Блакитний стяг з золотою тамгою Ґераїв

У мене з кримськотатарським прапором особливі стосунки з 2004-го. У кінці Помаранчевої революції на політфорумах УП і "Майдан" (соцмереж тоді не було ще) народилась ініціатива організувати не штабну, а народну акцію підтримки подій у Києві і пояснити рацію мешканцям сходу та півдня. Тоді панувала ілюзія, що це вони просто не знають, що відбувається і треба приїхати й особистим прикладом щось довести їм, тоді вони перестануть підтримувати кримінального виродка Януковича.

У підсумку під цю ідею підписались приблизно 150 людей, які на власних автомобілях рушили маршрутом - Київ-Черкаси-Кропивницький (тоді ще - Кіровоград)-Одеса-Миколаїв-Сімферополь-Севастополь-Ялта-Запоріжжя-Дніпро-Донецьк-Харків-Хоружівка-Київ. Я був в добрій компанії з Тарасом Шевченком, Ольгою Годованець, Альоною Гетьманчук і ще багатьох чудових людей.

Ініціатива отримала назву "Потяг дружби". Перші проблеми почались на в'їзді в Одесу, де проросійські кримінали і біснуваті бабусі заблокували шлях колоні. Те саме повторилося на адмінкордоні з Кримом у Армянську, де нам перекрила дорогу біомаса з російськими триколорами. Менти, як і в попередньому випадку, робили вигляд, що все добре і вони нічого не можуть вдіяти. Тоді комусь прийшла в голову ідея подзвонити до Києва до штабу Ющенка.

Набрав Олександра Турчинова і все розповів. Він поспівчував, сказав, що спробує щось зробити. Але за годину нічого не змінилося, міліція і російські бандюки продовжували блокувати дорогу. І тоді народилась ідея обговорити ситуацію з главою Меджлісу кримськотатарського народу Мустафа Джемілєвим. І хоча було вже пізно - набрав Мустафу-ага. Тоді, якщо не помиляюсь, ми ще не були очно знайомі. Він уважно вислухав і запитав, яка саме підтримка нам потрібна. Я трохи наївно нафантазував, що було б чудово, якби під'їхали представники найближчих регіональних меджлісів. Бо більше половини активістів - це жінки, а агресія гоблінів наростала.

За півгодини допомога справді прибула. Це був один чи два авта зі зосередженими чоловіками на чолі з Заїром Смедляєвим. Сили були настільки нерівні, що запанував відчай. Але. Пан Заїр попередив ментів, що якщо вони не розблокують в'їзд до Криму - ми заблокуємо виїзд з півострова (тут треба сказати, що фур було так багато і вони рухались у бік материка кожні кілька хвилин). Міліція спробувала тиснути - ви цього не зробите.

Тоді наш рятівник Заїр і його мовчазні товариші почали демонстративно обговорювати як ми переставимо автомобілі і на російський пікет відповімо українським. Це виглядало так переконливо, що менти заметушились. І почали тиснути на місцевих, щоб розійшлися. Це було нелегко, бо багато хто був п'яний, агресивний, з собаками, намагались підпалювати авта, пробили кілька шин тощо. Але трасу в підсумку розблокували. Тоді наші друзі-кримці довели нас майже до Сімферополя. І я попросив у шановного Заїра кримський прапор. Відтак протягом всієї дороги - в Криму і поза ним, цей блакитний стяг з золотою тамгою Ґераїв завжди був зі мною. Треба було бачити радість киримли у сільській місцевості, які бачили цей прапор. Водночас доводилось чути від недоброзичливців - "понятно, татары с ними".

Треба сказати, що ми не змогли допомогти кримцям утвердитись на батьківщині. Держава ставила на агресивно-слухняну більшість населення АРК, а не на проукраїнську частину кримських татар, українців і деяких росіян. Те, що було далі - загальновідомо. Вітаю друзів-кримців (і не тільки) з днем прапора, який неодмінно замінить трикольорову шмату над нашим Кримом.