Оборона Донеччини Армії УНР
Оборона Донеччини тривала з 18 листопада 1918 року до 7 січня 1919 року.
Оборона Донеччини — малодосліджений епізод українсько-білогвардійського збройного протистояння, під час якого частини Лівобережної групи Армії УНР, а саме бійці Гайдамацького піхотного полку під командуванням Омеляна Волоха та загін вільних козаків Куреня Донецького кряжу на чолі з Михайлом Малашком, разом із місцевими союзниками-повстанцями, зокрема загонами махновця "батька Петренка" (Петра Петренка), вели оборонні бої проти частин російської Донської армії отамана Петра Краснова і його союзників — місцевих прихильників гетьмана Павла Скоропадського на першому етапі, а згодом — проти частин російської Добровольчої армії під командуванням генерала Володимира Май-Маєвського.
Оборона Донеччини тривала з 18 листопада 1918 року до 7 січня 1919 року, коли частини Армії УНР остаточно покинули регіон.
Напередодні російського вторгнення на Донеччину тут уже перебували проросійськи налаштовані формування, які створювалися з добровольців за згодою гетьмана Скоропадського. Так, у Луганську було сформовано Луганський добровольчий загін, а в Юзівці — Юзівський.
16 листопада головнокомандувач російської Донської армії Денісов С. В. наказав частинам двох дивізій — 2-ї під командуванням Півоварова А. П. і 3-ї під командуванням Філімонова Є. І. — зайняти частину Донеччини відповідно до попередніх домовленостей між Скоропадським П. П. і Красновим П. М. У ніч із 17 на 18 листопада частини російської Південної армії під командуванням полковника Барміна та 3-ї Донської дивізії зайняли Луганськ.
Згідно з наказом донці мали "…суворо підтримувати порядок у своєму районі, підтримуючи законну українську владу (гетьманську) в прикордонній смузі, зайнятій нашими військами". Полковник Бармін провів переговори з військовою й цивільною гетьманською владою Луганська, яка визнала його "головуючим" у місті та повіті. У перші дні він організував арешти прихильників більшовиків і Українського національного союзу, що підняв повстання проти гетьмана Павла Скоропадського та проголосив відновлення Української Народної Республіки.
Дізнавшись про зайняття Луганська донськими частинами, 18 листопада 1918 року гетьман Скоропадський відправив телеграму отаману Краснову П. М.: "Дуже вдячний за допомогу. На тимчасове розквартирування козаків у районі Маріуполь, Дебальцеве, Луганськ — згоден. Гетьман всієї України Павло Скоропадський."
Якщо в околицях Луганська донці зайшли без перешкод, то район Дебальцевого вони не змогли зайняти, адже там із 14 листопада в районі Горлівки — Дебальцевого — Єнакієвого тривали бої місцевих повстанців із державною вартою. Лише після придушення повстання 24 листопада частини 2-ї дивізії зайняли Дебальцеве та його околиці.
26 листопада 1918 року донське командування визначило зони окупації Донеччини для своїх дивізій: частини 3-ї дивізії — 9-й полк зайняв Луганськ – Родакове, 10-й — Ровеньки; штаб 2-ї дивізії розмістився в Макіївці, 5–6-й полки зайняли Дебальцеве, 7-й — район Єнакієвого – Ясинуватої, 8-й — Юзівку.
Зайняття донцями цих територій не було погоджено з Директорією УНР, тому розцінювалося як окупація частини українських земель. Усі українські війська в Бахмутському й Слов'яносербському повітах входили до складу Лівобережної групи Армії УНР під командуванням Петра Болбочана. Однак на момент російського вторгнення тут не було жодної регулярної частини — лише формувалися повстанські загони та загони вільних козаків. У Бахмуті був створений 1-й Бахмутський курінь під командуванням Мережка, а в Гришиному (нині Покровську) — загін вільних козаків Курінь Донецького кряжу під командуванням Малашка М. В., зона дій якого охоплювала трикутник Гришине – Авдіївка – Волноваха.
Для зміцнення оборони Болбочан перевів на Донеччину Гайдамацький піхотний полк під командуванням Волоха, штаб якого розміщувався в сучасному Лисичанську. Йому підпорядковувалися Гайдамацький полк і Курінь Донецького кряжу. Лінія фронту розподілялася так: Слов'яносербськ – Алчевськ – Алмазна – Попасна – Бахмут – Костянтинівка — обороняли гайдамаки й повстанці; по лінії Торецьк – Очеретине – Мар'їнка діяли вільні козаки Куреня Донецького кряжу спільно з махновцями.
До кінця листопада 1918 року великих зіткнень між українськими й російськими частинами не було. Причин цьому кілька: по-перше, гайдамаки та вільні козаки займалися ліквідацією гетьманської адміністрації й роззброєнням загонів прихильників гетьмана та більшовиків; по-друге, обидва загони були малочисельні — у Курені Донецького кряжу налічувалося 300 бійців, у Гайдамацькому полку — близько 400.
Відповідно до закону Директорії УНР від 27 листопада на Донеччині розпочалася посилена мобілізація, завдяки якій до кінця грудня 1918 року чисельність Гайдамацького піхотного полку зросла до 5 000 осіб. З дозволу Болбочана також було створено робітничі дружини чисельністю 2 600 бійців, які діяли спільно з українськими військами.
Командир Гайдамацького полку Омелян Волох
Донське командування пояснювало пасивність гайдамаків тим, що серед них не було єдності — частина бійців виступала за бій із донцями, частина — проти, тому полк очікував наступу противника. За даними донської розвідки, інші настрої панували серед бійців Куреня Донецького кряжу в Покровську — вони активно обговорювали спільний наступ вільних козаків і махновців на Донецьк та концентрували сили поблизу міста.
Надалі, щоб спростити опис подій на лінії фронту, умовно використовують дві назви напрямів бойових дій: Луганський (де діяли гайдамаки й повстанці від Слов'яносербська до Дебальцевого) і Гришинський (від залізничної станції Гришине — нині Покровськ, де діяли вільні козаки Малашка М. В. і махновці Петренка П.).
Коли саме відбулося перше збройне зіткнення між українськими та донськими частинами і хто був ініціатором — достеменно невідомо. Проте є свідчення, що представники гетьманської адміністрації в Луганську закликали донське командування перейти в наступ і зайняти район сучасного Алмазного "для повного спокою Луганська".
Невдовзі, 4 грудня 1918 року, відбувся перший великий бій гайдамаків із донцями на Луганському напрямку біля Алмазного. У цей же день сталися значні сутички на Гришинській ділянці: вільні козаки під командуванням Малашка М. В. вступили в бій із державною вартою в Старомихайлівці, а махновці — у Карлівці. У результаті вільні козаки зайняли Старомихайлівку, але вже 5 грудня були вибиті звідти.
10 грудня 1918 року з Донецька, як писали донці, виїхала "каральна експедиція" — сотня донців на бронепотязі "Єрмак" у напрямку Курахівки, де концентрувалися підрозділи вільних козаків. Підійшовши до селища, донці обстріляли Курахівку та станцію, після чого почали відступати до Донецька. Біля станції Гострої махновці оточили бронепотяг "Єрмак", але після короткого бою, зазнавши втрат, відступили, а потяг повернувся до Донецька.
У цей же час активізувалися бої вільних козаків і махновців під Волновахою, про що писав донський полковник Жиров О. Ф.: "З шайкою Махно разом діють петлюрівці."
Того ж дня відбулася розмова Петлюри із Болбочаном, який повідомив, що на Донеччині тривають активні бої з донцями. Петлюра просив його зайняти станцію Дебальцеве, "яка має велике значення для України", на що Болбочан відповів коротко: "Дебальцево буде зайняте."
11 грудня 1918 року виконувач обов'язків повітового старости Української Держави, який тоді перебував у Донецьку повідомив Краснову П. М., що навколо міста склалася загрозлива ситуація, і воно перебуває фактично у напівоточенні вільних козаків і гайдамаків, та просив надіслати додаткові донські частини у місто. 12 грудня російські донські частини перейшли в наступ на Луганському напрямку й вибили місцевих повстанців із Петрівки – Кадіївки – Алмазної та зайняли їх.
Про велику підтримку української армії на Донеччині можуть свідчити події у селі Троїцькому біля Попасної, де місцеві мешканці повідомили гайдамаків, що у село прибув загін донців. Після цього з Попасної виїхав підрозділ гайдамаків, який заарештував донців і постановив їх розстріляти. У відповідь донці направили в село каральний загін, заарештували частину мешканців, узяли заручників і наклали на село велику контрибуцію. Такі випадки були непоодинокими на Донеччині.
15 грудня гайдамаки перейшли в наступ на Луганському напрямку, намагаючись вибити донців із селища Сентяєве. До селища під'їхав панцерник гайдамаків із гарматою, під прикриттям якої піхота вела наступ. Незабаром із Родакового прибув донський панцерник, і гайдамаки відступили. У цей же час із Гришинського напрямку вирушив до Дніпра Курінь Донецького кряжу на чолі з Малашком М. В., а вся ця ділянка фронту перейшла під командування махновця Петренка П., який координував спільні дії місцевих повстанців і вільних козаків проти донців.
16 грудня гайдамаки здійснили масовий наступ на Луганському напрямку та вибили донські частини з Алмазного, Ірміного, Кадіївки. Для зупинки подальшого просування гайдамаків донці перекинули з Дебальцевого панцерник і піхоту, які одразу вступили в бій і вибили гайдамаків з Алмазної. Активізація бойових дій на Луганському напрямку занепокоїла власників чотирьох рудників Франко-Бельгійського і Дніпровського товариств біля Луганська, які звернулися до французького консула в Харкові з проханням захистити їхні підприємства від дій гайдамаків. Консул негайно зв'язався з Красновим П. М. із проханням вислати донські частини на ці підприємства.
17–18 грудня 1918 року, виконуючи наказ Петлюри про звільнення від росіян станції Дебальцеве, гайдамаки пішли в наступ із Попасної на Дебальцеве, але, не досягнувши мети, були змушені відступити. З 20 по 21 грудня гайдамаки вели наступальні дії в напрямку Луганська та зайняли станцію Родакове, максимально наблизившись до окупованого росіянами Луганська. Нетривалий час на станції перебував панцерник гайдамаків, який невдовзі без бою її покинув.
У ході наступальних дій у середині грудня 1918 року гайдамакам вдалося звільнити значні промислові центри Луганщини — Кадіївку, Голубівку, Алмазну, Сокологірськ, Брянку. Тоді представник гетьманської адміністрації з Луганська констатував, що донці не в змозі вибити гайдамаків із цих населених пунктів, і це можуть зробити лише частини російської Добровольчої армії. Він провів перемовини з представником добровольців, через якого передав прохання Антону Денікіну про виділення військових частин для цієї операції.
Наприкінці грудня 1918 року підрозділи гайдамаків поступово покидали ці населені пункти, час від часу переходячи в контратаки. Так, 28 грудня 1918 року гайдамаки провели невдалий наступ з Алмазної на Алчевськ.
29 грудня завершилися перемовини між російською Донською і Добровольчою арміями про поділ ділянок фронту між ними. Згідно з новими домовленостями, ділянку фронту, включно з населеними пунктами Волноваха – Донецьк – Ясинувата, зайняли частини Добровольчої армії під командуванням українофоба генерала Володимира Май-Маєвського.
Невдовзі відбулася перша наступальна операція добровольців і донців на Луганському напрямку: 31 грудня під прикриттям панцерника "Платов" росіяни повели наступ на Алмазне й Глибоке. Після нетривалого бою вони вибили гайдамаків і зайняли ці населені пункти. 2 січня 1919 року, значно просунувшись уперед, вони зайняли Горлівку, Костянтинівку, Ясинувату, Авдіївку та Очеретине.
На прибуття нових російських частин одразу відреагували гайдамаки, які пустили з Бахмута порожній потяг на станцію Курдюмівка, де стояв панцерник добровольців "Корнілов". Унаслідок зіткнення панцерник добровольців був виведений із ладу — він втратив вежу та платформу з двома гарматами.
Наприкінці грудня 1918 — на початку січня 1919 року інтенсивність бойових дій між гайдамаками й російськими частинами значно знизилася, оскільки розпочалася евакуація цивільних і військових установ із Бахмута й Донеччини у напрямку Слов'янськ – Лозова. Більшовики пояснювали це тим, що Болбочан, у зв'язку з наступом більшовиків із півночі на Харків, надіслав на Донеччину телеграму з пропозицією українським частинам вступити в перемовини з донцями та призупинити ворожі дії один проти одного задля спільної боротьби з більшовиками.
З початком більшовицького повстання в Харкові 1 січня 1919 року Болбочан дав наказ перекинути з Донеччини частини Гайдамацького піхотного полку для придушення повстання. За одними даними, гайдамаки прибули у вже захоплене більшовиками місто, за іншими — вступили в бій із більшовиками південніше Харкова та відступили на Донеччину.
Тим часом частини російської Добровольчої армії почали займати населені пункти, залишені гайдамаками: Попасну, Бахмут, Костянтинівку та решту. Вони почали з півдня тиснути на Слов'янськ, який продовжували контролювати гайдамаки. Одночасно з півночі й сходу на Слов'янськ тиснули місцеві повстанці на чолі з Чапліним І. Г.
Станом на 4 січня 1919 року до Слов'янська прибув український панцерник на підкріплення, а командир гайдамаків Омелян Волох отримав наказ зайняти населені пункти в околицях міста та провести наступальні дії проти місцевих повстанців на північ — у напрямку Лимана, і на південь — проти російських добровольців у напрямку Горлівки. Невідомо, чи виконав Волох цей наказ. Станом на 7 січня у Слов'янську перебувало 700 гайдамаків із панцерником, які вели бої з російськими добровольцями за місто Краматорськ. Гайдамаки кілька днів боролися за Краматорськ, а остання спроба звільнити місто від росіян відбулася 7 січня 1919 року. Після запеклого бою, зазнавши втрат, гайдамаки відступили до Слов'янська.
Уночі 7 січня 1919 року розпочалася евакуація гайдамацьких частин зі Слов'янська. Попередньо отаман Іван Чаплін домовився з отаманом Григорієм Савоновим про спільні дії проти гайдамаків. За їхнім планом повстанці Чапліна мали наступати на місто зі сходу, а повстанці Савонова — із заходу. Через затримку на залізниці повстанці прибули до Слов'янська, коли місто вже покидали останні гайдамаки. Повстанцям удалося обстріляти ешелони, що прямували на Лозову, та взяти в полон двох гайдамаків.
Таким чином, після місяця тяжких боїв із переважаючими силами противника остання українська військова частина — гайдамаки — покинула Донеччину 7 січня 1919 року.
