Спецпроект

Історія Голоду: "Дві сестри втекли на Донбас. Всі інші з величезної родини вмерли"

За все життя прабабуся ніколи не повернулася в рідне село, лякалася будь-яких нагадувань про ті часи. Я ж їздила туди. Але більшість людей з тих, із ким розмовляла, оселилися в Баранівці вже після 1930-х років.

До 1933 року моя прабабуся Марфа, 1916 року народження,  мешкала на хуторі Баранівка Полтавської області, що біля Сорочинців. Крім неї, батьки мали ще 8 чи 10 дітей (в родині були й близнюки).

Жили вони бідно, проте мали багато землі та простору хату - тож, можливо, колись родина була заможною. Родина ходила до церкви Преображення Господнього у Сорочинцях, що була побудована гетьманом Данилом Апостолом.

В теплу пору року до церкви, що була на відстані 11 км, ходили босі. Берегли взуття. Взувалися, коли заходили у церкву.

У кінці 1920-тих батько прабабусі зміг купити коня. Відразу цей факт впав в очі владі. Родина була зарахована до куркулів. Вперше їх вигнали з дому у 1931 році. 

Велика сім'я опинилася просто неба. Змушені були рити землянку на березі Псла. Намагаючись врятувати від трагедії хоча б когось з дітей, батьки відправили старшу сестру Марусю до двоюрідної сестри матері, яка мешкала у Новосьоловці Донецької обл.

Незабаром щось перемінилося в настроях влади, і родині повернули будинок. Але за рік, якраз у розпал голоду, їх знову вигнали з хати, відібравши землю і все майно. З хати зробили колгоспну контору.  Родина знову була вимушена селитися в землянці.

В пошуку порятунку від голоду і холоду інша старша сестра моєї прабабусі, з якою в неї були дуже теплі стосунки, поїхала з подругою до Росії.

Через якийсь час повернулася лише подруга. Сказала, сестра захворіла та померла. Мало хто в це повірив - на той час вже були відомі факти людожерства, і тінь підозри впала й на, можливо, невинну людину.

Через відсутність документів поїхати нікому більше не вдавалося. Бо без таких дозволів не випускали з села і не давали можливості взяти квитки.

Про те, які документи були потрібні для того, щоб виїхати з села, читайте у розділі "Тексти"

Нарешті знайшли спосіб врятувати хоча б іще одну сестру - мою прабабусю.

Її подруга, родина якої мала "статус" бідняків, на рік молодша від прабабусі, до того ж її тезка, віддала їй свої документи. З цими документами прабабуся втекла до старшої сестри Марусі на Донбас, яка в цей час працювала в колгоспі в Пісках (біля Донецьку).

Прабабусі Марфі на той час було 17 років. Її сестрі Марусі - 27. Більше з нашої родини вони не бачили нікого. Ніколи. 

Крайня ліворуч - моя прабабуся Марфа, крайня праворуч - її сестра Маруся. Фото 1930-х років

Пропрацювавши там рік, вона поїхала до Маріуполя, де працювала нянею в домі якогось партійного діяча. Що трапилося з іншими членами родини, точно невідомо.

Прабабусі казали, що всі вони померли у 1932-1933 роках. Не залишилося нікого.

В родині це минуле було "страшною" таємницею.

Можливо, цю історію ніхто б і не знав, якщо б не допитливість моєї бабусі, яка ніяк не могла збагнути, чому дві рідні сестри - іі мати Марфа та тітка Маруся - мають різні імена по батькові?

Залякана в молодості моя прабабуся навіть після 1991 року боялася згадувати своє справжнє ім'я по батькові.

За все своє життя вона ніколи не їздила в Баранівку, cтрашилася будь-якого нагадування про ті часи.
 
А прабаба Маруся поверталася в Баранівку у 1960-тих. Будинку вже не було. Його розібрали, бо був старий. На жаль, більше подробиць я не знаю.
 
Я теж була в Баранівці цього літа, розпитувала старих людей. Там нібито живуть люди із прізвищем моєї прабабусі, але знайти мені їх не вдалося. Сподіваюся ще повернутися і їх знайти, щоб детальніше дізнатися полтавське минуле моєї родини.

До речі, більшість людей - з тих, із ким я розмовляла - оселилися в Баранівці вже після 1930-х років. Звісно, нічого вони розповісти не змогли.  

Детальніше про проект "Історія Голоду. Розкажіть, як ваша родина пережила 1932-1933 роки" читайте тут.

Сяргей Навумчик: Книги з історії Білорусі

Режим Лукашенка викинув з підручників історії все, що не вихваляє комунізм, Сталіна, СРСР, Лукашенка та "русский мир". Але є книги, які можуть дати цілком об’єктивне уявлення про події давньої та новітньої історії Білорусі

Антін Боровко: Фурцева злякалась "Диявола"

Уряд СРСР забороняв нерадянському режисерові… показувати його ж власний фільм у себе ж на Батьківщині. Звучить як нонсенс, однак такий випадок і справді був – радянська цензура відправила на полицю фільм польського режисера Анджея Жулавського на цілих 16 років!

Ігор Пошивайло: Музей Майдану: омріюючи майбутнє. Яка стратегія на 5 років

Маємо констатувати, що в Україні сьогодні пам’ять про Майдани притлумлюється, розвіюється під тиском розчарувань, «вигорання», нових викликів, політичних маніпуляцій. Соціологічні дослідження свідчать, що українці схильні забувати свою «гарячу історію». Особливу роль у збереженні та презентації травматичного минулого, реалізації державної політики пам’яті, а також формуванні відповідальної культури пам’яті відіграють музеї та меморіальні комплекси.

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: полярне вбрання

Недоліки нашого одягу – річ суто технічна, і обговорюємо ми її надто часто, щоб зараз детально розписувати; але за результатами цього нового дослідження наших арктичних попередників можу з задоволенням зазначити, що стає дедалі очевиднішим, що наше вбрання – найкраще з усіх, що будь-коли створювали для такої мети. Єдиний виняток – можливо, для весняних мандрів краще годилися б шкури, але ця альтернатива нам не доступна. Попри це, ми постійно вносимо дрібні вдосконалення