Спецпроект

Війна пам'ятників

Та війна пам’ятників, котра триває в країні вже не перший рік, лише підкреслює, наскільки для них важливим є перевести все твоє незадоволення ними в площину боротьби з привидами історії, спрямовуючи твоє незадоволення і твій спротив не на міську чи обласну раду, а на меморіали та бюсти.

Їм це завжди вдавалось - створити для тебе образ ворога, чіткий, простий і зрозумілий; зробити так, аби ти з ходу включився в цю боротьбу з фантомами минулого, аби вгризався зубами в горлянку співрозмовника, чи просто - у власну клавіатуру, намагаючись переконати всіх навколо в необхідності погодитись із твоїми власними аргументами.

Вони навчились робити це ефектно й невимушено - через партійну пропаганду й телевізійні новини, через прості дієві гасла й болючі риторичні питання.

І навіть якщо ти знаєш, до чого ведеться і чим усе закінчиться, ти все одно не здатен утриматись і відповідаєш аргументом на аргумент, прикладом на приклад, закидом на закид, статистикою на статистику, образою на образу, погрозою на погрозу, збиваючись на істерику та прокляття, закликаючи до негайно знищення опонентів (бажано, фізичного) та відновлення справедливості (бажано - через встановлення диктатури совісті).

В результаті вони знов отримують свій прохідний бал і лишають тебе сам на сам зі своїми страхами, фобіями та ідеологічними неврозами.

Дивовижна, але цілком прогнозована річ - як легко піддається маніпуляціям настільки заідеологізоване суспільство, суспільство, яке так добре, здавалося б, розбирається в політиці; як просто дозволяють втягувати себе в боротьбу один із одним громадяни, кожен із яких має своє чітке бачення подальшого цивілізаційного розвитку, кожному з яких давно відомі всі підступні бажання та ініціативи вітчизняних та світових політиків, кожен із яких не має жодної довіри до жодної політичної сили та жодних передвиборних гасел.

Але варто ввімкнутись цій солодкій машині пропаганди та агітації, і вже всі згадані вище громадяни, незалежно від політичних поглядів та геополітичних пріоритетів, слухняно виконують команди партійних дресирувальників, забезпечуючи цей безперебійний та безнадійний колообіг політичного лайна у вітчизняній природі. Чого вони, власне, і прагнули.

Та війна пам'ятників, котра триває в країні вже не перший рік і котра особливо активізувалась останнім часом, лише підкреслює, наскільки для них важливим є перевести все твоє незадоволення ними в площину боротьби з привидами історії, спрямовуючи всю твою агресію та спротив не на міську чи обласну раду, а на пам'ятники та бюсти.

Адже незадоволення міськрадою потребує якоїсь реакції, якоїсь відповіді й якихось дій, а ось незадоволення бюстами, дошками та каменями жодних дій не потребує (звісно, крім дій правоохоронних органів, але це вже ніби й не їхні проблеми).

Більше того, це ж так зручно - випустити пару, зініціювавши спочатку встановлення якого-небудь пам'ятного знака, потім спровокувавши акти вандалізму щодо нього й завершивши все це масовими арештами чи масовими (знову ж таки) акціями солідарності.

Про яке протистояння діючій владі може йти мова? Про які соціальні проблеми чи класову боротьбу? Набагато простіше розмалювати свастиками пам'ятник Бандері чи Пушкіну (хоча, все одно не зрозуміло - до чого тут Пушкін?).

 Пульс війни з пам'ятниками можна відчути за тегом "вандалізм" 

 Головне, щоби при цьому не палили міліцейських машин та не викидали з робочих кабінетів бюрократичну біомасу. Головне, щоби все знову звелося до війни історичних концепцій та ментальних відмінностей, до протистояння мов, літератур та конфесій.

Головне підтримувати в співгромадянах страх перед можливими катаклізмами - перед розділеннями й приєднаннями, реваншами й погромами, насильницькими наверненнями й добровільною капітуляцією.

Та мало ще які страхи можна плекати в населенні, особливо - маючи такий досвід та таких спеціалістів. Тим більше - внаслідок дбайливо й успішно проведеної роботи з населенням, будь-кого з нас куди простіше переконати в доцільності боротьби саме з мертвими, а не з живими.

По-перше, мертві, як відомо, не кусаються. По-друге, є така мила некрофільська здатність наших співгромадян викопувати померлих із метою проведення виховної роботи над сухими мощами. Ну, а по-третє, з мертвими все це втрачає особистісний підхід, створює необхідний для спокійної совісті дистанційний буфер.

Мовляв, нічого особистого - просто така політична позиція. І не треба при цьому дивитися в очі цим самим мертвим. На відміну від живих.

Джерело: tsn.ua

Олександр Зінченко: Маки пам’яті. Як народжувалася традиція

Одну з легенд про мак обробив Михайло Стельмах: "…Ординці воїна скришили, на землю впало тіло біле і, наче зерно, проросло, а влітку маком зацвіло…" Як з’ясувалося потім, ми потрапили в якесь неймовірне сплетіння архетипів. Мак має снодійні властивості. Сон – це смерть. Смерть – це забуття. І так символ забуття перетворився на символ пам’яті.

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: вечірні лекції та футбол

Розпланував на зиму серію лекцій; усі захоплені цим задумом, має бути надзвичайно цікаво обговорити так багато різних тем зі знавцями. У нас тут зібралися люди небувалого розмаїття талантів та навичок; важко навіть уявити собі товариство із настільки різношерстим досвідом. В одній хатині зібраний досвід з усіх країн та всіх кліматів! Що за пістряве зборище знань!

Юрій Рудницький: «Слов’яни». Передпрем’єрні нотатки

Промо-ролик нового 12-серійного українсько-словацького серіалу "Слов'яни" на YouTube уже третій місяць, але трапився автору цих рядків на очі лише на минулих вихідних. У Словаччині прем’єра цієї кіносаги вже відбулася 10 березня на телеканалі TVJOJ. Українські глядачі зможуть побачити її на телеканалі «1+1» сьогодні 3 травня.

Робоча група з розробки концепції меморіалізації Бабиного Яру: Заява робочої групи з розробки концепції меморіалізації Бабиного Яру

Редакція "Історичної правди" отримала від одного з народних депутатів текст звернення Робочої групи з розробки концепції меморіалізації Бабиного Яру до Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики. Публікуємо цей документ повністю