Патос неофіта. Аналіз святкової промови Президента

Вчорашня промова Президента на параді до Дня незалежності завершилась екскурсом в історію України. Як культурологу мені в ній були найбільш цікаві візіонерські образи майбутнього та фігури замовчування в минулому (і тут я не про Порошенка), за якими криється поки що недостатньо артикульована публічно, але вже цілком інтуїтивно сформована гуманітарна стратегія України часів Зеленського.

Найперше кидається в очі месіанський пафос Президента: все, що відбувається за його участі - відбувається "вперше". Вперше люди отримали землю, народовладдя та електронні паспорти.

Візії раю, який от-от настане за президентства Зеленського, нагадують водночас про початок та про кінець часів: в театралізованому шоу дівчинка, яка символізує Україну, в останніх епізодах проборсується крізь хаос і дим Майдану (не названого Революцією Гідності), анексованого Криму та фронту в мирне щасливе сьогодення (2021), де солдати вже не воюють, а воз'єднуються зі своїми родинами. За Зеленським - війна вже закінчилась, настає мир.

Як спічрайтерам-кварталівцям, так і самому Зеленському притаманний патос неофіта, який вперше відкриває для себе материк української історії. Представники російськомовної інженерної інтелігенції, свого часу - головної опори радянського режиму, - вони адресуються в своїх текстах до таких самих новонавернених українців, якими є й самі.

В цьому, власне, секрет успіху Зеленського-президента: йому вдалось хай і поки суто бутафорськи, фасадно українізувати радянізований електорат, запропонувати йому нову ідентичність: ще пострадянського, але вже українця.

Щоби цей новий ідентичнісний конструкт підтримувати, його слід нанизати на зрозумілий для пострадянської людини ціннісний каркас.

Як головний агент радянського режиму радянський інженер має ресентимент до імперської величі, розбудовником котрої себе вважає. Тому всі основні елементи його світогляду мають бути інтегровані в нову ідентичнісну модель: українці (вже не радянський народ) підкорили небо (Сікорський), море (Миколаївське суднобудування), космос (Корольов, Каденюк) та суходіл (перемога над нацизмом).

Вони будують фабрики та заводи (не приватні бізнеси), розвивають науку(?). Україна - велика держава в центрі Європи, не якась там провінція, на яку її перетворювали загумінкові еліти часів Порошенка, скоро західні держави приповзуть на колінах просити її створити нові альянси.

Радянський супрематизм, віра в вимірюваність "величності", тяга до гігантоманії, містифікація майбутнього - зраджують не лише авторитарні інтенції Зеленського, але також служать витворенню новітньої пропаганди, що відволікає увагу від реальних проблем та способів їх вирішення.

Для самого Зеленського, як і для його спічрайтерів, історія України укладається в набір школярських штампів - Леся та її Мавка, Гоголь серед своїх героїв, Котляревський за написанням "Енеїди". Невігластво тут об'єднується з тенденційністю та цензурою.

Десь почутий термін "Русь-Україна" перетворюється на "Київську Русь - Україну", вік гривні визначається як 25 років та 1000+ років (карб на цеглинах Десятинної церкви) - про існування гривень УНР авторам тексту невідомо, центром старослов'янської мови, "правонаступницею котрої є українська" проголошується Київ.

Київська гривня, XI-XIII століття

Українська історія від Зеленського відтак будується на симбіозі малоросійських образів та героїв і радянських / пострадянських постатей, які символізують науково-технічний прогрес (релігія радянського інженера).

В ній цілі історичні епохи викреслено (радше через незнання, аніж зі злого умислу): Литовська доба в театралізованому перформансі випадає з української історії повністю, нема місця в ній також ЗУНР, Карпатській Україні.

Історія в новому ізводі від Зеленського послуговується історіографією Табачника: радикальні, контроверсійні, войовничі, пасіонарні постаті з неї викреслюються. В театралізованій ретроспективі не знайшлось місця Виговському, Мазепі, Міхновському, Петлюрі, Хвильовому, не кажучи вже про УПА, ім'я Чорновола названо також не було.

Як фігури замовчування вони найкрасномовніше розповідають нам про гуманітарну концепцію президента. Більша частина історичного пантеону кварталівців - безболісно інтегрована в російський історичний наратив: Хмельницький, Сковорода, Гоголь, Вернадський, Корольов.

Володимир Вернадський чудово вписується в українську гуманітарну концепцію Президента Зеленського

В дусі сталінської національної політики трактуються "національності", що складають українську націю. Вона мислиться не політичною, а інклюзивно-поліетнічною, де визначальною є не ідентичність, а етнічне походження - тому в тексті диктора наприкінці й з'являється сумнозвісне "ДНК".

В своїй промові Зеленський по суті заявив претензію на частину радянського культурного та інтелектуального спадку. Він мислить Україну як обломок імперії, а не як колонію, а, отже, як частині імперії їй належить частина капіталу імперії.

Тому проголошено про "велике повернення" того, що "по праву належить" Україні. Це справделиво щодо культурних та історичних цінностей, однак, зважаючи на те, де перебуває їхня левова частина, видається черговою популістською заявою.

Мудрим і справді нагальним рішенням є повернення похованих за кордоном історичних діячів України. Однак, сказавши "А", президент не сказав "Б": таке повернення має сенс лише зі створенням національного пантеону героїв - окремого меморіального комплексу, який потребуватиме величезних ресурсів: як фінансових так і інтелектуальних.

Останніх - особливо для того, щоб він не перетворився на чергове Байкове кладовище, де поруч лежать генії української культури, бандити та корупціонери.

Президент Зеленський дедалі вправніше перебирається в українські шати, залишаючи осторонь історичну суть та призначення української держави. Це поки що лише фасад, за яким ховається малоосвічений радянський інженер.

Проте, цей фасад є комфортним для його електората - людей, які до 2019 року вважали себе радше радянськими людьми, ніж українцями. Для таких радянський ресентимент в українських строях є прийнятною формою нової ідентичності.