Спецпроект

Чотири Тараси та три Богдани у шахтарському Спарвуді

Цвинтарі з покинутими, полущеними, зарослими нагробками з українськими прізвищами зазвичай викликають сум. Але ж це неправильне сприйняття. Навпаки, слід використовувати мандри як можливість відвідати такі цвинтарі, подумати, помовчати, розповісти про людей, там похованих. Це ж означатиме, що про них не забувають

Розповім Вам про одне канадське містечко. Маленьке, нічим особливим не відзначається. Хіба що тим, що тут, буцім то, сконструйовано найбільше вантажне авто в світі.

А ще тим, що разом з сусіднім видобуває значну частину усього вугілля Канади (принаймні так стверджують місцеві путівники). Містечко це називається Спарвуд.

Колись поряд з ним було два інші поселення - Майкл і Нейтел. Були це містечка, побудовані в кінці XIX століття для гірників, подібні на усі інші вздовж довгої траси через перевал Воронячого Гнізда (Crowsnest Pass).

 

Копальні і гірничі міста в околиці перевалу - сумні і сповнені трагізму. В кожному з них при вїзді чи на центральній площі сьогодні таблиці з десятками- десятками- десятками імен чоловіків, які загинули в шахтах і штольнях.

З усіх них лише у Спарвуд досі відкритті шахти і активно добувається вугілля. До слова, згадані два міста - Майкл і Нейтан знищили бульдозерами в 1960 их рр, ніби то, через небезпеку вугільного пилу для життя мешканців.

Але люди в місті і досі вважають, що це сталося, бо занедбані шахтарські міста не вписувалися в образ "Прекрасної Британської Колумбії" (гасло провінції) з туристичних буклетів.

В гірничі містечка як ці, на початку XX століття з'їжджалися еміґранти і відчайдухи з усієї Європи, в цих околицях пребагато італійців, шкотів, поляків, чехів, хорватів і українців.

Ба більше, навіть по Другій світовій війні у поселенні був знаменитий (зі слів пані в центрі для туристів) українських хор, футбольна команда і руханкове товариство Сокіл.

 

Ще Спарвуд (а, отже, зруйновані містечка, які були на його місці) особливе тим, що тут дуже популярне ім'я Тарас і Богдан. На старому цвинтарі, окрім чотирьох оленів, мені трапилися могили десь 4 Тарасів і 3 Богданів з усіх 10-12 українських надгробків (імена Тарас і Богдан мене здивували, бо це доволі рідкість, щоб нащадків ранніх поселенців називали такими неканадськими іменами).

Ймовірно, поховань було більше, тільки сьогодні значну частину цвинтаря вже поглинула земля разом з хрестами, постаментами і пам'яттю про людей, яких нікому відвідувати. Тож, чим давніші поховання, тим менше шансів, що вони збереглися.

Нагадаю, що багато гірників приїжджали в Канаду підзаробити чи працювати на постійно, але без сім'ї, з думкою, що одного дня доробляться і перевезуть родину. Не всі доробилися...

 

Робота в шахтах небезпечна і сьогодні. А понад сто років тому було рідкісним щастям дожити до старости. От і спочивають під одним з тих обвітрентих сторічних дерев'яних хрестів, де навіть не збереглося напису.

Сьогодні Спарвуд це охайне маленьке містечко з красивими буйними вазонами квітів, які звисають з усіх ліхтарів, далекими від розкоші, але задбаними хатками і чудовою пекарнею. Такого яблучного завиванця я давно не їла!

Пам'ять про містечка, які тут були до того залишилася лише у старших мешканців і на інфо таблицях довкола гордости міста - найбільшого вантажного авто. На тих таблицях про українців є також згадки. Це приємно.

 

Я собі сьогодні трохи тішуся. Зазвичай, цвинтарі з покинутими, полущеними, зарослими нагробками з українськими прізвищами викликають в мене сум.

А сьогодні мене раптом осінило, що я ж це все неправильно сприймаю, навпаки, слід використовувати мандри як можливість відвідати такі цвинтарі, подумати, помовчати, розповісти про людей, там похованих.

Це ж означатиме, що про них не забувають, правда?! Почистила і пополола трохи. Старалася не турбувати оленів)). Оце розповідаю вам усім. День відчувається таким, що прожитий не намарно.

Яніка Меріло: Естонський досвід Другої світової війни

Ми повинні захищати права людини і демократію від тоталітаризму, незалежно від того, в якому вигляді він б не існував. Зло вміє майстерно себе перевтілювати, називаючи комунізм – демократією, а – рабство незалежністю.

Леся Бондарук: Мій прадід Петро Криворучко був членом ОУН

Він був членом ОУН. Однак, коли у червні 1941 р. отримав повістку в Червону армію, то пішов на мобілізаційний пункт. Він мав бажання захищати свою землю від нацистів.

Сергій Лаєвський: Мої дідусі

Війна, і знову війна, полон і знову війна, а потім пропав безвісти…Коли він повернувся б додому…. Наприкінці 1940-х років бабусю та дядька заарештували, а мама залишилися сама…Олександр Огнівенко був високий і стрункий. Таким його запам’ятала моя мама. І хоча я свого діда ніколи у житті не бачив, але таким буду пам’ятати і я.

Володимир В'ятрович: 8 травня та біль війни

8 травня мільйони людей у Європі згадують біль війни. Вони відшуковують сенс порозуміння, бо ж конфлікти – це елемент нашої природи, а от спосіб їх розв’язання говорить про рівень нашої цивілізації. Міркують про примирення, бо ж втратили близьких.