Шевченко, Пушкін, Харків і Міхновський

"Війна пам'ятників" в Україні розпочалась ще в 1900 році. У Харкові. В листопаді того року коштом родини Алчевських у місті встановлено бюст Шевченку. Роботи скульптора-художника Володимира Беклемішева, уродженця з околиць Бахмута. Того самого Бахмута!

То був перший пам'ятник Кобзарю в Україні. Ви не повірите, але це був взагалі перший пам'ятник в Харкові. Якщо не рахувати "монументу" у формі кам'яного стовпа-п'єдесталу на куті вулиці Університетської та Павлівської площі.

Шансів встановити Шевченка у публічному просторі не було. Окупаційна московська влада добре розуміла що це за символ. Тому бюст розташовано на приватній території – в саду садиби Алчевських, який виходив на Мироносницький перевулок (тепер вул. Жон Мироносиць, 13). В самому центрі міста. Преса повідомляла, що поставлено його "такъ что бюстъ будетъ виденъ съ улицы черезъ железную решетку сада".

На світлині - саме цей пам'ятник. А внизу під ним сидять два легендарні побратими-націоналісти: Левко Мацієвич та Микола Міхновський. Перший був визначним в царській росії авіатором. І коли він трагічно загинув, то на центральну вулицю Пітера (Невський проспект) масово вийшли мешканці столиці імперії. Тисячі пітерців прощали одного із творців українського націоналізму.

Після трагічної смерті Олексія Алчевського і багатьох подальших несправедливих судів, його родині довелося залишити свою садибу. Проте бюст Алчевські зберегли. А постамент (п'єдестал пам'ятнику), який був одним з перших зразків модерну у Харкові, демонтований – за однією із версій, відповідно до вказівки російського уряду.

Демонтувавши пам'ятник Шевченку, тодішня харківська влада організувала встановлення одразу трьох нових. Які маркували імперську ідентичність міста: Пушкіну (1904), Каразіну (1905) і Гоголю (1909).

Перший же пам'ятник – Пушкіну, за лічені тижні після відкриття підірвали члени підпільної Української Народної Партії, створеної вище згаданими Міхновським та Мацієвичем. Організатор підриву, згодом твердив: "Я був переконаний, що доки на Україні нема пам'ятника Шевченку — не сміє стояти інший пам'ятник".

Міхновський крок за кроком українізував індустріальний Харків. І вже на початку 1911 року, як гласний Харківської міської думи (читай – депутат міськради), вимагав:

а) придбати для міського музею портрет Шевченка; б) назвати іменем Шевченка нову вулицю; в) створити "фонд імени Шевченка" для студентів-істориків; г) фінансово підтримати український відділ харківської громадської бібліотеки і надати йому ім'я Шевченка; д) "поставити в Харькові обеліск-колону з барельєфом Т. Г. Шевченка й оздобленням в українському стилю".

Міська управа розглянула запит і загалом задовольнила усі вище зазначені пункти. Зокрема, вирішила надати фінансування для облаштування Мироносицького скверу (опісля сквер Перемоги), "де буде поставлено пам'ятник-колону Т. Г. Шевченкові".

Тобто фактично Міхновський добився рішення про відновлення пам'ятника Кобзарю у тому ж місті, де його встановив Олексій Алчевський. Але уже не на приватній ділянці, а на громадській.

З невідомих причин рішення думи реалізувати не вийшло.

Однак, харківські українці продовжували боротьбу. І вже у 1912 році ще один бюст Т. Шевченка, явно не без участі і наполегливості Міхновського, з'явився на будівлі новозбудованого Селянського дому в самісінькому центрі Харкова.

Обидва харківські бюсти Шевченка пережили дві світові війни та сучасні російські обстріли. Ці "привіти від Міхновського" й сьогодні можна побачити. Один на фасаді будинку БТІ Харкова (Павлівський майдан, 4). А бюст роботи Беклемішева – в Національнмоу музеї Шевченка у Києві.

Правнучка Алчевського, того самого, сьогодні є очільницею Пласт - український скаутинг в Харкові та продовжує національну справу своєї легендарної родини.