Спецпроект

Чотири Тараси та три Богдани у шахтарському Спарвуді

Цвинтарі з покинутими, полущеними, зарослими нагробками з українськими прізвищами зазвичай викликають сум. Але ж це неправильне сприйняття. Навпаки, слід використовувати мандри як можливість відвідати такі цвинтарі, подумати, помовчати, розповісти про людей, там похованих. Це ж означатиме, що про них не забувають

Розповім Вам про одне канадське містечко. Маленьке, нічим особливим не відзначається. Хіба що тим, що тут, буцім то, сконструйовано найбільше вантажне авто в світі.

А ще тим, що разом з сусіднім видобуває значну частину усього вугілля Канади (принаймні так стверджують місцеві путівники). Містечко це називається Спарвуд.

Колись поряд з ним було два інші поселення - Майкл і Нейтел. Були це містечка, побудовані в кінці XIX століття для гірників, подібні на усі інші вздовж довгої траси через перевал Воронячого Гнізда (Crowsnest Pass).

 

Копальні і гірничі міста в околиці перевалу - сумні і сповнені трагізму. В кожному з них при вїзді чи на центральній площі сьогодні таблиці з десятками- десятками- десятками імен чоловіків, які загинули в шахтах і штольнях.

З усіх них лише у Спарвуд досі відкритті шахти і активно добувається вугілля. До слова, згадані два міста - Майкл і Нейтан знищили бульдозерами в 1960 их рр, ніби то, через небезпеку вугільного пилу для життя мешканців.

Але люди в місті і досі вважають, що це сталося, бо занедбані шахтарські міста не вписувалися в образ "Прекрасної Британської Колумбії" (гасло провінції) з туристичних буклетів.

В гірничі містечка як ці, на початку XX століття з'їжджалися еміґранти і відчайдухи з усієї Європи, в цих околицях пребагато італійців, шкотів, поляків, чехів, хорватів і українців.

Ба більше, навіть по Другій світовій війні у поселенні був знаменитий (зі слів пані в центрі для туристів) українських хор, футбольна команда і руханкове товариство Сокіл.

 

Ще Спарвуд (а, отже, зруйновані містечка, які були на його місці) особливе тим, що тут дуже популярне ім'я Тарас і Богдан. На старому цвинтарі, окрім чотирьох оленів, мені трапилися могили десь 4 Тарасів і 3 Богданів з усіх 10-12 українських надгробків (імена Тарас і Богдан мене здивували, бо це доволі рідкість, щоб нащадків ранніх поселенців називали такими неканадськими іменами).

Ймовірно, поховань було більше, тільки сьогодні значну частину цвинтаря вже поглинула земля разом з хрестами, постаментами і пам'яттю про людей, яких нікому відвідувати. Тож, чим давніші поховання, тим менше шансів, що вони збереглися.

Нагадаю, що багато гірників приїжджали в Канаду підзаробити чи працювати на постійно, але без сім'ї, з думкою, що одного дня доробляться і перевезуть родину. Не всі доробилися...

 

Робота в шахтах небезпечна і сьогодні. А понад сто років тому було рідкісним щастям дожити до старости. От і спочивають під одним з тих обвітрентих сторічних дерев'яних хрестів, де навіть не збереглося напису.

Сьогодні Спарвуд це охайне маленьке містечко з красивими буйними вазонами квітів, які звисають з усіх ліхтарів, далекими від розкоші, але задбаними хатками і чудовою пекарнею. Такого яблучного завиванця я давно не їла!

Пам'ять про містечка, які тут були до того залишилася лише у старших мешканців і на інфо таблицях довкола гордости міста - найбільшого вантажного авто. На тих таблицях про українців є також згадки. Це приємно.

 

Я собі сьогодні трохи тішуся. Зазвичай, цвинтарі з покинутими, полущеними, зарослими нагробками з українськими прізвищами викликають в мене сум.

А сьогодні мене раптом осінило, що я ж це все неправильно сприймаю, навпаки, слід використовувати мандри як можливість відвідати такі цвинтарі, подумати, помовчати, розповісти про людей, там похованих.

Це ж означатиме, що про них не забувають, правда?! Почистила і пополола трохи. Старалася не турбувати оленів)). Оце розповідаю вам усім. День відчувається таким, що прожитий не намарно.

Юрій Юзич: Перша українська адвокатка - пластунка Віра

Нещодавно "Історична Правда" публікувала текст Івана Городинського про першу українську адвокатку. Ольгу Ельвіру Люстіґ-Ганицьку можна вважати першою українкою, яка професійно практикувала право на Галичині у 1930-х роках. Після публікації групі істориків та дослідників історії Пласту вдалося з'ясували, що Ольга Ганицька була пластункою. Відтак, дізналися звідки вона була родом, в якому середовищі зростала та як склалася її доля після Другої світової війни.

А. Королівський: Аркадій Животко: чужий в Росії, забутий в Україні

Про нього не знають ані харків’яни, ані мешканці Кам’янця -Подільського, Києва, Ужгорода, що в їх містах жив і працював патріот і журналіст Аркадій Животко. Росія захоплює нашу історію, наші землі. Чому б нам не дати гарну відповідь вшануванням хоча б меморіальною дошкою Людини з крайньої межі етнічно українських земель?

Тамара Гундорова: Українознавство, Архів і нація в часи війни

11 липня відбулася церемонія відкриття the Competence Network of Ukrainian Studies, Frankfurt (Oder) - KIU (Berlin) в університеті Віадріна. Публікуємо текстову версію виступу професорки Інституту літератури ім. Т.Шевченка та Прінстонського університету Тамари Гундорової про те, як нинішня війна з Росією руйнує не тільки життя багатьох українців, а й архіви, музеї та бібліотеки.

Петро Шуклінов: Це не спринт, це марафон

Згідно опитування Центру Разумкова значна частина українців підтримують початок переговорів з РФ (44%), але без виконання умов русскіх та Путіна (85%). Ми всі розуміємо, що рано чи пізно будуть перемовини. Можливо цього року, можливо через 10 років. Але прямо зараз перемовин не хоче Путін. Він продовжує вірити, що має шанс перемогти українців і вбити нас всіх. Як Гітлер в останні тижні перед смертю, він існує в межах своєї хворобливої уяви, де танкові колони наближаються до Берліну і перемагають НАТО.