Чому я претендую на посаду голови Українського інституту національної пам'яті

Ми маємо перейти від зовнішньої декомунізації до внутрішньої, ментальної деколонізації. Описати в чітких поняттях і живих символах, зрозумілих мільйонам, нашу багатоманітну, повноформатну, закорінену в минулому, але спрямовану в майбутнє країну. Це – надзавдання.

Оскільки конкурс на посаду голови Українського інституту національної пам'яті і моя участь у ньому вже стали предметом активного обговорення, вважаю за потрібне пояснити, чому і задля чого я це роблю.

 

1. На моє переконання, українська мова і національна пам'ять – це два головних стовпи, на яких тримається наша державна єдність. Це ключові чинники захисту нашої незалежності й національної безпеки. Де б я не працював, ці дві теми для мене були найважливішими.

2. Так склалося, що останні кілька років мої зусилля були сконцентровані переважно на мові, перш за все на розробці і адвокації закону про державну мову, який нарешті ухвалений. Певен, що значення цього документу для України повною мірою оцінять лише майбутні покоління.

3. В той же час я активно, хоч, може, й менш публічно, працював і в галузі політики пам'яті – і в якості громадського активіста й експерта групи "політика пам'яті" Реанімаційного Пакету Реформ, і як помічник Ганни Гопко у парламенті, й – найголовніше – як член колегії Інституту національної пам'яті.

Мені випала честь належати до робочих груп, які написали ключові закони в цій галузі – про декомунізацію, про увічнення перемоги над нацизмом, про вшанування борців за незалежність, про відкриття архівів радянських репресивних органів, а також нову редакцію закону про реабілітацію жертв комуністичного режиму.

Ціла низка новел у цих законах – безпосередньо мої ідеї. Наприклад – "антисаботажні" норми закону про декомунізацію, які зробили дію закону невідворотною і дозволили прибрати з публічного простору комуністичну символіку навіть там, де місцеві ради не хотіли голосувати.

Так що, з одного боку, я не чужа людина в політиці пам'яті. А з іншого – все-таки бачу цю політику й інституції, що її реалізують трохи збоку і в цьому сенсі є новою людиною з власним баченням змін.

4. Я усвідомлюю, як важливо довести до кінця справи, розпочаті в попередні роки – створити найкращий у Центрально-Східній Європі архів репресивних органів, збудувати меморіал і музей Майдану, реабілітувати людей, незаконно репресованих комуністичним режимом. Звичайно, продовжувати меморіалізацію місць пам'яті і звільнення України від решток тоталітарної пропаганди.

5. Але нам треба рухатися далі: політика пам'яті має єднати українців навколо спільних цінностей, творити єдину солідарну націю з правих і лівих, більш і менш активних, людей з різних регіонів і різних поколінь, з різними улюбленими постатями і явищами нашої історії.

 
Будівля на вулиці Липській в Києві, в якій знаходиться УІНП

Ключове слово – нашої. Ми маємо дивитися на світ українськими очима, а не через московські окуляри. І саме для того, щоб більшість українців чітко усвідомлювала хто ми, звідки йдемо, що нас єднає і робить народом – для цього й потрібна політика національної пам'яті.

В багатьох країнах ця пам'ять формується природним шляхом. В Україні її витирали, вбивали разом з носіями, розриваючи сув'язь поколінь. Наше завдання – відновити цей зв'язок поколінь і знову зробити українців єдиною спільнотою "і мертвих, і живих, і ненароджених". Значна робота у цьому напрямку вже зроблена, але ще більше треба зробити.

6. Особливо це важливо в умовах російської агресії. Ця війна – війна не тільки і не стільки за територію чи ресурси. Це війна за ідентичність, за те, бути Україні вільною і самобутньою європейською нацією, чи бути поглинутою русскім міром. І вона триває не лише на лінії фронту, це боротьба за розум і серця людей.

Ми маємо перейти від зовнішньої декомунізації до внутрішньої, ментальної деколонізації. Описати в чітких поняттях і живих символах, зрозумілих мільйонам, нашу багатоманітну, повноформатну, закорінену в минулому, але спрямовану в майбутнє країну. Це – надзавдання.

7. Дякую кожному, хто висловлює підтримку й бажає перемоги. Всі, хто мене знає, в курсі, що посади для мене – ніщо, а справа, за яку вболіваю – все. Я людина позапартійна і не приналежна до жодних політичних чи бізнесових груп. Мій інтерес – вільна, сильна і єдина Україна.

Я не знаю, якими будуть результати конкурсу. Два етапи, де все залежало лише від кандидатів і були чіткі цифрові критерії оцінки – вже позаду. 

З 17 кандидатів далі проходять 5. Тепер – ситуаційні завдання і співбесіда, де задіяні вже дві сторони – кандидати й комісія. А отже – все руках людських і Божих.

 
"Історична правда" відкрита для реплік всіх претендентів на посаду голови УІНП.

Богдан Червак: Україна як спадкоємниця УНР

Не належу до тих, хто пропонує не звертати уваги на статтю Путіна про українсько-російські взаємини. Навпаки, Україна має сприйняти її як акт гібридної агресії і реагувати адекватно. Ключова теза Путіна, яка зафіксована у його опусі й неодноразово озвучувалася публічно - «сучасна Україна – цілком і повністю дітище радянської епохи».

Галина Сита: Як я познайомилась з «українською проблемою» у 80-90-их

Вирішила розповісти, як мені у 80-х–90-х роках довелося долучитися до «української проблеми» в нашій країні, як я стала свідомою українкою. Таких моментів було кілька, в тому числі і бесіда з представником КҐБ в Інституті математики, який почав свій допит з дивних тоді для мене питань: «хто ви за національністю?», « чи володієте ви українського мовою?», «хто в ІМ говорить українською мовою?», «з якою метою ви мандруєте по Україні?» – може, про це коли-небудь напишу докладніше.

Маргарита Яковлєва (Ормоцадзе): Виїзні

СРСР була територією людей з обмеженим правом на пересування - сотні мільйонів десятиліттями не виїзжали за межі ⅙ частини суші. Але були винятки

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: хворий поні та футбол

Вечір спливав, я раз у раз вертався до стайні, але новини завжди були одні й ті самі: покращень нема. Ближче до півночі я зовсім підупав духом. Цілком очевидно, що вже не можна втрачати жодного поні: ми давно переступили межу запасу міцності, і тепер обставини складаються таким чином, що ми або збережемо живими усіх тварин, або ризикуємо провалити всю справу