Семен Глузман – лікар проти тоталітаризму
16 лютого 2026 року о 12 год перестало битися серце Семена Глузмана – відомого психіатра, дисидента, політв’язня радянських таборів.
Стаття була опублікована на сайті Район in ua. Публікуємо з люб'язного дозволу авторки
Семен Глузман – Президент Асоціації психіатрів України, директор Міжнародного реабілітаційного центру жертв війни та політичних репресій, член колегії Державної пенітенціарної служби України, член колегії Державної служби контролю за наркотиками, член Громадської гуманітарної ради при Президенті України, почесний член Американської психіатричної асоціації, член Німецького товариства психіатрів та неврологів, член Королівського коледжу психіатрів Великобританії, лауреат багатьох закордонних міжнародних премій.
Щастя в неволі
Семен Глузман народився 10 вересня 1946 р. у Києві. Він походив із єврейської професорської сім'ї військових медиків. Після школи продовжив традицію і навчався в Київському медичному інституті, який закінчив у 1970 р. Працював у Житомирі, Коростені, а з 1972 р. – Києві.
У 1972 році 25-річного юнака заарештовав КДБ за "антирадянську агітацію і пропаганду". Основна причина арешту психіатра Семена Глузмана – дисертація "Заочна експертиза у справі генерала Петра Григоренка". Відомий на весь СРСР генерал, ветеран війни став дисидентом і прилюдно звинуватив владу у репресіях, незаконному насильному виселенні кримських татар. Влада не могла його посадити в тюрму, тож оголосила божевільним.
На основі документів із "самвидаву" у 1971 р. Семен Глузман довів, що Петро Григоренко здоровий. Його дослідження стало першою у світі психіатричною професійною експертизою практики зловживань психіатрією у СРСР. Це допомогло звільнити генерала і виїхати йому за кордон, де в США повторне обстеження підтвердило висновок київського лікаря. А сам Семен Глузман у той час уже сидів у радянських концтаборах – за правду він отримав 7 років ув'язнення у таборах і три роки заслання. У 1977 році ім'ям Глузмана був офіційно названий психіатричний стаціонар у місті Сен-Дені (Франція).
У 1974 р. Глузман написав разом із В.Буковським в ув'язненні "Посібник із психіатрії для інакомислячих". Подальша дисидентська і правозахисна діяльність С.Глузмана була присвячена боротьбі з каральною психіатрією. "За ті сім років у таборах і тюрмах я був вільним. Серед таких же вільних людей всередині периметра багаточисельних парканів і колючого дроту", – писав він.
Роки в радянських концтаборах Семен Глузман вважав найщасливішими. Саме там він зустрів друзів і вчителів – українських шістдесятників і дисидентів Івана Світличного, Валерія Марченка, Василя Стуса, повстанців Василя Підгородецького, Василя Піруса, Євгена Пришляка та багатьох інших достойних нашої поваги і пам'яті людей.
– Зона зробила мене вільним. Українці були найбільшою етнічною і виразною групою у брежнєвському ГУЛАГу. Я не бачив жодного білоруса, узбека, киргиза, а КГБ був і в Білорусі, в Узбекистані, в Киргистані. Це для мене дуже важливо – фермент спротиву. Там я став українцем і пізнавав історію рідної країни. Правдиву історію спротиву злу. Ми жили спротивом злу і неправді як могли і вміли. Двічі голодував по чотири місяці. Голодував, бо дуже хотів жити і не знав іншого способу зберегти людську гідність. Велика, сліпа, жорстока система виявилася безсилою. Ми перемогли. Ми залишилися людьми. Залишилося головне, любов. До мертвих і живих друзів, з якими ділив свободу і страждання, хліб і гнилу рибу. І до того самого місця, де тебе мучили сім довгих років брехнею і ненавистю, і де ти, не дивлячись ні на що, залишив частину своєї душі. Кращу її частину. Пам'ятаєте у Торнтона Уайлдера:
"Навіть пам'ять необов'язкова для любові. Є земля живих і земля мертвих, і міст між ними – любов, єдиний сенс, єдине спасіння", – написав Семен Глузман у спогадах "Записки отсидента".
Фокери – літаки НАТО, які привезли допомогу в Київ
Після звільнення у 34-річному віці українському "відсиденту" було найважче знову звикати до брудного радянського компромісу – мовчати, боячись за сім'ю і нового терміну ув'язнення, писати і публікуватися таємно. Працювати за професією не дозволяли, а робота слюсарем на спецкомбінаті для тих, хто відсидів, поміж колишніми вбивцями і рецидивістами, була нестерпною. І Семен Глузман написав відмову від радянського громадянства із проханням дозволити виїхати з СРСР. Не пустили. Там, за кордоном, була хвиля обурення громадськості, навіть британський принц Чарльз звертався до радянського керівництва з проханням випустити Глузмана. А, коли тоталітарна система вже дала тріщину і Україна була на порозі державної незалежності, несподівано Семену Фішелевичу повідомили люди "з органів", що він може виїжджати. "Ні, дякую. Тепер вже ви виїжджайте", – відповів дисидент.
У 1991 році на запрошення Семена Глузмана в Київ уперше приїхав голланський політолог, правозахисник і публіцист Роберт ван Ворен. Їхня дружба і співпраця породила безліч надзвичайно важливих для України проектів. Засновано Асоціацію психіатрів України, при якій була зібрана унікальна бібліотека психіатричної літератури англійською мовою (понад 20 тисяч західних видань!) – найбільш вичерпна і сучасна бібліотека на пострадянському просторі. За роки незалежності нашої держави чимало з цих видань було видано у перекладі українською та російською мовою у видавництві "Сфера", яке також заснував Семен Глузман.
Протягом кількох років діяла комісія для систематичного і наукового дослідження політичних зловживань психіатрією в Україні. Десятки колишніх дисидентів, яких за політичні погляди у радянські часи кидали у психлікарні, пройшли повторне обстеження і реабілітацію.
Першими літаками НАТО, що приземлилися у 1992 році в Україні були Фоккери з Нідерландів, які привезли гуманітарну допомогу для хворих в українських лікарнях. Потім уже наша влада надала 12 літаків Іл-76, які доправили три тисячі кубометрів гуманітарної допомоги для 60 українських лікарень.
"Протягом 90-х років Київ залишався центром реформ у області психіатричного здоров'я у Східній Європі та колишньому СРСР. Багато із непсихіатричних проектів, які ми розробили з Глузманом, були сконцентровані на формуванні громадянського суспільства в Україні за підтримки засобів масової інформації. Ми доставили десятки одиниць ксерокопіювальної техніки у Києво-Могилянську академію, державні установи і міністерства. У Києві було створенно Центр жертв тоталітаризму і громадянської війни, яке фінансувало спочатку голланське Міністерство іноземних спра", – розповідає Роберт ван Ворен у своїй книзі спогадів "О дисидентах и безумии: от Советского Союза Леонида Брєжнєва к Советскому Союзу Владимира Путина".
Глузман: "Я лікую систему"
У звичайному житловому будинку на Оболоні на кошти іноземних спонсорів Семен Глузман викупив чотири квартири. У них облаштували Міжнародний реабілітаційний центр жертв війни та політичних репресій. У кінці 90-х, ніхто в державі не дбав про забутих колишніх політичних в'язнів та репресованих, які часто не мали пенсії і потребували елементарної медичної допомоги. У цьому центрі їм надавали безкоштовну лікарську та психологічну поміч. Коли ж голландське фінансування закінчилося, Семен Глузман на одному з центральних телеканалів закликав владу взяти на себе опіку про цих людей і діяльність центру. Але влада, як і сьогодні, глуха до таких проектів. Допомогу надали приватні підприємці – через особисті контакти з Семеном Фішелевичем, який досі є директором цієї установи. За допомогою режисера Олександра Дірдовського у реабілітаційному центрі було записано понад 300 відеоспогадів колишніх політв'язнів. При написанні дисертації я мала можливість їх переглядати, але більше нікому з істориків вони не стали цікавими. А там – жива пам'ять і правда про наше минуле.
"Я не лікую людей, я лікую систему", – стверджує Семен Глузман про свою нинішню діяльність.
Він відійшов від лікарської практики, але є постійним учасником важливих соціальних та медичних проектів. Його думка є авторитетною в Україні та за кордоном, а щире правдиве слово на сторінках публікацій часто здатне багато змінити у житті кожного з нас.
У березні 2013 році в Луцьку ми провели презентацію книжки спогадів Семена Глузмана.
"Два дні я був у засніженому Луцьку і насолоджувався обличчями. Студенти, викладачі, місцева інтелігенція... мені було тепло і радісно з ними. Я побачив там майбутнє, не своє, моєї країни, яка сьогодні невміло, з роздратуванням намагається освоїти механізм демократії. Спасибі тобі, Луцьк! Я обов'язково повернуся!", – написав у своїх враженнях на сайті "Лівий берег" Семен Глузман.
І таки повернувся – через два місяці він приїхав у Луцьк із своїм найкращим другом Робертом ван Вореном. Ми мали низку зустрічей у волинських вишах зі студентами і викладачами, презентували книжки зі спогадами і розповідали про важке радянське тоталітарне минуле, аби ніколи воно не повторилося.
За всі роки незалежності України Семен Глузман докладав найбільше зусиль для реформування психіатричного лікування в Україні та утвердження демократії. І під час повномасштабної війни не покинув Україну. Навпаки – його друзі на чолі з Робертом ван Вореном зосередилися на допомозі українцям.
Не знаю чи встигли перекласти спогади Семена Глузмана українською мовою. Він розповідав мені по телефону, що ця робота триває. Він хотів, щоб його спогади були доступні читачам українською мовою, російськомовні наклади давно розкуплені. Сподіваюся, що у цих спогадах він до нас повернеться таким, яким його знаємо – щирим, відвертим, мудрим.
Певний період він публікував свої статті в інтернет-виданні "Лівий берег". У кожному його тексті мудрі слова, які часто розбирають на цитати.
Пропонуємо і вам підбірку цитат – на світлу пам'ять про Семена Глузмана.
Цитати Семена Глузмана:
- Демократія – це гострий ніж, яким ще треба вміти користуватися.
- Ненависть і помста неконструктивні. Сьогодні я, колишній політичний в'язень, співпрацюю з офіцерами колишнього КГБ. Я – не змінився, змінилися вони. І я співпрацюю з ними в тому, про що раніше не міг і мріяти: допомагаю їм писати і публікувати документовану історію злодіянь їх відомства. Нас розділяє минуле, це правда. Але у нас одне майбутнє: правова європейська держава під назвою Україна. Майбутнє наших внуків. Всіх внуків, і дисидента, і радянського судді, що прирік на смерть молодого ідеаліста.
Пам'ятати і ненавидіти – не синоніми.
- Протягом трьох днів, без свідків, мене психологічно обробляли. Угода не відбулася, я відмовився. А з усього було видно, що комусь дуже хочеться моєї допомоги. "А раптом Глузман погодиться спростувати "видумки" Заходу про запроторення здорових людей у радянські писхлікарні". І ціну пропонували чималу. Невже б ви схвалили таке відречення? Ви, свідомі і чесні люди, лікарі? Ні, не схвалили б. Адже саме тоді я б став злочинцем, колегою Єльзи Кох і Динила Лунца. Я не настільки сильний, щоб переступити власну совість. І не настільки слабкий.
З листа до батьків із ув'язнення
- Знання минулого необхідне. Детальне, забарвлене живими емоціями знання — найкраще щеплення від виникнення нових Гітлерів і Сталінів. У моїй країні занадто багато політики. І дуже мало грунтовного, неміфологізованого знання. У цьому серйозна небезпека: неосвіченість і диктатура – спільники.
- Ядучими кольорами ненависті, як правило, проростають проблеми, які замовчують. Від "священних коров" нашої історії, від так званих табуйованих тем проростає агресивне невігластво деяких наших співвітчизників. "Священні корови" небезпечні невисловленням, можливість заповнення пустоти фальсифікаціями. Наша історія – не краще. Міфологізація історії надзвичайно небезпечна, бо проросте новою кров'ю. Ми повинні навчитися жити без "священних корів".
- У середні віки тирани мали блазнів, ступінь свободи слова їх у ті часи була надзвичайною. Блазень – дзеркало тирана. Справжній блазень говорить правду про свого господаря йому в обличчя. Той, хто говорить правду про ворога свого господаря – не блазень, а придворний поет, слуга.
- Я впевнений: якщо моя країна, мій народ не навчиться задавати гострі питання вголос, то наше майбутнє буде дуже схожим на минуле. Нормальній комфортабельній країні не потрібні герої, їй дуже потрібні громадяни. А для шукачів гострих відчуттів є гори, океани, стрибки з парашутом. Фанатик дайвінгу кращий за фанатика релігійного.
- Ми маємо пам'ятати: зуб може розболітися при будь-якому режимі влади, і треба вміти його лікувати. Історичні міфи небезпечні своїми деструктивними наслідками. Істинне знання минулого закликає до почуття толерантності, а фальшива філософія історії породжує фанатизм.
- Моя країна (у мене іншої немає) має шанси на європейське демократичне майбутнє. Тут неможливе диктаторство. Не тому що ми такі розумні і свободолюбові, тому, що ми інші, дуже різні, тому, що у нас навіть православної релігії одної немає (як кажуть неофіційно багато релігійних діячів, це добре, що немає одної православної церкви, а тому того, що діється в Росії бути не може). Найголовніше – у цьому маленькому оптимізмі. Не дивлячись на той песимізм, у якому ми живемо. Янукович не розуміє таких слів, але мені зрозуміла трагедія цієї людини. У нас є наша внутрішня весна. Боюсь, що моє покоління повинне піти, щоб це побачити, щоб фізично дати можливість вільно народженим українцям побудувати іншу європейську Україну.
- Без болі немає відчуття повноцінного щастя. Я думаю, що ми маємо нормальну європейську країну, у якої є всі можливості демократії, але ми ще не вміємо цим користуватися. Слава Богу, у нас є політична опозиція, нікудишня, на мою думку, слабенька і нещира. Але ми повинні і це пройти та навчитися вибирати інших, важливо – це наші відносини із владою. Влада буде іншою навіть якщо залишаться при владі ті самі люди і ті самі голоси, якщо влада буде боятися нас. Ми повинні навчити владу нас боятися. Поки що більшість із нас боїться влади. Це не авторитарна і не тоталітарна влада, але тим не менше люди вибирають не зв'язуватися з владою. Нормальна європейська Україна виникне передусім у Луцьку, а в Києві – в останню чергу.
- Особисто я вважаю, що український народ кращий тих, кого він приводить до влади.
- Більшість людей мають прожити своє життя так, щоб вони навіть не підозрювали, що в якійсь ситуації вони можуть стати негідниками.
