Моя Мама наводить лад в історії Пирятина

Сьогодні наша мама, я вважаю, зняла частину прокляття з нашого Пирятина - якщо не заперечувати, що воно було: накладене всіма довгими десятиліттями невеселої його історіі. Відтепер ми повертатимемося додому не на вулицю Петровського...

Сьогодні наша мама, я вважаю, зняла частину прокляття з нашого Пирятина - якщо не заперечувати, що воно було: накладене всіма довгими десятиліттями невеселої його історіі. Відтепер ми повертатимемося додому не на вулицю Петровського...

А на цій вулиці я народилася - його ім'я писала все життя на конвертах додому... І намагалася сприймати його просто як якесь абстрактне ім'я... Щоби не думати, що він один із авторів ЧК і Голодомору...

Що цією вулицею повзли спухлі од голоду селяни, бабуся розказувала, цією вулицею вели на розстріл наших містян, мама розказувала, - нею вивели в Пирогову леваду всіх євреів нашого міста, нею моя мала мама бігала до Успенськоі церкви, де фашисти тримали полонених і тицяла печену картоплю в руки тих приречених - а вони простягали їх у щілини паркану...

Дорослі кричали на неї, щоби не сміла - вистрелить же вартовий! Та вона жаліла солдат... Церкву ту обминали бомби, а на іі даху, каже мама, чомусь росла береза...

А потім НКВД довго розбивало її старовинні стіни - і в моїм дитинстві на цьому місці стояв танк. І нам брехали, що це той, що першим зайшов визволяти. Але всі знали, що це списаний з ужитку несправний механізм. Та квіти носили, приймаючи умови гри...

Колись ця вулиця звалася Успенська - по імені тої розбитої церкви... І на Успення мала храмове свято...

Мій дідусь завжди ходив Успенською до храму співати, а мама моя все життя про це не могла забути - й по сто разів нам це переказувала...

Моя чудова і молода Мама - Ніна Дмитрівна

Навесні не витерпіла й написала листа в місцеву владу - що треба це ім'я Петровського зняти з цієі вулиці, не можна більше під ним жити, коли в краіні он, нарешті, діти повстали! І пішла з паличкою по сусідах - збирати підписи, розказувати все.

Мама наша розказує довго й детально - й по сто разів, щоби дійшло. Вчителька. Це не виправляється.

І весь цей час ми лише про це й говорили!

А ще ... Біля сусідів, навесні ж, раптом впала деревина, й на оголеному стовбурі іі, де трісла й розкрила стовбур кора, всі побачили зображення жінки з дитиною на руках... Місцева газета фотографувала це - і розказувала, як про знак.

А мама точно знала, що то Богородиця звертається - "доки Ви вже житимете, як телята?" ( в маминому переказі це звучить саме так, для того, щоби дійшло).

Ну, нещодавно, як всі знають, справа повернула на декомунізацію. І мама стала нагадувать в "білий дім", як у Пирятині звуть адміністрацію - про що навесні писала. І щовечора нервувала в телефон - що, ой, не назвуть, як було...

Сьогодні був історичний день. Сходка в будинку культури. Що теж стоіть на місці храму, знищеного бомбами (туди й ходив мамин тато колись співати).

Мама напередодні майже не спала. Знаків було перед очима - повно! І на ранок вона взяла газету з тим фото чуда на полеглому дереві, звісно - ікону, щоби "доказать", що на фото саме та Жінка, з ікони, іменем успення якоі була названа церква й наша вулиця колись давно. Взяла ціпок, і, як каже, подибала на сходку.

Вона там казала промову :) Я думаю, довго й у всіх деталях переказувала і про Петровського-звірюку, й про "Голодовку", й про березу на церковному даху, й про розстріляних сусідів.

І наприкінці сказала - не треба ждать, шоб депутати голосували, ми сюди прийшли - ми й голосуватимемо, добре?

І, каже, руки підняли всі - і ті, хто не хотів, і ті, хто казав - нашо воно нужне ото мінять, мені сірамно, хто той Петровський, а шоб не платить тепер за справку, шо улиця вже по-другому зветься...

Мама перемогла! :)

Вона прийшла додому, в ту хату, де ми всі народилися, до садка, що його ще дідусь садив, а бабуся Оля там "командувала", де яку квітку посадить... Зайшла й сказала своєму татові - ну, ось тепер буде твоя Успенська, як ти й хотів!

Дивилася на його портрет - і казала. 

 Дідусь Дмитро Нікіфорович з родиною - моєю бабусею Олею і прабабусею Марією, фото передвоєнних часів


Потім напилася таблеток, оддихалася й нам дзвонила : ну, дочечка, як? Це ж правильно?

Тепер в історіі трохи лад?

Ми з сестрою сьогодні щасливі.

Якби ми були не з Пирятина - не вірили би в прокляття. І в березу, що без землі росла на даху церкви, і в фото на оголеній корі дерева, що впало само.

 Мої пирятинські пра-пра

Не вірили би в те, що душі убієнних і замордованих сусідів витали неспокійні весь цей час... Не вірили би, що на Успенській, тепер нашій вулиці, в цю мить потроху через тріщину в часі, потягне кудись у пекло якусь частину біди...

І що наше життя створене смертю інших, як ось, прочитала, казав ще Леонардо да Вінчі, що про Пирятин наш ніколи й знати не міг - але це про всіх...та він теж добре знав про зашифровані знаки.

Імена роблять свою справу - ми теж у це завжди вірили.

Але й люди щось можуть. Як мама ось.

Андрій Іванець: Володимир Куткін: 100 років від народження художника, який свідчив про Голодомор і ГУЛАГ

Володимир Куткін належав до тієї нечисленної когорти митців у СРСР, які в умовах комуністичної цензури й політики "вимушеної амнезії" першими наважилися візуалізувати злочини комуністичного режиму – Голодомор 1932–1933 років та сталінські репресії. У фондах Національного музею Голодомору-геноциду зберігається унікальна колекція з понад ста його робіт, що стали вагомими мистецькими свідченнями про геноцид українського народу.

Мирослав Маринович: Камікадзе. 50 років Української Гельсінської групи

Ідея Гельсінської групи геніальна у своїй простоті. Брежнєв підписував Прикінцевий акт спокійно, бо був цілковито переконаний, що попередніми арештами країну повністю "зачищено" від потенційних бунтарів. Проте одразу знайшлися відчайдухи, які вирішили піймати кремлівського шулера за руку: "Підписав зобов'язання? То чому не виконуєш?!" Так з'явилася Московська Гельсінська група. Петро Григоренко пророчо відчув, що її однієї замало, і запропонував Миколі Руденку створити подібну групу в Україні.

Олексій Мустафін: Розірвати ведмедя. Перемога над "білою гвардією", що дала шанс незалежній Латвії… і Веймарській республіці

11 листопада у Латвії відзначають День Лачплесіса. Лачплесіс, чиє ім'я можна перекласти як "той, що розриває ведмедя", – це герой національного епосу, створеного ще наприкінці XIX сторіччя Андрейсом Пумпурсом. Але 11 листопада – це не свято поезії. В цей день вшановують пам'ять тих, хто віддав своє життя за свободу батьківщини.

Тарас Гребеняк : Вибіркова історична пам’ять: чому польський Інститут національної пам’яті мовчить про українських жертв у Ласкові?

Історична справедливість не може бути вибірковою. Пам’ять про жертв минулого не повинна залежати від їхньої національності. Однак висвітлення результатів пошукових та ексгумаційних робіт в Україні та Польщі демонструє тривожну асиметрію у ставленні державних інституцій до трагічних сторінок спільної історії.