Чому я претендую на посаду голови Українського інституту національної пам'яті

Ми маємо перейти від зовнішньої декомунізації до внутрішньої, ментальної деколонізації. Описати в чітких поняттях і живих символах, зрозумілих мільйонам, нашу багатоманітну, повноформатну, закорінену в минулому, але спрямовану в майбутнє країну. Це – надзавдання.

Оскільки конкурс на посаду голови Українського інституту національної пам'яті і моя участь у ньому вже стали предметом активного обговорення, вважаю за потрібне пояснити, чому і задля чого я це роблю.

 

1. На моє переконання, українська мова і національна пам'ять – це два головних стовпи, на яких тримається наша державна єдність. Це ключові чинники захисту нашої незалежності й національної безпеки. Де б я не працював, ці дві теми для мене були найважливішими.

2. Так склалося, що останні кілька років мої зусилля були сконцентровані переважно на мові, перш за все на розробці і адвокації закону про державну мову, який нарешті ухвалений. Певен, що значення цього документу для України повною мірою оцінять лише майбутні покоління.

3. В той же час я активно, хоч, може, й менш публічно, працював і в галузі політики пам'яті – і в якості громадського активіста й експерта групи "політика пам'яті" Реанімаційного Пакету Реформ, і як помічник Ганни Гопко у парламенті, й – найголовніше – як член колегії Інституту національної пам'яті.

Мені випала честь належати до робочих груп, які написали ключові закони в цій галузі – про декомунізацію, про увічнення перемоги над нацизмом, про вшанування борців за незалежність, про відкриття архівів радянських репресивних органів, а також нову редакцію закону про реабілітацію жертв комуністичного режиму.

Ціла низка новел у цих законах – безпосередньо мої ідеї. Наприклад – "антисаботажні" норми закону про декомунізацію, які зробили дію закону невідворотною і дозволили прибрати з публічного простору комуністичну символіку навіть там, де місцеві ради не хотіли голосувати.

Так що, з одного боку, я не чужа людина в політиці пам'яті. А з іншого – все-таки бачу цю політику й інституції, що її реалізують трохи збоку і в цьому сенсі є новою людиною з власним баченням змін.

4. Я усвідомлюю, як важливо довести до кінця справи, розпочаті в попередні роки – створити найкращий у Центрально-Східній Європі архів репресивних органів, збудувати меморіал і музей Майдану, реабілітувати людей, незаконно репресованих комуністичним режимом. Звичайно, продовжувати меморіалізацію місць пам'яті і звільнення України від решток тоталітарної пропаганди.

5. Але нам треба рухатися далі: політика пам'яті має єднати українців навколо спільних цінностей, творити єдину солідарну націю з правих і лівих, більш і менш активних, людей з різних регіонів і різних поколінь, з різними улюбленими постатями і явищами нашої історії.

 
Будівля на вулиці Липській в Києві, в якій знаходиться УІНП

Ключове слово – нашої. Ми маємо дивитися на світ українськими очима, а не через московські окуляри. І саме для того, щоб більшість українців чітко усвідомлювала хто ми, звідки йдемо, що нас єднає і робить народом – для цього й потрібна політика національної пам'яті.

В багатьох країнах ця пам'ять формується природним шляхом. В Україні її витирали, вбивали разом з носіями, розриваючи сув'язь поколінь. Наше завдання – відновити цей зв'язок поколінь і знову зробити українців єдиною спільнотою "і мертвих, і живих, і ненароджених". Значна робота у цьому напрямку вже зроблена, але ще більше треба зробити.

6. Особливо це важливо в умовах російської агресії. Ця війна – війна не тільки і не стільки за територію чи ресурси. Це війна за ідентичність, за те, бути Україні вільною і самобутньою європейською нацією, чи бути поглинутою русскім міром. І вона триває не лише на лінії фронту, це боротьба за розум і серця людей.

Ми маємо перейти від зовнішньої декомунізації до внутрішньої, ментальної деколонізації. Описати в чітких поняттях і живих символах, зрозумілих мільйонам, нашу багатоманітну, повноформатну, закорінену в минулому, але спрямовану в майбутнє країну. Це – надзавдання.

7. Дякую кожному, хто висловлює підтримку й бажає перемоги. Всі, хто мене знає, в курсі, що посади для мене – ніщо, а справа, за яку вболіваю – все. Я людина позапартійна і не приналежна до жодних політичних чи бізнесових груп. Мій інтерес – вільна, сильна і єдина Україна.

Я не знаю, якими будуть результати конкурсу. Два етапи, де все залежало лише від кандидатів і були чіткі цифрові критерії оцінки – вже позаду. 

З 17 кандидатів далі проходять 5. Тепер – ситуаційні завдання і співбесіда, де задіяні вже дві сторони – кандидати й комісія. А отже – все руках людських і Божих.

 
"Історична правда" відкрита для реплік всіх претендентів на посаду голови УІНП.

Юрій Юзич: Пластуни віднайшли у Відні могилу начштабу корпусів УГА Фердинада Льонера

Хто такий Фердинад Льонер (Ferdinand Lohner)? Уродженець Сараєво, австрійський німець. Випускник віденської академії генштабу 1914 року. Відзначений кількома хрестами за хоробрість на італійському фронті. Добровольцем вступив до УГА.

Наталка Діденко: Тролейбус номер 15. Зупинка «Вулиця Івана Кудрі». П`ята зупинка

Боєнська вулиця, сповнена тваринного жаху в прямому сенсі, Іван Кудря, за яким тягнеться шлейф крові та нищення, трагедії Жовтневого палацу та Хмарочоса Гінзбурга, а тепер готелю `Україна`, які стоять практично поруч, дивляться один на одного – усі ці місця та імена якось фантастично сплелися драматичними нитками нашої історії.

Наталка Діденко: Тролейбус номер 15. Печерський міст. Четверта зупинка

В районі зупинок Печерського мосту закінчувалася домашня атмосфера і розбігалися дороги на всі ділові боки великого міста. Спортивні штани пенсіонерів, "тягнучки", халати домогосподарок у дрібні квіточки, немите волосся, тапочки, авоськи, ненафарбовані червоним губи, старі куртки, в яких ходили по гриби, сюди не доходили.
Якщо ти вже доїжджав до Печерського мосту, то одягнений був по-міському, відповідно тодішній моді або міським стильним тенденціям. Цей згусток транспортних зупинок з назвою "Печерський міст" був перепусткою у велике місто

Сергій Стуканов: Спекуляції, маніпуляції і моралізаторство Путіна

Прочитав статтю Путіна щодо Другої світової. Треба визнати, талановита пропаганда. Й виглядає доволі стрункою для тих, хто не сильно орієнтується в історії