На корабель і... до Аргентини!

Перед вами копія емігрантського пасажирського посвідчення на рейс із Франції до Аргентини датоване січнем 1928 року. Належало це посвідчення двадцятилітньому українцеві Івану Партиці зі села Бориничі що неподалік Ходорова на Львівщині.

 

Отут перед вами копія емігрантського пасажирського посвідчення на рейс із Франції до Аргентини датоване січнем 1928 року. Належало це посвідчення двадцятилітньому українцеві Івану Партиці зі села Бориничі що неподалік Ходорова на Львівщині.

Як у подальшому склалася доля цього молодого галичанина який сам (!) вирушив у далекі мандри - за океан - шукати своє щастя, я не знаю.

Зі спогадів наших земляків в аргентинському краю знаю одне - там вони застали біду чи не страшнішу за ту, яку тут покинули. А першими українськими емігрантами в Аргентині були дванадцять родин із Тлумацького, Долинського і Косівського повітів Галичини, які 27 серпня 1897 року прибули до краю Апостолес у провінції Місіонес. Тут зверну увагу, що у тому ж році 47 українських селян зі Скалатського повіту Тернопільщини оселилися у провінції Санта-Фе. В цілому ж за даними св.п. Степана Качараби лише за два роки: 1901-1903 до Аргентини переїхало близько 7000 галицьких українців.

Ви можете запитати: а з якого дива галичани так масово рвонули освоювати далекі аргентинські землі..?

На це відповім - у всьому винна реклама і агітація тих днів на теренах Львівщини, Станіславівщини і Тернопільщини де нелегально працювала ціла мережа мореплавних міжнародних товариств: Cosulich Line, Royal Mail Line, Nelson Line, Koninklijke Hollandsche Lloyd, Chargeurs Reunis та French Line, які всякими правдами і неправдами заохочували і переконували наших земляків якнайшвидше попродавати свої землі, хати, худобу і вирушити до "Гамерики" де на них чекає високооплачувана праця і просто розкішне життя.

Про розпач, який чекав на тих галицьких відчайдухів після прибуття до Аргентини чи не найкраще написав у ті дні наш земляк Михайло Бондар із Буенос-Айреса: "...Нехай в старім краї кожний добре застановиться, чи не краще щоб удома у воду скочив (тобто, втопився - М.Б.), ніж гинути в Аргентині".

Інший наш земляк Петро Семків так писав із того ж Буенос-Айреса: "...Безробіття зростало не днями, але хвилинами. Нині куди не глянеш то видно цілі громади людей без праці, без хліба, по диких степах і лісах", а з іншого листа: "...Біля міст і містечок голодуючі осідають цілими таборами. Живуть з того, що міста викидають на смітники. Аж лячно, коли рано проходиш вулицею. То неначе собаки увиваються люди на смітниках щоби знайти який кусок поживи і тим врятуватися від голодної смерті..."

З огляду на такі умови частина галицьких українців хоч і прагнула чимскоріш повернутися на батьківщину але для цього їм не вистачало коштів для придбання квитка на корабель. Як виявилося, для багатьох наших земляків це був квиток в один кінець...

В цілому за підрахунками Степана Качараби за часів окупаційної Польщі із Галичини до Аргентини емігрувало майже 20 тисяч українців... Отак потрохи і виходило, що "нашого цвіту - по всьому світу..."

Володимир В'ятрович: Як російська пропаганда проти України діє на Заході

Коли Американська асоціація бібліотек назвала нашу з Любомиром Луцюком книгу про УПА "Ворожі архіви" серед найкращих історичних публікацій 2023, для мене це було не просто особистим здобутком. Мені здавалося, що нарешті змінюється ставлення до УПА в західній академічній спільноті. Але, здається, я переоцінив бажання багатьох зрозуміти складне минуле і відмовитися від простих схем, які продовжує просувати Кремль.

Олексій Макеєв : Станція Z - це сьогодні Росія

4 печі, 1 газова камера та майданчик для розстрілів. Місце страти та одночасно крематорій. Нацистська практичність геноциду. Цинічна назва цього місця посеред концтабору Заксенгаузен - "станція Z". Z - остання літера німецького алфавіту. Станція Z - остання станція десятків тисяч життів. Та кінцева зупинка людської гідності. Поїзд далі не їде - людина глибше не падає.

Іван Городиський: Право на вибір: ідентичність українських адвокатів в Галичині до 1939 року

Дискусії щодо Булгакова, Сікорського і ще багатьох інших, які тільки будуть, в тому числі концентруються довкола їхньої ідентичності. Чи є достатнім походження, місце проживання чи праці щоб атрибутувати публічну постать з певною нацією? І що є в принципі визначальним? Ці дискусії також нагадують спостереження з історії української адвокатури Галичини до 1939 року.

Світлана Строкач: Хрести і плити: НВМК поєднає світову традицію та український контекст

У суспільстві вчергове набирає обертів дискусія щодо форми намогильних споруд на Національному військовому меморіальному кладовищі. Громадськість стурбована: хрести чи плити, чи і хрести, і плити?