Чому я претендую на посаду голови Українського інституту національної пам'яті

Ми маємо перейти від зовнішньої декомунізації до внутрішньої, ментальної деколонізації. Описати в чітких поняттях і живих символах, зрозумілих мільйонам, нашу багатоманітну, повноформатну, закорінену в минулому, але спрямовану в майбутнє країну. Це – надзавдання.

Оскільки конкурс на посаду голови Українського інституту національної пам'яті і моя участь у ньому вже стали предметом активного обговорення, вважаю за потрібне пояснити, чому і задля чого я це роблю.

 

1. На моє переконання, українська мова і національна пам'ять – це два головних стовпи, на яких тримається наша державна єдність. Це ключові чинники захисту нашої незалежності й національної безпеки. Де б я не працював, ці дві теми для мене були найважливішими.

2. Так склалося, що останні кілька років мої зусилля були сконцентровані переважно на мові, перш за все на розробці і адвокації закону про державну мову, який нарешті ухвалений. Певен, що значення цього документу для України повною мірою оцінять лише майбутні покоління.

3. В той же час я активно, хоч, може, й менш публічно, працював і в галузі політики пам'яті – і в якості громадського активіста й експерта групи "політика пам'яті" Реанімаційного Пакету Реформ, і як помічник Ганни Гопко у парламенті, й – найголовніше – як член колегії Інституту національної пам'яті.

Мені випала честь належати до робочих груп, які написали ключові закони в цій галузі – про декомунізацію, про увічнення перемоги над нацизмом, про вшанування борців за незалежність, про відкриття архівів радянських репресивних органів, а також нову редакцію закону про реабілітацію жертв комуністичного режиму.

Ціла низка новел у цих законах – безпосередньо мої ідеї. Наприклад – "антисаботажні" норми закону про декомунізацію, які зробили дію закону невідворотною і дозволили прибрати з публічного простору комуністичну символіку навіть там, де місцеві ради не хотіли голосувати.

Так що, з одного боку, я не чужа людина в політиці пам'яті. А з іншого – все-таки бачу цю політику й інституції, що її реалізують трохи збоку і в цьому сенсі є новою людиною з власним баченням змін.

4. Я усвідомлюю, як важливо довести до кінця справи, розпочаті в попередні роки – створити найкращий у Центрально-Східній Європі архів репресивних органів, збудувати меморіал і музей Майдану, реабілітувати людей, незаконно репресованих комуністичним режимом. Звичайно, продовжувати меморіалізацію місць пам'яті і звільнення України від решток тоталітарної пропаганди.

5. Але нам треба рухатися далі: політика пам'яті має єднати українців навколо спільних цінностей, творити єдину солідарну націю з правих і лівих, більш і менш активних, людей з різних регіонів і різних поколінь, з різними улюбленими постатями і явищами нашої історії.

 
Будівля на вулиці Липській в Києві, в якій знаходиться УІНП

Ключове слово – нашої. Ми маємо дивитися на світ українськими очима, а не через московські окуляри. І саме для того, щоб більшість українців чітко усвідомлювала хто ми, звідки йдемо, що нас єднає і робить народом – для цього й потрібна політика національної пам'яті.

В багатьох країнах ця пам'ять формується природним шляхом. В Україні її витирали, вбивали разом з носіями, розриваючи сув'язь поколінь. Наше завдання – відновити цей зв'язок поколінь і знову зробити українців єдиною спільнотою "і мертвих, і живих, і ненароджених". Значна робота у цьому напрямку вже зроблена, але ще більше треба зробити.

6. Особливо це важливо в умовах російської агресії. Ця війна – війна не тільки і не стільки за територію чи ресурси. Це війна за ідентичність, за те, бути Україні вільною і самобутньою європейською нацією, чи бути поглинутою русскім міром. І вона триває не лише на лінії фронту, це боротьба за розум і серця людей.

Ми маємо перейти від зовнішньої декомунізації до внутрішньої, ментальної деколонізації. Описати в чітких поняттях і живих символах, зрозумілих мільйонам, нашу багатоманітну, повноформатну, закорінену в минулому, але спрямовану в майбутнє країну. Це – надзавдання.

7. Дякую кожному, хто висловлює підтримку й бажає перемоги. Всі, хто мене знає, в курсі, що посади для мене – ніщо, а справа, за яку вболіваю – все. Я людина позапартійна і не приналежна до жодних політичних чи бізнесових груп. Мій інтерес – вільна, сильна і єдина Україна.

Я не знаю, якими будуть результати конкурсу. Два етапи, де все залежало лише від кандидатів і були чіткі цифрові критерії оцінки – вже позаду. 

З 17 кандидатів далі проходять 5. Тепер – ситуаційні завдання і співбесіда, де задіяні вже дві сторони – кандидати й комісія. А отже – все руках людських і Божих.

 
"Історична правда" відкрита для реплік всіх претендентів на посаду голови УІНП.

Микола Бандрівський: Спалювання відьом та упирів у Галичині. Етнографічні етюди

У Європі живих людей почали масово спалювати з 1275 року, коли на півдні Франції, у Лангедоку, спалили Анжеліку Лабарет, запідозривши її у відьмацтві. Тоді ж, французи, почали «переводити через вогонь» осіб різного віку і статі, яких підозрювали у антикатолицькій єресі катарів. Такий спосіб «очищення людських душ» невдовзі перейняли Німеччина, Польща, Чехія та інші країни.

Владислав Верстюк: Перший Зимовий похід: тільки факти

Перший Зимовий похід - партизанський рейд Української армії, який розпочався 6 грудня 1919 року. Він тривав шість місяців, за які українські вояки маршем здолали понад 2500 кілометрів, провели десятки успішних боїв

Маргарита Яковлєва (Ормоцадзе): Єврейсько-українське питання: Праведники народів Світу

Як українські діти та підлітки рятували євреїв у найстрашніші роки.

Микола Бандрівський: Чому «останки князя Осьмомисла» є археологічним фейком?

Факти змушують відмовитись від гіпотези, яка три десятиліття тому стала сенсацією