Спецпроект

Історія Голоду: "Одна родина наїлася мухоморів, щоб умерти - і завдяки їм вижила"

Ці сухарі бабуся везла для дітей своєї старшої сестри. Двоє її дітей під час Голоду померли. Наймолодшого хлопчика забили до смерті за те, що він щось взяв з чужого поля.

Родина мого батька з Києва, і тому Голоду сильно не відчула. Родина моєї мами - з села Великополовецьке під Білою Церквою.  

Бабуся, яка виховувала мене в дитинстві, померла у 2009 році на 96 році життя.

Наприкінці 70-х, на початку 80-х вона розмовляла зі мною українською (єдина людина яка тоді зі мною розмовляла українською, я сам з Києва), читала мені Біблію (мої батьки відносились до цього скептично та іронічно), читала Кобзар і розповідала мені про Голодомор.

Мою любу бабусю звали Уляна Григорівна Гордієнко (до заміжжя - Потіха). Її батько - тобто мій прадід - у 1933 році, після того як всі запаси віддав комуністам, закопав останні кілька мішків зерна. Але його здала сусідка - дружина директора колгоспу.

Прадіда заарештували та посадили на 6 років.

Після цього двох його синів - рідних братів моєї бабусі, які навчалися у артилерійському училищі - було відраховано з навчального закладу, а мою бабусю, якій тоді було 20 років, було звільнено з роботи.

Перший з її братів підірвався на міні у 1941 році, а другий підбив 5 німецьких танків і був представлений на Героя Радянського Союзу. Але його документи, надіслані в штаб для представлення на нагороду, у штабі чомусь зникли.

У 1933 році, після засудження прадіда, моя бабуся, разом з іншими дівчатами та хлопцями з Великополовецького, ховаючись від комуністичних бригад, які не дозволяли під час Голоду вийти з села, втекла у місто Ленінград.

Там вона працювала на якомусь заводі, що виробляв цемент і, здається, цеглу. До українців там ставились дуже погано. Працювала не за гроші, а виключно за їжу. За картоплю та хліб.

Mоя бабуся Уляна Григорівна та дід Василь Романович Гордієнки. Фотографія, вірогідно, 1938 року

Хліб, який там видавали, вона не їла, а засушувала на сухарі. Через кілька місяців такої роботи вона повернулась у село, але торбу з тими сухарями по дорозі вкрали.

Ці сухарі вона везла для дітей своєї старшої сестри. Двоє її дітей під час Голоду померли. Наймолодшого хлопчика забили до смерті за те, що він щось взяв з чужого поля.

Моя бабуся щось привезла дітям - у дорозі вкрали не все - але цього було замало.

Бабуся розповідала, що в її селі, а можливо у сусідньому (я точно не пам'ятаю), сталося справжнє диво: одна жінка, втомившись від голоду, вирішила нагодувати свою родину мухоморами, щоб звільнити від страждань.

Назбирала мухоморів, поставила їх варитися і знепритомніла. Вона не пам'ятала, скільки часу була непритомна від голоду. Коли прийшла до тями, нагодувала дітей і сама наїлася мухоморів.

Але, вірогідно, отруйні речовини за довгий час варіння вийшли з грибів - і родина вижила.

Нехай відсохне язик у всіх покидьків, які заперечують або принижують страждання моєї родини, моєї бабусі Уляни Григорівни у 1933-ому та наступних роках. Нас усіх очікує суд Божий.

Детальніше про проект "Історія Голоду. Розкажіть, як ваша родина пережила 1932-1933 роки" читайте тут.

Володимир В'ятрович: Помаранчевий урок історії, або Чому в нас стільки днів незалежності

Українці були чудовими повстанцями, дисидентами, вміли боротися з владою, однак не вміли скористатися її здобуттям. Наші молодіжні організації навіть у незалежній Україні готували партизан і лісовиків, а не необхідних країні службовців...

Ігор Бігун: Третій універсал — перша республіка

Усього лише за півроку після І Універсалу з’явилася Українська Народна Республіка із власним парламентом, урядом, військовими формуваннями, законами та волею до самостійного життя. Той листопадовий вечір 1917 року ознаменував появу першої Української республіки у ХХ столітті

Історична Правда: Що чекає УІНП? Бліц із кандидатами на посаду голови. ЕКСКЛЮЗИВ

Черговий етап конкурсу на посаду голови Українського інституту національної пам'яті відбувся 15 листопада. Цей етап полягав у вирішенні ситуаційних завдань кандидатами. За результатами цього етапу далі пройшли двоє претендентів.

Тарас Шамайда: Чому я претендую на посаду голови Українського інституту національної пам'яті

Ми маємо перейти від зовнішньої декомунізації до внутрішньої, ментальної деколонізації. Описати в чітких поняттях і живих символах, зрозумілих мільйонам, нашу багатоманітну, повноформатну, закорінену в минулому, але спрямовану в майбутнє країну. Це – надзавдання.