Історичні наративи приносять далеко не абстрактні руйнування
Війна РФ проти України декларує очевидне: історикам треба ще дуже багато зробити для того, щоби колоніальні наративи були проговорені і деконструйовані. Завдання істориків Східної Європи - на фундаменті результатів «римських зустрічей» продовжувати будувати корпуси понову «деколонізованих» історій Східної Європи. Все ж, кожне нове покоління повинне переписувати історичні наративи - це не просто нормально, це необхідно
Деколонізація історії Східної Європи є тим типом проблеми, про яку в Україні знають і говорять щонайменше від початку 1990-х. За океаном про це стали говорити ще раніше - свідками цієї дискусії "Історичні есе" Івана Лисяка-Рудницького і "Україна між Сходом і Заходом" Ігоря Шевченка.
Фундаментальне переписування радянських історичних наративів історії Східної Європи відбулося протягом 1990-х завдяки Єжи Клочовському та Анджею Сулимі Камінському й так званим "римським зустрічам".
Саме започатковані наприкінці 1990 року в Римі регулярні дискусії українських, польських, білоруських та литовських істориків та історикинь дали світу знамениті "Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України" Наталі Яковенко "Нарис історії України. Формування модерної нації XIX-XX століття" Ярослава Грицака.
За ними досі навчаються студенти та студентки історичних кафедр України і ці два тексти, як на мене, фундаментально переозначили думання українців та українок про минуле України.
Війна РФ проти України декларує очевидне: історикам треба ще дуже багато зробити для того, щоби колоніальні наративи - а йдеться далеко не лише про імперські дискурси "колонізації" чи навіть "самоколонізації" - були проговорені і деконструйовані.
Історичні наративи приносять далеко не абстрактні руйнування і завдання істориків Східної Європи - на фундаменті результатів "римських зустрічей" продовжувати будувати корпуси понову "деколонізованих" історій Східної Європи.
Все ж, кожне нове покоління повинне переписувати історичні наративи - це не просто нормально, це необхідно.
В арсеналі істориків Східної Європи зараз є те, чого не було у 1990-х чи навіть 2000-х з розрахунку на вміння колишнього Радянського Союзу ефективно "вимивати" з республіканських університетів талановитих вчених:
(1) відносно згуртовані "школи" - наукові осередки, представники та представниці яких регулярно видають впливові дослідження;
(2) доступ до ґлобальної академічної комунікації, яка у 1990-х і навіть 2000-х була фраґментовано налагоджена,
(3) доступ до архівів і (4) навички роботи з джерелами.
Думаю, для української історії є хороші новини - вони мають книжки "Брама Європи" Сергія Плохія, "Українські світи Речі Посполитої" Наталі Старченко та "Подолати минуле" Ярослава Грицака. Дискусія про Україну зараз ґлобальна тож і нові наративи історії України будуть творитися в результаті ґлобальних дискусій.
У 1995 р. світлої пам'яті професор Марк фон Гаґен запитував "Чи має Україна історію?" і в дискусію з ним вступило чимало в тому числі й українських істориків та історикинь. Через більш ніж 10 років професор фон Гаґен видав текст у якому прийняв існування української історії.
Гадаю, не варто раз-по-раз повторювати ітерації відповідей на питання, відповідь на яке уже давно дана вченим, який сам його ж і поставив. Історіоґрафію рухають нові дослідницькі питання і ставити їх зараз - як ніколи важливо.
Геть інша проблема - як деколонізувати східноєвропейські студії в академічних інституціях світу (дуже часто - найпрестижніших!), де колоніальні (читайте - проросійські) наративи лежать в основі навчальних курікулюмів, а викладачі - русофіли чи русофілки? Відповідь на це запитання вимагає окремої розмови.
