«Я вас перепрошую, панове, я вас дуже перепрошую. Це мало бути цілком інакше»

Такі слова пролунали сто років тому, ввечері 15 травня 1921 р. з вуст маршала Юзефа Пілсудського. Начальник Польської держави, Верховний головнокомандувач Війська Польського просив вибачення в українських вояків за поразку його геополітичних планів, за несправджені надії щодо відновлення української держави, за кров і труди, які довелось перенести українським воякам під час воєнної кампанії 1920 р., за недостатню допомогу з боку польських союзників у найбільш вирішальний момент.

 
Малюнок з таборової української преси, ілюстрація до повідомлення про приїзд Пілсудського

Вранці 15 травня 1921 р. Пілсудський прибув до міста Каліш, аби вручити прапор 29-му полку Канівських стрільців, нагородити офіцерів та солдатів цієї частини, а також взяти участь у кількох інших церемоніях патріотичного характеру.

По завершені офіційної частини польський лідер висловив бажання відвідати каліський табір для інтернованих вояків Армії УНР, куди прибув рівно о 7-й годині вечора.

Передусім він оглянув частини 2-ї Волинської й 3-ї Залізної стрілецької дивізій та Охорони Головного Отамана, які під звуки оркестру 3-ї дивізії пройшли урочистим маршем. Після того високий гість мав розмову українськими старшинами.

Очевидно, саме у цей час Пілсудський й сказав свою відому фразу. Щоправда, в українських документах цей факт не зафіксовано. Знаємо ми про це з пізніших спогадів Юліуша Ульриха, одного з польських офіцерів, котрий супроводжував маршала піл час його поїздки до Каліша.

Він був одним з організаторів 29-го полку, а під час війни 1920 р. очолював спеціальну експозитуру польського Військового міністерства, що відповідала за матеріальне забезпечення Армії УНР.

 
Юліуш Ульрих

За інформацією Ульриха головним співрозмовником маршала був генерал Марко Безручко (кілька днів тому призначений т.в.о. військового міністра і командарма – А.Р.), а за повідомленням тогочасної української таборової преси – начальник табору, командир 3-ї Залізної дивізії генерал Олександр Удовиченко.

Остання версія видається нам більш правдоподібною, адже безпосередньо пов'язана з самою подією, на відміну від спогадів польського офіцера, що з'явились аж після Другої світової війни.

Якби там не було, але після спілкування зі старшинством Пілсудський продовжив огляд табору. Він подивився бараки, технічний парк 2-ї Волинської дивізії та таборову церкву.

Крім того високий гість завітав до художньої студії та театру, де українські жінки подарували йому букет квітів, а учасники драматичної студії піднесли хліб та сіль.

На завершення для Пілсудського було влаштовано невеликий концерт – таборовий хор виконав кілька пісень, а учні школи національних танців показав кілька танцювальних номерів.

По тому о 9-й годині вечора начальник Польської держави під гучний клич "Слава" виїхав з табору.

Треба відзначити, що візит Пілсудського мав велике моральне значення, адже, як писала українська преса, "в малодушних розвіяв сумніви щодо нашої остаточної перемоги" та "залишив нам бадьорість духа, надії на майбутнє".

Влад Якименко: Руська Лозова: роздуми про назву

Імперія старанно нищила все, що мало нагадувати черкасам-українцям про свою окрему історію, традиції та притаманний їм дух свободи. Але ми переконалися зараз, під час війни: наші погляди на волю, майбутнє та взагалі – світогляд, в руських та українців зовсім різні. Звичайно, у нас була і різна історія. І намагатися вкотре змінювати її зараз: називаючи Українською Лозовою село, яке спочатку і названо було Руським, щоб відокремлювати його від українського села Черкаська Лозова – не вірно

Андрій Харук: Не тільки Амет-Хан Султан

Ім'я Амет-Хана Султана відоме усім, хто хоч трошки обізнаний з історією авіації німецько-радянської війни. Але він був далеко не єдиним кримськотатарським льотчиком

Микола Савчук: Як нас радянізували і російщили. Спогади з 1960-х

Село ще зберігало прадавні звичаї й традиції, які, хоч і порушили дві Світові війни та радянська система, однак не знищили. Всі колядували й святили паску, танцювали на весіллях, співали на толоках, жартували, журилися - і все це було по-рідному. Дух села доповнювала буйна природа і церква, яку атеїстична влада, на щастя, не закрила. Телевізорів у той час рідко хто мав, радіо рідко хто слухав. Отже, моє дошкільне виховання, тобто до сімох років, було чисто національним, не засмічене ніякими чужими ідеологічними впливами. Я навіть не знав, що живу в СРСР, а тільки у Ключеві, і, як кожна дитина, мав дитячі інтереси.

Сергій Громенко: Історія російської державності – це історія депортацій та примусу до еміграції непокірних

Сучасна Росія виявилася гідною спадкоємицею своїх предків. Від часу повномасштабного вторгнення понад 1 млн українців були насильно вивезені на територію агресора. Депортації – суть російського режиму. Доки він існує – виселення не припиняться. Імперія мусить бути зруйнована!