"Тричі хрещений". Сатира як дзеркало життя українців у ПНР

Тим, хто любить понити про те, як некомфортно жити в сучасній "націоналістичній" (насправді ні) Україні, доречно ознайомитися з матеріалами про недавнє минуле.

Наприклад, з підшивкою українського часопису в Польщі "Наше слово", благо наприкінці минулого року її виклали у відкритий доступ.

Наприклад, з оцим фейлетоном, який опублікували у №1 газети за 1962 рік.

Фейлетон — на те й фейлетон, щоби змусити читачів усміхнутися, тому не виключено, що автор "гіперболізував для дохідливості". Але вважатимемо, що він писав про реальну ситуацію і на підставі реальних подій. Отож, про що сторонній читач може дізнатися з цих двох колонок 50+ років потому?

- про те, що молоді люди, українці за національністю, старанно мімікрують під навколишнє польськомовне і польськокультурне середовище. І вони дотримуються конспірації настільки ретельно, що за час тривалого спілкування ніхто з обох жодного разу не проколовся;

- про те, що обоє героїв виразно переймаються своєю інакшістю і сприймають її мало не як обставину, що дискредитує їх в очах співрозмовника;

- про те, що обоє народилися десь на початку 1940-х. Навіть якщо припустити, що буремні сорокові склалися для них якнайкраще з усіх можливих варіантів — ніхто не нападав на їхні села, не палив будинки, а всі родичі пережили непрості часи в доброму здоров'ї — то в будь-якому разі далі на них чекав 1947 рік.

Так, "Вісла". Так, дві години на збори — і довга дорога на нове місце, в чуже, завідомо недоброзичливе оточення, яке ще й підігріватиме державна пропаганда про "бандерівців". Які травми викликали ці переміни у дітей (5-7 років — це вже вік, коли події сприймаються усвідомлено і дуже яскраво), і яких драконів їм потім довелося вбивати в собі, залишається за кадром.

Фейлетон, імовірно, закликав читачів не соромитися свого українства, щоб не потрапляти в такі дурні ситуації, але навчені гірким досвідом закерзонці воліли робити по-своєму. Конспірація — наше все. Ніхто не дивитиметься на тебе, як на мале пиво, ніхто не буркне роздратовано: "Чуєш, а ти часом не бандерівець?".

А описана у фейлетоні ситуація справді кумедна. Тільки якщо пам'ятаєш, щó довелося пережити українцям Польщі в середині ХХ століття, сміятися чомусь геть не хочеться.

P. S. Нарис задумувався ще до загибелі Павла Адамовича [мера Гданська, на якого скоїли напад прямо на концерті 13 січня 2019 року — ІП], але здається, зараз саме час його опублікувати.

Тому що побутове упослідження української меншини в Польській Народній Республіці, "антибандерівські" закони в сучасній Польщі, низка нападів на українців і агресивна екзальтованість частини польського суспільства — це ланки одного ланцюга. І хтозна, які пов'язані з цим катаклізми чекають нас у недалекому майбутньому.

Теми: ХХ сторіччя, ПНР, Польща, комунізм, література, діаспора