Як повернути Крим українцям

Кожна країна має свою ментальну мапу. Іноді вона важливіша, ніж офіційні кордони. Ментальні мапи провокують ностальгію, ностальгія створює політичний запит, запит породжує політичну пропозицію. Якщо ментальна мапа більша, ніж політична, – це породжує запит на вторгнення. Якщо ж ментальна мапа менша, ніж політична, – тоді якийсь регіон країни випадає зі спільного тіла. Стає чимось у форматі “+1”. Виводиться за дужки й не спричиняє емоційного відгуку.

 
У місті Судак на території окупованого півострову Крим підняли державний прапор України, серпень 2019 рік

Кожна країна має свою ментальну мапу. Іноді вона важливіша, ніж офіційні кордони.

Ментальні мапи провокують ностальгію, ностальгія створює політичний запит, запит породжує політичну пропозицію. Якщо ментальна мапа більша, ніж політична, – це породжує запит на вторгнення. Якщо ж ментальна мапа менша, ніж політична, – тоді якийсь регіон країни випадає зі спільного тіла. Стає чимось у форматі "+1". Виводиться за дужки й не спричиняє емоційного відгуку.

Відповідно до російського міфу Крим – це місце хрещення Русі та дві оборони Севастополя. Літня резиденція російських царів та "чорноморська Ніцца". Останній прихисток Білої армії напередодні виходу в Бізерту. І пушкінський "Бахчисарайський фонтан".

Асоціативний ряд вибудований та забетонований. Він – плоть від плоті російського самоусвідомлення, а тому здатен резонувати та провокувати ностальгію. Він вмонтований в імперське несвідоме завдяки "Севастопольським оповіданням" Толстого й аджимушкайським каменярням. Завдяки Кримській війні та Чорноморському флоту. Ялтинській конференції та палацам на Південному узбережжі.

Російський міф про Крим міцний та сталий. Його, як і кожен міф, неможливо здолати за допомогою фактів. Можна досхочу досліджувати етнічний склад полків, що воювали під Севастополем у Кримській війні, доводити їхнє українське коріння та посилатися на походження матроса Кішки. Та все це становища не змінить. Бо якщо Кримська війна не входить до складу парадної історіографії України, якщо Київ не приватизував цю історію, то й міф про ті події залишається в неподільній московській власності.

Міф можна розібрати на складові. Заперечувати цифри. Спростовувати інтерпретацію подій. Та все це не становить для міфу жодної загрози. Тому що він живе у свідомості людей, які його сповідують. Ірраціональність споріднює його з простором віри. І те й інше сприймається безумовно й доказів не потребує. А тому й логічна деконструкція міфу не загрожує.

Заради справедливості варто сказати, що російський міф про Крим – радше радянський. Звична для нас редакція була створена після депортації кримських татар. Поміж іншим міф цей був необхідний ще й для того, аби витиснути кримськотатарський концепт півострова – й виправдати виселення корінного народу. Нова міфотворчість насамперед мала відповісти на запитання: що забули на території півострова усі ті люди, які з'явилися там після 1944-го?

Кримськотатарський концепт півострова – основний суперник російського міфу. Його стрижень – це історія про вкрадену батьківщину. "Розтоптаний мусульманський рай".

Століття власної державності в межах Кримського ханства. Це історія про корінне населення, яке після депортації замінили приїжджими та привезеними. Про довоєнний Крим зі спільними багатонаціональними дворами й кримськотатарською мовою – як мовою базарного, а отже побутового спілкування.

Анексія Криму змусила Україну згадати про півострів. З'явилася потреба говорити про півострів вголос. Пояснювати собі та світові значущість регіону. Знадобилася мова опису – та, яка вбирає півострів у простір "нашого". І цієї миті з'ясувалося, що українського міфу про півострів фактично немає.

Шістдесят українських років Криму – це будівництво Північно-кримського каналу, налагодження постачання, створення інфраструктури. Господарсько-побутова оповідь – будівнича, буденна й приземлена за своєю суттю, і саме тому – напевне менш захоплива порівняно з воєнно-завойовницькою чи історико-релігійною.

Українській історії Криму надзвичайно складно конкурувати як із пафосом "російського Єрусалиму", так і з історичною пам'яттю корінного народу. А всі сучасні намагання розширити український міф про півострів за рахунок батальних епізодів (на кшталт кримського походу Болбочана 1918-го року) навряд чи зможуть прописатися в серцях заднім числом.

Світоглядний міф про Крим був потрібен Києву. Юридичні норми легалізують владу з позиції закону, та лише міфологія здатна цю владу легітимізувати. Тому що легітимність – це історія не про право, а про згоду людей з владою, про добровільне підпорядкування. І немає нічого дивного в тому, що в підсумку Україна послуговується саме кримськотатарським концептом.

Коли Київ сьогодні говорить про півострів – він згадує про кримських політв'язнів, більшість яких – саме кримські татари. Він говорить про корінний народ та його права. Про російську заборону меджліса та про дискримінацію. Київ наголошує на спільній долі та спільному майбутньому кримських татар та українців. А кримськотатарський прапор фактично став для України новим стягом півострова – замість колишнього кримського триколора, який російська влада після анексії без змін вписала у власну геральдику.

За великим рахунком, саме кримські татари стали тією ланкою, що поєднує півострів з материком. Тим чинником, який актуалізує в очах України тему повернення регіону. Тим явищем, яке не дозволяє Москві говорити про простір тотальної одностайності в Криму.

Прийняття кримськотатарського концепту дарує Україні сильну етичну позицію. Вона набуває ролі захисника слабкого від сильного. Ролі правозахисника, що оберігає корінний народ. Ролі тієї країни, яка мислить не тільки власними інтересами, але й інтересами ближнього.

Але для закріплення цього всього Україні варто не обмежуватися лише словами. Києву час визначитися зі своєю етнонаціональною політикою. Вписати меджліс та курултай у правове поле. Ухвалити закон про статус кримськотатарського народу. Й навчитися відповідати прямо на запитання про перспективи національно-територіальної автономії кримських татар. Києву час зробити все те, що нарешті перетворить ці "вільні взаємини" на формат "шлюбного контракту".

Україна згадала про те, що має Крим, тієї миті, коли вона його втратила. Та саме ця трагедія відкрила для українського материка кримських татар. Тих таки, що привозили блокованим військовим частинам їжу та речі. Тих таки, що приїжджали до Києва на Майдан й виходили на вулиці кримських міст з українськими прапорами. Тих таки кримських татар, які сьогодні воюють у лавах ЗСУ.

І якщо Україна прагне, щоб півострів таки з'явився на її ментальній мапі, то без кримських татар їй не обійтись.

Вахтанг Кіпіані: Козацький хрест і плита

Рішенням уряду на Національне військове меморіальне кладовище буде два типи надгробків. Десь пів року тривала дискусія серед зацікавлених. Варіантів було три - тільки хрести, тільки плити, хрести і плити одночасно. Кожна з ідей мала і має своїх прибічників.

Іван Монолатій: Як коломиєць монополізував український проєкт

"З признанєм треба згадати видавничу фірму коломийського книгаря Якова Оренштайна, що як на наші теперішні обставини в Галичині є одиноким чужим чоловіком, який дає наклад на українські книжки... Здаєть ся, Коломия пережене незабаром в видавничім русі Чернівці і стане другим видавничим центром в Австрії", - писав книго- і пресознавець Галичини Іван Кревецький, підсумовуючи здобутки українського видавничого руху в 1903 році.

Володимир В'ятрович: "Ми не можемо собі дозволити взаємного інтелектуального знищення". Володимир В'ятрович про скандал через плагіат в книзі Огієнка

Чим більше спостерігаю за дискусією довкола книги Віталія Огієнка "Голодомор. Історія неусвідомленої травми", тим більше занепокоєння вона в мене викликає. Вкотре в епіцентрі надмірно емоційної дискусії опинилася така чутлива тема як Голодомор. Надто часто вона стає полем для дуже токсичного зʼясування стосунків між їх учасниками, в яких лунають звинувачення не лише в непрофесійності, але навіть національній зраді.

Іван Городиський: Перша українська адвокатка: невідома доля Ольги Ганицької

Першою жінкою-адвокаткою вважають сербку Марію Мілутіновіч, яка в 1847 році отримала доступ до професії в Сербії. А в світі жінки почали широко ставати адвокатками з початку ХХ століття. Однак питання про першу українку-адвокатку поки можна вважати невирішеним.