На корабель і... до Аргентини!

Перед вами копія емігрантського пасажирського посвідчення на рейс із Франції до Аргентини датоване січнем 1928 року. Належало це посвідчення двадцятилітньому українцеві Івану Партиці зі села Бориничі що неподалік Ходорова на Львівщині.

 

Отут перед вами копія емігрантського пасажирського посвідчення на рейс із Франції до Аргентини датоване січнем 1928 року. Належало це посвідчення двадцятилітньому українцеві Івану Партиці зі села Бориничі що неподалік Ходорова на Львівщині.

Як у подальшому склалася доля цього молодого галичанина який сам (!) вирушив у далекі мандри - за океан - шукати своє щастя, я не знаю.

Зі спогадів наших земляків в аргентинському краю знаю одне - там вони застали біду чи не страшнішу за ту, яку тут покинули. А першими українськими емігрантами в Аргентині були дванадцять родин із Тлумацького, Долинського і Косівського повітів Галичини, які 27 серпня 1897 року прибули до краю Апостолес у провінції Місіонес. Тут зверну увагу, що у тому ж році 47 українських селян зі Скалатського повіту Тернопільщини оселилися у провінції Санта-Фе. В цілому ж за даними св.п. Степана Качараби лише за два роки: 1901-1903 до Аргентини переїхало близько 7000 галицьких українців.

Ви можете запитати: а з якого дива галичани так масово рвонули освоювати далекі аргентинські землі..?

На це відповім - у всьому винна реклама і агітація тих днів на теренах Львівщини, Станіславівщини і Тернопільщини де нелегально працювала ціла мережа мореплавних міжнародних товариств: Cosulich Line, Royal Mail Line, Nelson Line, Koninklijke Hollandsche Lloyd, Chargeurs Reunis та French Line, які всякими правдами і неправдами заохочували і переконували наших земляків якнайшвидше попродавати свої землі, хати, худобу і вирушити до "Гамерики" де на них чекає високооплачувана праця і просто розкішне життя.

Про розпач, який чекав на тих галицьких відчайдухів після прибуття до Аргентини чи не найкраще написав у ті дні наш земляк Михайло Бондар із Буенос-Айреса: "...Нехай в старім краї кожний добре застановиться, чи не краще щоб удома у воду скочив (тобто, втопився - М.Б.), ніж гинути в Аргентині".

Інший наш земляк Петро Семків так писав із того ж Буенос-Айреса: "...Безробіття зростало не днями, але хвилинами. Нині куди не глянеш то видно цілі громади людей без праці, без хліба, по диких степах і лісах", а з іншого листа: "...Біля міст і містечок голодуючі осідають цілими таборами. Живуть з того, що міста викидають на смітники. Аж лячно, коли рано проходиш вулицею. То неначе собаки увиваються люди на смітниках щоби знайти який кусок поживи і тим врятуватися від голодної смерті..."

З огляду на такі умови частина галицьких українців хоч і прагнула чимскоріш повернутися на батьківщину але для цього їм не вистачало коштів для придбання квитка на корабель. Як виявилося, для багатьох наших земляків це був квиток в один кінець...

В цілому за підрахунками Степана Качараби за часів окупаційної Польщі із Галичини до Аргентини емігрувало майже 20 тисяч українців... Отак потрохи і виходило, що "нашого цвіту - по всьому світу..."

А. Королівський: Аркадій Животко: чужий в Росії, забутий в Україні

Про нього не знають ані харків’яни, ані мешканці Кам’янця -Подільського, Києва, Ужгорода, що в їх містах жив і працював патріот і журналіст Аркадій Животко. Росія захоплює нашу історію, наші землі. Чому б нам не дати гарну відповідь вшануванням хоча б меморіальною дошкою Людини з крайньої межі етнічно українських земель?

Тамара Гундорова: Українознавство, Архів і нація в часи війни

11 липня відбулася церемонія відкриття the Competence Network of Ukrainian Studies, Frankfurt (Oder) - KIU (Berlin) в університеті Віадріна. Публікуємо текстову версію виступу професорки Інституту літератури ім. Т.Шевченка та Прінстонського університету Тамари Гундорової про те, як нинішня війна з Росією руйнує не тільки життя багатьох українців, а й архіви, музеї та бібліотеки.

Петро Шуклінов: Це не спринт, це марафон

Згідно опитування Центру Разумкова значна частина українців підтримують початок переговорів з РФ (44%), але без виконання умов русскіх та Путіна (85%). Ми всі розуміємо, що рано чи пізно будуть перемовини. Можливо цього року, можливо через 10 років. Але прямо зараз перемовин не хоче Путін. Він продовжує вірити, що має шанс перемогти українців і вбити нас всіх. Як Гітлер в останні тижні перед смертю, він існує в межах своєї хворобливої уяви, де танкові колони наближаються до Берліну і перемагають НАТО.

Максим Осадчук: "Втома від війни". Що буде далі?

Скидається на те, що в суспільстві остаточно оформилися дві соціологічно помітні групи, яких породила та живить війна. Справа не в тому, що одні проукраїнські, а інші - колаборанти, зовсім ні. Представники обидвох категорій всім серцем бажають перемоги України та переробки якомога більшої кількості окупантів на хороших росіян. Різниця в уявленнях про те, чим заради цього прийнятно пожертвувати.