Роксолана наша! Про що українцям у Польщі розповість музей еміграції

«У період кривавих релігійних воєн Річ Посполита була оазисом рівноправ’я і толерантності християнських віровизнань», – повідомляє в першій залі один з наймолодших сучасних музеїв Польщі, Музей еміграції в Ґдині. І в першому ж залі поміщає портрет великої польської емігрантки. Роксолани.

"У період кривавих релігійних воєн Річ Посполита була оазисом рівноправ’я і толерантності християнських віровизнань", – повідомляє в першій залі один з наймолодших сучасних музеїв Польщі, Музей еміграції в Ґдині. І в першому ж залі поміщає портрет великої польської емігрантки. Роксолани.

"Історична правда" публікує цей текст з люб’язного дозволу автора та видання "Наше Слово".

Я вже не вперше пишу про українців у польських музеях, проте Музей еміграції в Ґдині дав мені врешті-решт ключ до розгадки подвійного ставлення до нас.

Спершу – що це за музей. Він досить молодий, його відкрили у травні 2015 року в приміщенні Морського вокзалу в порту Ґдині, звідки в міжвоєнний період мігранти з Польщі, зокрема українці Галичини, виїжджали переважно в Північну Америку.

Цей музей, який активно підтримує і популяризує місцеве самоврядування, творила група досить сучасних і ліберальних поляків.

Проте, простежуючи його спосіб вираження щодо українців, дуже легко можна помітити те, де в сучасній польській історії "не закриті чакри".

Що відкриває музей – це зала, присвячена І Речі Посполитій, де наведена мною на початку цитата виділена жирним шрифтом. Загалом міфологія, присвячена І Речі Посполитій, у Польщі перевищує всі межі, і навіть найсучасніші музеї копіюють цю міфологію.

Не дивно, що в такій міфології нічим, окрім генетичного зрадництва українців, не можна пояснити факту, як у золотий ХVІ вік розквіту найбільш релігійно толерантної держави Європи сталося одне з найбільш кривавих релігійно-національних повстань – повстання Хмельницького.

 Фото надане автором

У першій залі музею представлені постаті найвідоміших польських емігрантів Середньовіччя – і поряд зі Свєнтославою та Завішею Чарним зображено Роксолану, бранку з Прикарпаття, дружину турецького султана Сулеймана Великого, чиє ім’я можна перекласти як "Русинка".

Можна, звісно, подумати, що засновники музею вирішили підійти до польської історії з громадянської, а не національної точки зору – що в наші часи навіть похвально, оскільки показує, що громадяни Польщі завжди мали і будуть мати різноманітне національне походження. Проте приписувати "громадянські" наміри засновникам було б помилкою.

Українці в цьому музеї в одному місці стають своїми, а в іншому – зовсім чужими. У залежності від зручності для польської більшості.

Поки треба показувати "толерантну" Річ Посполиту, українці разом із вірменами, караїмами, татарами, євреями й волохами пасуть корови й мирно торгують. Коли приходить нелегке у сприйнятті ХХ століття, українці виразно відділяються від поляків.

Що цікаво, навіть у вихвалянні І Речі Посполитої творці музею не порадили собі із термінологією. Так, великий стенд під назвою "Рай для іноземців" проілюстрований львівською православною Ставропігійною церквою Успіння – у читача, особливо англомовної версії, може скластися враження, що православні у Львові були в тодішній Польщі приїжджими, приблизно як колоністи з Фландрії, про яких повідомляє стенд.

Поки польської держави немає, описується історія еміграції поляків як народу, вона у ХVII –XIX століттях представлена досить детально і цікаво. Із появою ІІ Речі Посполитої у ХХ столітті в авторів знову виникають певні "міфологічні" непорозуміння. Попри те, що музей називається "еміграції" (тобто виїзд за межі Польщі – І.І.), окрема післявоєнна зала представляє собою товарний вагон із написом "Співвітчизників вітає Станіславів", у ньому зображується післявоєнний переїзд до Польщі етнічних поляків з території СРСР.

 Фото надане автором

Усередині вагону – мультимедійне наповнення: кадри із досить пасторального комуністичного фільму "Самі свої", котрі лише цементують міфологічний погляд на це переселення.

Водночас, для рівноваги, у музеї ні слова немає про виселення громадян Польщі української національності всередину СРСР у 1946 р. Те, що на українців у польському музеї не діє громадянський принцип, добре видно в порівнянні з польськими громадянами єврейського походження.

Чергова зала, що називається "Полонія і поляки у світі", поділена на регіони, у кожному з яких описується місцеве польське життя: Західна Європа, Північна Америка, Африка, Південна Америка. Є СРСР, де бачимо лише Львів, Вільнюс і сибіряків (без виселених українців із польським громадянством).

І серед "полонії" є… Ізраїль – тобто польські громадяни єврейського походження, стенд називається "Еміграція на батьківщину" і описує, як польське єврейство переселялося в Палестину.

 Фото надане автором

Цим матеріалом я не хотів сказати, що Музей еміграції в Ґдині – поганий та упереджений щодо українців. Це зовсім не так, навпаки, цей музей досить цікавий, пізнавальний та сучасно зроблений.

Проблема ширша – до українців Польщі подібним чином ставиться не цей один музей, а все, що ми можемо назвати гарним словом "дискурс". У польських музеях, підручниках, туристичних гідах чи газетах українець є дуже полярним явищем, поділеним, залежно від зручності, на "свого" і "чужого".

Деякі музеї і гіди взагалі знайшли чудове рішення цій термінологічній проблемі – так, у Перемишлі будували церкви і торгували "русини", а "українці" лише у вишиванках Гітлера вітали.

Усе б це не мало значення, якби історична "справедливість" щодо українців не була одним з найважливіших лейтмотивів польської політики. І не впливала б на те, як на нас, сучасних, дивиться оточення.

Читайте також:

"Тричі хрещений". Сатира як дзеркало життя українців у ПНР

Про що розповідатиме Меморіальний центр Голокосту "Бабин Яр"?

Що відбувається довкола Бабиного Яру сьогодні?

Йосиф Зісельс: Меморіальний центр Голокосту "Бабин Яр"– проект патерналістський

Олексій Мустафін: Джозеф Маккарті та «Червоний переляк»

"Червоний переляк" почався у 1947-му. Коли американські очільники і керівництво спецслужб – доволі несподівано для себе – з'ясували, що державні структури Сполучених Штатів насичені чи навіть перенасичені іноземними агентами. І з'ясували не так завдяки самим спецслужбам, як тим самим агентам, деякі з яких вирішили "змінити фронт" та поділитися наявною в них інформацією.

Олена Лівіцька: Список під моїми вікнами

89 прізвищ убитих у селі Черничі, за яких я щоразу молюся.

Олексій Мустафін: Надати надію. Як США врятували Росію від голоду

10 лютого 1992 року розпочалася операція «Надай надію» з постачання гуманітарної допомоги Росії та іншим державам, що постали на місці СРСР. Лише за один цей день дваднадцять американських літаків, які базувалися в Туреччині та Німеччині, перекинули до півтисячі тон вантажів – переважно продовольства та ліків до Москви, Петербурга та столиць ще десяти країн, яким у Вашингтоні вирішили надати термінову допомогу. До кінця лютого обсяг допомоги перевищив дві тисячі тон.

Ярослав Кравченко : "Скорбота. Голод на Україні". Пам’яті художника-бойчукіста Охріма Кравченка

Восени 1933-го, після першого заслання до Котласу, Охрім Кравченко повернувся в Україну. Проживати у Києві заборонили, тому поїхав у рідні Кищенці – і не впізнав: "Село заросло бур'янами, коло хат ніякої огорожі, нема ні стаєнь, ні клунь, ні хлівів – усе попалили взимку. Аж страшно стало. По вулиці ні живої душі – собак поїли, котів поїли… Батька не застав – помер з голоду…"