Спецпроект

Українські люди в московській церкві Канади

На знимках у красивих вишитих строях ранні українські еміґранти до Канади. Ці конкретні люди зі знимок парафіяни рускої православної церкви в маленькому містечку Смокі Лейк в Альберті. Історія релігійного життя ранніх переселенців була не якраз безхмарною. Що мається на увазі, як так сталося, спитаєте ви. Ну, та просто, дуже по-нашому.

 
фото з провінційного архіву Альберти

Еміґранти з Австро-Угорщини в кін. ХІХ - ранньому ХХ ст. прибували до Канади не конче національно свідомими, керуючись ідентифікацією на кшталт " свої", " тутейші". "Русини" – в найкращому випадку.

А чого чекати від темного, вічно гнобленого селянства, спитаєте ви. І матимете частково рацію. Так чи так, але затурканістю і кризою ідентичности, як би сьогодні це назвали мудрі люде, скористалися ( і продовжують) недоброзичливці.

У даному випадку московські попи з місією, щедро спонсорованою з царської ( на той момент) казни. І пішли наші затуркані брати як барани за бородатим попом. І було б собі просто сумно і трохи встидно, якби не той факт, що підюджувані тими таки попами взялися наші люде "воювати" зі своїми вчорашніми сусідами, односельчанами ще зі Старого Краю.

Московська церква ширила роздор і підтримувала судові розправи новонавернених прихожан московської церкви проти українських православних і католиків. Задля справедливости додам, що українська церква не поспішала в ті далекі суворі краї висилати своїх священнослужителів...Але це окрема розповідь.

Поясню на пальцях. Приїхали такі ви з кумом (сватом, сусідом) до Канади з малого села, приміром, на Буковині, готові тяжко працювати і покладатися лише на свої силі. Дістали свій клапоть землі, пощастило поселитися разом.

Взялися разом обробляти наділи, ділили спільні втрати і тішилися невеликими здобутками, як от добрий урожай бараболі. Маленько ся розжили і рішили звести церкву, бо вже кілька дітей ся вродидо, та і небіжчиків треба по-людському обичаю провести.

Спершу правили по хатах один одного. Хто був грамотний, той читав псалтиря чи чого там ще читають. Ще в Старому Краї ходилисьте до греко-католицької церкви, де файний молодий священник говорив мудрі речі і навіть вчив, що то значить бути русинами.

 
фото з провінційного архіву Альберти

Збудували церкву, пішло на то діло купу праці, поту, і значна частка тих нехитрих статків, які ви – еміґранти зуміли підзбирати за перші роки на новому місці.

Аж раптом з'явився батюшка. І говорить все так доладно, і служить по зрозумілому. Не то що ті французи, що пробують переманити затурканих селян. Е нє, вас не надурити. А то що батюшка каже, що нема такого як русини, а є лише один руській народ православний, ну, нема, то і нема, він учений, знає, шо вогорить.

І почалася колотнеча довкола поділу щойно збудованої церкви. Бо частина прихожан увірували в праведного посланника, нехай навіть лукавого та спитого, аж синього, і потягли до суду своїх сусідів, і відсудили частину грошей. І поробилися гоноровими пріхожанами... а на місці української церковці постала руска...

На жаль, таких історій не одна і не дві, і навіть не десять. За точно таким сценарієм розвивалася історія двох найперших українських емігрантів до Канади – Єленяка і Пилипіва довкола парафії в Стар Една в Альберті.

Церква у Стар Една
Церква у Стар Една
Фото: Вахтанг Кіпіані

Другий з двох ся зробив ревним бюстітєлєм вєри ісконной і повів наших туманів манівцями, а на місці першої парафії українських переселенців, яка була греко-католицькою, постала московська.

Саме в тій церкві сто років по тому молодий батюшка мене переконував ламаною англійською що немає ніякого української церкви, бо України нема. А милий старенький канадець, нащадок тих перших розкольників хитав головою схвально і повторював: "Вот зе діференс, янґ леді". Що перекладається як "какая разніца, дєвушка".

Отже, на знимках в красивих вишитих строях ранні еміґранти – парафіяни однієї з таких рускіх церков, яка постала внаслідок шахрайства, роздору і маніпуляцій.

Епітафія на могилі Івана Пилипіва
Епітафія на могилі Івана Пилипіва
Фото: Вахтанг Кіпіані

І якби то лише виною була затурканість, малограмотність, московські інтриги, тиск французів, так ні ж, ніхто не силував частину громади таки залишатися вірною своїй оригінальній вірі, так само, як ніхто не змушував вчорашніх сусідів і колєґів судитися до останнього цента і відбирати ще вчора спільну святиню…

 
фото з провінційного архіву Альберти

А фото і строї гарні. Якби не знати історії, яка за такими фото криється, можна було б віддатися сліпому патріотичному самолюбуванню.

Але про порядність, чесність, гідність, про патріотизм, врешті-решт, не можна судити по наявності вишитої сорочки. Бо цілком собі спокійно можна бути мудаком у вишиванці.

Щодо людей на фото, для них це було лише їхньою одежею, вони не знали нічого, крім цього вбрання, привезеного зі своїх малих сіл. І по правді, це і є просто собі одяг. Красивий, майстерно зроблений, але лише одяг.

Ваги, цінності йому надає свідомість, розуміння свого походження, відчуття власної гідности, усе те, атрибутом чого може бути та сорочка. І без чого вона лише атрибутом залишається.

Хочеться, щоб це свято було не лише про поверхневе, атрибутивне, хочеться, щоб було нагодою подумати і копнути глибше. Таке.

Меджліс кримськотатарського народу: До 77-х роковин геноциду кримськотатарського народу. ЗАЯВА

Меджліс закликає міжнародне співтовариство об’єднатися навколо Кримської платформи і якомога швидше вжити термінових і жорстких заходів примусу РФ до дотримання норм міжнародного права.

Алім Алієв: «Sürgün». Історія моєї бабусі Ніяр

Ми жили як у таборі, в очеретяних бараках. Раніше там мешкали в'язні, а потім це місце звільнили для нас. Було настільки тісно, що коли ти ліг, то повернутися на інший бік вже не виходило. Перший час ми харчувалися тим, що захопили з собою. Навколо були лише степ, бараки й ми. Ані душі з місцевого населення. Щодня у нас виявляли 7-8 трупів. Іноді несила було їх закопувати, і траплялось таке, що їх з'їдали шакали.

Тетяна Окопна: Ворота в пекло

Ця колись красива вілла в Празі на вулиці Dělostřelecká (Гарматна) для багатьох стала воротами в пекло. Її історія – типова для багатьох інших будинків у Празі: побудована на радість родині успішного єврейського підприємця була націоналізована нацистами, а після війни відібрана радянськими спецслужбами та передана у власність радянським або чехословацьким комуністам.

Андрій Руккас: «Я вас перепрошую, панове, я вас дуже перепрошую. Це мало бути цілком інакше»

Такі слова пролунали сто років тому, ввечері 15 травня 1921 р. з вуст маршала Юзефа Пілсудського. Начальник Польської держави, Верховний головнокомандувач Війська Польського просив вибачення в українських вояків за поразку його геополітичних планів, за несправджені надії щодо відновлення української держави, за кров і труди, які довелось перенести українським воякам під час воєнної кампанії 1920 р., за недостатню допомогу з боку польських союзників у найбільш вирішальний момент.