Полон як тінь війни
Українська історія нерозривно пов'язана з війнами й боротьбою за незалежність. В усіх цих конфліктах українці опинялися в полоні: від часів визвольних змагань початку ХХ століття до сучасної війни проти Росії. Тема полону є не лише правовою чи військовою проблемою, а й історико-культурним дзеркалом епохи: вона відображає стан гуманістичних цінностей, культуру дотримання міжнародних норм і характер політичних режимів.
Війна завжди була не лише збройним протистоянням, а й соціально-правовим феноменом, що впливав на формування цінностей, норм і практик у міжнародних відносинах. Одним із найтрагічніших її вимірів є військовий полон. Ставлення до військовополонених у різні епохи відображало рівень гуманізації суспільства та розвитку міжнародного права: від повного ігнорування їхніх прав до створення складної системи міжнародного гуманітарного регулювання.
Українська історія нерозривно пов'язана з війнами й боротьбою за незалежність. В усіх цих конфліктах українці опинялися в полоні: від часів визвольних змагань початку ХХ століття до сучасної війни проти Росії. Тема полону є не лише правовою чи військовою проблемою, а й історико-культурним дзеркалом епохи: вона відображає стан гуманістичних цінностей, культуру дотримання міжнародних норм і характер політичних режимів.
Витоки: військовий полон як здобич переможця
У давніх цивілізаціях військовополонені не розглядалися як суб'єкти права. Вони були "живою здобиччю" — власністю переможця, який міг розпоряджатися їхнім життям і свободою на власний розсуд. Полонені сприймалися виключно як ресурс — робоча сила для господарства, засіб політичного шантажу або жертви ритуальних вбивств.
У Давній Месопотамії військовополонені часто ставали рабами храмів або царських господарств. У шумерських клинописних табличках (наприклад, з часів правління Лугальзагесі чи царів Ура) згадуються "люди з війни", яких розподіляючи між жерцями, вояками й державними службовцями. Кодекс Хаммурапі (XVIII ст. до н.е.) вже містив норми щодо викупу полонених громадян — якщо хтось із мешканців Вавилону потрапляв у полон, його міг викупити родич або громада. Це свідчить про перші спроби держави встановити обмеження свавілля щодо своїх громадян навіть у війні.
У Хеттській державі (XV–XIII ст. до н.е.) існували розвинені дипломатичні практики, і тому військовополонені часто ставали об'єктом міжнародних угод. У хеттських мирних договорах (зокрема у знаменитому договорі між хеттським царем Хаттусілі III та єгипетським фараоном Рамсесом II, бл. 1259 р. до н.е.) фіксувалися зобов'язання сторін повертати полонених. Хетти іноді селили військовополонених у прикордонних районах, використовуючи їх як підданих-землеробів, що служили водночас оборонними поселенцями. Таким чином, рабство не завжди означало абсолютне безправ'я — частина полонених ставала інтегрованою в економіку та військову систему держави.
У Давньому Єгипті військовополонені відігравали важливу роль у розбудові царської влади. Після переможних походів фараонів їх тисячами приводили в Єгипет, де вони поповнювали лави рабів на будівництві храмів, каналів і гробниць. Частину полонених, особливо знатних, використовували як заручників або виховували при дворі для подальшого впливу на підкорені народи. Єгипетські документи також фіксують випадки, коли полонених могли переселити на єгипетську територію та перетворити на підданих, що свідчить про певну "інституціоналізацію" військового полону.
В античній Греції військовополонені спочатку зазнавали долі рабів — їх продавали на ринках або використовували як домашню чи сільськогосподарську працю. Гомер у "Іліаді" та "Одіссеї" описує, як герої обговорюють долю полонених, часто вагаючись між викупом, рабством або стратою. Згодом у грецькому світі з'явилася практика викупу полонених, яка мала як економічний, так і етичний вимір: заможні громадяни чи рідні могли викупити своїх співвітчизників, а міста — організовувати колективний викуп після поразки у війні. Деякі союзи полісів (наприклад, амфіктіонії) навіть мали звичаєві домовленості про гуманне поводження з полоненими еллінами.
У Давньому Римі військовополонені були одним із головних джерел рабства. Після великих завоювань, як-от у Галлії, Іспанії чи на Сході, десятки тисяч полонених продавали на ринках. Водночас у римському праві сформувався інститут викупу полонених. Це було вигідно як переможцям, так і переможеним: перші отримували викуп, другі — шанс на повернення додому. У пізньореспубліканський і ранньоімперський періоди полонених римських громадян могли викупити родичі або держава. Доля військовополонених "варварських народів", крім рабства чи гладіаторства, могли через інститут рабства привести до статусу вільновідпущеника, який мав обмежені громадянські права.
Зі зміною характеру війни змінювалося і ставлення до полонених та членів переможених народів чи племен. У міру того як від кривавих завойовницьких походів античності Європа переходила до більш обмежених феодальних конфліктів, поневолення ворожих солдатів поступово зменшується. Проте викуп полонених — як економічна і соціальна практика — продовжував існувати аж до XVII століття.
У ранньому Середньовіччі (V–X ст.) війни часто мали характер міжплемінних або династичних конфліктів. Полонених воїнів могли використовувати рідше як рабів, оскільки рабство в Європі з часом поступилося системі кріпацтва, і полонені дедалі частіше ставали предметом викупу, а не власності.
Епоха лицарства часів Хрестових походів, своїми еталонами в обличчі короля Англії Річарда I Левового Серця та султану Єгипту Салах ед Діна, внесла важливі етичні зміни. З поширенням християнських цінностей та уявлень про "честь воїна" з'явилася практика обміну полонених або викупу за чітко встановленими правилами. У договорах між державами чи правителями передбачалися статті про взаємне звільнення полонених після укладення миру. У XII–XIII століттях це стало елементом лицарського кодексу честі, який вимагав поваги до гідності супротивника шляхетного походження.
Мирних жителів переможеного суспільства зазвичай не брали в полон, оскільки вони не становили військової цінності й часто були тягарем для переможця. З розвитком феодальних відносин і поширенням християнських моральних норм брати полонених серед мирного населення вважалося не лише непрактичним, а й гріховним.
Використання найманих солдатів у пізньому Середньовіччі (XIV–XV ст.) створювало своєрідну "корпоративну етику найманців". Оскільки багато з них воювали на боці того, хто більше платив, вони розуміли, що сьогодні можуть бути переможцями, а завтра — полоненими. Це породжувало певний кодекс взаємної терпимості: полонених рідко вбивали без потреби, натомість утримували до сплати викупу або обмінювали.
Однак ця гуманізація стосувалася лише вузького кола — шляхти, лицарів, командирів. Прості солдати, особливо селяни чи найманці низького рангу, залишалися майже безправними. Їх часто страчували, якщо вони були іншої віри (наприклад, мусульмани під час хрестових походів), або продавали в рабство. У битвах між християнами страта "невартісних" полонених також не була рідкістю, адже їх утримання вимагало витрат, а викуп — малоймовірний. Таким чином, середньовічна практика військового полону чітко відображає станову ієрархічність феодального суспільства. Гуманність і "повага до ворога" поширювалися лише на тих, хто належав до лицарського стану.
Військовий полон як вилучення з поля бою
Період від кінця Середньовіччя до початку XIX століття ознаменувався глибокими змінами у способах ведення війни, правовій думці та ставленні до військовополонених. Формування централізованих держав, розвиток регулярних армій і поступове занепадання феодальної системи воєнних відносин сприяли раціоналізації війни — вона ставала інструментом політики, а не актом особистої помсти чи завоювання.
У XVI–XVII століттях війни набули державного і династичного характеру. Армії складаються переважно з найманців, але зростала роль професійних офіцерів і воєнної дисципліни. Разом із тим у Європі поширювалися раціональні та гуманістичні погляди на війну. Вчені, богослови й юристи почали замислюватися над тим, що навіть війна має свої моральні та правові межі.
Одним із найвпливовіших мислителів цієї доби став Гуго Гроцій (1583–1645) — нідерландський юрист і філософ, якого часто називають "батьком міжнародного права". У своїй фундаментальній праці "Про право війни і миру" (De jure belli ac pacis, 1625) він уперше системно виклав принципи, що обмежують свавілля під час війни. Гроцій визнавав, що переможець формально має право поневолити ворога, але водночас підкреслював, що поневолення має бути тимчасовим, із можливістю викупу або обміну. На його думку, полонені мають зберігати природні права людини, а переможець повинен ставитися до них не як до речей, а як до осіб, що тимчасово втратили свободу.
Гроцій також стверджував, що метою війни є досягнення миру, а не знищення противника. Тому "на війні не дозволяється знищення життя чи майна понад те, що необхідно для вирішення конфлікту". Ця думка стала основою майбутнього принципу пропорційності у веденні бойових дій. Ідеї Г.Гроція вплинули на подальшу європейську юридичну і політичну думку, зокрема на твори Самуеля Пуфендорфа, Крістіана Вольфа та ін., які розвивали концепцію "справедливої війни".
Релігійні війни (включно з війнами гугенотів та Тридцятилітньою війною) показали вплив ідеологічних та релігійних мотивів на поводження з полоненими. Вояки противника часто вважалися єретиками, і тому вважалося чеснотою страчувати невіруючих. Полонені офіцери мали шанс на обмін або викуп, тоді як рядові зазнавали катувань і примусової праці. Релігійні війни були завершені Вестфальським мирним договором (1648 р.), який звільнив полонених без викупу, що зазвичай вважається кінцем епохи поневолення військовополонених, і розгляду їх як об'єктів "здобичі переможця".
У XVIII столітті формується нове ставлення до моралі в праві народів, або міжнародному праві, що мало значний вплив на проблему військовополонених. Французький політичний філософ Монтеск'є у своєму "Дусі закону" в 1748 писав, що єдине право, яке мав полонений на війні, полягало в тому, щоб запобігти заподіянню шкоди тим, хто не посягав на його життя. Військовополоненого більше, діячі епохи Просвітництва, не вважався майном, яким переможець може вільно розпоряджатися за власною примхою, а всього-на-всього "вилученим з поля бою". Інші політичні філософи, такі як Жан-Жак Руссо та Еммеріх де Ваттель, розширили цю ж тему та розробили те, що можна назвати теорією карантину для розміщення військовополонених. З цього моменту ставлення до полонених набирає тенденцію покращення. Що пояснювалося тим, що чим частіше європейські централізовані держави збройно взаємодіяли із собою професійними арміями, це спонукало їх формувати нові стандарти утримання полонених: табори, контроль дисципліни, перші "правила поводження" з офіцерами та рядовими. Полонені офіцери отримували гарантії особистої честі, рядові — суворий режим і обмежене харчування.
До середини ХІХ століття у західному світі вже сформувалася певна сукупність принципів, які визнавали гуманні обмеження у веденні війни та поводженні з військовополоненими. Хоча ці норми ще не мали обов'язкової юридичної сили, вони поступово закріплювалися в практиці держав і у творах військових теоретиків. Ідеї про те, що поранених слід лікувати, а полонених — не знищувати, стали моральною нормою для більшості європейських армій.
Однак практичне дотримання цих принципів залишалося непослідовним. Під час Громадянської війни у США (1861–1865) обидві сторони — Союз і Конфедерація — намагалися встановити правила поводження з полоненими, але війна швидко виявила масштаби людських страждань. Умови утримання в таборах, таких як Андерсонвілль у Джорджії чи Елміра в Нью-Йорку, були катастрофічними: голод, епідемії та відсутність медичної допомоги призводили до масової загибелі полонених. Попри це, саме ця війна стала важливим кроком до кодифікації гуманного поводження. У 1863 році у США було ухвалено так званий Кодекс Лібера (Lieber Code) — перший у світі офіційний військовий документ, який докладно регулював поводження з полоненими, пораненими та мирним населенням. Цей кодекс став прообразом майбутніх міжнародних конвенцій.
Проблеми гуманності на Європейському континенті постали під час об'єднання Італії та Німеччин. Попри розвиток міжнародних ідей про милосердя у війні, полонені солдати часто утримувалися у важких умовах, без достатнього забезпечення, а обміни проводилися повільно й нерегулярно. У відповідь на ці виклики у другій половині XIX століття почався активний рух за міжнародне врегулювання правил війни. Уже в 1864 році, під впливом діяльності Анрі Дюнана та створення Міжнародного комітету Червоного Хреста, було прийнято першу Женевську конвенцію — "Про поліпшення долі поранених у діючих арміях". Хоча вона стосувалася насамперед поранених, її дух заклав основи і для майбутнього захисту військовополонених.
У 1874 році Міжнародна конференція в Брюсселі зробила наступний крок — підготувала Брюссельську декларацію про закони та звичаї війни. Цей документ містив окремий розділ, присвячений військовополоненим: у ньому вперше проголошувалося, що полонений "перебуває у владі уряду ворога, а не окремих осіб чи підрозділів", і що до нього слід ставитися гуманно, забезпечуючи життя, здоров'я та мінімальні умови існування. Хоча декларація не була ратифікована через політичні суперечності між великими державами, вона вперше надала міжнародно-правовий статус поняттю "військовополонений".
XIX століття: перші кодифікації
Потреба в обмеженні жорстокості війни та уніфікації правил її ведення стала очевидною наприкінці XIX століття. Європейські держави дедалі частіше усвідомлювали, що технічний прогрес і масове застосування нових видів озброєнь призводять до небачених раніше страждань. Саме тому в 1899 році з ініціативи російського імператора Миколи ІІ у Гаазі відбулася Перша мирна конференція, метою якої було вироблення спільних норм, що обмежували б засоби і методи ведення війни, а також захищали б жертв збройних конфліктів.
Перша Гаазька конференція 1899: Зустріч в Оранжевій залі палацу Гейс-тен-Бос
Гаазька конференція 1899 року ухвалила кілька важливих документів, серед яких — "Конвенція про закони і звичаї сухопутної війни". У її Додатку містилися перші детальні положення, що визначали правовий статус військовополонених. Згідно з цими нормами, полонені більше не розглядалися як власність переможця — вони "перебувають під владою уряду ворога, а не окремих осіб чи військових частин". Державі-утримувачу заборонялося завдавати шкоди їхньому життю, честі чи гідності. Полонених дозволялося використовувати на роботах, але лише без приниження і з оплатою відповідно до місцевих умов.
У 1907 році, після швидкого розвитку військової техніки та нових конфліктів (зокрема російсько-японської війни 1904–1905 рр.), відбулася Друга Гаазька конференція, яка доповнила та розширила положення 1899 року. Гаазькі конвенції 1907 року підтвердили принцип гуманного поводження з полоненими й уточнили процедури їх репатріації, обміну та утримання. Зокрема, наголошувалося, що полонені мають право на належне житло, харчування, медичну допомогу, а держава-утримувач несе повну відповідальність за їхнє життя і безпеку.
Ці документи стали першими універсальними актами міжнародного права, які надали військовополоненим чітко визначений правовий статус. Вони заклали підвалини сучасного міжнародного гуманітарного права, у тому числі для майбутніх Женевських конвенцій. Хоча під час Першої світової війни їхні положення часто порушувалися, саме Гаазькі конвенції стали правовим орієнтиром, до якого поверталися при укладенні нових міжнародних угод.
Таким чином, Гаазькі конференції 1899 і 1907 років стали історичним поворотним пунктом: вони вперше юридично закріпили обов'язок держав гуманно поводитися з військовополоненими, забезпечуючи їм захист життя, здоров'я та гідності. Відтепер питання поводження з полоненими перестало бути лише справою звичаю чи моралі — воно стало частиною міжнародно-правової відповідальності держав.
Перша світова війна: правові норми і сувора реальність
Попри дію Гаазьких конвенцій, у роки Першої світової війни мільйони військовополонених опинилися в умовах, далеких від гуманності. Українці, мобілізовані як до армії Російської імперії, так і до австро-угорських військ, масово потрапляли в полон.
Становище полонених залежало насамперед від практики держави-утримувача. Хоча міжнародні норми вимагали забезпечення харчування й медичної допомоги, фактично спостерігалися голод, перевантажена праця й висока смертність у таборах. Для українців ситуація ускладнювалася відсутністю власної державності: вони не мали дипломатичного захисту, їхня доля визначалась політикою чужих імперських держав.
Після Першої світової війни виникла потреба в систематизації норм і правил війни, що було досягнуто Женевською конвенцією 1929 року. Вона чітко регулювала питання утримання, харчування, праці, медичної допомоги й навіть права на листування з рідними. Таким чином, вперше в історії військовополонений отримав статус не трофея, а людини з гарантованими міжнародним правом мінімальними правами.
Визвольні змагання 1917–1921 років: полон без статусу
Під час громадянської війни в колишній Російській імперії проблема полону набула ще драматичного характеру, оскільки міжнародне право нерегулювало неміжнародних акторів війни (проблема частково вирішується в 1977 році), тому військовослужбовці Армії УНР чи Української Держави не мали визначеного міжнародного статусу.
Для більшовиків вони були "контрреволюціонерами", для білих армій — "зрадниками єдиної Росії", а для Польщі — звичайними військовими супротивниками. Це створювало правовий вакуум, де військовополонені ставали жертвами свавілля, масових розстрілів чи примусової мобілізації до ворожих армій. Події цих років чітко засвідчили відставання правових норм від реалій неміжнародних конфліктів у формі громадянських війн.
Друга світова війна: виклик гуманітарному праву
Період Другої світової війни показав обмеженість міжнародних норм у протистоянні тоталітарним режимам. Женевська конвенція 1929 року діяла, але Радянський Союз її не ратифікував, що позбавило мільйони червоноармійців — у тому числі сотні тисяч українців — міжнародного захисту.
У німецьких таборах смертність серед радянських полонених сягала катастрофічних масштабів. Приблизно 5 700 000 солдатів Червоної Армії, було захоплено німцями, але лише близько 2 000 000 пережили війну; понад 2 000 000 з 3 800 000 радянських військовослужбовців, захоплених під час німецького вторгнення в 1941 році, померли від голоду. Серед цих мільйонів полонених були українці, що гинули від голоду, епідемій, катувань і розстрілів. Нацистська Німеччина проводила диференційовану політику: французьких чи британських полонених утримували у відносно кращих умовах, тоді як радянські солдати вважалися "неповноцінними".
Після війни українців, що служили у складі іноземних армій, у радянському полоні чекали репресії як "зрадників". Таким чином, вони опинилися у пастці подвійної уразливості від двох тоталітаризмів: між німецьким нацизмом і радянським сталінізмом.
Холодна війна: нові стандарти і радянська практика
Жахи Другої світової війни підштовхнули світову спільноту до нової кодифікації. Третя Женевська конвенція 1949 року стала головним документом у сфері захисту військовополонених. Вона закріпила чіткі гарантії: заборону катувань і принижень, право на кореспонденцію та гуманітарну допомогу, участь Міжнародного комітету Червоного Хреста в контролі за умовами утримання.
Проте для українців, які були громадянами СРСР, ці норми залишалися переважно деклараціями. Радянська практика післявоєнних років демонструє феномен "другого полону": повернені з німецьких таборів солдати нерідко потрапляли до перевірочно-фільтраційних таборів НКВС СРСР, де проходили "перевірки благонадійності" й навіть направлялися відбувати покарання в системі ГУЛАГу.
Сучасний етап: гібридні війни та нові виклики
У XXI столітті характер збройних конфліктів змінився. Зростає роль недержавних акторів, приватних військових компаній і терористичних угруповань. Це створює серйозні правові прогалини: далеко не завжди можна чітко визначити статус захоплених у таких війнах людей.
Додаткові протоколи до Женевських конвенцій 1977 року поширили захист і на учасників неміжнародних конфліктів. Проте практика показує, що гуманітарні норми часто ігноруються.
Для України найактуальнішою проблемою стала російська агресія. З 2014 року полон використовується як інструмент тиску та пропаганди. Після 2022 року масштаби проблеми зросли: систематичні порушення Женевських конвенцій, катування, приниження та позасудові страти. Україна, навіть у важких умовах, забезпечує харчування, медичну допомогу та доступ Червоного Хреста.
У цьому контексті робота благодійних волонтерських фондів у справах військовополонених, зокрема і БФ "Сила для сильних", є критично важливою: інформаційно супроводжує військовополонених, надає психологічну підтримку, допомагає родинам військовополонених, та ін.
***
Еволюція військового полону відображає загальну динаміку розвитку міжнародного права й гуманістичних цінностей. Від "живої здобичі" античності до правового статусу "вилученого із бою", закріпленого Женевськими конвенціями, пройдено довгий шлях. Але історія свідчить: навіть найдосконаліші норми залишаються декларативними, якщо їх ігнорують держави чи політичні режими.
Для українців проблема полону завжди мала особливе значення. У різні епохи вони ставали заручниками чужих держав і політичних рішень. Сьогодні, у війні проти Росії, українські військовополонені знову перебувають на передовій боротьби не лише за територію, а й за право людини залишатися людиною навіть у найжорстокіших умовах.
