували події у регіонах СРСР, що починали скочуватися до етнічного насильства, особливо на Кавказі та в Центральній Азії.
До прикладу, 1988 року спалахнули смертоносні сутички між етнічними азербайджанцями і вірменами, а незабаром обидві республіки були втягнуті в неоголошену війну за Нагірний Карабах. Хоча відомі лише скупі подробиці цих подій, та фактом є те, що взимку 1990 року в Азербайджані сталося кілька інцидентів, пов'язаних із ядерною зброєю. Під час одного з них озброєна група азербайджанських протестувальників спробувала захопити склад тактичної ядерної зброї, що належав підрозділу протиповітряної оборони і дислокувався поблизу міста Баку, столиці Азербайджану. В іншому конфлікті група протестувальників намагалася перешкодити зльоту військового літака, завантаженого тактичною ядерною зброєю, яку мали вивезти з республіки. Ці надзвичайні ситуації зміцнили рішучість радянських військових негайно вивезти звідти тактичну зброю, і на серпень 1991 року вона залишилася лише в Росії, Україні, Білорусі та Казахстані.
Захід щиро підтримав перші зусилля радянських військових вивести тактичну ядерну зброю з нестабільних республік. Один британський журналіст у березні 1991 року зауважив:
"За іронією долі, керівників НАТО заспокоїв крок радянського лідера [щодо виведення тактичної ядерної зброї]. Незважаючи на те, що ядерна зброя здебільшого націлена на країни НАТО і має підтримуватись у стані бойової готовности до застосування, західні військові стратеги вбачають меншу небезпеку в стабільній ситуації в стилі холодної війни, ніж у розпаді Радянського Союзу, після якого вони більше не знатимуть, чий палець лежить на кнопці".
Джек Метлок, посол США в Москві, доповідав Вашинґтону, що вагомішою ядерною загрозою є не те, що радянський уряд застосує ядерну зброю проти Сполучених Штатів, а перспектива, що контроль над цією зброєю може вислизнути з рук центрального уряду СРСР. У липні 1990 року, невдовзі після того, як Російська Федерація, яку очолював Єльцин, ухвалила Декларацію про суверенітет, що спровокувала каскад подібних декларацій в інших республіках, Метлок телеграфував до Вашинґтона:
"За цей рік перспективи горбачовського режиму погіршилися, а самі радянські керівники дедалі частіше ведуть мову про поточну ситуацію в апокаліптичних тонах. Деякі республіки вийдуть зі складу Радянського Союзу, а відносини решти республік з центром і одна з одною суттєво зміняться, якщо не вдатися до масових репресій, щоб запобігти цьому. Не можна виключати і достоту небезпечні сценарії — від громадянської війни і втрати контролю над ядерною зброєю до урізаної войовничої ядерної радянської або російської держави".
Хоча Рада національної безпеки (РНБ) Буша визнала доповідь посла "невиправдано панічною", вона не могла заперечувати той факт, що Радянський Союз "справді "розпадається"" і що США мають відповідно скоригувати свою політику.
Для Заходу безпекове середовище змінилося: привид тотальної американсько-радянської ядерної війни із закінченням холодної війни розвіявся, зате з'явилася нова небезпека неконтрольованого ядерного колапсу Радянського Союзу. Було незрозуміло, який сценарій кращий. Американсько-радянська конкуренція була небезпечним, проте знайомим середовищем, з його "відомими відомими" і "відомими невідомими". До 1990 року, коли холодна війна фактично закінчилася, між двома наддержавами і їхніми президентами встановилися дружні робочі взаємини, що переросли в золотий вік двостороннього контролю над озброєнням. Епохальний Договір про Ракети середньої та меншої дальности (РСМД) 1987 року, що ліквідував цілий клас ядерних ракет, успішно виконували і це контролював безпрецедентний режим інспекцій на місцях, який і вимагав довіри, і вселяв її. Останню таку ракету в липні 1991 року знищили під час запуску на радянському ракетному полігоні в Капустиному Ярі. У листопаді 1990 року був підписаний Договір про Звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ). Цей документ передбачав різке скорочення танків, літаків і військ, які на європейському континенті розгорнули НАТО і Варшавський пакт. Напружені дев'ятирічні переговори зі СНО щодо договору про скорочення стратегічних ядерних арсеналів наддержав майже наполовину закінчилися його підписанням у Москві 31 липня 1991 року.
Президент США Джордж Г. В. Буш волів не піддаватися паніці свого московського посланника і вважав вільну конфедерацію радянських республік на чолі з центром цілком реальною можливістю. Приїхавши до Києва одразу після підписання Договору про СНО, він закликав українців, які прагнули незалежности, підписати новий союзний договір Горбачова. Безумовно, для Сполучених Штатів було вигідніше мати справу з одним центром на чолі з Горбачовим, аніж із сонмом невідомих і непередбачуваних республік. У доповідній записці РНБ про політику США щодо Радянського Союзу, яку надали президенту в середині серпня 1991 року, визнавали, що влада Горбачова всередині країни слабшала, проте стверджували, що він досі контролював Міністерство закордонних справ і Генеральний штаб та вирішував питання, які мали велике значення для Сполучених Штатів:
"Ми близькі до досягнення давніх геостратегічних цілей США — об'єднання Німеччини в рамках НАТО, демократизації Східної Європи й виведення радянських військ зі Східної та Центральної Європи. Радянське керівництво було корисним для нас у цьому аспекті, тож ми не маємо випускати з уваги інші цілі, які все ще можуть бути досягнуті в контексті працездатних відносин із Горбачовим. До них можна віднести припинення або зменшення радянської допомоги Кубі та іншим проблемним режимам, а також глибоке скорочення і реструктуризацію радянського стратегічного ядерного арсеналу".
Історія мала інші плани щодо Радянського Союзу, відмінні від тих, які виношували в Білому домі. 19 серпня 1991 року президент Буш прокинувся у своїй резиденції в Кеннебанкпорті (штат Мен), де відпочивав, від новини про державний переворот у Москві. "Щоразу, як я приїжджаю в Мен, починається пекло", — поскаржився Буш того ранку, розмовляючи телефоном із канадським прем'єр-міністром Браяном Малруні. (У серпні 1990-го відпочинок в Мені Бушові зіпсувало вторгнення Саддама Хусейна до Кувейту). Під час поспішно скликаної пресконференції Буш виступив із заявою на підтримку Горбачова, Єльцина й конституційного ладу в Радянському Союзі, проте не спромігся дати задовільної відповіді на запитання журналіста, чи знає президент, хто наразі контролює радянський ядерний арсенал. Невдовзі після провалу путчу новий радянський міністр оборони маршал Євген Шапошников (його попередника Дмитра Язова звільнено і пізніше засуджено за участь у путчі) поквапився запевнити світ, що радянська ядерна зброя перебуває в безпеці та під контролем центру. Державному секретарю США Джеймсові Бейкеру під час візиту до Москви у вересні 1991 року Горбачов повідомив, що ланцюг ядерного командування і контролю відновлений та проходить через нього, інакше кажучи, що він повернув собі президентську валізку чегет.
А хто ж контролював ядерну зброю під час ув'язнення Горбачова? Коли туман путчу розсіявся, відповіді, що з'ясувалися, не тішили. Генерал Моїсеєв, звільнений із посади начальника Генерального штабу за підтримку перевороту, в інтерв'ю італійській газеті Correire della Sera стверджував, що він був єдиною людиною, здатною контролювати ядерні сили під час путчу:
"Президент був відрізаний, [міністр оборони] Язов теж. Я гарантував безпеку й робив це належно. Ніщо не загрожувало світові… Коли перервався зв'язок із дачею Горбачова в Криму, ми від'єднали всі засоби зв'язку [ядерного командування і контролю], а ядерну валізку [Горбачова] помістили в безпечне місце. Я маю на увазі коди запуску, які були анульовані. Ніхто не міг ними скористатися".
З'явилися й інші повідомлення про те, що змовники віддали наказ про підготовку до ракетних випробувань на полігоні Плесецьк на півночі Росії, щоб продемонструвати світові свою силу. Хоча це могло бути просто пропагандою, та американська розвідка виявила деякі "аномальні показники", пов'язані з РВСП, під час путчу. Також повідомляли, що командувач РВСП генерал Юрій Максимов, явно намагаючись запобігти несанкціонованому запуску, вирішив знизити рівень бойової готовності всіх МБР по всьому СРСР. Американський сенатор Сем Нанн, який знав Горбачова особисто, мав нагоду зустрітися з ним невдовзі після його повернення з Криму до Москви. Нанн прямо запитав радянського президента, чи мав той повний контроль над ядерним арсеналом під час свого ув'язнення. "Уперше за час моїх численних зустрічей з ним він не відповів на запитання", — згадував Нанн. Хай хто контролював радянську ядерну зброю під час перевороту, але це був не Горбачов. Той факт, що радянського верховного головнокомандувача могли так легко відсторонити від ядерного командування і контролю та що величезний ядерний арсенал Радянського Союзу впродовж 73 годин перебував тільки в руках військових без жодного цивільного нагляду, спричинив неабияку тривогу. Провал путчу і повернення Горбачова до Москви ні на йоту не зменшили занепокоєння щодо радянської ядерної зброї: так, її повернули під "контроль центру", але що було "центром" у Радянському Союзі — щодень ставало дедалі невизначенішим.
