Спецпроект

Війна пам'ятників

Та війна пам’ятників, котра триває в країні вже не перший рік, лише підкреслює, наскільки для них важливим є перевести все твоє незадоволення ними в площину боротьби з привидами історії, спрямовуючи твоє незадоволення і твій спротив не на міську чи обласну раду, а на меморіали та бюсти.

Їм це завжди вдавалось - створити для тебе образ ворога, чіткий, простий і зрозумілий; зробити так, аби ти з ходу включився в цю боротьбу з фантомами минулого, аби вгризався зубами в горлянку співрозмовника, чи просто - у власну клавіатуру, намагаючись переконати всіх навколо в необхідності погодитись із твоїми власними аргументами.

Вони навчились робити це ефектно й невимушено - через партійну пропаганду й телевізійні новини, через прості дієві гасла й болючі риторичні питання.

І навіть якщо ти знаєш, до чого ведеться і чим усе закінчиться, ти все одно не здатен утриматись і відповідаєш аргументом на аргумент, прикладом на приклад, закидом на закид, статистикою на статистику, образою на образу, погрозою на погрозу, збиваючись на істерику та прокляття, закликаючи до негайно знищення опонентів (бажано, фізичного) та відновлення справедливості (бажано - через встановлення диктатури совісті).

В результаті вони знов отримують свій прохідний бал і лишають тебе сам на сам зі своїми страхами, фобіями та ідеологічними неврозами.

Дивовижна, але цілком прогнозована річ - як легко піддається маніпуляціям настільки заідеологізоване суспільство, суспільство, яке так добре, здавалося б, розбирається в політиці; як просто дозволяють втягувати себе в боротьбу один із одним громадяни, кожен із яких має своє чітке бачення подальшого цивілізаційного розвитку, кожному з яких давно відомі всі підступні бажання та ініціативи вітчизняних та світових політиків, кожен із яких не має жодної довіри до жодної політичної сили та жодних передвиборних гасел.

Але варто ввімкнутись цій солодкій машині пропаганди та агітації, і вже всі згадані вище громадяни, незалежно від політичних поглядів та геополітичних пріоритетів, слухняно виконують команди партійних дресирувальників, забезпечуючи цей безперебійний та безнадійний колообіг політичного лайна у вітчизняній природі. Чого вони, власне, і прагнули.

Та війна пам'ятників, котра триває в країні вже не перший рік і котра особливо активізувалась останнім часом, лише підкреслює, наскільки для них важливим є перевести все твоє незадоволення ними в площину боротьби з привидами історії, спрямовуючи всю твою агресію та спротив не на міську чи обласну раду, а на пам'ятники та бюсти.

Адже незадоволення міськрадою потребує якоїсь реакції, якоїсь відповіді й якихось дій, а ось незадоволення бюстами, дошками та каменями жодних дій не потребує (звісно, крім дій правоохоронних органів, але це вже ніби й не їхні проблеми).

Більше того, це ж так зручно - випустити пару, зініціювавши спочатку встановлення якого-небудь пам'ятного знака, потім спровокувавши акти вандалізму щодо нього й завершивши все це масовими арештами чи масовими (знову ж таки) акціями солідарності.

Про яке протистояння діючій владі може йти мова? Про які соціальні проблеми чи класову боротьбу? Набагато простіше розмалювати свастиками пам'ятник Бандері чи Пушкіну (хоча, все одно не зрозуміло - до чого тут Пушкін?).

 Пульс війни з пам'ятниками можна відчути за тегом "вандалізм" 

 Головне, щоби при цьому не палили міліцейських машин та не викидали з робочих кабінетів бюрократичну біомасу. Головне, щоби все знову звелося до війни історичних концепцій та ментальних відмінностей, до протистояння мов, літератур та конфесій.

Головне підтримувати в співгромадянах страх перед можливими катаклізмами - перед розділеннями й приєднаннями, реваншами й погромами, насильницькими наверненнями й добровільною капітуляцією.

Та мало ще які страхи можна плекати в населенні, особливо - маючи такий досвід та таких спеціалістів. Тим більше - внаслідок дбайливо й успішно проведеної роботи з населенням, будь-кого з нас куди простіше переконати в доцільності боротьби саме з мертвими, а не з живими.

По-перше, мертві, як відомо, не кусаються. По-друге, є така мила некрофільська здатність наших співгромадян викопувати померлих із метою проведення виховної роботи над сухими мощами. Ну, а по-третє, з мертвими все це втрачає особистісний підхід, створює необхідний для спокійної совісті дистанційний буфер.

Мовляв, нічого особистого - просто така політична позиція. І не треба при цьому дивитися в очі цим самим мертвим. На відміну від живих.

Джерело: tsn.ua

Андрій Іванець: Володимир Куткін: 100 років від народження художника, який свідчив про Голодомор і ГУЛАГ

Володимир Куткін належав до тієї нечисленної когорти митців у СРСР, які в умовах комуністичної цензури й політики "вимушеної амнезії" першими наважилися візуалізувати злочини комуністичного режиму – Голодомор 1932–1933 років та сталінські репресії. У фондах Національного музею Голодомору-геноциду зберігається унікальна колекція з понад ста його робіт, що стали вагомими мистецькими свідченнями про геноцид українського народу.

Мирослав Маринович: Камікадзе. 50 років Української Гельсінської групи

Ідея Гельсінської групи геніальна у своїй простоті. Брежнєв підписував Прикінцевий акт спокійно, бо був цілковито переконаний, що попередніми арештами країну повністю "зачищено" від потенційних бунтарів. Проте одразу знайшлися відчайдухи, які вирішили піймати кремлівського шулера за руку: "Підписав зобов'язання? То чому не виконуєш?!" Так з'явилася Московська Гельсінська група. Петро Григоренко пророчо відчув, що її однієї замало, і запропонував Миколі Руденку створити подібну групу в Україні.

Олексій Мустафін: Розірвати ведмедя. Перемога над "білою гвардією", що дала шанс незалежній Латвії… і Веймарській республіці

11 листопада у Латвії відзначають День Лачплесіса. Лачплесіс, чиє ім'я можна перекласти як "той, що розриває ведмедя", – це герой національного епосу, створеного ще наприкінці XIX сторіччя Андрейсом Пумпурсом. Але 11 листопада – це не свято поезії. В цей день вшановують пам'ять тих, хто віддав своє життя за свободу батьківщини.

Тарас Гребеняк : Вибіркова історична пам’ять: чому польський Інститут національної пам’яті мовчить про українських жертв у Ласкові?

Історична справедливість не може бути вибірковою. Пам’ять про жертв минулого не повинна залежати від їхньої національності. Однак висвітлення результатів пошукових та ексгумаційних робіт в Україні та Польщі демонструє тривожну асиметрію у ставленні державних інституцій до трагічних сторінок спільної історії.