"Мій дід воював і в Першу, і в Другу світову війну"

У 1944-му діда знову забрали на війну, хоча на той момент йому якраз виповнювалося 50 років. От і ким його мені вважати – героєм австрійської армії, що воював проти росіян? Чи героєм радянської, який із тими ж росіянами воював проти німців та австрійців?

Текст опубліковано в рамках проекту родинних переказів про Другу світову війну "1939-1945: Неписана історія".

Для моєї родини, як і для багатьох інших галицьких родин, війна почалася не 22 червня 1941-го – набагато раніше. І навіть не 17-го чи 1-го вересня 1939 року, ще раніше – в Першу Світову війну. А в період між війнами фактично й не закінчувалася.

В ту, першу війну Галичина стала ареною затятих боїв. Хтось воював за незалежність України, хтось – Польщі. А в складі австрійських військ воювали з такими ж українцями (та росіянами) з царської армії. А що значна частина родин була змішаними, українсько-польськими, це теж наклало свій відбиток на ті події.

З однієї з таких родин походив і мій дід, Павло Станіславович. Мати його, Текля Холоївська, з невеличкого хутора Стадниця на Тернопільщині, була українкою. Її могила ще й досі знаходиться на українській частині цвинтаря. Бо хоча поляки і українці жили разом, але віра у них була різна, а тому й цвинтар був розділеним навпіл. На одній стороні ховали поляків, на іншій – українців.

І хоча Текля похована на українській частині цвинтаря, її чоловік Станіслав, як тоді писалося польською Łubkowski, мій прадід – на польській. Не знаю, чи це було нормою – ховати дружин окремо від чоловіків.

Однак сім'я мого діда була такою ж змішаною, він теж одружився на українці і моя бабуся теж похована на українській частині цвинтаря, біля своєї свекрухи. А її чоловік, мій дід Павло, так само похований окремо - на польській стороні цвинтаря, неподалік свого батька Станіслава.

Моя родина. В центрі – прадід Станіслав та його дружина Текля. Зліва вгорі – мій дід Павло. Однак насправді в такому складі родина ніколи не збиралася, все це – тодішній "фотошоп". Текля померла в 1898 році, через 4 роки після народження мого діда, коли діти були ще зовсім маленькими. Її чоловік Станіслав – у 1930-му. Але й він не бачив всіх в такому вигляді, якими вони зображені на фотографії. Його наймолодший син Іван (на фотографії – вгорі в центрі) емігрував до США, де одружився з тернопільчанкою Євдокією (на фото поряд з ним). Повернувся на Україну він лише після смерті батька, встановивши йому кам'яний пам'ятник на могилі і замовивши будівництво дому. У 1930-х він збирався назавжди повернутися з США, але не встиг – невдовзі після того загинув внаслідок нещасного випадку у Нью-Йорку перед Другою Світовою війною (був мийником вікон у висотних будинках)

Така-от сімейна історія, не знаю, наскільки типовою вона була: поляки з українцями по смерті розійшлися по різні сторони, хоча й жили в одній сім'ї.

Але факт, що будучи вихідцем зі змішаної родини, дід не став на бік жодної національно-визвольної сили: не був ні січовим стрільцем, ні надто палким прихильником поляків.

В нього стояло інше завдання – самому б вижити. В Першу Світову потрапив в італійський полон, зазнав всіх "радощів" концтаборів аж на самій Сицилії. Потім розказував, що тримали їх просто в полі, огородивши колючим дротом, зі сторожовим вежами з машингверами (кулеметами) на кутах.

Їсти в перші дні не давали зовсім. І так – майже два тижні. Хто не витримував і намагався вирватися за дріт, в поле – в того зразу стріляли. Коли перші найбільш нетерплячі й непокірні були вбиті, з решти створили робочі батальйони, де вже з'явилася якась можливість утекти. От вони з товаришами при першій нагоді нею й скористалися.

Пішки поверталися з Італії додому, на Галичину. По дорозі остерігалися, бо яку б країну не проходили, всюди їх норовили знову в солдати забрати – воювати вже на своєму боці. Потім, вже в Україні, кілька місяців переховувалися в Брюховецькому лісі під Львовом – якраз дійшли туди в часи національно-визвольних змагань поляків і українців.

Воювати ні за тих, ні за інших не хотіли, бо серед них і поляки були, і українці. Та й навоювалися вже на той момент – по саме горло! Казав потім, що коли заходили в хату просити в людей їсти, дивилися, які в них ікони висять: православні чи католицькі.

Щоб знати як до господарів звернутися, щоб за своїх прийняли.

Потім короткий період перемир'я – вже під польською владою. Теж всяке бувало. На Галичині ще донедавна можна було почути таку розмову: "Е, що не кажіть, але найгірше за Польщі було!".

Тодішня Польща була в значній мірі схожою на сучасну Україну. Така ж розколена, так само майже половину населення становили не-поляки – українці, євреї, росіяни, чехи, німці. Владою проводилася спеціальна політика умиротворення, так звана "пацифікація", але особливого успіху вона не мала. Швидше навпаки.

Велася й спеціальна військово-патріотична робота. Ще й досі звичайний чоловічий піджак в польській мові називається "маринаркою" (морським одягом). Ніколи не розумів чому, аж поки не побачив фотографію свого батька тих часів. Маленькі хлопчики, по 5-6 років – одягнуті в морську форму. Такою тоді була схвалювана державою мода.

Перша "комунія" (не те, що ви подумали, польською це – причастя). Мій тато, Йосип Павлович, yгорі, другий зліва

Фотографія вище зроблена в 1941-му році, коли Галичина вже була окупованою фашистами. Але незважаючи на це, польські костели й далі справно працювали.

 Викадрувана частина попереднього фото. Тато - вгорі ліворуч

В день, коли робилося фото, німці вели на розстріл євреїв – спогади про це ще й досі залишилися в пам'яті у мого батька.

 Тоді ж. Перше причастя, 1941-ий рік. Мій тато – перший праворуч

Щоб отримати якусь державну роботу – ну там дорогу класти чи на заготівлю лісу підрядитися, треба було теж зголоситися поляком. Дід не хотів, жив з поля, господарі були. Хоч і бідні, але господарі.

Тато ще й досі може зневажливо сказати на ту частину міста, де раніше безземельні жили, що то "пролетарії".

***

Друга Світова прийшла на Галичину так званим "визволенням" – тато про це пам'ятає мало, надто малим ще був. Народжений 1933-го року, він тоді мав лише 6 років. Єдиним яскравим спогадом, який в нього зберігся, був радянський солдат, що в чоботах заліз на город і знайшовши там огірок радісно кричав "О, огурец!".

Для галичанина тоді це було дико. Як так – взяти чуже, ще й їсти огірок немитим, зразу на городі? Хіба не можна якось це більш культурно зробити? В нас тоді так не прийнято було.

Ще кілька спогадів залишилося в нього про другий початок війни – вже в 1941-му. Запам'яталися німецькі літаки, які щось там бомбили – вони з дітьми бігали дивитися, думали що то цукерки скидають. Згадує перший прихід німців – бігли на "мурованку" (так називали кам'яну дорогу, що йшла через місто) дивитися.

Дехто з дорослих, каже, в привітанні підіймали руки – "Хайль!", мовляв. Так, було. Після двох років панування російських "визволителів" німців теж спочатку як благодійників сприймали. А дід, каже тато, ховався за дерево і плакав – бо вже добре знав, які то благодійники.

Пройшовши в Першу Світову пішки пів-Європи, ніяких ілюзій щодо німецької влади він не мав. Та в принципі щодо російської – теж. Всю війну дід просидів вдома – її початок був настільки стрімким, що мобілізації радянська влада на Галичині провести не встигла. Щоправда, сповна компенсувала згодом, в 1944-му.

А тоді було кілька років відносно мирного життя, тато за німців навіть до школи ходив. Одну корову, правда, вони забрали "на фронт", а так все більш чи менш нормально було. Вчилися в школі на польській мові – жодної обіцяної української автономії німецька влада Галичині так і не дала.

Типове провінційне галицьке містечко. Після війни, 1950-ті

І що смішно, один із підручників (з математики) був радянський – учитель вважав, що він дуже хороший, тому викладав по ньому. Ось так-от! Хтось може уявити собі, щоб в СРСР після війни дозволили викладати за німецьким підручником?

Мабуть, ні, після війни нова-стара радянська влада не те, що підручники свої привезла, але й навіть учителів, директорів шкіл і священників.

От що точно злочинного на Галичині було за німців – так це те, що знищували євреїв. До війни в кожному райцентрі Тернопільщини були свої єврейські вулиці, а в самому Тернополі – більше 30-ти синагог. Після війни не залишилося нічого – ні вулиць, ні євреїв, ані синагог.

Одна з найкрасивіших і чи не єдина збережена в області вже недіюча синагога зосталася в Гусятині, всі інші просто зруйновано. А от як ставилися до євреїв – важко сказати. Особливої любові мабуть не було, через їхню схильність до гендлярства, але й казати, що українці їх власноруч нищили, як це іноді торочать, теж не варто.

Було і одне, і друге. Батько згадує, як німці оточили єврейське село і повели жителів на розстріл. Але одна молода жидівка вирвалася, стала втікати. Так німець з охорони відвернувся, ніби не бачить. А українець з поліції її навздогін таки застрелив. А було й навпаки – розказує про якихось сусідів:

"Там в них стодола була (такий великий хлів без внутрішніх стін, призначений для зберігання збіжжя) – так вона згоріла, бо вони там в війну жида від німців ховали, а він там курив".

***

Але основна біда на Галичину прийшла з новим "визволенням" 1944-го року. В невеличке містечко, де жив тоді мій батько, воно прийшло у вигляді двох радянських танків з відкритими люками, що їхали зі сторони Гримайлова. Хтось із німців пальнув в їхню сторону і вони відкрили стрільбу.

Тато каже, що вони погнали ховатися до сусіда, який мав цементований підвал, де вже було повно людей. А радянська армія і тепер, через 5 років від першого визволення, не справляла кращого враження. Якийсь солдат попросив їсти, жінка винесла йому 3 літри квасного молока, то він сам його й випив – таким голодним був.

Хтось з місцевих насміявся з іншого приводу – "Нє, то якесь несерйозне військо – бачите, в отого карабін шнурочком підв'язаний?" В німців такого не було, хоча вони на той момент вже й розбиті були, втікали в сторону Чорткова. Вони навіть на нічліг лише в ліжко до хати просилися, а не в якусь там клуню чи в стодолу, на сіно – як це би зробили "наші".

Зранку зайшов радянський офіцер, заглянув у кімнату, запитує: "А это кто?". Господар, не моргнувши оком, відповідає: "То сини сплять". Той і пішов. А що мав казати? Щоб розстріляли і його, і їх?

А сам Тернопіль визволяли двічі – саме на першій його втраті закінчуються спогади Манштейна, після того Гітлер його зняв. Якраз за те, що той не захотів залишити в оточенні ті німецькі частини, які залишилися відрізаними на півдні Тернопільщини, біля Дністра.

Але навіть майже без бою здобувши Тернопіль, "совєти" умудрилися ще раз його втратити – старі люди кажуть через те, що німці їм дві цистерни спирту на вокзал підігнали.

От доблесні радянські вояки і… напилися. А вдруге його визволяти довелося вже з важкими боями і руйнуваннями. Через що тепер офіційну дата визволення Тернополя святкують 15 квітня, а не тоді, коли його вперше здав Манштейн.

Для моєї ж родини це друге "визволення" Галичини закінчилося тим, що діда знову, вже вдруге, забрали на війну, хоча на той момент йому якраз виповнювалося 50 років. Не подивилися – хто на це тоді звертав увагу?

От і ким його тепер мені вважати – героєм австрійської армії, що воював проти росіян? Чи героєм радянської, який з тими ж росіянами воював проти німців і австрійців?

Тож не все так просто, як здається декому. Світ не чорно-білий. Але пройшовши Першу Світову, дід вижити зумів. Прилаштувався біля офіцера чи то денщиком, чи то якимсь там помічником.

До того ж полякові в радянській армії було таки легше, що там казати – в перших рядах без зброї посилали здебільшого тільки українців. І зрозумівши це, чоловіки зі змішаних родин всі як один себе поляками об'являли. З цієї ж причини, до речі, так багато народу йшло в УПА – там теж вижити було легше.

Повернувся дід додому в жовтні 1945-го (а не в травні, після перемоги, як можна було б подумати), а татові тим часом довелося терміново дорослішати. І хоча йому в 1944-му було лише 11 років, все довелося роботи самому – і мішки носити, і поле обробляти.

А ще, щоб якось вижити, бабуся (його мама) варила м'ясо і носила його на залізничну колію – до ешелонів, що їхали на захід, на фронт. Все ж якась копійка, бо з одного поля не дуже проживеш. Ще й без дорослого чоловіка в сім'ї.

А з того бульйону, який залишався, варила дітям суп. Тато ще й досі з жалем згадує, як вони з братом голодними очима на це м'ясо дивилися. Правда тривало це не дуже довго – восени 1945-го батько повернувся додому.

Однак прийшла інша біда. Якось ввечері, коли він йшов по воду всього за якусь там сотню метрів від власного дому – в нас тоді на роздоріжжях такі криниці австрійські стояли, – перестріли його якісь нібито бандерівці, кажуть: "Веди до Щепанського!" – іншого сусіда, теж поляка.

Ну в сенсі, щоб він постукав (бо тоді всі замикалися вечорами, боялися), щоб той двері відкрив. А вони тоді увійдуть. Той відмовився, сказав, що такого не зробить. Вони й кажуть: "Тоді ми до тебе підемо!"

– Ну то йдіть! – відповів дід, а що мав казати? Прийшли, забрали все, що в домі було, навіть одяг і чоботи. Залишилося тільки пшона трохи і одна пара чобіт, в яких той сам взутий був. А тато в результаті кілька місяців, аж до польського Різдва, до школи не ходив, бо не мав в чому. А хто це був, що то за люди, чи бандерівці чи ні – хто зна?

Тато каже, що один з них російською говорив. Але документів у них, самі розумієте, ніхто не запитував. Прийшли люди з автоматами в хату – які вже тут документи? Часи тоді такі були, хто мав зброю – той і правий!

Хлопці післявоєнного покоління. Початок 1950-х. Мій тато – вгорі, перший ліворуч

Ну і ще один яскравий спогад залишився у батька з тих часів. Якось мені цікаво стало, як вони в колгосп записалися. Жартую – добровільно чи ні? Тато серйозно так: "Аякже, добровільно!". Я остовпів:

– Та ну! – не вірю – справді?

– Справді! – впевнено відповідає той, – Я прийшов зі школи, а слідом зайшов якийсь чоловік в військовій формі і дуже на мене по-російськи кричав. Я нічого не розумів – тільки забився в куток і дуже плакав. А тут якраз тато повернувся додому, подивився на мене та й каже: "Не плач, сину! Я вже йду, записуюся!"

От таке-от добровільно. На цьому історія війни для моєї родини закінчується – те, що було далі, відомо вже з радянських підручників…

Читайте також інші родинні перекази про Другу світову:

Щоб узяти німецького "язика", його заманювали за допомогою дівчат

Дід мав дві нагороди - німецький Залізний хрест і радянський Червоний прапор

За час фронтової розлуки бабуся і дідусь написали один одному 250 листів

За швейну машинку на Донбасі можна було виміняти цілий мішок картоплі

"Коли мені виповнилося 18, мене привезли на суд до Львова"

"Пока татары воевали, их жен и детей вывезли в Узбекистан"

У вогні не згорів, у Дніпрі не втонув. Війна мого батька

"Щастя я пізнала тільки в наших ворогів. У Німеччині"

Три історії моєї родини: офіцер, партизан і розстріляний учитель

"Одним із перших поліцаїв став кавалер ордена Леніна"

"Німець умовляв діда взяти його доньку заміж - щоб Червона армія не чіпала"

"Всі намагалися попити крові - хоч комуністи, хоч фашисти..."

Неписане про війну: Історія однієї галицької родини

Дивлячись новини, бабуся казала: "Я дурна, що не лишила собі нагана!"

"У фашистській неволі я вижила завдяки німецькій родині"

"Мій дід був підпільником і підривав міст через Дніпро"

Як мій прадід розбудовував у Харкові Третій Райх

"Найстрашніше - як бомбардували свою ж артилерію"

"Побігла піхота, а ми вже вийшли на позицію, тож відступати не стали"

Одних вивозили в Сибір, інших каралa ОУН за співпрацю з кагебістами"

Ostarbeiter: як моя прабабуся зустріла в Німеччині мого прадіда

Один дід увійшов в Бессарабію в 1940-му, а другий - подався до "бандерівців"

Дід брав участь у параді Перемоги на Красній площі

Пройшовши війну, батько зрозумів: сталінізм і гітлеризм - "два чоботи пара"

"Офіцер показав мамі, як Німеччина розширюватиме собі життєвий простір"

"Так мій батько Юхим Айзенберг на все життя став Віктором Артемовим"

"Кияни почали глумитися над пам'ятниками Сталіну..."

"Щоб не боятися обстрілів, треба бути чимось зайнятим"

"Тато в Червоній армії носив гвинтівку так, як його навчили в дивізії "Галичина"

----------------------

Про проект родинних спогадів "1939-1945: неписана історія" читайте тут.

Надсилайте свої родинні перекази.

Микола Бандрівський: День народження російської вченої як державне свято України

15 серпня наші колишні колеги в "русском мире" святкували День археолога. Як не дивно, частина українських археологів, також... Саме цього дня, 15 серпня, народилася дослідниця Трипільської культури московська вчена Тетяна Пассек. Я з повагою ставлюся до наукового доробку цієї московської дослідниці, але день її народження - 15 серпня, не мусить бути святом для українських археологів

Георгій Джахая: Перша гібридна війна Росії

Війна в Абхазії дуже нагадує війну в Україні у 2014 році. Там були "відпускники", російські військові на боці сепаратистів, у нас - "козаки". Там були кадировці, у нас - басаєвці. В Абхазії сепарастисти влаштували різанину в Гагрі, Сухумі, Ахалдабі. А в Україні - російсько-фашистські окупанти в Бучі, Ірпіні та інших містах. Війна в Абхазії виявила в людях як найнижчі почуття, так і приклади самопожертви, героїзму та взаємодопомоги. Люди згуртувалися і допомагали один одного чим могли, ділилися останнім із сусідами

Ксенія Рожак-Литвиненко: Соня Делоне - одеситка, художниця, модельєрка

Життя родини художниці було доволі трагічним. Брат загинув в радянській тюрмі на Соловках після п'ятнадцятирічного ув'язнення. Мати жила останні роки впроголодь, попри отримувані від дітей кошти. Будинок, отриманий Сонею в спадщину від родичів в Петербурзі, був націоналізований

Максим Майоров: Ще двадцять років тому Тайвань претендував на Туву

Конфлікт Тайпею з Пекіном не сепаратистський, а громадянський. Тайвань - вцілілий уламок Китайської Республіки (не плутати з Китайською Народною Республікою). Це як дві Кореї, тільки в менш паритетних пропорціях. Обидва Китаї претендують на всі території один одного. Але є нюанс. Китайська Республіка тривалий час вважала своїми всі володіння останньої маньчжурської династії імператорського Китаю. А це трохи більше, ніж сучасна КНР. Відмінності видно на карті