Спецпроект

Тільки й людей на селі, що Василі!

Як і щороку, в Київському міському будинку вчителя (Центральна Рада) 14 січня, в п'ятницю, відбулося Святого Різдвяних Василів. Адже саме на Різдво Христове 1938 року прийшов у світ Василь Стус, 1901 року - Василь Чумак, 8 січня 1935 року - Василь Симоненко, 12 січня 1894 року - Василь Еллан-Блакитний. Це тільки поети...

Як і щороку, в Київському міському будинку вчителя (Центральна Рада) 14 січня, в п'ятницю, відбулося Святого Різдвяних Василів. Адже саме на Різдво Христове 1938 року прийшов у світ Василь Стус, 1901 року - Василь Чумак, 8 січня 1935 року - Василь Симоненко, 12 січня 1894 року - Василь Еллан-Блакитний. Це тільки поети...

А скількома Василями багата Україна в інших галузях! Недарма в цей день можна й пожартувати: "Тільки й людей на селі, що Василі". Стус якось сказав був, що ледве чи не кожна четверта українська мати називала свого сина Василем, і в цьому проявлявся підсвідомий потяг українського народу до власної державности, адже у старогрецькій мові, звідки до нас прийшло це ім'я, воно звучало як Базилеос - "цар", "царський", "володар".

Головна подія на цьому святі - вручення премій імені Василя Стуса новим лавріятам. А вручав їх екс-президент Українського центру Міжнародного ПЕН-Клубу п. Євген Сверстюк.

Цю премію 1989 року заснувала Українська Асоціяція Незалежної Творчої Інтеліґенції. Присуджується вона творчим людям за талант і хоробрість - літераторам, митцям, ученим, публіцистам, які своєю творчою працею і громадянською поставою підпирають принципи, викладені в Декларації УАНТІ, мають видатні успіхи у своїй галузі і посідають виразну громадянську позицію, активно присутні в українському культурному просторі. Тобто люди стусового духу й цілеспрямованости, які самовіддано і безкорисливо служать Батьківщині, горять і світяться.

Варто нагадати, що першими лавріятами цієї особливої своїм духом премії стали художник Опанас Заливаха, літературний критик Іван Світличний та режисер Львівського молодіжного театру Володимир Кульчинський, Михайлина Коцюбинська, Сергій Мороз, Ігор Жук, Ольга Богомолець, Раїса Лиша, Анна-Галя Горбач, Ігор Калинець, Надія Світлична... Усього понад 60 осіб і колективів.

Сього року лавріятом цієї ніким ще не скомпрометованої премії стала відома просвітянка і видавець із Броварів Марія Овдієнко. З юних літ вона причетна була до друкування літератури самвидаву, через що не допущена була до вищої школи в Києві. Мусила вступити до Одеського університету, але й звідти була виключена погромного 1972 року зокрема, за те, що влаштувала вечір Василя Симоненка. Тяжко працювала на будівництві, з труднощами закінчила вечірнє відділення Київського університету, 10 років учителювала в Броварській школі № 3, організувала там Малу академію народних мистецтв. 1989 року заснувала в Броварях Товариство української мови, завідувала освітнім відділом всеукраїнського ТУМу, два роки працювала заступником начальника управління освіти Київщини. Коли ж 1994 року за впровадження прогресивних патріотичних освітніх проектів М.Овдієнко звільнили з цієї посади, вона розпочала зовсім нову для себе справу - видавничу.

Зареєстроване 1997 року видавництво "Українська ідея" має у своєму доробку понад 130 книжок. Це збірники творів місцевих авторів, краєзнавча література, книжки про історію міст і сіл - вони користуються величезною популярністю, бо збуджують інтерес до рідного краю. Якби кожне містечко, кожне село мало таку книжку, сказала на презентації п. Марія, то люди почувалися б твердо на своїх землі.

Кілька видань витримали книжки лауреатки премії ім. В.Стуса Галини Могильницької з Одеси, спрямовані проти засилля Московського патріархату в Україні: "Літос, або Камінь із пращі правди на розбиття митрополичого блудословія", "Хроніка великого ошуканства". А тут п. Марія представила третю книжку - "Міфотворчість як обґрунтування історичного мародерства".

Стусівська лауреатка Елеонора Соловей представила журналістку газети "Україна молода" Ярославу Музиченко. "Сучасна журналістика, - сказала п. Елеонора, - мусить бути учителем, психотерапевтом, навіть дбайливою матір'ю і нянею, бо "жовта преса" виливає на читача шалений потік неґативної інформації".

Ярослава знаходить найрізноманітніші теми: культура, історія, національно-визвольна боротьба, репресії, світлі позитивні яскраві особистості - видатні і невідомі, релігія і міжконфесійні конфлікти... І всюди вона розставляє належні акценти, всюди вона - глибокий знавець і аналітик. Вона не загладжує, а увиразнює проблему, у неї нема приблизних суджень, це виразна громадянська позиція. "Мої герої, сказала сама Ярослава, це хороші люди, яких я люблю". Вона вміє знаходити їх, знає, до кого звернутися і як розпитати. Слово її виважене, відповідальне, зріле, але й сміливе. Таку журналістику не можуть ігнорувати навіть відверті недоброзичливці.

Третього лауреата представила сама ведуча вечора Леся Матвійчук, теж лауреатка премії ім. В.Стуса. Це рок-гурт "САД" у складі: Сергій Решетник - гітара, акустична гітара, вокал; Андрій Дроздов - бас-гітара, клавіші, вокал; Павло Зубков - барабани; Вячеслав Ільїн - бек-вокал, директор гурту; Володимир Умаров - звукорежисура; Олена Довгаль - фоторепортер; Оксана Лагутєєва - менеджмент, веб-дизайн.

Гурт виник у вересні 1982 року в Дніпропетровську. Він обслуговував культурні заходи, вечори відпочинку молоді, домагався професійного статусу. Та чиновники від культури всіляко перешкоджали його діяльності. Бажання творити вільно змусило учасників гурту влітку 1985 року відверто заявити про себе як прихильників рок-музики. Це фактично означало свідомо зануритися в underground, тобто в напівлегальний спосіб життя в умовах режимного міста та ризикувати бути позбавленими волі за "дармоїдство".

Дворічна самоізоляція змінилася періодом активної суспільно-музичної діяльности гурту - "САД" бере участь в спробі створити в Дніпропетровську міський рок-клуб та обласну рок-асоціяцію, бере участь в рок-фестивалях, виступає з благодійними концертами. Гурт став широко відомим, посипалися пропозиції з різних обласних філармоній неосяжного СРСР, що відчиняло шлях до зоряної радянської естради... Але радянська бюрократична машина перекрила такі шляхи, приневоливши групу до "голодної свободи".

З грудня 1994 року гурт є незалежним професійним музичним колективом (ТОВ "Група САД"). З 1997 р., переїхавши до Києва, він продовжує боротьбу за право на вільну творчість. За фактичної відсутности шоу-бізнесу в Україні, гурт випустив 2001 року альбом "Трансмутатор"; 2004 року - "Доле, де ти?! Акустика"; 2006 - "Дворовая песня"; 2007 року - подвійний альбом "Доле, де ти?!" на вірші Т. Шевченка.

У своїй творчості учасники гурту дотримуються напрямку hard-rock та прагнуть наслідувати його найкращі традиції. Композиції виконуються українською та російською мовами, як на власні тексти, так і на твори Д.Андрєєва, К.Бальмонта, Шарля Бодлера, М.Волошина, Генрі Лонґфело, А. Нуваса, Лесі Українки, Мігеля де Унамуно, Т.Шевченка та інших. Щороку вони влаштовують прощу в Канів до Тараса.

Увінчав свято вертеп під орудою Тараса Компаниченка - знаменитого кобзаря, теж лауреата премії імені Стуса.

Микола Савчук: Як нас радянізували і російщили. Спогади з 1960-х

Село ще зберігало прадавні звичаї й традиції, які, хоч і порушили дві Світові війни та радянська система, однак не знищили. Всі колядували й святили паску, танцювали на весіллях, співали на толоках, жартували, журилися - і все це було по-рідному. Дух села доповнювала буйна природа і церква, яку атеїстична влада, на щастя, не закрила. Телевізорів у той час рідко хто мав, радіо рідко хто слухав. Отже, моє дошкільне виховання, тобто до сімох років, було чисто національним, не засмічене ніякими чужими ідеологічними впливами. Я навіть не знав, що живу в СРСР, а тільки у Ключеві, і, як кожна дитина, мав дитячі інтереси.

Сергій Громенко: Історія російської державності – це історія депортацій та примусу до еміграції непокірних

Сучасна Росія виявилася гідною спадкоємицею своїх предків. Від часу повномасштабного вторгнення понад 1 млн українців були насильно вивезені на територію агресора. Депортації – суть російського режиму. Доки він існує – виселення не припиняться. Імперія мусить бути зруйнована!

Леся Бондарук: Робоча група – лише затягування процесу дерусифікації

Доки ця робоча група попрацює, доки члени комісії оцінять її роботу, проведуть двомісячне громадське обговорення по іменним вулицям, підведуть підсумки обговорення на комісії, підготують і подадуть рішення на сесію, включать у порядок денний (не факт, що перед сесією Ігор Поліщук не зніме з порядку денного – таке вже було з перейменуванням по декомунізації), доки депутати проголосують – розпочнеться Новий рік.

Петро Балог: Совковий Коростень

Пам'ятник комсомольцям Коростеня переназвали на честь "молоді Коростеня ХХ століття", то ще монумент червоному комдиву Миколі Щорсу став називатися пам'ятником "Учасникам Української революції початку ХХ століття". Погруддя коростенському більшовику Лук'яну Табукашвілі, який служив начальником бронеколони 1-ї Української радянської армії та бронепотяга "Комуніст Коростенського району" в 1919 роках перейменували на пам'ятник "залізничникам-коростенцям"