Уявні брати Еммануеля Макрона

Те, що якісь групи людей (в нашому випадку нації) брали участь в одних і тих самих історичних процесах, не робить їх близькими і не робить історію спільною. Так можна дійти до жахливого в своїй абсурдності твердження, що ґвалтівник і зґвалтована мають спільний досвід, бо вони ж разом прожили одне й те саме зґвалтування. Спільна історія у нас (до певної міри) з тими націями, які були ув'язнені та позбавлені права на самовираження спершу в Російській імперії, а потім у межах її спадкоємця, Радянського Союзу. З Росією в нас не спільна історія, з Росією в нас давня історія насильства і опору цьому насильству

 

Зізнаюся, зазвичай я аплодую тому, як Міністерство закордонних справ України комунікує наші позиції — всі ці майже п'ятдесят днів війни вони були влучними, вправними і нерідко дотепними, та й раніше не пасли задніх. Можливо, саме через це моє сьогоднішнє розчарування таке болюче. 

Я глибоко обурена реакцією нашого МЗС на формулювання Макрона про "братські народи". Не самою реакцією, яка є виправдано гострою, а обраними аргументами та акцентами. "Україна та Росія історично близькі з об'єктивних причин, але міф про два братських народи Росії та України почав руйнуватися після окупації Криму та агресії на Донбасі в 2014 році", — таке читаю в прямій мові речника МЗС Олега Ніколенка.

По-перше, давайте все-таки розберемося, ми "історично близькі з об'єктивних причин" чи це "міф"? Теза про "історичну близькість" жахає мене своєю штучністю та лицемірством. Ця звичка наголошувати на "спільній історії", якою в нас часто зловживають, тягне на газлайтинг.

Те, що якісь групи людей (в нашому випадку нації) брали участь в одних і тих самих історичних процесах, не робить їх близькими і не робить історію спільною. Так можна дійти до жахливого в своїй абсурдності твердження, що ґвалтівник і зґвалтована мають спільний досвід, бо вони ж разом прожили одне й те саме зґвалтування.

Спільна історія у нас (до певної міри) з тими націями, які були ув'язнені та позбавлені права на самовираження спершу в Російській імперії, а потім у межах її спадкоємця, Радянського Союзу. З Росією в нас не спільна історія, з Росією в нас давня історія насильства і опору цьому насильству.

 

Якщо ж це міф, то в чиїх саме головах він так пізно почав руйнуватися? Навіть якщо ми говоримо про пересічних громадян України, а не про інтелектуальні чи політичні еліти, то стосунки з цим міфом у всіх дуже різні: у когось його ніколи і не було, і Росія завжди була загарбницею та ворогом в їхній картині світу (наприклад, в мене така картина світу з дитинства, мене так виховали), у когось всі ілюзії обрушилися, коли в 2004 році в російських ЗМІ полилася злива параноїдальної брехні про Україну (особисто знаю людей, для який це було цивілізаційним шоком), у когось справді в 2014 році, з анексією Криму та окупацією Донбасу, а в когось — лише зараз, під вибухи російських ракет.

Але ж речник МЗС не говорить від імені окремих громадян чи навіть сукупності всіх громадян (що не є можливим), він говорить від імені держави, суб'єкту, який базується на певній тяглості уявлення про себе і своє становлення, на певному обраному державницькому наративі.

Наскільки мені наразі відомо, наш державницький наратив передбачає розглядати входження українських земель до Російської імперії як трагічну перепону на шляху до державності, перепону, з якою відтоді боролися покоління й покоління українців, нерідко зі зброєю в руках — і мусять досі боротися зі зброєю в руках, як показала історія останніх восьми років.

Україна як держава стоїть на плечах саме цих незліченних героїв і героїнь опору, від бійців і бійчинь у схронах і до інтелектуалів та інтелектуалок в еміграції, і саме від них виводить свою новітню історію. Тобто, з позиції держави фальшивість цього міфу завжди була очевидною, ніякого руйнування тут бути не могло.

Тоді чому ми роз'яснюємо, що брати, мовляв, так не поводяться ("братній" народ не вбиває дітей, не розстрілює цивільних, не ґвалтує жінок, не калічить літніх людей", — каже далі в своїй прямій мові Ніколенко), тому не називайте їх більше нашими братами? Замість того, щоб прямо вказувати, що ніякого "братерства" не існувало і не існує?

 

Що наша міфічна "історична близькість" на практиці складається з Емського указу, Валуєвського циркуляру, колективізації, Голодомору, "розстріляного відродження" та кількох хвиль жорстких репресій опісля? Зі століть експлуатації нашого інтелектуального потенціалу, привласнення наших здобутків, переписування нашої історії, розтирання на порох нашої ідентичності? Зрештою, чому в прямій мові речника немає головного: що не Макрону призначати нам геополітичних родичів?

Що його нахабство оцінювати ступінь спорідненості між українцями та росіянами — це типовий імперський фінт вухами, де колонію позбавлено суб'єктності, позбавлено голосу, і скільки б ми не кричали, що це ніякі не брати, а закляті вороги з давніх вже давен, сильні світу цього, до яких Франція себе, вочевидь, зараховує, будуть повторювати наратив росіян як колег по експансії, чути лише їхній голос, розділяти лише їхнє бачення?

Дуже сподіваюся, що це було лише миттєве потьмарення, спричинене перевтомою, стресом чи браком людських ресурсів. МЗС робить зараз неймовірну роботу, працює на межі людських можливостей, і я добре це усвідомлюю та відчуваю гордість і вдячність. Утім, їм, як нікому іншому, варто пам'ятати, що слова важливі, що війни великою мірою виграють наративи наряду зі зброєю.

Ми всі є плодами імперської системи, ми всі до якоїсь міри носимо в собі паростки імперського газлайтингу, в якому насильники постають братами, дикуни — носіями найвеличнішої культури, а грабіжники — годувальниками. Але ті з нас, від чиїх висловлювань в буквальному смислі залежить зараз доля держави, мають з особливою уважністю вдивлятися у свої власні думки та формулювання, вишукуючи там білі плями та сліпі зони.





Максим Майоров: Друга чеченська війна. Коли почалась і чи закінчилася?

30 вересня 1999 року, тобто рівно чверть століття тому, почалася Друга російсько-чеченська війна. В усякому разі можна констатувати, що того дня російські війська приступили до повномасштабного наземного вторгнення в Чеченську Республіку Ічкерія.

Ольга Ревуцька: Сергій Король. Приклад гідного військового командира

"Військове лідерство – це не про амбітність когось, а про відповідальність за кожного", - вважає військовий капелан Андрій Зелінський. Що може спонукати одну людину охоче слідувати за іншою? Які якості та вміння притаманні хорошому воєначальнику? Російсько-українська війна сприяла консолідації української нації та стала полем для появи покоління військових авторитетів. Серед них легендарний командир – Сергій Король з позивним "Махно".

Сергій Тримбач: Гранослов

Дмитров Павличкові - 95. Виповнилось би. Хоча прожив чималенько - 93, пішов з життя на початку минулого року.

Маргарита Яковлєва (Ормоцадзе): "Камені спотикання" повертаються у Київ

Меморіальні камені зазвичай встановлюють біля місць, де мешкали жертви катастрофи. Камені спотикання - це міжнародна ініціатива, яку започаткував німецький митець Гюнтер Демніг у 1993 році у Кельні. По Європі встановлено десятки тисяч таких меморіальних знаків.