Любомир-Ежен Гузар: «Франція виграла від того, що отримала іноземця – щирого друга, а не натуралізованого іноземця»

Чекісти мали намір розглядати Любомира-Ежена Гузара ледве не як кандидата на вербування. Але матеріали, одержані з Чернівців, за місцем його народження, змусили кардинально міняти плани. Із управління МДБ УРСР по Чернівецькій області повідомляли, що всі Гузарі були «затятими українськими націоналістами», негативно ставилися до радянської влади, за свої переконання неодноразово були заарештовані, а всі спроби залучити їх до співпраці не мали успіху

Документи, які зберігаються у Галузевому державному архіві Служби зовнішньої розвідки України, дають змогу заповнити окремі прогалини в родоводі чернівецьких і галицьких Гузарів. Хоча ні на момент заведення справи 1-м Головним управлінням (зовнішня розвідка) МДБ СРСР у січні 1948 року, ні пізніше чекісти не змогли отримати повні відомості про родинні зв'язки Гузарів, які мешкали у Чернівцях і Львові. Лише згодом дослідники з'ясували, що Лев – дід Блаженнішого Любомира Гузара, предстоятеля Української Греко-Католицької Церкви, і Євген – дід Любомира-Ежена були рідними братами. Понад те, Гузарі галицькі та чернівецькі підтримувати стосунки між собою. Але не це було предметом особливого інтересу органів МДБ.

Радянські спецслужби зацікавилися конфіденційним документом Міністерства внутрішніх справ Франції, який потрапив їм до рук після Другої світової війни, із відомостями про активну політичну і громадську діяльність у Франції Гузара Любомира-Ежена Володимировича, 1911 року народження, уродженця Чернівців, члена керівної ланки "Українського національного союзу" у Франції. У постанові на заведення справи про нього зазначалося: "Колишній начальник зміни редакторів-перекладачів слов'янських мов у групі з контролю за радіо-електрозв'язком, український націоналіст, громадянство – румунське, національність – українець".

Його посада свідчила про те, що він був найманим працівником у одному з французьких відомств, яке займалося контролем радіоефіру. Зокрема, мав безпосередній стосунок до перекладу текстів зі слов'янських мов на французьку. Тож фігурантові справи дали псевдонім "Перекладач". Додатково у матеріалах зазначалося, що він добре знає багато мов. Це неабияк підігрівало інтерес до нього.

 

Спершу чекісти, як свідчать розсекречені документи, мали намір розглядати Л. Гузара ледве не як кандидата на вербування. Але матеріали, одержані з Чернівців, за місцем його народження, змусили кардинально міняти плани. Із управління МДБ УРСР по Чернівецькій області повідомляли, що всі Гузарі були "затятими українськими націоналістами", негативно ставилися до радянської влади, за свої переконання неодноразово були заарештовані, а всі спроби залучити їх до співпраці не мали успіху.

Зокрема, у документах зазначалося, що матір Любомира, Ольга Захарівна, за націоналістичну діяльність була заарештована органами НКВС у 1944 році і померла у в'язниці у 1945 році. Батько, Володимир Євгенович, один із найкращих чернівецьких лікарів і відомий на той час у місті український громадський діяч, підозрювався у наданні допомоги медикаментами оунівському підпіллю, за що піддавався всіляким утискам і обмеженням з боку радянської влади, неодноразово викликався на допити. Зрештою, здоров'я його не витримало, і він помер у 1944 році.

Сестра Одарка після здобуття вищої освіти за кордоном повернулася у 1941 році до Львова і вийшла заміж за журналіста Ореста Чемеринського, який активно співпрацював з представниками українських націоналістичних організацій. У перші місяці війни подружжя у складі похідної групи ОУН вирушило до Києва, де у грудні того самого року їх заарештували гітлерівці і невдовзі розстріляли у Бабиному Яру разом з іншими понад 600 членами ОУН. Брат Ростислав за націоналістичну діяльність був заарештований і засуджений у 1944 році до 20 років каторжних робіт. Помер у магаданських таборах.

 

Із усієї родини Гузарів врятувалися лише Любомир із братом Дмитром. Вони мешкали у Парижі. Як свідчать архівні документи та інші матеріали чернівецьких дослідників, батьки відправили їх до Франції на навчання у другій половині 1930-х років. Адже в Чернівцях, які тоді були під румунською владою, вони могли поплатитися за свої переконання і українську патріотичну позицію. Зокрема, Любомир активно займався відновленням діяльності організації "Пласт", перерваної Першою світовою війною. У пластовому коші він був одним із курінних.

Крім цього, "наприкінці 1934 року, – як зазначається в одному з документів, – в м. Чернівці реакційно налаштованими українськими націоналістами Якубовичем Василем, Григоровичем Іваном, Квітковським Денисом та іншими на основі українського націоналістичного товариства "Чорноморе" була створена націоналістична організація "Залізняк", членом якої був Гузар Любомир і його родичі" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 10732.– Т. 1. – Арк. 54).

Разом із майбутнім головою Проводу українських націоналістів Денисом Квітковським Любомир видавав перший на Буковині часопис "Самостійність", пресовий орган місцевої ОУН, який пропагував ідею української державності і був заборонений румунською владою у 1938 році.

Про цей та інші періоди свого життя Л. Гузар докладно написав у своєрідній автобіографічній довідці, яка збереглася серед інших архівних документів. Зокрема, про юнацькі роки він писав, що спершу навчався у рідному місті Чернівці в українській школі, а коли заборонили викладання українською, далі перейшов на румунську. Потім продовжив навчання у Відні німецькою. Зрештою, у 1929 році закінчив румунську середню школу. Після цього вчився в Чернівецькому університеті на юридичному, філософському, історичному, економічному, соціологічному, математичному і хімічному факультетах. Отримав звання "ліценціата юридичних і філософських наук".

У листопаді 1935 року поїхав до Парижа, де здобув диплом про закінчення Вищої школи політекономії і звання доктора юридичних наук. Але через брак коштів здобути повну вищу освіту не зміг. З цього приводу він писав, що румунська влада заборонила батькам надсилати йому гроші на навчання, "за винятком 100 франків на Пасху і 100 франків на Різдво".

 

Про знання мов він писав так: "Можу писати українською, французькою, німецькою і румунською мовами. Я можу з певними труднощами спілкуватися і легко розуміти італійську, польську, російську. Можу спілкуватися на чеській, сербохорватській, болгарській, іспанській і англійській мовах. Розумію новоєврейську. Найбільш я слабкий в англійській" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 10732.– Т. 1. – Арк. 7).

У Франції Любомир Гузар швидко зійшовся з патріотично налаштованими діячами української еміграції і поринув у громадську роботу. Невдовзі йому доручили представляти інтереси Національного союзу українських студентів, центр якого знаходився у Празі й Відні, на різних конгресах міжнародних студентських організацій і рухів. Відтак він неодноразово виїздив на різні форуми й зібрання до Швейцарії, Німеччини, Австрії, Бельгії, Англії, Італії, Чехословаччини та інших країн.

"Наприкінці 1938 року, – зазначається в автобіографічній довідці, – мені було доручено українськими націоналістами офіційно представляти їх перед французьким урядом, і я встановив зв'язок з міністерством закордонних справ… У 1939 році я отримав гроші від українців Америки і заснував "Українську інформаційну службу", яка спочатку видавала лише щотижневий бюлетень французькою мовою. Довіру, яку я зумів справити на керівників міністерства закордонних справ, була настільки вагомою, що я завдяки втручанню цього міністерства на початку війни одержав рідкісну перевагу, яка полягала в тому, що я міг видавати свій бюлетень, не піддаючи його попередньо цензурі… Водночас я також встановив контакти з військовим міністерством і пізніше з міністерством внутрішніх справ" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 10732.– Т. 1. – Арк. 8–9).

 

За словами Л. Гузара, такі контакти потрібні були йому для того, щоб вирішувати різноманітні питання, пов'язані з життям і діяльністю українців у Франції. Одночасно він намагався писати статті на політичні та історичні теми. Вони стосувалися країн Східної Європи. Але гонорари за публікації і пожертви на діяльність "Української інформаційної служби", які щороку зменшувалися, не давали змогу покривати всі витрати й нормально жити. Адже він ще сам виховував доньку, оплачував її навчання й проживання в пансіонаті. Докладніше про сімейні справи він не писав. Лише зазначав, що всіляко прагнув, аби вона зростала в українському дусі.

Своє фінансове становище він поправив за час роботи наприкінці 1940-х років у підрозділі з контролю за радіо-електрозв'язком. Водночас мав намір закінчити вищу юридичну освіту у Франції в галузі міжнародного права і в подальшому працювати в Організації Об'єднаних Націй у Нью-Йорку або в ЮНЕСКО. Але не перекладачем, як йому пропонували, а обіймати якусь вагомішу посаду.

Про свої політичні погляди він писав: "Я український націоналіст у тому розумінні, що я хочу, щоб український народ у суверенний спосіб міг вирішувати свою долю і питання про свій лад та вільно організовувати своє життя… Я хочу, щоб мій народ, як рівний, жив у згоді з іншими народами, а не підкорявся іноземному народу, як ми це бачимо нині" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 10732.– Т. 1. – Арк. 11).

 

Мав він свою точку зору і щодо питання громадянства. До Франції він приїхав з румунським паспортом. При цьому неодноразово зазначав, що він лише "юридично румунський громадянин", оскільки на момент отримання паспорта Чернівці були під Румунією. На початку війни він навіть підпав під призов до румунської армії, але всіляко ухилявся від служби, не бажаючи воювати під чужим прапором. Французькі друзі неодноразово закидали йому, чому він не звертається до уряду, щоб одержати французьке громадянство шляхом натуралізації. На це він заявляв, що не уявляє для себе іншої батьківщини, крім України.

А пояснював це так: "Такий свідомий і вільний вибір без примусу змусив би мене відтак вважати Францію своєю батьківщиною, єдиною батьківщиною, бо не можна мати дві батьківщини. Такий вибір змусив би мене не вважати себе українцем, а я, навіть всупереч своїй волі, природний українець; я природний українець за переконаннями, за способом мислення і сприйняття. Тому я вважаю, що Франція виграла від того, що отримала іноземця – щирого друга, а не натуралізованого іноземця, який почав би свою кар'єру "французького громадянина", відмовившись від першої батьківщини" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 10732.– Т. 1. – Арк. 13).

 

Водночас такі переконання не заважали Л. Гузару, як йдеться у довідці, радити іншим українським робітникам, які тяжко жили в еміграції, добиватися одержання французького громадянства для себе і своїх дітей. Понад те, він надавав їм правову та іншу допомогу. А ще – сприяв у налагодженні роботи відділень товариства "Просвіта" в різних регіонах Франції, організовував матеріальну підтримку українським студентам, редагував тижневик "Українське слово", який був органом "Українського Народного Союзу" Організації українських націоналістів (мельниківців).

У одному з документів на ім'я начальника 1 Управління МДБ СРСР генерал-майора Г. Утєхіна від 4 січня 1950 року зазначається: "Під час проживання у Франції Гузар Любомир Володимирович був одним із керівників українських націоналістичних формувань. Протягом п'яти років був головою "Українського студентського союзу у Франції", а також брав активну участь у формуванні і роботі українських націоналістичних організацій "Українського національного союзу", "Української установи довіри" та інших… Одночасно з цим, Гузар був активним членом так зв. "Українського академічного товариства", очолюваного Шульгиним Олександром. В цій організації об'єднані українські націоналісти з вищою освітою… У "Проводі" ОУН у Франції займає вагоме положення" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 10732.– Т. 1. – Арк. 55–56).

 

Крім цього, згадується, що під час нетривалого існування Карпатської України його посилали до Хусту на допомогу Августину Волошину для організації відділу міжнародної політики і як зв'язкового з ОУН.

Усе це давало підстави органам МДБ вважати Любомира Гузара затятим українським націоналістом і активним антирадянським елементом. Понад те, йому закидали співпрацю з французькою розвідкою. Але на підтвердження цього жодних доказів не наводилося, лише припущення. Тож агентурно-оперативна розробка його тривала й надалі. У 1956 році від закордонних джерел була одержана інформація, що він працює управляючим українською друкарнею в Парижі. У 1959 році у рішенні колегії КДБ при Раді Міністрів СРСР було записано: "Матеріали справи становлять оперативний інтерес і вимагають подальшої розробки".

 

Справу із Москви переслали до Києва в 1 Управління КДБ при Раді Міністрів УРСР. Але подальшого розвитку розробка не мала. За відсутністю агентурних позицій в оточенні Л. Гузара справу здали до архіву.

Уже за незалежності України чернівецьким дослідникам вдалося дізнатися більше про долю свого земляка і навіть поспілкуватися з ним під час його приїзду з донькою Калиною до Чернівців у 1991 році. Тоді ж розвіяли неправдиву інформацію про те, що кардинал Любомир Гузар нібито був членом масонської ложі. Насправді до масонів належав інший Любомир Гузар – чернівецький, який це не приховував від своїх друзів і знайомих.

Водночас Блаженніший Любомир Гузар, який неодноразово зустрічався і спілкувався зі своїм далеким родичем, ставився до цієї інформації з певною пересторогою. У одній із публікацій наводяться такі його висловлювання стосовно цього: "Любомир і певна група людей створили у Парижі українську масонську ложу. І навіть є документи, де стоїть підпис "Любомир Гузар", і мені це приписували. Я підозрюю, що та масонська ложа – то не були масони, вони більше то створили, щоби себе рятувати і матеріально, і політично. Але я з ним ніколи про це не говорив…".

 

Любомир-Ежен Гузар помер у Парижі у 1995 році. Після його смерті у квартирі залишилося багато літератури українською, французькою, англійською, італійською, іспанською, німецькою, чеською мовами, яка переважно стосувалася історії України й українознавства. Упродовж кількох місяців ці книги розбирав і сортував український письменник Юрій Покальчук. Завдяки його зусиллям значна частина паризької книгозбірні      Л. Гузара потрапила у Київ, у відділ зарубіжної україніки Інституту книгознавства Національної бібліотеки імені Вернадського, де зберігається й донині.

Справу батька продовжила його донька Калина Гузар-Угрин. Вона стала відомою активісткою українського молодіжного руху у Франції, громадською діячкою. Була співредактором франкомовного журналу "Франко-український бюлетень" та головним редактором журналу "Обмін", перекладала на французьку твори Євгена Гуцала, Ірини Жиленко, книгу Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" та інших українських письменників.

Тож документи із архівних фондів розвідки дають змогу більше дізнатися про окремі, досі невідомі епізоди із життя національно свідомої сім'ї чернівецьких Гузарів, зв'язаної родинними нитками з Блаженнішим Любомиром Гузаром.

 

Рятівники євреїв з Галичини. Ким вони були, та як живуть їх родини сьогодні

За даними Меморіального комплексу історії Голокосту Яд Вашем та за підрахунками Єврейської конфедерації України, на Львівщині відомо 1009 випадків, а на Івано-Франківщині 246 випадків, у яких рятівники були визнані Праведниками народів Світу з України. І це лише з українського списку Праведників народів Світу. Також, є польській перелік тих, хто рятував євреїв на Львівщині та Станіславщині

Україна, Європа і пам’ять про Голокост

Ідеться не тільки про відновлення честі України перед лицем російського паплюження. Українська політика ЄС та історична свідомість Європи мають не меншу потребу в з’ясуванні правди про Голокост в Україні, ніж самі українці.

Тоні Джадт. «Проблема зла» у повоєнній Європі

Цілковите виснаження всіх європейських країн — і переможців, і переможених — не залишало ілюзій про славу боротьби та честь смерті. Натомість залишалося вельми поширене знання про брутальність та злочин небаченого розмаху. Для такої пильної спостерігачки, як Арендт, самоочевидними були нав’язливі питання, що постали перед усім континентом: як людські істоти могли зробити таке одне з одними, та навіть ще гостріше — як і чому один європейський народ (німці) знищував інший (євреїв). Ось про що їй йшлося у вислові «проблема зла».

Війна за «Золото Криму»

Цю війну Крим уже програв. І програв не тоді, коли чотири кримські музеї програли в Амстердамі суд про повернення виставки «Крим – золотий острів у Чорному морі», а набагато раніше. Але зрозумілим це стає лише зараз