Спецпроект

На маргінесі наукової дискусії про пам'ять

Примирення можливе виключно завдяки відмові від т.зв. "бухгалтерії втрат" - змагання за кількість жертв у взаємних сутичках, зручного замовчування окремих історичних фактів, вибіркового запам'ятовування і сліпої віри у непомильність національних героїв.

Важко переоцінити значення феномену пам'яті у сучасному соціокультурному просторі.

Ми всі волею-неволею стали очевидцями справжньої моди на пам'ять, що перестала бути монополією наукової чи політичної спільноти і заполонила мас-медійний дискурс.

Французький історик П'єр Нора пов'язує таку зацікавленість історичною пам'яттю з інтелектуальною кризою комунізму і пошуком ефективного замінника ідеологічної доктрини, яка б об'єднала посттоталітарні суспільства.

Чинниками формування історичної пам'яті виступають розмаїті реконструкції, спорудження музеїв, численних пам'ятників, встановлення меморіальних таблиць, урочисте відзначення історичних дат, проведення досліджень, продукування літератури - джерел різного характеру, наукових праць, підручників і посібників, публічні виступи громадсько-політичних, культурних діячів та науковців.

Таким чином, одночасно співіснують різні форми пам'яті - як офіційна, відповідальність за формування якої покладено на державу, так і неофіційна, що функціонує у формі родинних переказів, оповідань, життєвому досвіді, а суб'єктами її творення виступають родини, неформальні групи та об'єднання, а також окремі особи. Своєрідною "внутрішньою кухнею" формування неофіційної пам'яті є серед іншого проведення наукових конференцій.

Одна з таких відбулась 3-4 листопада у Києві і була присвячена темі "Пам'ять як поле змагань в польсько-російсько-українському трикутнику". Ключовою проблемою, що дискутувалась, стало так зване порозуміння пам'ятей у трьох державах через узгодження візій окремих болючих питань спільної історії народів.

Не викликає сумніву думка, що примирення можливе виключно завдяки відмові від т. зв. "бухгалтерії втрат" - змагання за кількість жертв у взаємних сутичках, зручного замовчування окремих історичних фактів, вибіркового запам'ятовування і сліпої віри у непомильність національних героїв.

Втім, чергове обговорення цього комплексу питань вкотре актуалізує проблему власне українського національного наративу історії. Попри існування у Європі тенденції відмовитись від етноцентричного дискурсу і побачити в історії кожного народу Інших на його території, в Україні досі гостро стоїть питання політики пам'яті як невід'ємного чинника формування національної ідентичності.

Адже саме історична пам'ять дає відповіді на ключові питання: "Хто ми?", "Звідки ми прийшли?", "Куди ми йдемо?". Відтак, конструювання національної пам'яті на сучасному етапі української державності вкладається у формулу "Якого минулого потребує майбутнє України?", тобто як нам слід розуміти минуле, аби правильно обрати вектори свого розвитку.

Існує думка, що багатоманіття національної пам'яті не є обов'язково руйнівним чинником суспільної свідомості громадян однієї держави. Визнаючи засаду плюралізму думок однією з підставових ознак розвинутого громадянського суспільства все ж стверджуємо, що нація неможлива без певного консенсусу стосовно того Що і Як слід пам'ятати та увіковічнювати.

В цьому контексті цілком органічним видається процес внутрішніх баталій за пам'ять, результатом яких теоретично мало б стати вироблення спільного знаменника у трактуванні історичного минулого українців. Але досвід посттоталітарної України у сфері політики пам'яті додає незмірного скептицизму в цьому питанні.

Започаткована за часів Л. Кучми політика регіоналізації пам'яті, коли герої та антигерої мали виключну географічну прив'язку, набула у сьогоденні гіпертрофованих форм.

Коли на Заході України з'являється все більше пам'ятників Бандері та діячам ОУН і УПА, на Сході виростають їхні ідеологічні "опоненти", покликані увіковічнити пам'ять "жертв" цих формувань. Когнітивний дисонанс у свідомості пересічного українця загрожує перетворитись на свого роду прогресуючу шизофренію, вкрай чутливу до російських віянь з його виразною реанімацією цілого арсеналу радянських історичних кліше.

Політика будь-якої держави у сфері історичної пам'яті ґрунтується на трьох принципах: амнезія - забування деяких "сюжетів", актуалізація - "пригадування" забутих подій, імен, дат та амбівалентність - одночасне існування різних трактувань окремих явищ.

Радянський режим, ретельно сконструювавши офіційну версію історії, що ґрунтувалась на міфі Великої Вітчизняної війни і була інструментом творення "радянського народу" з його "однією перемогою на всіх", фактично заморозив пам'ять багатьох поколінь українців, позбавивши їх права на власну національну свідомість.

Власне найгостріша війна пам'ятей в Україні відбувається довкола комплексу питань з історії ХХ століття, зокрема Другої світової війни. Лейтмотивом згаданої конференції стала теза, що прийнятне для України бачення цієї війни повинно наближатись до західноєвропейського зразка, в якому пригадування Голокосту посідає центральне місце у пам'яті.

 Апріорі погоджуємось з потребою відновлення пам'яті про єврейську культуру на наших землях. Однак вважаємо, що для українського історичного дискурсу не менш важливим чи навіть пріоритетнішим є уникнути затінювання страждань українців від нацистського і комуністичного режимів.

Показовим у цьому контексті є приклад поляків. Лейтмотивом доповідей польських істориків на конференції стала думка про виключно "злочинну" діяльність УПА на Волині.

Разом з тим, якось абсолютно випала з контексту вся окупаційна політика ІІ Речі Посполитої в міжвоєнний період, що стала прологом до трагічних подій в часи війни у цьому регіоні, діяльність Армії Крайової, яка причетна до знищення цивільного українського населення чи роль поляків, які служили в німецькій поліції і були членами винищувальних батальйонів при НКВД у розвитку українсько-польських відносин.

Відтак, пропагування односторонньої польської позиції разом з вимогою матеріальної компенсації жертвам цього етнічного конфлікту яскраво дисонує з транснаціональною історією демократичної Європи, яка наголошує на взаємному визнанні провин і вкрай необхідному уникненні селективної амнезії.

Таким чином, виявляючи повагу до пам'яті жертв інших народностей у "столітті екстремізму", стверджуємо, що історична пам'ять українців, а також іноземців про Україну потребує адекватного представлення власне "українських сюжетів" тоталітарного ХХ ст. - голодоморів, геноциду, політичних репресій, депортацій, мартирології Другої світової війни, роль визвольного руху, - які можуть претендувати на увагу світової громадськості.

Зрозуміло, що вибіркове забування українцями незручних фактів своєї історії загрожує творенням нових міфів, тому з'ясування справжньої ролі українців у антипольських акціях є невід'ємним атрибутом "збалансування минулого" і примирення з власним болем.

Але імперативом у цьому процесі має бути окреслення максимальної кількості проблемних питань з вільним обговоренням, без диктату політичної кон'юнктури і цинічного загравання з сусідами на зразок спільних російсько-українських підручників, що хочуть поєднати непоєднуване, чи створення для іноземних науковців "толерантного" середовища публічного дискурсу, що подекуди проявляється у відсутності українських фахівців з обговорюваної проблематики, що й було особливістю вищезгаданої конференції у Києві.

Все це загрожує "змиванням" національної ідентичності задля здобуття сумнівних зовнішньополітичних капіталів і віддаляє примирення поки що дуже різнорідних пам'ятей всередині українського суспільства.

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: косатки, сани, поні на власний дім

День лиха. Я зробив дурницю, дозволивши сьогодні спустити треті моторові сани. Це швидко виконали, поставивши їх на тверду кригу. Пізніше Кемпбелл повідомив, що один із матросів пірнув ногою під лід, проїжджаючи по сльотавому відтинку десь за 200 ярдів від корабля. Я не надав цьому великого значення, бо подумав, що він просто пробив наст.

Максим Майоров: Від Рокитного до Перемишля: кілька дат з історії Другої Світової на «східних кресах»

4 січня маємо 77-му річницю початку акції «Буря». Польський уряд у Лондоні та «підпільна держава» у німецькій окупації спланували виступ завчасно. Партизани Армії Крайової тільки чекали на привід – вступ регулярних радянських військ на польську землю

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: свобода після двадцяти днів у кризі

У переддень Нового року ми досягнули моря Росса, але ще не досягнули краю наших нещасть. Жахлива видалась ніч. На першій вахті ми відхилилися на два румби і встановили косе вітрило. Наші умови це не покращило, але принаймні додало швидкості.

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: Різдво посеред криги

П’ять годин після того компанія сиділа за столом і дружно співала; таланту в нас небагато, але кожен долучився тією чи іншою мірою, “тож співи були просто приголомшливі. Приємна несподіванка, що наша зовсім не музична партія виявилася такою завзятою до співів. У Різдвяну ніч вони тривали аж до першої по опівночі і супроводжували кожну роботу.