Думітрашку, Прекул і Смочіне - молдавська фракція в українському парламенті (1917-1918 рр.)
Чи не вперше трибуна українського парламенту була використана представниками молдавської фракції 9 січня 1918 року. При обговоренні проекту Закону про національно-персональну автономію виступив Іон Прекул, вимагаючи для молдавської меншини в УНР прав, рівних з іншими етнічними громадами. Ухвалений закон надавав молдаванам України право утворити Національний Союз – об'єднання усіх осіб певного етносу, якому належало виключне право представництва даної етнічної громади перед державними установами.
Повних та достовірних даних про кількість молдаван, що проживали у межах проголошеної ІІІ Універсалом Української Центральної Ради Української Народної Республіки немає. У працях з історії Української революції 1917-1921 рр. у таких випадках найчастіше звертаються до даних Всеросійського перепису 1897 р. Отже, у 1897 р. у тих губерніях, що згодом увійшли до УНР проживало майже 20,4 млн осіб. З них румунську або молдавську мову назвали рідною близько 186 тис. осіб. Це становило 0,9 % всього населення України. Абсолютна більшість молдаван проживала у Херсонській губернії (147 тис.). Далі зі значним відривом йдуть Подільська (майже 27 тис.) та Катеринославська (більше 9 тис.) губернії.
В основних центрах молдавського життя в УНР переписом зафіксовано: у Києві 107 молдаван (це становило мізерних 0,04 % від усього населення міста), в Одесі – 488 (0,12 %), у Тирасполі – 3 611 (11,2 %). Молдавське населення проживало, як правило, компактно на лівобережжі Дністра, який одночасно був і східною адміністративною межею Бессарабської губернії. Це давало підстави молдавським/бессарабським/румунським політикам, громадським діячам, публіцистам говорити про наявність молдавських етнічних територій на схід від Дністра. У найрадикальніших заявах лунало про "румунськість" міжріччя Дністра та Дніпра, а в окремих місцях – до річки Інгульця.
Для більш повної картини необхідно також використати і дані перепису, проведеного більшовиками у 1920 р. Його результати не достатньо відображають реальну етнічну структуру населення України, хоча й показують певні тенденції. Справа в тому, що цей перепис не відбувся у Волинській губернії, Чигиринському повіті Кременчуцької губернії, окремих волостях та населених пунктах.
Перепис по Запорізькій та Подільській губерніях здійснено по короткій програмі, яка не передбачала опитування про етнічну приналежність чи рідну мову. Загалом у 1920 р. у межах радянської України зафіксовано понад 149 тис. молдаван, 16,5 тис. румун і 203 валахи. Всього - майже 166 тис. романського населення України, або 0,65 % усіх мешканців УСРР. З них 138 тис. проживало в Одеській губернії, 15,6 тис. – у Миколаївській, 10,5 тис. – у Донецькій. У Києві проживало 96 молдаван (з 366396 усіх киян), в Одесі – 157 молдаван та 242 румуни, по Тирасполю таких даних немає.
Відмітимо також, що у межах УНР знаходилося с. Липецьке (Гандробурська волость, Анан'ївський повіт, Херсонська губернія), де з початком революції відновив свою діяльність лідер секти інокентіївців ієромонах Інокентій (Іван Левізор). Рух інокентіївців, засуджений православною церквою, користувався популярністю серед молдаван, значна їх кількість зосередилася біля підземного монастиря інокентіївців у районі с. Липецьке.
Отже, загальну кількість молдаван в УНР можна оцінити в 150-180 тис., зосереджених, в основному, на лівому березі Дністра з невеликими громадами в Одесі та Києві. Звісно, структура молдавського населення України зазнавала змін у роки Першої світової війни. Так, в Одесі як основному тиловому центрі Румунського фронту сконцентрувалася значна кількість румун-військових. Причому тут перебували і вихідці з корінної Румунії як військовослужбовці румунської королівської армії, так і молдавани, призвані до російської армії.
У Севастополі базувався евакуйований із Констанци румунський флот. Відповідно це збільшило і кількість румун у Криму. Київ будучи певним регіональним центром притягував до себе студентів та життєво активних молдаван із Бессарабії та прилеглих територій. З початком Першої світової війни молдавську громаду поповнили трансільванські румуни, які перебуваючи у лавах Австро-Угорської армії, потрапили у полон до росіян. Місцем їхнього осідку був Дарницький табір, де спеціально для них було відведено 3 бараки.
Лютнева революція 1917 р. призвела до значної активізації національно-визвольних рухів серед етносів, що населяли Російську імперію. Як і українці, за створення власних революційних органів взялися чи не усі етноси Росії. Запроваджувана демократія сприяла розпаду імперських структур. Разом з тим, це ставило нові завдання перед різними національно-визвольними рухами, які мали тепер вирішити питання про співіснування, визначитись із кордонами майбутніх національних державних утворень (чи то незалежних держав, чи то автономій у складі федеративної Росії) та статусом національних меншин. І це було джерелом потенційних конфліктів.
Молдавський національний рух на тих територіях, що згодом утворили УНР, відбувався у контексті загально-молдавських подій. Відновлювали свою діяльність старі та виникали нові громадські організації, Так, наприкінці березня – на початку квітня в Одесі виникло Товариство молдаван, 14 травня відбулися збори депутатів-молдаван Одеського, Херсонського та Миколаївського гарнізонів та Румунського фронту, на яких утворено Раду солдатських та офіцерських депутатів-молдаван на чолі з Емануїлом Кателі (Emanoil Catelly). Він же очолював молдавський національний комітет в Одесі.
Вагомим центром румунського національного життя був Київ. Саме тут був осередок формування румунських добровольчих частин у складі російської армії з числа військовополонених-румун. У Дарницькому таборі 13 квітня відбулося зібрання румунів, на якому було ухвалено документ під назвою "Дарницька декларація" ("Declaraţia de la Darniţa"). Ця декларація поєднувала у собі як національні прагнення румун жити у власній державі, так і соціальний радикалізм. При цьому румунська держава неодмінно поставала як "Велика Румунія", що входило у конфлікт із державотворчими процесами серед українців. Водночас, румуни не відмовляли українцям у праві на власну державу, хоча й не бачили себе у ній.
З 20 липня 1917 р. у Києві виходив тижневик "Велика Румунія" ("Romania mare"), редагований Севером Боку (Sever Bocu). Активізувався рух за румунізацію освіти: в окремих школах запроваджувалася румунська мова, починали використовувати підручники з латинською графікою, влаштовано мовні курси для учителів. В Новоросійському університеті у м. Одеса створено кафедру румунської історії на чолі з Іоном Ністором (Ion I. Nistor).
Питання забезпечення прав нацменшин для Української Центральної Ради було одним із основних у державотворенні. Про це постійно говорили провідні діячі українського руху у величезній кількості виступів, статтях та брошурах. Українці добре пам'ятали утиски проявів національного життя в Російській імперії, а тому були надчутливими до цього питання.
Усі чотири Універсали Центральної Ради містили положення про права національних меншин, було ухвалено закони про національно-персональну автономію та про вибори до єврейських громадських рад, створено віце-секретарства/секретарства/міністерства для найбільших етнічних громад України (росіян, євреїв та поляків), вільно діяли національні громадські організації, політичні партії, органи етнічного самоврядування.
Тема нацменшин також була однією із найбільш обговорюваних у пертрактаціях Центральної Ради з Тимчасовим урядом та використовувалась останнім для тиску на український національно-визвольний рух. Зрештою було досягнуто домовленості про входження до складу Центральної Ради та Генерального Секретаріату представників національних меншин.
Початково Комісія в справі поповнення Центральної Ради представниками національних меншин розробила проект поповнення Центральної Ради, у якому молдаванам квоти не було передбачено. Проте Мала Рада відправила на доопрацювання цей проект, зобов'язавши надати місця і невеликим етнічним групам. При цьому молдаван, як і інші етнічні групи мали представляти революційні організації, і тільки при їх відсутності – громадські чи культурно-просвітні.
Та ж комісія своєю постановою від 29 липня 1917 р. надала молдавській громаді 4 місця у Центральній Раді з 202 виділених етнічним групам. Була також передбачена можливість збільшення кількості цих місць за умови входження до Центральної Ради українців від тих повітів, міст та організацій, у яких вибори ще не відбулись. У постанові також була умова, що "серед неукраїнських членів Центральної Ради повинно бути не менше 60 % представників з провінціальних організацій, причому обов'язково повинні бути репрезентовані харківський та одеський регіони".
Тепер молдаванам необхідно було зорганізуватися та визначити свої делегатів до Центральної Ради. Початок організації молдавської національної меншини в УНР поклали Іон Прекул (Ion Precul), Іон Думитрашку (Ion Dumitraşcu) та Валерій Чікате (Valeriu Cicate). Вони скликали 26 листопада 1917 р. у Києві в офісному приміщенні за адресою вул.Лютеранська, 2 збори "усіх молдаван і румун, що проживають у Києві", на яких було створено національне товариство румун України "Пробудження" ("Deşteptarea").
Про діяльність цього товариства наразі відомо небагато. Однак, навряд чи воно могло пройти повз з'їзд молдаван Придністров'я, що відбувся 17-18 грудня 1917 р. у Тирасполі. Його проведенню передувало кілька підготовчих зборів та робота організаційного комітету. На з'їзд мали прибути по два представники від кожного молдавського села на лівому березі Дністра. Також на ньому були присутні делегація Сфатул Церій (Пантелеймон Халіппа (Pantelimon Halippa), Георгій Маре (Gheorghe Mare), Васіле Гафенку (Vasile Gafencu), Антон Кріхан (Anton Crihan), Онісіфор Гібу (Onisifor Ghibu)) та представник Української Центральної Ради, ім'я якого становити не вдалося.
Постанови цього з'їзду були звичними для подібних заходів. Різні етнічні групи у той час вимагали як правило запровадження рідної мови (у даному випадку – молдавської (румунської)) у школах, церкві та державному апараті, створення національних військових частин тощо. Загалом з'їзд був демонстрацією єдності румун та бесарабських молдаван з молдаванами лівобережжя Дністра. Про це свідчать і радикальні "великорумунські" заяви промовців, і пафосне вручення румунського національного прапора учасникам з'їзду.
При підведенні підсумків дебатів учасники з'їзду заявляли: "ми об'єднуємося з нашими братами в Молдові!", а також обрали своїх представників до Сфатул Церій (10 місць у молдавському парламенті були зарезервовані спеціально для молдаван лівобережжя Дністра). Румунська історіографія надає особливої уваги саме цим моментам. Онісіфор Гібу (Onisifor Ghibu) назвав свою брошуру, присвячену цьому з'їзду "Пробудження молдаван за Дністром" ("Deşteptarea moldovenilor de peste Nistru").
Для української історії більш вагомим є обрання представників молдавської меншини УНР до складу Української Центральної Ради. Отже, джерела свідчать, що до Центральної Ради було обрано 8 осіб. Проте, ймовірніше, з огляду на визначену для молдаван кількість місць та тодішню практику, обрали 4 члени та 4 кандидати, які мали заміщати дійсних членів у випадку їх відсутності.
В опублікованих документах зафіксовано лише два прізвища – Іон Думітрашко (Ion Dumitraşcu) та Іон Прекул (Ion Precul). Членом ЦР від молдаван був також обраний Нікіта Смочіне (Nichita P. Smochină), що підтверджується вказівками у біографічних довідках про цього відомого румунського юриста, історика та політика. При цьому Іон Думітрашку (Ion Dumitraşcu) був ще й членом Сфатул Церій – доволі рідкісний випадок, коли одна й та ж особа одночасно є депутатом парламентів різних держав.
Чи не вперше трибуна українського парламенту була використана представниками молдавської фракції 9 січня 1918 р. При обговоренні проекту Закону про національно-персональну автономію виступив Іон Прекул (Ion Precul), вимагаючи для молдавської меншини в УНР прав, рівних з іншими етнічними громадами. Ухвалений закон надавав молдаванам України право, за умови подання до Генерального Суду 10 тисяч підписів, утворити Національний Союз – об'єднання усіх осіб певного етносу, якому належало виключне право представництва даної етнічної громади перед державними установами.
Усі питання, пов'язані із утворенням та діяльністю Національних Союзів мали вирішувати Установчі Збори тієї чи іншої нації. Схоже, що з того часу розпочалася підготовка до Всеукраїнського молдавського з'їзду, запланованого на червень 1918 р.
Молдавська фракція артикулювала свою позицію щодо Берестейського мирного договору, підтримавши передачу договору у спеціальну комісію, яка й запропонувала Центральній Раді підтримати ратифікацію документу. Іон Прекул (Ion Precul) виступив перед Малою Радою 15 березня 1918 року та навів історичну довідку про заселення території Бессарабії романським населенням.
Цим він викликав реакцію з боку голови УЦР та історика Михайла Грушевського, який заперечив історичне право молдаван на Бессарабію. Але, водночас, відмітив, що "з української сторони ніхто не має претензії на ті части Бессарабії, в яких більшість становить молдавська людність. … Мова може бути тільки про ті території, в яких молдавська людність не має абсолютної більшості. Це є мова про північну частину Бессарабії й полудневу".
Як відомо, 27 березня 1918 р. Сфатул Церій ухвалив рішення при приєднання Молдавської демократичної республіки до Румунії на засадах автономії. Цей акт викликав активні політичні суперечки. Такі дебати не оминули й Центральну Раду. На засіданні Малої Ради 31 березня 1918 р. обговорювалося бесарабське питання. Оратори в основному висловлювали незгоду із приєднанням Бессарабії до Румунії та вимагали "можливість безперешкодного самовизначення". Їм одиноко протистояв Іон Думітрашко (Ion Dumitraşcu).
Наступного разу бессарабське питання у Центральній Раді було піднято 23 квітня 1918 р. Член фракції есерів Віктор Приходько інтерпелював до присутнього на засіданні міністра закордонних справ Миколи Любинського щодо насилля та фальсифікацій у Сфатул Церій під час голосування питання про приєднання Молдавської демократичної республіки до Румунії.
Міністр повідомив, що матеріали у цій справі збираються, частина з них уже передана послові УНР у Румунії, а також зачитав повідомлення невідомого земського діяча з Бессарабії з явно антирумунським змістом та показав "цілу паку (89) приговорів з одного тільки Хотинського повіту Бессарабії про бажання людності прилучитися до України". Іон Прекул (Ion Precul), відстоюючи звісно свої інтереси, заперечив наведені факти. Зрештою, обговорення цього питання було відкладено. Після завершення засідання 23 квітня Іон Прекул (Ion Precul) мав ще емоційну розмову із представниками українців Бессарабії.
Як бачимо, молдавська національна громада в Україні доби Центральної Ради (1917-1918 рр.) малочисельною, але доволі компактною. В революційних умовах молдавани проявляли свою активність, та, у цілому, висловлювали прагнення до демократичного устрою та національного самовизначення. Також мав місце потяг до єдності із Румунією, щоправда інколи це вкладалося у концепцію "Великої Румунії", яка спричиняла міждержавні суперечки про кордон.
Прикметно, що виступи представників молдавської громади у Центральній Раді стосувалися виключно двох моментів. По-перше, це було питання державної приналежності Бессарабії, або ж її окремих частин до Української Народної Республіки, Молдавської Народної Республіки чи Румунії. По-друге, захист інтересів етнічних молдаван, що проживали у межах УНР.
Навряд чи можна говорити про повну лояльність українських молдаван до УНР, а втім, не було і ворожості. Швидше маємо справу із множинними ідентичностями, коли молдавани уявляли себе як частину Молдови чи Румунії, і у той же час усвідомлювали своє проживання у межах України. Але, ці тенденції характерні лише для політично активних молдаван, які чітко артикулювали свою приналежність до національної спільноти.
Для більшості етнічних молдаван у межах УНР, особливо сільського населення, було характерним відторгнення будь-якої центральної влади. Це не є особливістю даної етнічної групи. Емоційне піднесення весни 1917 р., радикальні заяви та заклики улітку, наростання екстремізму та готовності до насильницьких дій восени-узимку та повна суспільна апатія на початку 1918 р. – такі риси були характерними для усього українського суспільства.
