Міст, через який Україна програла війну

Це мабуть єдине творіння Гюстава Ейфеля на історичних українських землях. Того самого, якого знаємо як творця Ейфелевої вежі у Парижі. Або як його ще називали українці за питомо українським правописом - Айфелем.

Це залізничний міст в Перемишлі через ріку Сян. Кожен, хто вивчав хочаб в загальному причини поразки України в так званій першій польсько-українській війні 1918-1919 року, неодмінно чув - залізничний міст у Перемишлі потрібно було підірвати… Бо в результаті через цей міст йшло забезпечення оточеному з усіх боків гарнізону поляків у Львові. Завдяки цьому мосту українці втратили Львів і Галичину, а опісля Україну.

У 1930-х роках молодий актив ОУН неодмінно знав, що непідірваний міст врешті-решт привів до поразки української армії на польському фронті. І подальша Вовчухівська операція, щоб перерізати залізничну колію, принесла багато жертв нашій армії, але втримати зайняту ділянку вже не було сил - її атакуваи з двох сторін. Багато років я теж читав про той міст в Перемишлі і також не розумів чого ж його тоді не підірвали, це ж було очевидне рішення.

Насправді, команда підривачів прибула в Перемишль. Очолював її старий вояк із технічної сотні УСС. Місто у той час ще було під контролем української влади. Коменданта-поляка місцевого гарнізону взяла у полон 16-літня українська дитина. Ще одна наша дитина загинула у бою на залізничному вокзалі (тут і сьогодні часто звучить українська мова). Під час боїв загинуло двоє неповнолітніх українок. Взагалі саме гімназисти, як і в багатьох інших містах Галичини, були рушійною силою Листопадового зриву 1918 року у Перемишлі. Це треба памʼятати кожному, хто бува навідається на польський "цвинтар орлят" у Львові.

Перша думка, яка приходить в голову - міст Айфеля українці не підірвали тому, що це ж була визначна технічна памʼятка Європи. Єдине творіння видатного інженера, яке би було на теренах соборної Української держави. Але ніт. Лідери місцевої української громади заборонили підрив з іншої причини… Вони були такі наївні, що єдиним їх аргументом виявилась наступна теза: міст опісля буде надто дорого коштувати, щоб відбудовувати, мовляв, це "зʼїсть" багато народних грошей.

Воєнний геній тогочасних українських лідерів мало чим відрізнявся від сучасного розуміння суті, що відбувається на фронті. Пересічний українець чи українка, черпаючи безконечні телеграм-новини, створені почасти у форматі ІПСО. У результаті більшість - як і у 1918-му - "найкраще" знає, як чинити. Особливо у ставленні до ТЦК. А головне - знову бережуть важливе майно (це стосується й розмаху корупційної наживи) для майбутнього держави. У час коли держава знову під загрозою повної окупації.

Коли програємо державу вже не потрібно буде відбудовувати підірвані мости, робити коштовні "важливі" комунальні закупівлі… Бо в могилі чи в окупації/еміграції працюють зовсім інші правила.

Жоден із лідерів УНР, зокрема з корупціонерів, не зміг стати успішним, залишивши Україну. Дуже швидко виявилось, що без своєї держави перспектива особистого розвитку жорстко обмежена. Через кілька років після війни бідували навіть ті, які мали рахунки і нерухомість за кордоном до війни. Зокрема відомий український міліонер Євген Чикаленко, який створив свій бізнес власним інтелектом та руками.

Міст Айфеля у Перемишлі чудове нагадування того, як все може закінчитись. І щоденні черги українців на місцевому вокзалі за 150 метрів від цієї памʼятки, мали б постійно нагадувати ціну поразки. Але не нагадують, бо ми досі на свою історію дивимося переважно чужими очима. Очима раба і "господарника", який хоче врятувати стратегічний міст, який потрібно було висадити в повітря. Щоб опісля мати можливість відбудувати. Але не судилося, бо у війни інші правила.

"Другому комюніке" присвячується…