Дрогобич+: "схеми", заколоти і революція

- Добрий вечір, панове. Руки до гори! - Маєш! – відповів один із старшин і стрілив з револьвера. Бунтар повалився вбитий.

У Дрогобичі багато що крутиться навколо нафти. Нафту люблять. За нафту борються.

Коли проголошено ЗУНР, то Дрогобич та навколишні міста і села стали найбільшим і фактично єдиним промисловим та паливним центром нової держави.

"Сам Дрогобич і його повіт не був як перше ліпше наше галицьке місто – це була галицька Каліфорнія, відома своїми підземними скарбами, своїм відмінним життям" - так про це говорив Володимир Бірчак, заступник голови дрогобицької повітової національної ради. Володимир Бірчак був другою людиною у Дрогобичі після Семена Вітика.

Відомий соціал-демократ, посол до австрійського парламенту, колишній соратник Івана Франка Семен Вітик обіймав посаду повітового комісара у Дрогобичі. Він же представляв місто в Українській національній раді – парламенті ЗУНР.

Семен Вітик

Саме Семен Вітик контролював нафтовий та соляний промисел у ЗУНР. Це мало приносити великі прибутки до скарбниці ЗУНР.

На торгівлі нафтою добре заробляли. Але не держава. А спекулянти. На дрогобицьких рафінеріях (нафтопереробному підприємстві, звідки виходив уже готовий до використання нафтопродукт) кілограм нафти (так, тоді нафтопродукти продавали на кілограми) коштував півтори корони. А у роздрібному продажу десь у Бродах ця ціна сягала уже 50 корон. Це був чудовий гешефт.

"Спекуляція розцвіла пишним цвітом, хоч якраз реформи мали її знищити; ціну тої спекуляції платив дрібний консумент, яким в більшій части був наш український селянин".

Державна рафінерія у Дрогобичі

Семен Вітик мав конфлікт із керівництвом ЗУНР. Зокрема, із Євгеном Петрушевичем. Конфлікт був настільки гучний, що відгукувався навіть у Києві. Під час Трудового конгресу та Акту Злуки у січні 1919 року у Києві Семен Вітик всіляко протестував проти позиції націонал-демократів щодо умов обʼєднання двох українських держав. Це дивувало наддніпрянців.

Через позицію Семена Вітика УГА втратила можливість обміняти зброю на нафту. Він не хотів продавати нафту іноземцям. Боєздатність армії була загнана у ще більші закутки.

Один із тодішніх міністрів ЗУНР - Іван Макух – у своїх спогадах писав: "на нафті сидів посол Семен Вітик у Дрогобичі і нікому не дозволяв до цього повіту втручатися. Треба було аж ужити сили. 

Державний Секретаріят рішив вислати до Дрогобича карну експедицію і зліквідувати Нафтовий Комісаріят під проводом Вітика, а нафту забрати в свої руки. Постанову Державного Секретаріяту мав виконати полковник Дмитро Вітовський, але він її не виконав і все залишилося по старому".

Нафтопереробне підприємство у Дрогобичі

Та уряд не полишав спроби ліквідувати монополію Семена Вітика на галицьку нафту. А політик у свою чергу намагався відбиватися від цих спроб.

У розпорядженні Семена Вітика була міська міліція, що сформувалась у листопаді 1918 року.

"Завели ми міліцію, точніше сказати б, вона завела себе сама. Що се була за міліція? 2 листопада 1918 р. зайнято Дрогобич і велася війна за Борислав. Одна й друга сторони не були готові до бою. Наш комендант збирав людей, доповняв старшин. Противна сторона висунула думку переговорів, ми її прийняли, щоб зискати на часі. Тоді й зорганізувалася так звана дрогобицька міліція. Складалася з передміщан, що були в австрійській армії, але тепер не вступили до нашого війська, але утворили свій відділ".

Серед міліціонерів було кілька людей, які щойно повернулись з російського полону. Вони й каламутили воду. Вони хотіли такої ж революції, як і там, в Росії.

Вулиці Дрогобича. Листівка. 1920-ті рр.

"Між міліціонерами були грабіжники, що самі власноручно пограбили Червоний Хрест, були пияки і хабарники, що грозили людям арештами, щоб тільки дістати окуп, коротко кажучи, були люди, яким не йшло про ніяку загальну справу, але про те, щоб лишитися дома і з крісом в руці промишляти".

Силовими опонентами дрогобицької міліції була Повітова Військова Команда на чолі із Іваном Грабавенським.

У березні 1919 року уряд ЗУНР вдався до активніших дій. На території Дрогобицького повіту створено Нафтовий округ як надзвичайний спосіб управління цією територією. Це щось на зразок сучасних військово-цивільних адміністрацій на сході України. У керівництві Нафтового округу для одіозного любителя нафти місця не було.

Влада Семена Вітика опинилась під загрозою. Однак, міська міліція могла виступити на боці нафтового дожа з Дрогобича.

Володимир Бірчак - один із опонентів Семена Вітика, делегат Української Національної Ради ЗУНР

Тоді Іван Грабавенський вирішує відправити міліцію на фронт. Незадовго до цього Українська Галицька Армія зазнала серйозних втрат на польському фронті. Потрібні були нові призовники. А міліціонери – цілком призовного віку, здорові і мають відповідні навички. Тож кому як не їм йти захищати свою Батьківщину.

Та міліціонери не послухались.

Заколот розпочався о 7 годині вечора.

"Бунт зачався ввечір 14-го квітня 1919 року. Під будинком Військової Повітової Команди зібралися міліціонери, кілька під проводом Івана Кушніра увійшли до середини.

В канцелярії було сім старшин. Кушнір увійшов з націленим крісом і промовив:

- Добрий вечір, панове. Руки до гори!

- Маєш! – відповів один із старшин і стрілив з револьвера. Бунтар повалився вбитий.

Через вікно від сторони вулиці кинено до канцелярії гранату, вона вирвала кусник підлоги, але нікого зі старшин не вбила".

Іван Кушнір - перший вбитий у дрогобицькому бунті

Цей напад для заколотників закінчився нічим. Усі працівники канцелярії розбіглися. Жодного офіцера не убили та не заарештували. Не відключили навіть телефони. Тож військові чиновники устигли повідомити своє вище керівництво про напад на Військову Команду.

По тому рушили до будівлі школи, де квартирували офіцери. Там їм вдалося арештувати кількох військових чинів.

Заручників тримали у будівлі суду. Там були приміщення для арештованих, які чекали на вирок суду.

Будівля дрогобицького суду. Листівка. 1920-ті рр.

Далі сорок повстанців на чолі із Григорієм Михацем з двома кулеметами рушили на залізничний вокзал.

Заходити на станцію було боязко. Тому спочатку вислали розвідку. Виявилось, що через станцію якраз проїжджає Гуцульський курінь Григорія Голицинського.

Після короткої розмови стрільці-гуцули очистили вокзал і прилеглі вулиці від заколотників. Їх лідер Григорій Михаць писав про ніби-то арештованих командирів та стрільців, що підтримали їх вимоги. Та це не підтверджується іншими джерелами.

Після невдачі на вокзалі, бунтівники повернулись у місто і взялись до грабунків.

Керівництво заколоту не мало жодного уявлення про подальші кроки. Що робити далі? Ніхто не знав, ніхто не мав ані найменшого досвіду державного управління. Спромоглися лише надрукувати відозву та розклеїти її по місту.

Невдовзі Григорій Михаць виявив, що більшість "повстанців" розійшлись по домам.

Цистерни з нафтопродуктами на сусідній з Дрогобичем станції Борислав. Фото. 1910 р.

"Залишилось місцеве шумовиння, яке гуляло собі і грабувало, що можна".

Зранку у будівлю Військової Команди, яку бунтівники обрали за свій штаб, прийшов комендант міста сотник Іван Грабавенський.

Заколотники планували заарештувати його першим ще напередодні. Однак він був у службових справах поза Дрогобичем. Щойно повернувшись до міста, Іван Грабавенський дізнався про заколот.

"Він зняв свої офіцерські відзнаки" і пішов у саме лігво ворога – у свій робочий кабінет. Вочевидь, розраховував вирішити справу мирним шляхом. Там він, за свідченням Григорія Михаця, нібито "заявив готовість підкоритись й допомагати Жовнірській Раді". Та ця заява, навіть якщо вона й була насправді, не допомогла коменданту. Його було заарештовано та посаджено "на підвал".

Почувши про колотнечу у Дрогобичі Микола Михаць з села Уличне зібрав своїх друзів. Парубки мали зброю, ймовірно, ще з початку Великої війни. Тож розгромили місцеву поліцейську станцію і пішли грабувати багатших селян. Зайшли й до сусіднього села Доброгостів.

Та недовго вони гуляли.

"Дві чети з 9-ої сотні під командою четаря Ю.Р. і чета зі Стрия з хор. Яцьом Т. завели порядок в селі, виарештувавши бунтарів і їх провідників".

Бунт в Уличному та Доброгостові закінчився дуже швидко.

Влада скерувала на придушення заколоту

Командир 3-го куреня 1 полку Українських Січових Стрільців Сократ Іваницький

. Куренем командував Сократ Іваницький.

Перша зустріч між урядовими військами та заколотниками сталася у селі Літиня. Григорій Михаць відправив розвідку на зустріч урядовим військам.

Свідок тих подій так описав цю зустріч: "Над'їхало до нас 6 кіннотчиків у гарних одностроях, у козацьких шапках із ціликами, а нових, високих чоботах. Вони не бачили наших стрільців 1 задержалися коло корчми. Це була кінна стежа збунтованої міліції в Дрогобичі. Вони виїхали собі на прогулянку поза місто, певні того, що Жовнірська Рада перебрала всю владу в Дрогобицькому Повіті.

Стрільці з 3-ої сотні їх оточили, постягали з коней і серед сміху кожному з них дали „пайку в натурі". Опісля звеліли всім роздягнутися, заміняли своє подерте убрання та взуття на нове і пустили всіх на волю. Коні відіслано до курінного обозу".

Слідом за покритими ганьбою "розвідниками" до повстанців приїхав міський голова Антін Рудницький. Він передав вимоги урядових військ. Вимога була одна: скласти зброю. Революційного запалу заколотників на довго не вистачило. Їх загальні збори вирішили не противитись.

Січові Стрільці увійшли у місто. Пройшли маршем Самбірською вулицею. Звільнили з полону усіх захоплених повстанцями старшин.

Загальний вид Дрогобича. Листівка

"Збунтовані міліціонери, довідавшись, що Усусуси займають місто, розбіглися по хатах, перебралися у „цивілів" і, мов нічого не сталося, сиділи, дожидаючи кінця авантюри".

Дуже швидко у місті настав порядок. Курінь Січових Стрільців розмістився у школі по вулиці Міцкевича, "навпроти польського костелу". Обовʼязки поліції взяла на себе польова жандармерія. Постать її очільника – Климентія Коника – наводила жах на заколотників та бандитів. Його боялись. Від його жандармів злочинці ховались в усі шпарини як таргани при раптово увімкненому світлі.

На Великдень у Дрогобичі було організовано військовий парад. Напередодні свята, 19 квітня "у заквітчаних зеленню cтpiлецьких шапках, уставилася сотня коло церкви, біля якої зібралися тисячні маси нашого громадянства, дожидаючи першого українського Великодня на вільній Галицькій Землі.

Задзвонили дзвони, процесія вийшла з церкви, і під спів воскресних пісень загриміли тричі почесні сальви моєї сотні. У святі взяла участь команда полку зі сот. Зеноном Носковським, пop. Poмaном Купчинським і пop. Coкратом Іваницьким на чолі, перед якими сотня, на закінчення свята, передефілювала, маршуючи до своєї касарні".

Кримінальну справу розглядав надзвичайний, або як тоді казали в Галичині, доразовий суд. Його створили при Команді нафтового округу.

Судовий процес над учасниками подій в Уличному був недовгим. Вирок винесли у той же день. Адвокатові не вдалось переконати суддів у невинуватості підозрюваних.

Віктор Пацлавський - адвокат дрогобицьких міліціонерів

Чотирьох Микол – Терлецького, Берцюка, Михаця та Турика, а також Івана Ємчука засуджено до розстрілу. Але двом останнім розстріл замінено на 10 років вʼязниці. Шістнадцятьох заколотників "звільнено від вини і кари".

Чи не головного організатора "револьти" Григорія Михаця засудити не встигли. Його справа була виокремлена в окреме провадження.

Спочатку адвокатові вдалось поставити під сумнів повноваження надзвичайного суду. Тому засідання перенесли.  

У цей час Галицька армія мусила покидати Дрогобич під натиском польських військ. Григорія Михаця мали перевезти в інше місце. Однак, по дорозі він утік.

Зʼявляється він уже аж у зайнятому більшовиками Києві. Там працював в наркоматі освіти і був одним із керівників Компартії Західної України.

До 10-ї річниці подій Комуністична партія Західної України видала брошуру

Помер головний дрогобицький заколотник у роковому для українців році – у 1933 р. Але не від голоду у холодній хаті. А від туберкульозу у кримському санаторії.

Причетність Семена Вітика до бунту 14-15 квітня встановити ні суду, ні війську не вдалось. Радянські історики писали, що бунт організували комуністи. Діаспорні діячі це аргументовано заперечували.

Лише у деяких спогадах очевидці можуть мимоволі обмовитись про роль Семена Вітика у квітневих подіях у Дрогобичі. Пересічні люди про це забули або й не знали.

Та карма настигла свого героя. Його розстріляли. Комуністи. У 1937 році.

Крізь бурю та сніг. Перший Зимовий похід Армії УНР

У перших числах грудня 1919 року Армія УНР налічувала близько 10 тисяч осіб. З них боєздатними були біля 2 тисяч. Керівництво проводило нараду за нарадою у пошуках виходу з ситуації. Вирішили йти у запілля окупантів. Так почався Перший Зимовий похід.

Львів. 1918. Єврейський погром

Наприкінці листопада 1918 року світ отримав страшні відомості зі Львова: європейські та американські видання писали про жорстоку розправу над тутешніми євреями, яких впродовж двох діб, одразу після відступу з міста українського війська, безжалісно грабували, палили, мордували і вбивали.

Український підрозділ у Зимовій війні: правда чи легенда

Формування українського добровольчого підрозділу, якщо пропозицію про нього й було надано фінському командуванню, не здійснили через брак часу, підготованих кадрів та фінансів.

Антисемітизм в Україні?

Якщо поглянути на останні чотири з половиною століття присутності великої кількості євреїв в Україні, лише 16-20 років були позначені періодами насильства. І це насильство, не слід забувати, чинилося не лише проти євреїв. Іншими словами, 430 років євреї жили поруч з етнічними українцями та іншими народами України в стані співпраці й толерантності, якщо не гармонії.