Спецпроект

Дід попросив у Бога поранення - і воно врятувало йому життя

Тільки-но вони сіли навколо столу, тут як загуде, потім тріск у сінях, а потім вибух на городі — то розірвався снаряд. Вибігли в сіни — а там дірки в стінах: снаряд пролетів наскрізь.

З нагоди Дня визволення України від нацистів ІП продовжує цикл спогадів про Другу світову війну.

Цей текст опубліковано в рамках проекту родинних переказів "1939-1945: Неписана історія".

Мій дід, фронтовик, інвалід Великої вітчизняної війни, Олещенко Михайло Степанович, 1925 р.н., мешканець с. Киселівка Менського району Чернігівської області, завжди відмовлявся розповідати нам про війну.

"Та що розповідати, війна та й усе", — казав. Однак кілька років тому під час родинного застілля вдалося його розговорити.

У 1941 р. він був ще неповнолітнім. Німецька влада залучила місцеву молодь до робіт на торфо-видобувному підприємстві поблизу.

Михайло Олещенко, 1950-ті

Там же працювала й майбутня дідова дружина 14-річна Катерина Тарасівна Глушак, також з Киселівки, 1927 р.н.

З роботою в цьому торфяному кар'єрі бабця пов'язує виникнення на руках екземи. Через цю хворобу  їй, молодій дівчині, довелося і після війни ходити із забинтованими по лікоть руками, аж доки в санаторії не попався гарний лікар, який вилікував її за допомогою якоїсь мазі.

Та нема лиха без добра: під час війни через ту екзему бабцю не забрали до Німеччини на роботи. Не знаю, як уникнув того дід Михайло, але закохався він в Катерину не на жарт.  Протягом близько дев'яти років він добивався від неї взаємності.

Також поталанило їм, що не попали "під роздачу", коли німці в 1942 р. спалили заживо в хаті 23 мирних мешканців Киселівки за те, що в урочищах біля села викрили партизанську базу.

Партизанські загони, створені в лісах Менщини й Корюківщини під час відступу Червоної армії, очолювали місцеві комуністи, голови колгоспів. Однак схоже, що серед партизанів переважали зовсім не місцеві жителі.

Моя бабуся Катерина Глушак у 2-му ряду перша ліворуч. Фото зроблене в 1945 р. в с. Киселівка Менського району Чернігівської області. Інші дівчата - її подруги з того ж села. Усім їм було тоді близько 16 років.

Так, родич із сусіднього с. Величківка Іван Реп'ях згадував, що одного разу у вікно постукали двоє незнайомих людей. Назвалися партизанами, попросилися переночувати. Він їх впустив, а вони розповіли, що просилися вже до багатьох домівок, і ніхто більше не схотів їм допомогти. Місцеві були дуже налякані, адже за допомогу партизанам німці карали.

А дід той був не з лякливих, під час революційних змагань 1917-1920-х років воював разом з "батьком" Махном. Після війни про цей випадок один з партизанів навіть з вдячністю написав у своїй книзі.

Коли у вересні 1943 р. Киселівку визволили від німецьких військ, мого діда Михайла забрали на фронт. Було йому близько 18 років. Він потрапив до числа сумнозвісних "чорносвитників". Підготовка тривала лише кілька днів. Його призначили кулеметником і відправили на передову. Це був Перший білоруський фронт, напрямок Мозир — Калєнковичі.

Ось тут починається чи не найцікавіше. Ідучи в свій перший бій, дід, хоч і не відрізнявся особливою релігійністю, прочитав "Отче наш" (віруюча мати навчила ще в дитинстві) і подумав-помолився так: "Боже, якщо мене зараз уб'ють, ну що ж. А якщо поранять, то нехай у ліву руку, щоб я міг потім працювати."

Прийшли, зайняли позиції. І тут німецький снайпер поцілив моєму дідові в ліве плече!

Поранення було важке — рука повисла, тож йому наказали відповзати до медчастини. Коли доповз, санітари відмовлялись надати допомогу, бо виявилось, що це медчастина не їхнього підрозділу. Вони хотіли, щоб дід повз далі шукати "свою" медчастину. Але тут нагодився їхній командир і наказав їм зайнятися моїм дідом.

На цьому участь у бойових діях для діда Михайла закінчилась. Зрештою, це врятувало йому життя. Протягом багатьох місяців він кочував по різних госпіталях, а потім з ІІІ-ю групою інвалідності був направлений додому.

Руку зшили досить вправно, але протягом усього життя час від часу вона намагалася "відмовити", і тоді діда направляли до санаторію.

Через це поранення дід на полях у колгоспі не працював, а підшуковували йому інтелігентну сільську роботу: працював і податківцем, і бухгалтером, і бібліотекарем, і вчителем, і заради кожної нової професії довелося вчитися заочно.

 Олещенки: Михайло і Катерина. У 2013 р. відсвяткували 60-річчя подружнього життя

Щоправда, податківцем — фінансовим агентом він працював лише рік, а потім попросив про звільнення. "Чому?" — питаю. Мовчки посміхається і махає рукою. "Не змогли, так?" — ствердно киває.

Це ж у ті повоєнні роки було, коли влада сталінського СРСР обклала податком кожне плодове дерево в приватному господарстві, а за рубання дерев (а вони ж не всі гарно плодоносять) саджали до в'язниці як за ухилення від сплати податків.

Цікавий момент: коли дід був завідуючим киселівською бібліотекою, якось приїхали до села партійні чиновники з району. Головний комуніст, не запитуючи нічого, сказав голові сільради: "Чого це у вас здорові чоловіки в бібліотеці сидять? Щоб завтра його тут не було." Після того довелося діду Михайлу знову міняти професію.

Містична історія пов'язана і з його рідною сестрою Наталею. Ще в 1941 р. на фронт забрали їхнього батька Степана Олещенка, у 1943 — Михайла, а також її коханого.

Вона дуже палко молилась Богу за їхнє життя і одного дня десь у 1943 р. побачила сон: старий дід з бородою сказав, щоб вона загадала три бажання. І вона попросила уві сні, щоб усі її близькі чоловіки повернулися живими. І вони всі троє дійсно повернулися.

Тепер — долі родичів за материнською лінією.

Прадід  Михайло Тичинський, 1896 р.н., за національністю поляк, перед війною працював на шахтах Донбасу біля с. Микитівка, Рум'янцеве. Туди він потрапив, тікаючи в 1930-тих від арешту за те, що намагався умовити радянську владу не руйнувати храм у рідному с. Мазурово Кривоозерського району Одеської області (нині Миколаївської).

У 1941 р. його мобілізували до трудової армії рити окопи під Харковом. Під час бомбардування німцями він загинув.

Його сина, мого діда Тичинського Івана (Ясека) Михайловича, 1926 р.н., також поляка, у 1942 р. забрали остарбайтером до Німеччини. Там він працював на сільськогосподарському підприємстві. Запам'яталось йому те, що керівник — німець — бив по голові.

У квітні 1945 р. його звільнили американці, після чого направили тимчасово перебувати на території колишнього німецького табору. Там знаходився близько трьох тижнів, потім наказали повертатися до СРСР.

Тичинські: Іван (Ясек) і Любов. 1950-ті рр. Жили в коханні й злагоді аж до його смерті в 1998 р.

Дружина діда Івана (Ясека), моя бабця Любов Тимофіївна Безбах, 1932 р.н., пережила війну в рідному с. Руда Великополовецького (нині Сквирського) району Київської області.

Запам'ятала, як солдат німецької армії пригощав цукеркою, і що взагалі ставився добре, і що звертався до матері зі словами: "Матка, яйка, млеко!" Мирним жителям доводилось годувати зі своїх запасів усі армії — і чужих, і своїх. Від бомбардувань  ховались у землянці.

У 1941 р., коли Червона армія вже відступила, прийшов поранений незнайомий чоловік і попросив мою прабабцю Ганну, що була вдовою, щоб вона прихистила й сказала німцям, що він — її шлюбний чоловік.

Безбахи: Ганна зі своїм першим чоловіком Тимофієм. Кінець 1920-х рр.

Вона погодилась, бо тоді мала вже двох дітей, і чоловіча сила в господарстві стала б їй у пригоді. А потім вона і від нього народила дочку в 1942 р.

Коли Червона армія визволила село, прабаба Ганна зраділа своїм солдатам, наварила для них картоплі. Тільки-но вони сіли навколо столу, тут як загуде, потім тріск у сінях, а потім вибух на городі — то розірвався снаряд. Вибігли в сіни — а там дірки в стінах: він пролетів наскрізь.

Після визволення цього її чоловіка мобілізували на фронт, і більше він до неї не повернувся. Пізніше, десь у 1976 р., з'явився, щоб отримати підтвердження, що жив у неї під час війни.

Нещасливою була жіноча доля цієї прабаби Ганни. Та й померла вона глупою смертю в 1947 р. у віці 35 років: з'їла зіпсованого оселедця, і лікарі не змогли її врятувати. Сказали, що слід було пити багато води після того, то був би шанс. Троє дітей лишилися сиротами.

Після війни в голодний 1946 р. бабцю Любу прийняли до комсомолу. Для цього вона ходила пішки до райцентру й назад. Під час урочистостей місцевий партієць сказав, що це таке свято в їхньому житті, що вдома їм зобов'язані влаштувати святковий обід.

Приходить голодна моя бабця додому з надією поїсти і радісно повідомляє матері, що тепер вона — комсомолка. А мати Ганна глянула на неї суворо та каже: "Чого ти радієш? Грошей у колгоспі не платять, їсти нічого. Думаєш, з комсомолом легше буде?"

А з їжею й справді було сутужно. Ходили чутки, що знов, як у 1933-му, злі люди їдять дітей.

Виїхати на заробітки до міста було неможливо, бо селянам не видавали паспортів. Пізніше бабця Люба отримала паспорт завдяки дружбі з дочкою голови колгоспу (тобто, за корупційною схемою) і влаштувалась у Києві працювати на дарницькому заводі "Хімволокно".

У 1946 р. брат Люби, Анатолій, був шестирічним хлопчиком. Якось пішов він гратися до озерця. Було там під берегом щось на зразок нори, то він туди й заліз. Коли чує: під'їхала вантажна машина, щось гупнуло, і дядьки між собою домовились, що прийдуть увечері та заберуть.

Коли машина поїхала, він виліз і побачив, що на землі лежать великі брикети пресованої шкарлупи соняшника. Недалеко від села був соняшниковий завод, і хлопчик знав із розмов дорослих, що з цих шкарлуп можна якусь їжу зробити. Наприклад, суп наваристий.

Брикети були великі й важкі для нього. Він трохи подумав і заховав один з тих брикетів, тягнучи його по землі. А сам сховався до своєї нори. Вирішив чекати темряви, бо вдень могли його побачити й забрати їжу, а вдома були мати, бабця й дві сестрички.

Увечері дядьки прийшли, недорахувалися одного брикета (бо вкрали їх для кожного по одному), стали лаятися і мало не битися. Та врешті пішли.

Тоді шестирічний Толік виліз і, штовхаючи поперед себе брикет, повзком на колінах через городи героїчно доставив їжу додому. Думав про те, як зараз усі зрадіють і як його хвалитимуть.

Але мати Ганна, коли він зайшов до хати, кинулась давати прочуханки, бо вже всяке передумала, в тому числі й те, що його вже з'їли. Коли ж він показав свій здобуток, вона таки зраділа та все дивувалася.

P.S.: Я думаю, що красти наш народ масово почав саме внаслідок організованого Й.Сталіним  Голодомору 1933-го та голоду 1946-1947 років. Чесна праця не давала прибутку, за неї просто не платили або платили мізерно.

Крім того, радянська влада протягом 70 років переконувала, що Бога немає. А якщо так, то немає і заповіді "не вкради". Не впіймали тебе — то й добре. І крадуть ніби потроху всі. Від цієї вихованої в СРСР звички красти ми не можемо вилікувати наше суспільство дотепер.

Інші родинні перекази про Другу світову:

Щоб узяти німецького "язика", його заманювали за допомогою дівчат

Дід мав дві нагороди - німецький Залізний хрест і радянський Червоний прапор

За час фронтової розлуки бабуся і дідусь написали один одному 250 листів

За швейну машинку на Донбасі можна було виміняти цілий мішок картоплі

"Коли мені виповнилося 18, мене привезли на суд до Львова"

"Пока татары воевали, их жен и детей вывезли в Узбекистан"

У вогні не згорів, у Дніпрі не втонув. Війна мого батька

"Щастя я пізнала тільки в наших ворогів. У Німеччині"

Три історії моєї родини: офіцер, партизан і розстріляний учитель

"Одним із перших поліцаїв став кавалер ордена Леніна"

"Німець умовляв діда взяти його доньку заміж - щоб Червона армія не чіпала"

"Всі намагалися попити крові - хоч комуністи, хоч фашисти..."

Неписане про війну: Історія однієї галицької родини

Дивлячись новини, бабуся казала: "Я дурна, що не лишила собі нагана!"

"У фашистській неволі я вижила завдяки німецькій родині"

"Мій дід був підпільником і підривав міст через Дніпро"

Як мій прадід розбудовував у Харкові Третій Райх

"Найстрашніше - як бомбардували свою ж артилерію"

"Побігла піхота, а ми вже вийшли на позицію, тож відступати не стали"

Одних вивозили в Сибір, інших каралa ОУН за співпрацю з кагебістами"

Ostarbeiter: як моя прабабуся зустріла в Німеччині мого прадіда

Один дід увійшов в Бессарабію в 1940-му, а другий - подався до "бандерівців"

Дід брав участь у параді Перемоги на Красній площі

Пройшовши війну, батько зрозумів: сталінізм і гітлеризм - "два чоботи пара"

"Офіцер показав мамі, як Німеччина розширюватиме собі життєвий простір"

"Так мій батько Юхим Айзенберг на все життя став Віктором Артемовим"

"Кияни почали глумитися над пам'ятниками Сталіну..."

"Щоб не боятися обстрілів, треба бути чимось зайнятим"

"Тато в Червоній армії носив гвинтівку так, як його навчили в дивізії "Галичина"

----------------------

Про проект родинних спогадів "1939-1945: неписана історія" читайте тут.

Надсилайте свої родинні перекази.

Ініціативна група з протидії фальсифікаціям щодо Голодомору-геноциду: Відкритий лист науковців та громадськості щодо фальсифікацій у сфері дослідження та поширення інформації про Голодомор–геноцид Українського народу

Збільшення кількості жертв Голодомору без достатніх ґрунтовних і фактологічних досліджень та верифікації їх результатів завдають непоправної шкоди відновленню та збереженню національної пам’яті українського народу.
Такий крок виставляє найбільшу трагедію українського народу як предмет маніпуляцій, де кількість жертв визначається не об’єктивними дослідженнями, а фальсифікаціями

Ініціативна група «Першого грудня»: Надходить велика доба

Звернення Ініціативної групи «Першого грудня»

Віталій Скальський: Два дні Третього Універсалу

За текст Третього Універсалу йшла серйозна боротьба. Сперечались за кожне речення. Сперечались майже як за статті Конституції України у червні 1996 року. Найбільш обговорюваними були питання приватної власності на землю та права національних меншин

Богдан Червак: «Другий» Базар

Серед 359 бійців армії УНР, хто у 1921 році вирушив з Польщі на допомогу учасникам антирадянського повстання в Україні та був розстріляний більшовиками під селом Базар, є Лука Червак. Коли історія промовляє до тебе знайомими і рідними іменами, ти особливо гостро розумієш відому всім істину: історія твориться не абстрактними героями, історія твориться кожним із нас особисто.