Історичні наративи приносять далеко не абстрактні руйнування

Війна РФ проти України декларує очевидне: історикам треба ще дуже багато зробити для того, щоби колоніальні наративи були проговорені і деконструйовані. Завдання істориків Східної Європи - на фундаменті результатів «римських зустрічей» продовжувати будувати корпуси понову «деколонізованих» історій Східної Європи. Все ж, кожне нове покоління повинне переписувати історичні наративи - це не просто нормально, це необхідно

 
Роджер Фентон. Кримська війна. 1855. Фотографія

Деколонізація історії Східної Європи є тим типом проблеми, про яку в Україні знають і говорять щонайменше від початку 1990-х. За океаном про це стали говорити ще раніше - свідками цієї дискусії "Історичні есе" Івана Лисяка-Рудницького і "Україна між Сходом і Заходом" Ігоря Шевченка.

Фундаментальне переписування радянських історичних наративів історії Східної Європи відбулося протягом 1990-х завдяки Єжи Клочовському та Анджею Сулимі Камінському й так званим "римським зустрічам".

Саме започатковані наприкінці 1990 року в Римі регулярні дискусії українських, польських, білоруських та литовських істориків та історикинь дали світу знамениті "Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України" Наталі Яковенко "Нарис історії України. Формування модерної нації XIX-XX століття" Ярослава Грицака.

За ними досі навчаються студенти та студентки історичних кафедр України і ці два тексти, як на мене, фундаментально переозначили думання українців та українок про минуле України.

Війна РФ проти України декларує очевидне: історикам треба ще дуже багато зробити для того, щоби колоніальні наративи - а йдеться далеко не лише про імперські дискурси "колонізації" чи навіть "самоколонізації" - були проговорені і деконструйовані.

Історичні наративи приносять далеко не абстрактні руйнування і завдання істориків Східної Європи - на фундаменті результатів "римських зустрічей" продовжувати будувати корпуси понову "деколонізованих" історій Східної Європи.

Все ж, кожне нове покоління повинне переписувати історичні наративи - це не просто нормально, це необхідно.

В арсеналі істориків Східної Європи зараз є те, чого не було у 1990-х чи навіть 2000-х з розрахунку на вміння колишнього Радянського Союзу ефективно "вимивати" з республіканських університетів талановитих вчених:

(1) відносно згуртовані "школи" - наукові осередки, представники та представниці яких регулярно видають впливові дослідження;

(2) доступ до ґлобальної академічної комунікації, яка у 1990-х і навіть 2000-х була фраґментовано налагоджена,

(3) доступ до архівів і (4) навички роботи з джерелами.

Думаю, для української історії є хороші новини - вони мають книжки "Брама Європи" Сергія Плохія, "Українські світи Речі Посполитої" Наталі Старченко та "Подолати минуле" Ярослава Грицака. Дискусія про Україну зараз ґлобальна тож і нові наративи історії України будуть творитися в результаті ґлобальних дискусій.

У 1995 р. світлої пам'яті професор Марк фон Гаґен запитував "Чи має Україна історію?" і в дискусію з ним вступило чимало в тому числі й українських істориків та історикинь. Через більш ніж 10 років професор фон Гаґен видав текст у якому прийняв існування української історії.

Гадаю, не варто раз-по-раз повторювати ітерації відповідей на питання, відповідь на яке уже давно дана вченим, який сам його ж і поставив. Історіоґрафію рухають нові дослідницькі питання і ставити їх зараз - як ніколи важливо.

Геть інша проблема - як деколонізувати східноєвропейські студії в академічних інституціях світу (дуже часто - найпрестижніших!), де колоніальні (читайте - проросійські) наративи лежать в основі навчальних курікулюмів, а викладачі - русофіли чи русофілки? Відповідь на це запитання вимагає окремої розмови.






Роман Маленков: Забуті та проігноровані

Великих українців проігнорували при перейменуванні київських вулиць. Нинішнє перейменування показало, що ми зуміли зруйнувати російські маркери (хоч і не всі), але показали тотальне невміння створювати свої. «Так, не всі діячі вшановані, але, від нині вшанована вся історія України та Києва в міських назвах» пише Олександр Алфьоров. Вся історія України та Києва без… Без кого? Про кого забули? Кого проігнорували?

Софія Грачова: Русскій мір, що лізе через вікно

Що важливіше при оцінці діяльності певного історичного діяча, як от Владімір Даль? Його заслуги у кодифікації великоруської національної культури? Вплив його твору, або ж авторитету його імені, на антиєврейське насильство? Участь у колоніальних війнах та відзнака від імператорі Ніколая І? Вирішуйте самі, але подумайте, який стосунок це все має до сучасного українського бачення історії та публічного простору

: Відкритий лист фахових істориків щодо присудження наукового ступеня доктора історичних наук Олесі Олександрівні Стасюк

6 червня 2022 року Міністерство освіти і науки України затвердило рішення про присудження наукового ступеня доктора історичних наук Олесі Стасюк. Цим рішенням МОН легалізувало відверто академічно недоброчесну працю, а також кричуще порушило низку законодавчих актів та нормативних документів України. Найбільш обурливим є те, що МОН, попри закріплену у різних законодавчих актах процедуру, виключило із розгляду дисертаційного тексту О.О.Стасюк Експертну раду з історичних наук. Фахівців фактично позбавили слова. Це змусило істориків виступити із черговим Відкритим листом

Анатолій Хромов: Нищівний удар українських архівів по російській пропаганді

Маю риторичне запитання… Чи спроможні російські архіви ось так само виставити повні справи, описи та фонди з історії Голокосту? Тільки повністю, без купюр та обрізок, без ідеологічних анотацій? Ну що, "колеги"-"антинацисти", вам слабо?