Спецпроект

Не вигадувати історію. Політики ділять українців за допомогою минулого

Історія в Україні фактично використовується політиками лише для того, щоб відволікти увагу від проблем сьогодення, а часто й - від власних фінансових інтересів. За допомогою минулого нас ділять.

Одна моя гарна знайома, здійснивши цього року подорож кількома європейськими країнами, дійшла цікавої думки: "Таке враження, що в Європі не було воєн".

І дійсно, коли подорожуєш європейськими містами та містечками, здається, що війни обійшли їх стороною. Навіть у майже вщент зруйнованій під час Другої світової Німеччині, можна знайти хай і невеличкі, однак тим цінніші "острівці минулого".

Насправді ж нічого дивного в тому немає. Є просте бажання зберігати і примножувати свою історію і своє культурне надбання, адже без історії не буває майбутнього.

Мабуть, саме тому у багатьох європейських містах діють закони, які не дозволяють змінювати зовнішній вигляд будинків в історичній частині. Всередині - роби що хочеш, а от ззовні - будь люб'язним, залиши все, як було з давніх часів.

В Україні таким "європейським підходом" може похвалитися, здається, лише Кам'янець-Подільський.

Цікаво і те, що робота над підтриманням та розвитком історичних пам'яток не обмежується лише законами.

Яскравий приклад цьому - озвучена минулого тижня ініціатива депутата Брюссельської ради Карли Дейонге запустити на звичайні маршрути, що проходять туристичною частиною міста, старовинні трамваї, які на сьогодні зберігаються в музеї трамваїв і виїздять на маршрут, що єднає музей з центром міста, лише у вихідні.


Ось такі трамваї можуть невдовзі вийти на маршрути в Брюсселі

Міське підприємство, яке займається забезпеченням роботи громадського транспорту, вже підтримало таку ініціативу, зазначивши лише, що на її реалізацію доведеться витратити певну суму коштів для адаптації старовинних трамваїв до нових технічних вимог та для підготовки персоналу.

Звичайно, такий підхід до історії, коли її не намагаються переписувати, але підтримувати і популяризувати, здається, має і цілком прагматичне, економічне підґрунтя.

Бо ж збереження старовинної самобутності - це важливий внесок у розвиток туристичної галузі, яка дає робочі місця і значні надходження до бюджетів всіх рівнів.

Можливо, саме тому, що в історію, завдяки туризму, прийшли великі гроші, її залишила політика і не намагається переписувати підручники, як це відбувається зараз в Україні.

Звичайно, зберігаються в Європі і такі речі, як першотравневі демонстрації.

Потрапивши одного разу випадково на одну з них - в бельгійському Антверпені, мені здалося, що я повернувся до часів СРСР: червоні прапори соціалістів, оркестри, радісний настрій і... цілком сучасні гасла.

Чого не скажеш про Україну, де лідери Комуністичної партії ажніяк не можуть визначитися, що для них головніше: "ліві" ідеї чи костюми від "Бріоні". І, складається враження, що перевага надається останньому.

Можливо, дбайливе ставлення до історії в Європі пояснюється ще й неписаним законом: історію - історикам, сучасність - політикам.

Цікаво, але у тій самій Бельгії, яка кілька останніх десятків років намагається розділитися, політики серед підстав для такого розділення практично не згадують історію: все більше говорять про сучасність, про те, що Фландрія заробляє більше Валлонії, а відтак повинна мати право і витрачати більше на соціальний захист населення, на утримання своїх міст і селищ, будівництво доріг...

В Україні ж "лінія розколу" проходить між тими, хто "любить" Леніна і хто "ненавидить", хто вважає героєм Ковпака і хто - Бандеру, і цей перелік можна продовжувати. Але чи варто?

Тим більше, коли під "шумок" псевдоісторичних дискусій поступово знищуються центральні частини наших міст і сіл: забудовуються елітними багатоповерхівками без будь-якого плану чи навіть елементарного смаку.

Історія в Україні фактично використовується політиками лише для того, щоб відволікти увагу від проблем сьогодення, а часто й - від власних фінансових інтересів.

Звісно, людям важко позбутися своїх ідеалів.

Однак мені здається, що допоки ми не повитягаємо власних "скелетів з шаф" і не почнемо ставитися до історії, як вона на те і заслуговує: з повагою але без фанатичної віри, до того ніякого "покращення життя вже сьогодні" чи навіть завтра, або післязавтра очікувати не варто.

Джерело: блог Сергія Воропаєва на Українській службі Бі-Бі-Сі


Ігор Калинець: «Для мене поезія мала бути загадкою, яку слід відгадати, розшифрувати"

Іноді мене запитують, чи я шкодую, що моє життя так склалося. Мені здається, що ні. Не мало б воно тоді смислу, якби я не перейшов через те все, якби не було тих 60-х, ув’язнення у 70-ті, того піднесення національного — всі ті події допомогли мені відчути, що я щось значу, що я щось зробив, що я комусь потрібен власне таким, яким я є в даний момент. Мені здається, що то і є сенс мого життя.

Петро Франко. Таємниці життя і смерті

28 червня 1890 року народився наймолодший із трьох синів Івана Франка – Петро. В історію визвольної боротьби він увійшов як один із засновників української скаутської організації "Пласт", хоробрий старшина Легіону Українських січових стрільців, командант летунського відділу Української Галицької армії. Для сталінського ж режиму він став небезпечним ворогом народу, якого ліквідували, ймовірно, у перші дні німецько-радянської війни.

Напади Бурундая та їхні наслідки. Уривок із книги "Король Руси Данило Романович" Даріуша Домбровського

Данило Романович, перший король Руси, – одна з головних постатей історії України. Подолавши численних внутрішніх та зовнішніх ворогів, Данило утвердився як один із найвпливовіших володарів Центрально-Східної Європи. Книжка Даріуша Домбровського – найповніша сьогодні біографія Данила Романовича. Ґрунтуючись на багатьох джерелах, автор не лише докладно реконструює життєвий шлях цього видатного державця, а й переконливо вписує його постать у європейський політичний ландшафт.

Суд над дітьми. Ольга Попадин – про молодь ОУН, два арешти і розстріл друзів

17-річна гімназистка зі Львова Ольга Попадин була однією з підсудних на "Процесі 59-ти". Енкаведисти не робили жодних пільг неповнолітнім — лупцювали, знущалися. Про це пані Ольга розповідала в інтерв'ю "Локальній історії". З її спогадів, показова розправа обернулася на протест — молоді арештанти під час суду заманіфестували несприйняття окупаційної влади, а оголошення вироку зустріли виконанням українського гімну.