"Колекція Ґурлітта": між детективом, Голокостом і катарсисом

У вересні 2010 року під час рутинної перевірки німецькі прикордонники виявили 9000 євро готівкою у Корнеліуса Ґурлітта, який повертався додому в Мюнхен зі Швейцарії.

Це непомітний початок історії однієї з найгучніших мистецьких знахідок XXI століття. Знахідка, яка викликала шквал емоцій, публікацій, припущень, спекуляцій - аж до питання, чи не варто тепер переписати історію мистецтва XX століття.

Поза тим, коли буря вщухла, лишилось чимало цікавезних питань про стосунки мистецтва і політики у тоталітарних і демократичних режимах, про етику ринку і ціну порятунку, про мистецтво як заручника історії.

Виставку так званої "колекції Ґурлітта" або "мистецького скарбу Ґурлітта" відкрили водночас Kunstmuseum Bern i Bundeskunsthalle Bonn. Попри те, що, Адам Шимчик хотів виставити цілий "клад" на останній виставці "Документи", котра була побудована на ідеї повернення до мистецької та суспільної історії зневаженої та спаплюженої історії Веймарської республіки та зокрема, її "дегенеративного мистецтва", Бернський музей, спадкоємець колекції, йому відмовив.

Потрапляючи на виставку, навіть без жодної попередньої інформації про колекцію Корнеліуса Ґурлітта та обставини її віднайдення, розумієш чому.

Ґурлітт. Початок експозиції. Фото: Kunstmuseum Bern

Після прикордонного інциденту 2010 року щодо чоловіка почалося розслідування, оскільки виявилось, що він ніколи не мав роботи, не платив податки, не мав пенсійного рахунку.

Після обшуків у його квартирі у Мюнхені, а пізніше - у будинку у Зальцбурзі, поліція знайшла понад 1500 робіт, переважно виняткової цінності: від старих майстрів до, головне, "класичного модернізму" - німецьких і французьких художників першої половини ХХ століття.

Виникла підозра, що принаймні частина цих робіт була свого часу експропрійована нацистами з німецьких музеїв або відібрана у єврейських колекціонерів і арт-ділерів, і що це твори, які збирав і перепродував тато Корнеліуса, арт-дилер Гільдебрант Ґурлітт.

Корнеліус Ґурлітт. Фото: Bild.de

Виставка, котра називається "Ґурлітт. Стан справ", розповідає три складні й невідривні історії: історію самих творів "дегенеративного мистецтва" - переважно дуже ніжних робіт на папері, до яких, вочевидь, Ґурлітт мав свій сентимент; історію мистецьких рухів і течій і того, чому і як нацисти розправлялись із ними, та історію культурної політики нацистської Німеччини від початку 1930-х і роль Швейцарії у перепродажу робіт, а тоді - в "реабілітації" спаплюженого мистецтва.

Одна з робіт Отто Дікса зі збірки колекціонера

Окремі зали і окрема історія - дослідження провенансу, тобто історії власності творів. Окрема, досі до кінця не прояснена проблема. Сумно посміхаючись, директорка музею Ніна Циммер каже, що з юридичного боку над цим працювали понад 40 юристів.

Також Ніна каже, що їхньою головною проблемою було - розповісти історію, але, водночас, не зробити самі твори, які вже і так є жертвами цієї історії, її цілковитими заручниками.

Як розповісти історію Гільдебранта Ґурлітта, який рятував ці твори буквально з вогню чи від поступового знищення у нацистських сховках, але водночас продавав їх для власного збагачення і для збагачення Третього Рейху?

Як спокійно показати кадри хронік тих виставок ганьби і відскановані якомога детальніше реєстри всіх конфіскованих робіт?

В Аргентині знайшли невідому колекцію предметів часів нацистської Німеччини. ФОТО

Як говорити про роль нейтральної Швейцарії, котра і під час війни, і після неї, спокійно торгувала роботами, походження яких було, м’яко кажучи, підозрілим, а переважно - цілком очевидним.

Ця виставка - якийсь катарсичний досвід уміння аналізувати, замість піддаватись гайпу, нехай обережно, але ставити складні й незручні питання, вміння вибудовувати історичну експозицію без шкоди для самих творів. От тільки народу дуже багато.