Вбивство на Відовдан. Міфологія на крові
28 червня 1914 року у Сараєві був вбитий спадкоємець австрійського та угорського престолів ерцгерцог Франц Фердинанд та його дружина Софія. Замах влаштувала невелика – кількість її учасників навряд чи сягала й двох десятків чоловік - підпільна організація "Молода Боснія". Проте на "завдання" вирушили одразу шість бойовиків. З них троє були хворі на туберкульоз - відтак втрачати їм, по суті, було нічого.
28 червня 1914 року у Сараєві був вбитий спадкоємець австрійського та угорського престолів ерцгерцог Франц Фердинанд та його дружина Софія. Замах влаштувала невелика – кількість її учасників навряд чи сягала й двох десятків чоловік - підпільна організація "Молода Боснія". Проте на "завдання" вирушили одразу шість бойовиків. З них троє були хворі на туберкульоз - відтак втрачати їм, по суті, було нічого.
Недєльку Чабріновичу вдалося кинути в кортеж ерцгерцога гранату, замасковану в букеті квітів. Проте влучила вона в іншу машину, вбивши водія та поранивши кількох людей поруч. Бомбист намагався накласти на себе руки, але від отрути його знудило, а стрибнути в річку йому просто не дали перехожі.
Здавалося, замах провалився. Однак Франц Фердинанд вирішив провідати поранених від вибуху в шпиталі, водій трохи заплутався у вулицях… і волею долі його авто несподівано опинилося поруч із іншим бойовиком, Гаврилою Принципом.
Тому насправді залишалося просто підійти, дістати свій браунінг та вистрелити. Що Принцип і зробив. Хоча пізніше переконував, що, він не мав наміру стріляти в Софію, а цілив в Оскара Потіорека, командувача військами у Боснії.
Що за задумом "Молодої Боснії" мало статися після замаху - так і залишилося незрозумілим. Від виконавців докладної версії на суді не почули. Якщо з їхніх, доволі плутаних пояснень, і можна було щось зрозуміти, то виходило, що вбивство було потрібне лише як демонстрація. Без жодних подальших планів.
День замаху – 28 червня - для сербів має символічне значення. Це день Святого Віта, або ж Відовдан. Саме у Відовдан (15 червня за юліанським календарем) в 1389 році відбулася битва на Косовому полі, що позначила загибель середньовічної Сербії (або ж "Сербії земної"), але при цьому стала "точкою відліку" для конструювання національної самосвідомості за нового часу (вже як втілення "Сербії небесної").
Вже сам факт приїзду ерцгерцога в такий день до Боснії – анексованої австрійцями попри протести Белграда - сербські націоналісти нібито сприймали як ляпас. На який, мовляв, неможливо було не відповісти. Але чи був націоналістом Принцип, який напередодні замаху перечитував все ж не Вука Караджича, а Петра Кропоткіна?
Що сталося після замаху в реальності, ми, звісно, знаємо майже достеменно. Сараєвське вбивство стало приводом для світової війни. До якої насправді все й так ішло, зрозуміло, – але не вистачало дрібниці. Загибель ерцгерцога стала приводом настільки ідеальним, що дехто в цьому й побачив "диявольський задум". От тільки Принцип світову війну не планував. І тим, що вона почалася, був приголомшений. Про "жертву Сербією" заради світової пожежі годі й казати.
Зв'язки "Молодої Боснії" по інший бік Дріни насправді ні для кого не були секретом – саме в Сербії її учасники могли отримати вишкіл, саме звідти найлегше було отримати зброю. Так само зрозуміло було, що "курували" ці зв'язки сербські спецслужби та особисто Драгутин Димитриєвич, на прізвисько "Апіс" – і як керівник цих служб, і як ватажок "Чорної руки", організації ніби таємної, але при цьому настільки впливовою в державі, що це й приховувати цей вплив було неможливо.
Проте довести, що замах був спланований не в Сараєві, а в Белграді (не кажучи вже про сліди, що вели б до Петербурга), австрійцям виявилося зовсім непросто. Відмову сербського уряду допустити представників Відня до розслідування на його території, вони зустріли навіть з якимось полегшенням. Бо це дозволило їм просто перекласти відповідальність – за принципом "не дозволяють – значить приховують". Хоча офіційна сербська версія при цьому зводилася до тези "ми ні до чого, а може навіть намагалися зупинити цих радикалів".
Так тривало кілька років, поки йшла війна. Але в 1916 році регент Александр вирішив позбутися "опікунів" з "Чорної руки" і ззарештував усіх її керівників на чолі з Димитриєвичем. Більшість затриманих звинувачення відкидали, а ось "Апіс" виступив із "щиросердним зізнанням", розповівши про "Чорну руку" таке, в чому й опоненти звинуватити її б не наважилися.
Йшлося, серед іншого, і про її участь не лише в Сараєвському вбивстві, а кількох замахах на австрійських посадовців перед ним. Та навіть – о диво! – про узгодження планів з росіянами. Саме цього, варто нагадати, так не вистачало австрійцям.
Подейкували, що гра Александра була складніша – і зізнання колишнього керівника сербських спецслужб були йому потрібні для того, щоб домовитися про сепаратний мир з Віднем. А самому Димитриєвичу нібито обіцяли зберегти життя – якщо він "візьме провину на себе". Дивно, звісно, якщо "Апіс" і справді повірив у "гарантії" - з його досвідом! – бо врешті-решт його таки розстріляли.
А за два роки перша світова завершилися. І Сербія опинилася в таборі переможців. Александр став не просто королем, а володарем об'єднаного королівства – сербів, хорватів і словенців (фактично "Великої Сербії", проте у трохи привабливішій обгортці), конституція якого була ухвалена саме у Відовдан – й у сьому річницю пострілів у Сараєві відповідно.
Звісно, монарх не збирався переглядати вердикт по інспірованій ним самим справі "Апіса" - того продовжували вважати і зрадником, і організатором замаху на Франца Фердинанда. Проте сам замах з трагічної події, зв'язок з якою раніше всіляко заперечували, почали перетворювати на "звитягу молодого патріота". Який таким "незвичним чином" нібито наблизив втілення мрій про "об'єднання всіх сербів", втіленням яких нібито й стала держава Александра.
Надавши теракту - заднім числом! - "глибинний сенс", невідомий навіть його організаторам, ця легенда і з самого Гаврили Принципа зробила своєрідну "реінкарнацію" Мілоша Обилича (міфічного персонажа, який "з'явився на світ" вже після Косовської битви, але в народних переказах став чи не головним її героєм).
В Сербії у цю легенду вірять і досі. Попри те навіть, що вона нагадує "явку з повинною" - бо визнає прихильників великосербської ідеї свідомими паліями світової війни. Але чому тут дивуватися, якщо король Александр – який сам доклався до героїзації Принципа – врешті був вбитий бойовиками, що так само оголошували себе борцями проти національного гноблення. Хіба що були вони не сербами, а хорватами.
