«Імператор-простолюдин». Сотник Фока та початок нової доби візантійської історії

Обрання імператором бороданя-простолюдина (чи принаймні того, хто охоче грав роль простолюдина) мешканці Константинополя зустріли із справжнім захопленням. Вочевидь вони й справді чекали на «народного володаря», який покарає усіх визискувачів і встановить справедливість.

VII сторіччя відіграло особливу роль в тисячолітній історії Візантійської імперії. Чимало дослідників взагалі вважають, що саме в цей час колишня Східна Римська імперія і стала Візантією (хоча її самоназва не змінилася – для володарів і підданих вона і до, і після залишалася «державою ромеїв» - О.М.).

Хоча б тому, що розміри імперії скоротилися у кілька разів, і з найбільшої держави Середземномор’я вона перетворилася на «першу серед рівних», грецька мова остаточно витіснила латину з офіційного вжитку, а імператорів почали іменувати не автократорами (звичний переклад грецькою римського титулу «імператор»), а василевсами (тобто «царями», як біблійних володарів).

А ще тому, що й самі візантійські володарі раптом… перестали голити бороди. На перший погляд, це може здаватися дивним, але судячи із прижиттєвих зображень імператорів, карбованих на монетах, до 602 року вони як один голилися, а після 602 року – як майже всі були бороданями.

Це стало настільки звичним, що згодом навіть імператорів попередньої доби – Костянтина Великого чи Юстиніана І – всупереч історичній правді почали зображувати з рослинністю на обличчі, адже митці просто не уявляли василевсів якось інакше.

Костянтин Великий на фресці - вже з бородою
Костянтин Великий на фресці - вже з бородою

Здавалося б, примха моди, але це й справді була фундаментальна зміна, що символізувала злам епох.

Кінець епохи жадібності

Останній голобородько на константинопольському престолі, імператор Маврикій, був людиною благочестивою і набожною, і згодом навіть був визнаний святим.

З юності він відзначався скромністю (якщо не суворістю) в побуті й сумлінним ставленням до справ. Особиста хоробрість поєднувалася в ньому з обережністю, розсудливістю, і при цьому твердістю та наполегливістю у здійсненні ухваленні рішень.

Маврикію часто дорікали провінційним походженням, і деякі вчені навіть казали про обмеженість його кругозору. Однак ці закиди не здаються справедливими.

Маврикій
Маврикій

За масштабом своєї особистості він можливо й поступався тому ж Юстиніану I. Але при цьому імператор був людиною системною. І без сумніву видатним дипломатом.

Всупереч порадам власного оточення, Маврикій надав рішучу підтримку запеклому супернику візантійців, перському володарю Хосрову II, коли той боровся за престол батьків, і не лише уклав з ним почесний мир, якого десятиріччями чекали ромеї, але й отримав від «царя царів» на знак вдячності усі спірні прикордонні території, Вірменію та Іверію (сучасну Грузію).

Хосров II привселюдно називав імператора своїм «названим батьком», якого ніколи не зрадить.

Хосров II. Малюнок в Саксонській хрониці
Хосров II. Малюнок в Саксонській хрониці

Ревний православний, Маврикій не тиснув на представників «східних», монофізитських церков, які складали найпотужнішу «конфесійну опозицію» в імперії.

Він, щоправда, посварився з римським папою, особливо після того як константинопольський патріарх взяв собі титул «вселенського» - за цілковитою підтримки імператора.

Фаховий військовий, Маврикій уклав «Стратегікон», один з найвідоміших візантійських трактатів з військової справи. З огляду на подальші події, історики певний час висловлювали сумніви в його авторстві, але сьогодні більшість дослідників вважає, що «Стратегікон» належить саме перу Маврикія.

Зрештою, за правління цього володаря візантійська армія здобула блискучі перемоги над аварами та слов’янами, які спустошували балканські провінції імперії. А самого Маврикія називали «батьком солдатів».

Чого імператор не вмів – так це подобатися підданим. Літописець, який із захопленням писав, про те, що Маврикій «вигнав з душі своєї охлократію пристрастей, затвердивши в своїх думках аристократію і навчаючи підданих наслідувати його», можливо мимоволі, але прямо натякнув на це – володар не любив і зневажав натовп.

Маврикій
Маврикій

А в тодішній Візантії, де політика залишалася справою публічною, для імператора це було просто небезпечно.

Проте найбільше сучасники докоряли Маврикію за його жадібність. Вже при сходженні на престол, імператор відмовився від традиції попередників і не оголосив про зниження податків та прощення недоїмків.

Натомість повідомив про будівництво нового водогону. Можливо, Маврикій вважав це проявом хазяйновитості, але піддані почали називати його між собою скнарою.

До того ж суворий до підданих володар виявився надзвичайно щедрим до своїх родичів. Батько, мати, брат, сестри, кузен, зять – всі вони отримували від Маврикія посади, титули, палаци, маєтки і гроші. Мабуть він і справді їх любив.

Акведук в Константинополі
Акведук в Константинополі

Імператорське весілля було надзвичайно пишним (казали, що такого не бачили вже кілька століть – О.М.), володар навіть оплатив мешканцям Константинополя влаштовані на його честь бенкети – з імператорською заощадливістю це сприймалося як подвійний подарунок.

Дружина Константина народила Маврикію шістьох синів і чотирьох доньок. Первістка Феодосія імператор зробив своїм співправителем вже в трирічному віці. А коли царевичу виповнилося шістнадцять, одружив його на доньці патриція Германа.

Схоже, що й саму державу імператор сприймав як родинну власність, яку сподівався передати спадкоємцю. Тому й намагався скоротити державні витрати та збільшити власні доходи.

Заради економії скасовували урочистості і заощаджували на розвагах для підданих. Охоче приймали доноси на багатіїв – заради конфіскації їхнього майна. Підозрювали, що Маврикій наживається навіть на спекуляції хлібом.

Маврикій з дружиною та їхній старший син
Маврикій з дружиною та їхній старший син

Проте навіть на цьому тлі найризикованішим здається намагання імператора зменшити витрати на армію і скоротити платню воякам. Спроб зробити це були щонайменше три. І кожна з них завершувалася солдатськими бунтами.

Останній стався у 602 році, коли Маврикій ще й наказав війську, яке тільки-но здобуло перемогу над слов’янами,залишитися зимувати в слов’янських землях за Дунаєм. Обурені вояки відмовилися коритися наказу і рушили на Константинополь – завершувати набридлу їм «епоху жадібності».

Жарти з бородою

Як не дивно, але про те, що б у солдатського руху був свій лідер, потурбувалася теж оточення Маврикія. Адже це був не перший виступ вояків. За два роки до того делегація від солдатів вже від відвідувала Константинополь з вимогою змінити командувача армією.

На засіданні сенату або ж навіть таємної ради (щось на кшталт візантійської РНБО – О.М.) найзухваліше поводився делегат Фока, огрядний бородань з шрамом на обличчі. Сенатори були обурені його блюзнірською поведінкою і спробами заперечити самому імператору.

Будівля константинопольського сенату
Будівля константинопольського сенату

Один з патриціїв навіть відтягав «блазня» за бороду і мало не вискубав її. Вочевидь в цей момент він відчував себе Одіссеєм, який шмагає зухвальця Терсита під Троєю.

Невідомо, чи були поціновувачами гомерівських поем звичайні солдати, але вони цю історію вочевидь запам’ятали. Ще й сприйняли її як випад на власну адресу, який продемонстрував усю глибину зневаги владної верхівки до звичайних вояків.

Тож коли постало питання, хто міг би очолити новий бунт, вибір був очевидний – ватажком обрали того самого Фоку, якого зазвичай називають центуріоном або сотником.

З іншого боку, про те, що Фока був сотником, тобто молодшим офіцером, ми знаємо насамперед від свідків, налаштованих до нього відверто вороже.

Менш упереджені джерела дозволяють припустити, що насправді він міг бути стратилатом, або ж навіть одним з командувачів дунайської армії візантійців. А деякі взагалі іменують його патрицієм.

Фока
Фока

Найціннішим є свідчення візантійського історика Павла Диякона, який називає Фоку конюшим Приска, колишнього головнокомандувача армії, якого незадовго до подій Маврикій усунув з посади, призначивши на його місце свого брата, Петра.

Це дає підстави для версії, що віддає конспірологією, але при цьому залишається цілком вірогідною. Згідно з нею солдатський бунт був інспірований саме Приском, ображеним на імператора. А Фока просто став «фронтменом» виступу.

Не в останню чергу завдяки своїй зовнішності (борода в ті часи була своєрідним «маркером» належності до простого народу, уся візантійська верхівка голилася – О.М.) та манерам простолюдина, яскраво продемонстрованим на засіданні таємної ради. Саме так і мав поводити себе та виглядати ватажок народного руху.

Циркова політика

Якщо за бунтом і справді стояв Приск, це пояснює й подальші події. Схоже, що організатор виступу спочатку хотів за допомогою Фоки просто налякати Маврикія і зробити його поступливішим. А якщо той не погодиться, замінити імператора на когось з його родичів – або на сина Феодосія, або на свата Германа.

Цілком в дусі династичної чи то пак олігархічної змови. Саме тому повстанці на шляху до Константинополя грабували царські маєтки, але не чіпали табунів, які належали Герману.

Але, схоже, ситуація вийшла з під контролю. Коли Приск дізнався про виступ, він одразу вирушив з Вірменії, де збирав нове військо, до Константинополя. Але не встиг дістатися столиці вчасно.

Маврикій, замість того, щоб піти на поступки, звинуватив Феодосія і Германа у змові, хоча ті й справді не були посвячені у наміри заколотників. Сина імператор навіть побив, а Герман сховався у Святій Софії і відмовився залишати собор, попри вмовляння володаря.

Після цього у справу втрутилися мешканці Константинополя. На відміну від Рима класичної доби, жителі візантійської столиці не брали участь в політиці безпосередньо – жодних народних зборів або коміцій тут не було.

Імператор на іподромі
Імператор на іподромі

Але існували так звані «циркові партії» - групи вболівальників, які поділялися за кольорами тапідтримували «своїх» учасників перегонів колісниць – найяскравіших спортивних змагань того часу, які відбувалися на іподромі (або цирку – якщо користуватися латинською назвою – О.М.) просто перед імператорським палацом.

«Партіями» їх іменують саме тому, що у «вільний від вболівання» час вони демонстрували і певні політичні симпатії. А іноді навіть влаштовували антивладні демонстрації, які могли перерости у справжні повстання – на кшталт повстання «Ніка», яке ледь не коштувало трону Юстиніану I у 532 році.

Відтак вболівальників називали ще й дімотами, від слова «дімос» - народ, натовп. Зрештою вони й справді певною мірою заступили собою давньогрецький «демос», міський громадянський колектив.

Маврикій змушений був рахуватися із силою дімотів, бо з них складалося ще й міське ополчення. За відсутності в столиці великих військових загонів, саме озброєним «вболівальникам» імператор доручив оборону мурів Константинополя від можливого нападу бунтівників.

А коли володар посварився із сватом, партія венетів (тобто «синіх»), яка співчувала Герману, кинула службу на мурах і виступила на його захист. Переляканий Маврикій втік зі столиці на інший бік Босфору.

Герман, несподівано для себе зрозумів, що імператорський вінець сам пливе йому до рук. Залишалося домовитися із найвпливовішою цирковою партію – прасінами («зеленими»). Але виявилося, що він надто довго коливався. І «зелені» знайшли собі іншого фаворита, Фоку. Та поквапилися відкрити перед бунтівниками міську браму.

Колона Фоки на римському форумі
Колона Фоки на римському форумі

Сам Фока теж зрештою зрозумів переваги публічної, «циркової» політики. В палаці, після історії з таємною радою, він відчував себе некомфортно, тому викликав сенаторів і всіх зацікавлених мешканців столиці на Евдом, майдан для вишколу та гімнастичних вправ, розташований у семи милях від Константинополя.

«Модератором» зборів Фока закликав стати патріарха Кіріака, якому одразу ж пообіцяв, що захищатиме церкву і не чіпатиме клір.

Спектакль на Евдомі був проведений бездоганно. Фока навіть запропонував проголосити імператором Германа, але той вже знав настрої дімотів і відмовився.

Тож за цілковитої підтримки «зелених» і згоди «синіх» новим володарем урочисто проголосили Фоку. Помазав його на царство особисто патріарх.

Час саджати і страчувати

Обрання імператором бороданя-простолюдина (чи принаймні того, хто охоче грав роль простолюдина) мешканці Константинополя зустріли із справжнім захопленням. Вочевидь вони й справді чекали на «народного володаря», який покарає усіх визискувачів і встановить справедливість.

Фока
Фока

На третій день після сходження на престол Фока урочисто в’їхав до столиці на білій колісниці і попрямував до імператорського палацу, кидаючи у натовп золоті монети (Маврикій все ж залишив наступнику наповнену скарбницю).

Вояки отримали традиційні «подарунки», інші піддані – податкові полегшення і списання заборгованостей.

А ось від знаті Фока одразу дистанціювався. Попри те, що чимало сановників поквапилися якнайшвидше «перефарбуватися». Подейкували, що зять Маврикія Філіппік, підлещуючись до нового володаря навіть сказав, що його тесть «сам винен у тому, що сталося».

Заскочений Фока лише зауважив, що навряд чи зможе стати справжнім другом той, хто не зміг бути гарним зятем, і присоромлений Філіппік змушений був піти з палацу та згодом став ченцем.

Вже на п’ятий день правління «народного імператора»почалися справжні бійки за право бути ближчим до володаря.Під час коронації дружини Фоки Леонтії «зелені» почали зганяти з «синіх» з їхніх місць у першій лаві присутніх на церемонії. Наполягаючи на тому, що після того, як Маврикія позбавили престолу, привілейоване становище належить прасінам.

Фока з дружиною
Фока з дружиною

Хтось з обурених венетів необережно відповів «так Маврикій ще живий» - і тим самим нагадав про, здавалося б, всіма забутого колишнього імператора. Мстивий Фока наказав скинутого володаря розшукати та стратити.

А перед смертю Маврикія змусили дивитися, як кат відрубав голови усім його синам, один з яких був ще немовлям. Зганьблений володар зустрів кінець стоїчно, як боже покарання за свої гріхи.

Після цього обезголовили й усіх вищих сановників доби Маврикія, і серед перших – сенатора, який свого часу тягав Фоку за бороду на засіданні таємної ради.

Страта синів Маврикія
Страта синів Маврикія

Невдовзі до столиці прибув Приск. Вдячний володар наділив його однією з найвищих посад в імперії, але керувати державою вирішив все ж сам. Втім, навіть якщо Фока і був протеже Приска, той аж ніяк не готував його до справжнього правління.

«Роботу» імператора колишній сотник сприймав з безпосередністю справжнього простолюдина – в його розумінні володар мав лише віддавати накази, а підлеглі були зобов’язані їх виконувати.

Можливо, Фока цілком щиро хотів ощасливити підданих. Але окрім роздач грошей із скарбниці жодної позитивної програми в «народного імператора» не було. Тому вже невдовзі він зосередився на розправах з попередниками. А коли ті «закінчилися» - з представниками знаті загалом.

Мало не кожного дня когось позбавляли сану чи майна, страчували, кидали до в’язниці чи відправляли у заслання. За когось встигали заступитися церковні ієрархи, але це не рятувало «відмолених» від покарання під час наступної хвилі репресій.

Мир на заході, війна всюди

Обіцянки не чіпати клір, втім, Фока дотримувався. Вочевидь він щиро вважав себе вірним православної церкви і навіть її палким захисником – звісно, у власному розумінні цього слова. Саме тому він нещадно переслідував тих, кого вважав ворогом «істинної віри» - насамперед монофізитів та юдеїв, погроми яких імператор заохочував.

 
Фока

Водночас, новий володар замирився з папством і навіть переконав константинопольського патріарха надалі не використовувати титул «вселенського».

Папа Григорій I Великий був настільки вражений поступливістю Фоки, що не шкодував слів вдячності, називаючи нового візантійського володаря «перстом божим» і виславляючи його в своїх промовах та листах.

А вже після смерті Григорія, один з його наступників отримав від імператора послання, в якому той визнав верховенство пап над іншими християнськими церквами.

Григорій Великий
Григорій Великий

Після того на римському форумі була встановлена колона з позолоченою статуєю Фоки на горі і посвятою імператору. Ця колона (без статуї, звісно) зберіглася й досьогодні – як свідчення визнання константинопольським володарем першості римського престолу.

З головними ворогами візантійців на Заході – лангобардами - «народний імператор» уклав мир. А ось перський цар Хосров II відмовився визнавати вбивцю свого «названого батька» законним імператором.

Посланця, надісланого Фокою, він не прийняв, навпаки – кинув до в’язниці. А невдовзі стало відомо, що у «царя царів» є свій кандидат на візантійський трон, людина, яка видавала себе за Феодосія, маврикієвого сина, який дивом врятувався під час страти, бо нібито підкупив ката.

За наполяганням Хосрова II самозванця висвятив на царство за римським звичаєм монофізитський патріарх, і разом з перською армією той почав «повертати батьківську спадщину», а фактично відвойовувати провінції імперії для «царя царів».

Коронація Хосрова II
Коронація Хосрова II

Лже-Феодосію, як не дивно, підіграв і Фока. Ката, який страчував Маврикія та його синів, несподівано звинуватили у змові, вислали до Александрії і там вбили. Покарали й архімандрита монастиря, в якому за чутками переховувався «врятований царевич».

Вочевидь, Фока просто використав легенду про «дивовижний порятунок» як привід для викриття реальних і удаваних змов константинопольської знаті, яку він продовжував знищувати із справжньою «класовою ненавистю».

«Недобиті» аристократи зрештою підбурили до виступу проти імператора партію венетів, але прасіни залишилися вірними володарю і допомогли йому придушити заколот.

Сват покійного Маврикія Герман, якого «сині» планували проголосити новим імператором, поквапився прийняти духовний сан, що нібито позбавляв його прав на престол і тому відводив від нього підозри. За рік, однак, виникла нова змова за участю Германа і вдови Маврикія Константини. Змовників викрили і стратили.

Заклопотаному тортурами і стратами у столиці імператору зазвичай було не до керування провінціями і він фактично кинув їх напризволяще. Десь ситуацію утримували під контролем впливові місцеві еліти. Але в багатьох містах на сході вже невдовзі почали сплахувати криваві усобиці, під час яких угруповання суперників за столичним зразком брали собі назви «синіх» та «зелених».

Фока
Фока

Військових командувачів Фока змінював з калейдоскопічною швидкістю, і зовсім не за їхні здібності. Для усунення і навіть страти полководця вистачало найменшої підозри у зайвій самостійності.

Користуючись анархією, перси здобували перемогу за перемогою. На їхній бік переходили переслідувані Фокою юдеї та монофізити. В Антіохії вони влаштували справжній погром православних.

Вже невдовзі загони перської кінноти почали з’являтися навіть на азійському березі Босфору. Від аварського кагана імператор відкупався, але слов’яни переходили Дунай і селилися на візантійських землях, майже ніде не зустрічаючи опору.

Сила піар-ефекту

Врешті решт Фока вирішив звернутися по допомогу до свого давнього патрона, досвідченого інтригана Приска. І навіть погодився видати за нього заміж свою єдину доньку Доменцію – це перетворювало новоспеченого зятя на фактичного спадкоємця престолу.

Весілля відсвяткували з розмахом. Приска із ентузіазмом вітали представники обох найвпливовіших партій – прасіни і венети. Вочевидь, навіть «зелених» Фока вже почав втомлювати. І «народний імператор» раптом злякався конкуренції.

Партійних ватажків, дімархів, звинуватили у змові і ледь не стратили просто на іподромі. Лише обурення натовпу та побоювання, що все може завершитися справжніми народним повстанням, змусили Фоку передумати й зрештою врятували дімархам життя.

Константинопольський іподром
Константинопольський іподром

Але й Приск, вочевидь, почав задумуватися над тим, як позбутися надто же непередбачуваного володаря. Потайки від Фоки він почав налагоджувати зв’язки із впливовими людьми в провінціях. Чи не найтісніші стосунки в нього склалися із намісником (екзархом) Карфагена і усієї Африки Іраклієм.

На відміну від більшості провінціалів, в Іраклія був справжній важіль тиску на центральну владу – Африка забезпечувала Константинополь збіжжям. Тож коли бунтівливий екзарх вирішив відкрито виступити проти Фоки, він почав з того, що просто припинив постачати хліб.

Нестача продовольства швидко змінила настрої столичних мас, які тепер звинувачували у своїх проблемах недолугого і недалекоглядного «народного імператора».

Фока заходився від злості, але вдіяти нічого не міг – для покарання зухвальця в нього не було вільного війська чи флоту, та й залишити Константинополь він не міг, остерігаючись перевороту.

Фока і військо Іраклія
Фока і військо Іраклія

Те, що в Іраклія є спільники в столиці імператор здогадувався. Він навіть заарештував та стратив кількох підозрілих аристократів, але підняти руку на Приска не наважився – хоча, можливо, той і справді був геніальним конспіратором.

За всієї непевності свого становища колишній патрон Фоки продовжував вміло диригувати невдоволенням натовпу. Обурення народу вже невдовзі перетворилося на відверту зневагу. Та й сам Фока з часом впав у депресію, намагаючись втопити свій сум у вині та розвагах.

Ширилися чутки, що розлючений володар ґвалтує жінок, які мали нещастя йому сподобатися. Серед зґвалтованих «народним імператором» нібито були й дружини сенаторів, і це сприймалося як черговий спосіб принизити знать.

Хоча насправді чутки цілком свідомо міг поширювати Приск – щоб підкреслити ницість Фоки. Що ж до пиятик володаря, то відомо, що «зелені» під час його появи на іподромі якось почали скандувати «знову засунув свій ніс до глека і втратив розум».

Імператор відповів на образи новими репресіями. Але на цей раз жертвами стали не аристократи, а простолюд. Префект столиці (щось на кшталт керівника поліції – О.М.) Козьма вішав зухвальців, рубав їм руки, зашивав у мішки та кидав у море. «Зелені» у відповідь підпалили урядові будівлі.

Колишній кумир натовпу швидко перетворювався на втілення зла. Саме в цей час народився відомий анекдот про праведника, який запитував у Господа, навіщо той надіслав підданим такого жахливого володаря, а той відповів - «бо довго шукав гіршого, але не знайшов».

Богородице, узурпатора вижени!

Тим часом на бік Іраклія перейшов Єгипет. Константинополь міг залишитися взагалі без хліба і Фока таки наважився спрямувати до долини Нілу каральну експедицію на чолі зі своєю «правою рукою», Вонозом.

Той розгромив повстанців у відкритій битві і взяв в облогу Александрію. Але страти і тортури, якими відзначився представник імператора в країні, налаштували проти нього єгиптян. І вже невдовзі повстанці перейшли у контрнаступ і змусили Воноза повернутися до столиці ні з чим.

Іраклій Старший і Іраклій Молодший, на карбованій повстанцями монеті
Іраклій Старший і Іраклій Молодший, на карбованій повстанцями монеті

До примари голоду, що нависла над Константинополем, додалася надзвичайно холодна зима 609-610 років. Замерз навіть Євфрат, у вкритому кригою Босфорі гинула риба. Мешканці столиці сприймали це як знамення близького Страшного суду.

Іраклій і Приск вирішили, що час покласти край експерименту с правлінням «народного імператора». В Карфагені був зібраний чималий експедиційний флот. Командувати ним карфагенський екзарх доручив своєму сину, теж Іраклію.

На флагманському кораблі знаходився ковчег з іконою Богородиці. Її зображення прикрашали й вітрила суден. Все це мало свідчити, що завданням походу є не звичайна зміна влади, а відплата узурпатору та відновлення ладу в державі.

Ескадра Іраклія Молодшого просувалася до столиці неквапливо, із зупинками мало не на кожному острові, що траплявся їй на шляху.

Командувач робив це свідомо, щоб забезпечити собі якнайширшу підтримку і надати походу вигляд загального руху. Але й Фока не скористався форою у часі для того, щоб організувати спротив.

Іраклій Старший і Іраклій Молодший, на карбованій повстанцями монеті
Іраклій Старший і Іраклій Молодший, на карбованій повстанцями монеті

«Народний імператор» був мало не паралізований відсутністю надійної опори в суспільстві і мало не фізично відчував своє безсилля. Єдине, на що він спромігся, це взяти в заручники мати та наречену Іраклія Молодшого й ув’язнити їх у монастирі.

Але варто було флоту повстанців з’явитися у Геллеспонті (Дарданеллах), як до них перебігли мало не всі представники столичної знаті, що на той час ще залишалися в живих, а «зелені» звільнили заручниць і переправили їх Іраклію.

Фоці залишалося лише спостерігати з константинопольських мурів, як війська повстанців сходять на берег. Він ще мав надію перекрити ланцюгом вхід до столичної гавані, але у вирішальний момент прасіни зрадили його остаточно й відкрили Іраклію вхід до міста.

В пошуках захисту Фока кинувся до храму Архангела Михайла, але вночі його звідти витягнув один з сенаторів, дружину якого колись зґвалтував володар, і в лахмітті видав переможцям.

«Отак не керував державою?» - з огидою запитав у вчорашнього «народного імператора» Іраклій. «Подивимося, як впораєшся з нею ти!» - з сарказмом відповів Фока.

Роздратований Іраклій не втримався і вдарив зухвальця ногою. Фоку стратили, відрубавши голову і правицю, які потім провезли столицею. А тіло скинутого володаря, разом з тілами його страчених близьких і соратників (серед яких було й тіло загиблого Возона) спалили на константинопольському Форумі Бика.

Фока перед Іраклієм
Фока перед Іраклієм

Обидва Іраклії вважали свою роль виконаною, бо «лише прагнули звільнити державу від тирана» і пропонували обрати новим імператором Приска. Але тому, схоже, більше до вподоби була роль «кінгсмейкера».

Та й столичні мешканці були налаштовані проти інтригана, що надто довго перебував поруч із Фокою. Тому патріарх проголосив імператором Іраклія Молодшого. І урочисто вінчав його на царство.

Фоку відтепер вважали узурпатором, який захопив владу силою і обманом. Та й що насправді залишилося після правління «народного імператора»? Хаос, руїни і втрачені надії…

Втім, насправді саме «революція Фоки», як її називають деякі дослідники, багато в чому визначила подальший хід візантійської, а можливо навіть світової історії.

Адже, майже знищивши стару константинопольську знать і зруйнувавши старі римські інституції, які так наполегливо намагалися реставрувати Костянтин Великий та Юстиніан I,«народний імператор» і справді розчистив ґрунт та відкрив шлях до розвитку. Хай навіть і не ставив перед собою такої мети.

Іраклій Старший і Іраклій Молодший, на карбованій повстанцями монеті
Іраклій Старший і Іраклій Молодший, на карбованій повстанцями монеті

Його наступник Іраклій з уламків, що залишилися після Фоки, творив вже нову, середньовічну державу. І цим, як це не парадоксально, продовжував справу сотника, свідомо чи підсвідомо доводячи мертвому ворогу, що здатний «впоратися з керівництвом» краще за нього.

І по-своєму показово, що всі візантійські володарі після Фоки прагнули бути схожими вже не на голених римських августів, а на царів – як тих уявляли пересічні візантійці. Знайомих їм із Біблії бороданів, які розмовляють з підданими зрозумілою для них грецькою мовою.

Убити одного, щоб врятувати мільйони. Атентат Миколи Лемика

21 жовтня виповнюється 85 років з дня, коли український юнак Микола Лемик зробив постріл в обороні мільйонів. У 1933 році, коли на Великій Україні лютував Голодомор організований радянською владою, він здійснив атентат на начальника канцелярії радянського консульства у Львові Олексія Майлова.

Допоможіть історичній правді! 1 000 000 на день народження

Ми існуємо на пожертви наших читачів. Без цієї допомоги «Історична правда» перестане існувати. Якщо ви вважаєте, що подальше існування "Історичної правди" необхідне українському суспільству – прочитайте цей текст до кінця!

Перша академічна нерухомість: як пансіон графині Левашової став власністю Української академії наук

У Києві добре відомий триповерховий будинок по вулиці Володимирській, 54. З лютого 1919 року будинок є власністю Академії наук, це штаб-квартира Президії НАНУ. Власністю Академії він став завдяки Павлу Скоропадському та його дружині Олександрі, Володимиру Вернадському, Агатангелу Кримському і... Антону Денікіну.

"Невидима рука" олігархії. Кому англійці мають бути вдячні за "Велику хартію вольностей"

Ніхто не може бути покараний інакше, аніж за рішенням суду. Податки мають стягуватися лише за згодою тих, хто їх сплачує. Депутат повинен бути захищений від переслідувань з політичних міркувань. Все це ще в 1215 році було зафіксовано у "Великій хартії вольностей".