Тролейбус номер 15. Печерський міст. Четверта зупинка

В районі зупинок Печерського мосту закінчувалася домашня атмосфера і розбігалися дороги на всі ділові боки великого міста. Спортивні штани пенсіонерів, "тягнучки", халати домогосподарок у дрібні квіточки, немите волосся, тапочки, авоськи, ненафарбовані червоним губи, старі куртки, в яких ходили по гриби, сюди не доходили. Якщо ти вже доїжджав до Печерського мосту, то одягнений був по-міському, відповідно тодішній моді або міським стильним тенденціям. Цей згусток транспортних зупинок з назвою "Печерський міст" був перепусткою у велике місто

Зупинка Печерський міст поєднувала кілька тролейбусних маршрутів
Зупинка Печерський міст поєднувала кілька тролейбусних маршрутів

Від редакції: "Історична правда" продовжує проєкт "Тролейбус номер 15" про мікроісторію Києва. Щотижня на нашому сайті з'являтиметься розповідь Наталки Діденко про Київ та київське життя 1960-80-их. В основі оповіді – подорож у двадцять років на тролейбусі №15.

Печерський міст, власне, це не класичний міст над річкою, а один з найвідоміших київських шляхопроводів. І він – один з найстаріших, побудований на початку 1950-х років.

Вулиця Кіквідзе плавно йшла знизу вгору, потім зливалася з вулицею Бастіонною, на якій був розташований кінотеатр "Слава" і яка починалася (чи закінчувалася) Ботанічним садом.

Тролейбус номер 15-ть вибігАв нагору вже об'єднаними Кіквідзе й Бастіонною, як річки в Грузії, Кура й Аракс, часом зустрічаючи праворуч тролейбус номер 14, який ходив від Ботанічного саду саме по Бастіонній.

Ось по цій, вже об'єднаній дорозі, ми виїжджали на Печерський міст, він же шляхопровід, і трохи вище опинялися на зупинці "Печерський міст".

Кажуть, що у 2011 році міст був реконструйований зі збереженням оформлення, тобто, по кутках залишили старі ліхтарі.

Із цієї зупинки вже починалася справжня цивілізація.

Якщо по Кіквідзе ти ще міг ходити у так званій "домашній" одежі, то вже після Печерського мосту це було малоймовірним.

За Печерським мостом була кінцева зупинка трамваю номер 30 та трамваю номер 27.

Трамвай № 30 на бульварі Лесі Українки
Трамвай № 30 на бульварі Лесі Українки

Трамвай номер 30 ходив до залізничного вокзалу, попри Бессарабку.

Він зупинявся коло Жовтневої (тепер Олександрівської) лікарні, далі по вулиці Саксаганського, до залізничного вокзалу, там робив коло та їхав назад.

Трамвай номер 27 мав довгий маршрут і возив пасажирів аж на Лівий берег.

На цьому ж п'ятачку була зупинка автобуса номер 62, який їздив на Поділ.

Ну, й нарешті зупинка тролейбусів, 14-го та мого, 15-го.

Вони їздили до Бессарабки, звідки до Хрещатика навіть не треба було подавати рукою. Він й так був вже практично тут.

Тому, зрозуміло, що в районі зупинок Печерського мосту закінчувалася домашня атмосфера і розбігалися дороги на всі ділові боки великого міста.

Вулиця Бастіонна. Тролейбусної лінії, та й забудови ще нема. 1953 рік
Вулиця Бастіонна. Тролейбусної лінії, та й забудови ще нема. 1953 рік

Спортивні штани пенсіонерів, "тягнучки", халати домогосподарок у дрібні квіточки, немите волосся, тапочки, авоськи, ненафарбовані червоним губи, старі куртки, в яких ходили по гриби, сюди не доходили.

Якщо ти вже доїжджав до Печерського мосту, то одягнений був по-міському, відповідно тодішній моді або міським стильним тенденціям.

Хоча цей згусток транспортних зупинок з назвою "Печерський міст", перепустка у велике місто, мав би осісти у моїй пам'яті якимись визначними спогадами, проте нічого подібного не траплялося.

А ось дрібні деталі чомусь дуже виразно запам'яталися.

Чоботи

Мені купили імпортні зимові чоботи.

Із натуральної шкіри, із натуральним хутром всередині, красивого й оригінального теракотового кольору (бо переважно чоботи були чорними) із підошвою–танкеткою на справжній "манці". Тобто, з каучуку, також натурального матеріалу.

Зрозуміло, що такі чоботи просто так не одягалися, особливо, поки ще були новими.

А якщо врахувати, що до чобіт у мене з'явилася коричнева дублянка, привезена і подарована друзями батьків з-за кордону, то таке поєднання дарувало їхній власниці неабияку перспективу не лише для проїзду через Печерський міст, а й значно привабливішу.

Коли я нарешті вперше вийшла з дому в цих нових чоботях і дублянці, був, пам'ятаю, сильний мороз. Все складалось ідеально.

Нові теплі чоботи, шикарна дублянка і відповідна погода, ніякої відлиги, льодяних калюж чи мокрого снігу, лише втоптані доріжки, тріскучий морозець і сухий сніжок.

У тролейбусі було приємно тепло, тоді добряче гріли пічки, людей було мало і я сіла на своє улюблене місце, на подвійне сидіння, праворуч коло вікна.

ТеплО заколисувало, за вікном тролейбусу пропливали будинки, дерева в снігу і люди в некрасивих чоботях.

Я зручніше вмостилася, поставила ногу на якусь підставочку під переднім сидінням і мрійливо споглядала у вікно.

Панорама вулиць Бойчука та Бастіонної. 1958 рік
Панорама вулиць Бойчука та Бастіонної. 1958 рік

…Дивний запах я відчула, під'їжджаючи до Печерського мосту.

А вже на зупинці до мене якось миттєво дійшло, що зручна підставочка, на яку я поставила ногу, була пічкою.

Я й досі відчуваю ту блискавку розпачу, яка пройшла крізь мене, коли я зняла з підставочки ногу, поставила її боком і побачила, що на моїх чудових нових чоботях на танкетці, на підошві-"манці", випалило підступною пічкою рівчак сантиметрів з десять.

Я не пам'ятаю, як далі розвивалися події, чи я поїхала далі, чи повернулася додому. Чоботам явної шкоди не було, рівчак на підошві виявився довгеньким, проте неглибоким і, головне, абсолютно невидимим, я їх носила ще дуже довго, але той стан обрАзи, несправедливості й розпачу щоразу на секунду накриває мене запахом горілого каучуку, коли я чую слова "Печерський міст".

Нестор-Літописець

Зупинка "Печерський міст", як я вже згадувала, була своєрідним транспортним вузлом, що скеровував пасажирів у різні напрямки і, відповідно, з різних районів Києва.

Якщо до нас їхали гості, то якраз на цій зупинці пересідали на 15 тролейбус, щоб вже потрапити на Кіквідзе – хтось з Арсенальної автобусом доїжджав, хтось з району вокзалу, хтось з Лівого берега трамваями, а хтось піднімався пішки з бульвару Дружби Народів. І роз`їжджались додому такими ж шляхами. З Печерського мосту.

Гості навідувались до нас часто.

Стабільна закрита компанія складалася з 6-8 сімейних пар, в яку лише іноді просочувалися сторонні люди. Та й ті - за найкращими рекомендаціями.

Це були дуже різні люди, вчителі, геологи, лікарі, інженери, функціонери, військові, співаки, фольклористи, науковці.

Усіх їх об`єднувала рідкісна на той час справжня українська свідомість та українська самоідентичність.

Усі говорили українською мовою, цікавилися своєю культурою, шанували свята та рідну історію.

Кілька цих сімейних пар мали дітей-однолітків і тому так вийшло, що нас віддали в одну школу, в один клас.

Школа легендарна, можна сказати, культова на той час, школа номер 117 імені Лесі Українки, одна з небагатьох центральних шкіл з українською мовою викладання, оточена кількома російськими.

І хоча тоді не було прийнято їздити в школу в інший район (ми жили в Печерському, а школа була в Ленінському), але я дуже вдячна батькам за цей вибір і бабусі, яка заради мене переїхала з Полтавщини до нас, бо цей клас значною мірою виявився дружним аж до сьогодні. А деякі однокласники для мене – практично рідні близькі люди.

…Приймати тоді гостей - неабиякий подвиг, бо купити продукти за один день було неможливо, підключалися таємні знайомства, долалися черги і допомагала завжди дружня Бессарабка.

До речі, всупереч стереотипу, свіже м`ясо коштувало тоді на знаменитому недешевому Бессарабському ринку цілком прийнятно, вибір був чудовий та й тролейбус ходив з пункту А (Кіквідзе) у пункт Б (Бессарабка) навпростець, без пересадок, сів – поїхав – купив – приїхав. Ще й від сусідки дізнався свіжі новини району, яка також із цією ж метою їхала на базар.

І, між іншим, багато хто дивувався, що кілограм свіжого м`яса був приблизно в одній ціні з квашеними огірками, такими домашніми, з відерця чи з трьохлітрової банки.

Просто тоді далеко не всі кияни мали дачі чи земельні ділянки і тому своя городина, овочі чи фрукти опинялися серед підвищеного попиту.

А ось за домашній білий сир, сметану, вершки, домашнє молоко, за весь набіл дерли, як з рідного батька.

Бесарабський ринок. 1958 рік
Бесарабський ринок. 1958 рік

…Коли вже всі продукти були вдома, квартира прибрана, святкова скатертина із серветками витягнена з шафи, все життя зосереджувалося на кухні. А точніше на плиті з духовкою.

І поки там печеться і вариться, пригадаю ще один нюанс тогочасного життя.

Як я вже сказала, святкові, переважно лляні, скатертини із серветками зберігались у шафі.

У наш меблевий, між іншим, німецький гарнітур, окрім пари тумб, двох крісел, шістьох стільців, входили дві двостулкові шафи.

І в цих шафах зберігалися усі (!) речі чотирьох людей помешкання - мами, тата, бабусині й мої, на всі сезони плюс ще й головні убори та декотре, новіше, взуття.

А ще в цих же шафах тримали постільну білизну і навіть одну валізу, до якої складали шалики, рукавички і хусточки.

З висоти моїх сьогоднішніх побутових буднів, коли гардероб – це вже окрема кімната, і це лише моя, в якій вічно недостатньо місця для речей, я думаю про ті наші шафи, як про ненаукову фантастику.

Отоді був справжній розквіт стилю "мінімалізм", а не те, що тепер. Але ми про це не здогадувалися.

…Гості дуже любили до нас ходити, мама й бабуся дуже смачно готували.

Знамениті бабусині пампушки до борщу можна було сміливо записувати до якоїсь Всесвітньої Книги Смачних Рекордів.

Вже не кажу про мамину солену рибу власного приготування, справжні стейки товщиною у півтора-два пальці, а не якісь прозорі пласкі биточки, смажені кабачки, цвітну капусту в клярі, неймовірні торти, усього не злічити.

За столом атмосфера була особливою, бо, окрім звичних розмов та тостів, дуже багато співали, обговорювали якісь небуденні речі, планували спільні походи на концерти, у кіно чи спектаклі, якщо ті мали проукраїнську складову чи були просто справжньою подією в українському житті Києва.

Особливо яскравим спогадом врізався у пам`ять похід усієї компанії на концерт оркестру народних інструментів під керуванням Якова Орлова.

Оркестр українських народних інструментів МХТ УРСР - Українські пісні та мелодії. Обкладинка платівки. 1971 рік
Оркестр українських народних інструментів МХТ УРСР - Українські пісні та мелодії. Обкладинка платівки. 1971 рік

Ми сиділи на гальорці, бо таку кількість квитків в одному місці важко було назбирати десь нижче, та й зарплати української інтелігенції, тоді, прямо скажемо, були невисокими.

Я бувала на концертах знаменитих і неймовірно талановитих зірок, рідних та світових, спостерігала шквал захоплення, децибели оплесків і океани сліз радості та емоцій.

Але я ніколи не забуду, хоча ще й була школяркою, що почало робитися в залі, в ложах і на гальорках, коли оркестр виконав "Запорізький марш" Євгена Адамцевича.

Уся наша українська суть, щось таке рідне, красиве, просте, високе і вічне, що неймовірно любиш і чим страшенно пишаєшся, усе, що ми щодня тамували і заганяли вглиб серед чужого нав`язаного російськомовного життєвого простору – усе це вирвалося на волю в межах одного київського залу…

У гості ходили на свята й на дні народження. І, звичайно, вічною проблемою, як власне й зараз, був вибір подарунка.

Те, що підходило ідеально, було задорого, або й взагалі не можна було купити – дефіцит, те, що міг купити і воно було в продажу, часто й задарма не взяв би, речі особистого користування чужій, хоча й знайомій людині не купиш, усілякі рушники чи постіль, чи ковдри в такому середовищі були недоречними подарунками, та й знову ж таки купити щось якісне було проблемою або недоступне.

Словом, дефіцитом було майже все, навіть квіти чи хороші цукерки, а вже цукерки у подарункових коробках і поготів.

На щастя, залишалися книжки, вони в якості подарунку вважалися серед цієї компанії ознакою хорошого тону, на відміну від загальноприйнятого.

Я не пам`ятаю, звідки пішла фраза "книга – лучший подарок", але пам`ятаю, що на загал вона вживалася іронічно, з насмішкою.

Мовляв, якщо більше нічого не в змозі купити, то книжка залишалася, як останній найскромніший варіант, гідний лише поблажливості.

Одна з київських книгарень радянського часу
Одна з київських книгарень радянського часу

Хоча в пізніші часи, коли за певну кількість зданої макулатури можна було придбати дефіцитні побутові речі, серед них з`явилися і книжки.

Тоді страшенно популярною була серія романів французького письменника Моріса Дрюона "Прокляті королі" про всілякі королівські, таємничі та пригодницькі, події з історії Франції XIV століття. Подібні книжки було не соромно дарувати, це стало модним.

Із того "макулатурного" списку у мене й досі на полицях стоять "Луна и грош" Сомерсета Моема та "Гойя" Ліона Фейхтвангера.

Проте справжню хорошу, не різану, українську літературу доводилося збирати буквально крихтами.

Бо як тільки якимось дивом з`являлася подібна книжка, вона одразу щезала – або мізерний наклад, або за якусь крамолу її вилучали з продажу.

Так, наприклад, сталося із невеличкою книжкою "Неопалима купина" Ю. Колісниченка та С. Плачинди, яку татові випадково пощастило купити в Рахові у 1968 році.

П`ята книжка серії "Життя славетних", що вийшла в 1968 р., містила життєписи кількох знаменитих українців.

У ній взагалі вперше згадали про знамениту Роксолану, всупереч типовому стилю радянської пропаганди написали про музиканта Артема Веделя, письменника, філософа, богослова Феофана Прокоповича, композитора Максима Березовського, про патронесу української культури й освіти Лисавету Гулевичівну.

Ревні борці з українським "буржуазним націоналізмом" не могли пропустити такої нагоди і книжка була вилучена з бібліотек та знята з продажу за "націоналістичний ухил".

Щастя, що "Неопалима купина" виявилася справді неопалимою купиною, зазнавши стільки пригод і випробувань, успішно втерла носа своїм жалюгідним переслідувачам і перекочувала з батьківської бібліотеки вже в нашу.

Макулатурний талон. Збираєш певну кількість таких макулатурних талонів. Міняєш їх на обмінний талон. За обмінний талон купуєш книжку
Розмінний талон за здану макулатуру. Збираєш їх певну кількість. Міняєш на обмінний талон. За обмінний талон купуєш книжку

…Одного разу батьків запросили в гості.

Іменинник дуже любив читати і в подарунок батьки купили йому Нестора-Літописця.

Невеличка скульптурка теракотово-бронзового кольору, десь висотою 30 сантиметрів і шириною сантиметрів 15. Такі ставлять на полицях серед книжок або десь на якомусь столі в робочій кімнаті, в бібліотеці.

Як, наприклад, скульптурки музикантів чи композиторів у репетиційних залах чи в кімнаті на фортепіано.

Нестор Літописець - фактично наш перший історик, автор знаменитої "Повісті минулих літ".

Його часто прив`язують і насильно занурюють в ідею "общерусскости", а екскурсоводи та вчителі, на жаль, не завжди цікавляться саме українською глибиною і справжністю його постаті.

Один з найкращих експертів руських літописів, професор Василь Яременко, зазначав, що "Нестор Літописець – українець. І в побуті користувався українською мовою. Саме з цієї причини українська лексика ллється суцільним потоком у "Повісті": жито, колодязь, зоря, посаг, сварити, приязнь, туга, сором, стріха, рілля, рало…".

Професор Яременко стверджує, що "Повість"… є букварем нашої національної свідомості".

А Михайло Драгоманов у доповіді на літературному конгресі в Парижі в 1878 році сказав: "Що стосується Літопису Нестора, Слова про похід Ігоря і т.д., то ці твори були безпосередніми плодами місцевого життя стародавньої України. Ці твори започатковують українську літературу".

Ці перлинки я лише побіжно назбирала, прочитала на сторінці "Радіо Свобода", статтю написали журналісти І. Костенко та М. Остапенко.

А якщо серйозно проштудіювати? Все ж поки що ніхто краще не сказав: "учітеся, навчайтеся…"

Статуетка Нестора-Літописця на книжковій полиці. Фото ілюстративне
Статуетка Нестора-Літописця на книжковій полиці. Фото ілюстративне

Проте ми поки що з тролейбусу номер 15 не виходимо, їдемо далі.

…Коли через пару місяців батьки опинилися в одній новій компанії, куди їх через спільних знайомих запросили в гості, вони зустріли старого друга і ледве стримали сміх.

На тумбі, де господарі складали подарунки, батьки побачили "свого" теракотово-бронзового Нестора-Літописця, дбайливо запакованого у целофанчик.

Між іншим, я поцікавилася, а чи є в Києві вулиця такого надзнаменитого українця?

Виявляється, була.

Вулиця Нестора Літописця з`явилася на початку 20 сторіччя на Печерську, поблизу Звіринця.

Спочатку вулиця називалася Запечерно-Лабораторна, а в 1961 році вже отримала ім`я Нестора-Літописця.

Прилучалися до неї вулиці Степана Ковніра та Запечерний провулок.

Простягалася вулиця від Новонаводницької, зараз це – кінець Лаврської вулиці, яку в 2010 році, на догоду московським гостям, відтяли перейменованим шматком від вулиці Івана Мазепи.

Наприкінці 1970-тих років вулиця Нестора-Літописця, разом з прилеглими, зникла в зв`язку з будівництвом Музею історії у Другій світовій війні та упорядженням Печерського парку.

Проте мене все одно якось тепло з`єднує з нею оце сусідство через Звіринець.

І вже неймовірно цікавим фактом виявилось, що ці старі київські вулички рідного Печерська описані у найкращій книжці мого дитинства "Тореадори з Васюківки" Всеволода Нестайка.

Обкладинка першого видання
Обкладинка першого видання "Тореадорів з Васюківки" Всеволода Нестайка

Можливо, це й трохи задовгий уривок із книжки, але він найкраще і живо передає атмосферу вже неіснуючої київської вулиці Нестора-Літописця.

"В'юнкою стежкою ми спустилися на асфальтову доріжку, і та доріжка вивела нас на вузеньку й кривеньку вуличку, де у зелені садків стояло кілька старих, врослих у землю, набокуватих халупок-мазанок. І тільки по тому, що над кожною хатиною стирчала телевізійна антена, можна було визначити, що ці житла сучасні, а не з часів Шевченка. Дивне було враження від усього, що ми бачили. Тільки-но була гомінка міська вулиця з тролейбусом, потім враз — церкви, затишок… потім несподівано-кривенька, сільська вуличка…, кури киркають, рожа край вікна, соняшник".

Я, між іншим, кожного року перечитую своїх улюблених "Тореадорів" і щоразу не можу відірватися від неї, читаю всю ніч, поки не дійду до останньої сторінки.

…Пройшло ще кілька місяців і мої батьки готувалися до гостини, здається, з приводу дня народження мами чи тата.

І коли котрийсь з гостей урочисто вручив свій подарунок, сміх було вже важко стримувати – рідний, добре знайомий, теракотово-бронзовий Нестора-літописець знову з`явився в нашому домі.

Поважний Нестор змінив три помешкання, подорожуючи Києвом.

Батьки делікато промовчали, сміх потрактували, як особливу радість від гостя та доречного подарунка і з того часу скульптурка першого українського історика, засновника української літератури надійно оселилася серед наших книжкових полиць.

Я й зараз пишу про ці пригоди маленької скульптури, дивлячись на Нестора-Літописця у нашій бібліотеці.

Він сидить, склавши руки, похиливши голову і трохи журиться, що нащадки, про яких він так дбав, ніяк не спроможуться хоча б на невеличку вулицю його імені у славному стародавньому Києві.

Червоні гвоздики і Сивий Принц

Я терпіти не можу червоні гвоздики.

Розумію, що необ'єктивне і несправедливе відношення до цих квітів – результат тривалої нав'язливої пропаганди, символу жовтневих подій 1917 року.

Червоні гвоздики в руках у "вождів" на високих трибунах під час радянських свят, вручення цих квітів ветеранам війни у школі, червона гвоздика в петлиці на якомусь фото чи портреті Володимира Леніна, однакові, ніби клоновані, кошики виключно червоних гвоздик біля пам'ятників та меморіалів – все це надійно глушило будь-які спроби моєї флористичної до них симпатії.

Нудний образ "вождів", приземкуватих літніх чоловіків у квадратних однакових костюмах на фоні похмурих трибун, не рятували навіть яскраві гвоздики, червоний колір розчинявся у їхній сірості. Вже, починаючи з цієї трибуни, асоціації з квітами набували зловісного вигляду.

Торгівля квітами на Бесарабці. Кількість гвоздик - захмарна
Торгівля квітами на Бесарабці. Кількість гвоздик - захмарна

Багато хто з мого покоління "не на камеру" може розказати, якими тортурами для нас були зустрічі з тодішніми ветеранами.

Школярів збирали до актового залу школи і ми сиділи годину-дві чи й більше, слухаючи старшого чоловіка з орденами та медалями, який детально, довго і, зазвичай, нецікаво, ділився спогадами про далеку війну.

Ми були непосидючими підлітками, чий авторитет можна було завоювати лише справжнім педагогічним талантом. Вже ніяк не примусом та необхідністю сидіти так довго, без руху і розваги.

У дорослому віці ми зрозуміли, що ветеран був по-своєму щирим, вчителі виконували накази з організації патріотичного виховання, а ми були звичайними підлітками, смішними та неслухняними.

У цьому спогаді червона гвоздика набувала й позитивного відтінку – як тільки в руках у вчителів з'являлися квіти, ми точно знали, що наші тортури скоро припиняться, зустріч добігала кінця. Проте все одно ця шкільна асоціація несвободи, примусу та задухи актового залу перемогла.

А ось червона гвоздика в петлиці піджака Володимира Леніна на фото чи портреті – це вже особисте.

Просто мені візуально не подобався вождь світового пролетаріату.

Він був якийсь вертлявий, низенький, кругленький, дещо хаотичний, кричав, весь час бігав, сильно розмахував руками, голосно неприємно сміявся і противно казав "ну что же, Вы, батенька!". Оце "батєнька" мене особливо дратувало.

Звичайно, цей образ значною мірою був створений радянським кінематографом, проте моя багата уява відторгала будь-яку прихильність до вождя. Включно до червоної квітки у петлиці.

р
Будівництво шляхопроводу у Печерському районі Києва. 1942 рік

..Неподалік зупинки "Печерський міст" був квітковий магазин. Ясно, що там продавали переважно червоні гвоздики. Між іншим, вони завжди були одними з найдешевших квітів. Але ситуацію, як завжди, рятував приватний бізнес та працьовитий український народ. Особливо той, який мав городи та дачі.

На зупинці, прямо на бордюрах, навесні, влітку та восени, люди продавали свої квіти.

У відрах та банках з водою стояли і радували око бузок, нарциси, тюльпани, неідеальні, але такі милі, червневі троянди, соняшники, айстри та хризантеми.

Восени діапазон народної флори звужувався, особливо, коли вже температура повітря знижувалася, а підсумкової роботи на заміських городах додавалося. І людей, і квітів на зупинці явно меншало.

І ось одного хорошого осіннього дня я збиралася на весілля до своєї найкращої подруги. Найближче місце купити квіти по дорозі – була тролейбусна зупинка "Печерський міст". Про червоні гвоздики у квітковому магазині не могло бути й мови. І я сильно хвилювалась, чи буде щось пристойне і адекватне урочистій події у благословенних народних відрах з водою.

Якось не одразу я їх побачила. Ті квіти, про які мріяла.

Бо з вікна тролейбуса нікого не було видно і я вже похнюпила носа, що доведеться їхати аж на Бессарабку, а потім повертатися. Що було вкрай незручно.

Але я все ж вийшла на зупинці і не пошкодувала.

Трохи далі звичного місця стояла жінка і коло неї у великому відрі пишалися казковою красою величезні хризантеми.

Світло-фіолетового, бузкового кольору, на довгих ногах, стрункі, з величезною гордою квіткою-головою, а пелюстки були ніби злегка присипані тонкою прозорою пудрою сивого відтінку.

Це був він, Сивий Принц.

Хризантема
Хризантема

Чи знаєте ви, що у Японії, наприклад, хризантема є національним символом, а у Китаї існує спеціальне свято милування хризантемами?

Там садові форми хризантем почали вирощувати з 551 року до нашої ери, у світі відбуваються неймовірні фестивалі хризантем, їхніх сортів налічують більше десяти тисяч й більше, хризантеми прикрашають пихаті палаци і скромні городи, словом, квітка породиста і знаменита.

Хризантеми не належать до моїх улюблених квітів, хоча дуже мені подобаються неймовірним калейдоскопом кольорів.

Але той сорт, який трапився мені в правильному місці у правильний час, завжди буде наймилішим. Принц, що рано пізнав життя. Сивий Принц.

І з того часу згадка про зупинку "Печерський міст" часом мене підбадьорює – не варто поспішати розчаровуватися, якщо ти не одразу побачиш у вікні те, що хочеш.

Іноді просто треба вчасно вийти – і на тебе обов'язково чекатиме прекрасний Сивий Принц.

Маріанна Душар: День Подяки з українським смаком

День Подяки – Thanksgiving – одне із улюблених свят американців, не залежно від їх походження. І американські українці – не виняток. Однак, кожна хвиля еміґрації сприймала це свято по різному. Одні охоче переймали традицію своєї нової батьківщини, інші ж до останнього опиралися, вважаючи її загрозою їхній українській ідентичності. В чому ж загроза, і що змогли додати українці до традиційного американського свята? До Дня Подяки ми зробили невелику оповідь про традиції свята в родинах української діаспори третьої хвилі.

Іван Синєпалов: “Бога ради, подбайте про наших близьких”

Ці свої останні слова капітан Роберт Скотт виведе тремтливою рукою у щоденнику 29 березня 1912 року. Але до того ще дуже далеко, бо сьогодні – тільки 25 листопада 1910, Скотт тільки-но збирається покинути Нову Зеландію і вступити у гонку з норвежцем Руалем Амундсеном за право першим встановити свій рідний прапор на південному полюсі.

Національний музей Революції Гідності: Звернення Музею Майдану щодо спроб його дискредитації

Звинувачення у розкраданні коштів – річ дуже серйозна, в таких справах не можна бути голослівним, нечітким, а заяви в дусі “є підстави припускати” – взагалі з методички провокатора-початківця.

Ольга Перебийніс: Марія Башкирцева – яскрава комета на небосхилі XIX століття

Дані щодо її точного дня народження настільки суперечливі, що думки дослідників у цьому досі розходяться. Причому не лише стосовно дати, а й щодо року. Тим не менш, більшість з них все ж вважають, що це сталося 24 листопада 1858 року